12 років запеклої боротьби: як почалася Революція гідності та окупація Криму і Донбасу

2012 рік. Тодішній прем'єр Микола Азаров анонсує підписання угоди про перші кроки вступу в ЄС вже за рік. Але після зустрічі з представниками Митного союзу Азаров різко змінює думку, і за кілька днів до укладання угоди про асоціацію між Україною та ЄС, 21 листопада 2013 року, призупиняє її. Натомість уряд обирає шлях в СНД, бо того вимагає Москва.

У цей же день журналіст Мустафа Найєм закликає киян вийти на Майдан. Мешканці столиці виступають проти зближення з Росією замість вступу в ЄС. І в усіх куточках країни люди починають виходити на місцевий Євромайдан, щоби відстояти своє європейське майбутнє.

Саме так почалася 12-річна боротьба українців за свою свободу та незалежність, що триває і сьогодні. До річниці Революції гідності 24 Канал розповідає про листопад, коли все почалося, людей, що стали пліч-о-пліч для боротьби, та як Росія окупувала Крим і Донбас.

Хронологія Революції гідності

Попри волю народу щодо майбутнього з Європою, тодішній президент Віктор Янукович відмовився від підписання угоди про асоціацію у Вільнюсі 29 листопада. А мітингувальники в Києві почали вимагати відставки президента та уряду, бо зрозуміли, до чого веде зближення з Росією. Офіцер ЗСУ та учасник Євромайдану Олексій Герман каже: не хотів, щоб його діти жили в асимільованій Росією Україні.

Наступного дня після повернення Януковича з Європи, 30 листопада, одразу почався силовий розгін мітингувальників, серед яких більша частина – студенти київських вишів. О четвертій ранку "Беркут" пішов на штурм. У хід пішли кийки та палиці – били навіть тих, хто впав. Десятки поранених та затриманих. Уже о 4:30 міліція запустила комунальників, нібито для того, щоб встановити новорічну ялинку.

Але зранку 1 грудня на Майдан вийшли сотні тисяч українців.

Фільм до річниці Революції гідності: дивіться відео

У той день вже дійшло до силового протистояння на Банковій. Янукович намагався врятуватися тітушками та проплаченими антимайданівцями. У відчаї 16 січня Рада голосує за диктаторські закони, які забороняють мітинги та обмежують свободу слова. Але за кілька днів протистояння посилюється.

Диктаторські закони Януковича / Скриншот з відео

22 січня "Беркут" пішов в наступ. Посіпаки Януковича почали розбирати барикади та стріляти впритул у мітингувальників. Серед перших убитих Сергій Нігоян та білорус Михайло Жизневський. Олексій Герман каже, що в той день міг бути серед числа загиблих, але пощастило, бо куля застрягла в бронежилеті.

Але навіть розстріли не зупиняють людей.

Сергія Нігояна вбили близько шостої години ранку 22 січня 2014 року / Небесна сотня

Михайло Жизневський загинув від вогнепального поранення в серце близько 9 ранку 22 січня / Небесна сотня

Найстрашніші дні почалися 18 та 19 лютого. За ці дні "Беркут" розстріляв сотні людей, тисячі травмовано. Пізніше загиблих називатимуть "Небесною сотнею", але саме тоді й відбувається переломний момент. Янукович по-справжньому злякався і в ніч з 21 на 22 лютого втік із країни.

"Беркут" штурмує позиції мітингувальників / Getty Images

Наступного дня, 22 лютого, парламент усунув Януковича з посади президента. Проголосували навіть деякі "регіонали", а втікач вже з території Росії записав відеозвернення, де розпинався про нібито "державний переворот".

З цього моменту Росія і починає гібридну війну на території України. Спершу в Криму: якраз в останні дні, коли Янукович був в Києві, почалося російське вторгнення на півострів. Хоча Росія це спростовувала, але на медалях за так зване "звільнення" Криму дата стоїть 20 лютого 2014 року. У Криму з'являються "зелені чоловічки" та російські БТРи.

Медаль за так зване "звільнення" Криму / Скриншот з відео

Що відбувалося в Криму і на Донбасі?

