Міндічгейт. Суспільство губиться в пріоритетах

Ще один аспект «Міндічгейту», про який би я хотіла поговорити  – це те, що ця моральна паніка, яка охопила багатьох громадян, – це така репетиція політичного процесу, яка демонструє  саме той  градус емоцій і нерв, який підсилила війна.

І от що в ній показово, що ми ходимо як зашорений кінь в шахті – ходимо по колу. Обрали, зненавиділи, знесли. Обрали, зненавиділи, знесли. Ні, я не засуджую, боже збав. Просто роздумую.

І друге показове – це реакція влади. Вона погана. Вона неправильна.

Я знаю, що частина людей, коли чує ці суми, які називає слідство (що у держави могли вкрасти близько 100 млн доларів), цикляться на масштабі.

Але особисто мене вражає все ж напрямок – те, що частину цих грошей переправляли в Росію. І ці ж фігуранти цієї справи – члени РНБОУ.

Державна зрада гірше, ніж корупція. А державна зрада через корумповане оточення найвищих посадовців, еліт (в політологічному сенсі цього слова) – навіть не знаю, що є гірше.

Бо ще гірше, ніж жадібність у цьому скандалі, – це  російський слід. І це означає ще одне: що російські мережі нікуди не поділася. І що методи  – такі прості, як ще умовний  Курченко свого часу практикував, досі працюють. З «новими» обличчями працюють точнісінько так само, як і зі «старими». І це головна причина, чому я й кажу, що реакція влади погана. Бо питання не у відстороненні чи відставках тих чи інших прізвищ з записів НАБУ. І не лише у вироках, як каже президент Зеленський. Питання у цій міцній мережі «своїх», а ті, в свою чергу, не бачать нічого такого у зв'язках  з росіянами. Зрада чи ідіотизм, навіть не знаю.

Ну і швидкість реакції. Пам'ятаєте пів доби пресконференції президента Зеленського на фудкорті у 2019-му? Цілком глупа ініціатива. Ну але де цей креатив був минулого тижня? Чому одразу ж, одразу ж президент не зібрав українських журналістів і не почав говорити з суспільством?

Сьогодніші події в парламенті теж показові. Не тим, що підкреслили відсутність більшості, а ти, що підкреслили, що монополія на владу зовсім не означає відповідальності.

А політична відповідальність не лише уряду, а й оточення президента  – це єдине, що хоч якось могло би дати паузу в цій політичній кризі. Бо щось мені підказує, що друзів президента більше, ніж троє. І щось з ними президентові треба робити.

А друге питання: це суспільний запит і на що він є, у самій нашій реакції на це все.

Ви ж подивіться, наприклад, свіже розслідування «Схем» про те, як Росія роками (і досі) фінансує мережі українських адвокатів через так звані «центри правозахисту». Це гроші для так званого “захисту російськомовних в Україні”, для консультацій про те, як уникнути мобілізації, для збирання так званої  “аналітики про воєнні злочини ЗСУ” і для надання правової допомоги обвинуваченим у державній зраді України.

Це всі ці «воєнні адвокати, сайти «Имею право», листівки і газети про так званий «захист прав людини»,  як-от статті  «5 офіційних причин, щоб не прийти в ТЦК за повісткою» тощо. Подивіться, там також з конкретними прізвищами.

І сьогодні ж з'явилась ще одна інформація, яка мала би дуже вразити громадян і примусити їх думати. Це те, що  кожен шостий російський військовополонений в Україні  – це український громадянин (!!). Це означає, що Росія мобілізувала понад 46 тисяч українців із  окупованих територій.

Тому ці колабрантські адвокати також мають обурювати суспільство так само, як Міндічгейт. Бо це ж ціла мережа маленьких  «Міндічів». Тому наша реакція суспільства як також погана, бо головне у кризах – саме те, які висновки ми з них робимо.

Для мене, наприклад, дуже важливий висновок, що антикорупційна система, створена після Революції Гідності, може працювати. І що зміцнювати інституції  – надійніше, ніж вішати всіх на всіх стовпах.

Другий важливий висновок: що толерувати подвійні стандарти погано. Своїм – все, чужим – закон – однаково погано хоч коли це робить президент чи його оточення, хоч коли – звичайна людина.

Наш адекватний запит мав би бути на громадянську свідомість і самосвідомість, на компетентність і самовідданість.

Але нас, як суспільство, дуже легко спровокувати. Ми дуже нетерплячі. Ми досі губимося в пріориритетах і системну роботу підміняємо паніками й істериками. Я знаю, що навіть реакція – це  все частина культури, а часто – і частина завченої безпорадності. Що це все має своє підґрунтя, від історичного до соціально-психологічного.

Але це не означає, що про це не варто говорити.