26 лютого кримчани виходять на мітинг за те, щоб лишитися у складі України. Це був один з найбільших мітингів на підтримку територіальної цілісності. Біля Верховної Ради в Криму, за різними оцінками, зібралося 15 тисяч кримчан.

А вже наступного дня, 27 лютого, будівлі Верховної Ради та Ради міністрів Криму захопили ті самі російські військові, які були без розпізнавальних знаків.

1 березня російський диктатор Володимир Путін офіційно відправив свої війська на півострів. Вони почали захоплювати українські військові частини. Але частини армійців залишаються вірними присязі, серед них командир 204 бригади тактичної авіації Юлій Мамчур. Він без зброї в руках разом з побратимами блокував росіянам дорогу до аеродрому "Бельбек", коли ті погрожували стріляти. За це його з іншими військовими потім арештують.

Усім, хто продовжив виходити на акції, погрожували та навіть почали викрадати. Але кримські татари ігнорують так званий "референдум" 16 березня.

Акції протесту були навіть тоді, коли пройшов так званий "референдум", де кримські татари фактично повністю блокували цей день. Зранку всі кримські татари йшли до мечеті молитися за територіальну цілісність України, а потім поверталися і була така акція – приготувати їжу. Хтось ліпив пельмені, хтось готував національні страви. Ніхто з них не брав участь у цьому фарсі,
– розповіла журналістка з Криму Ельвіна Сеітбуллаєва.

Протести в Криму / Getty Images

Схожий сценарій розгортався на Донеччині та Луганщині. Місцеві зрозуміли, що після Криму – Донбас може бути наступним.

"З моменту початку операції з окупації Росією Криму для багатьох стало зрозуміло, що наступним буде Схід. Тоді ще не було ніяких серйозних заколотів, що потім Росія впроваджувала, бо декілька хвиль, на які спиралася Росія на Сході, провалилися. Спочатку вони намагалися розкачати Антимайдан, але той період – до анексії Криму – взагалі "не злетів" у Донецьку", – розповів учасник Євромайдану в Донецьку, політолог Олег Саакян.

Тому 4 березня в Донецьку на мітинг "За єдину Україну" за один лише вечір збирається понад дві тисячі людей. Наступного дня донеччан було вже 10 тисяч. Олег Саакян каже: цей день показав, що Донецьк – це Україна. Сценарію окупації можна було ще уникнути.

Євромайдан в Донецьку / Скриншоти з відео "Радіо Свободи"

На наступний мітинг 13 березня вже завезли "туристів" з Росії. Там вже були російські спецслужбісти, які курували все, що відбувається. І якщо до цього то була більше імітація, то з 13 березня росіяни повністю тримали ситуацію у своїх руках.

Це день перших демонстративних вбивств українських активістів на площі. Це вбивство Дмитра Чернявського, яке відбулося від мене за приблизно трошки більше метра – він був через дві людини від мене. Усі ці акції відбувалися з однією метою – виграти час для того, щоб Київ отямився, щоб там зрозуміли – їм є на кого спертися,
– поділився Олег Саакян.

Такий самий спротив був і в Луганську, як і надії бути далі українським містом. Але сили були нерівні, згадує Владислав. Він тоді був 17-річним вболівальником луганської "Зорі" і виходив на місцевий Євромайдан. Утім, у Росії були інші плани, а київська влада занадто довго думала, що робити далі. Росія діяла швидше – зі зброєю в руках.

Олег Саакян зазначив, що на місцевому рівні була достатня кількість проукраїнських силовиків і поліціянтів. Згодом значна частина місцевих – від ультрас до силовиків СБУ – стали до лав перших добровольчих батальйонів.

Уже 7 квітня разом з місцевими сепаратистами та криміналітетом російські загарбники оголошують про створення так званої "донецької народної республіки". Пізніше так само зроблять і в Луганську. Російські військові захоплюють відділки МВС у Слов'янську, Краматорську та Дружківці, роздають зброю місцевим колаборантам, а Київ оголошує антитерористичну операцію.

З цього моменту і починається війна за Донбас.

Від 24 лютого до сьогодні

Олексій Герман після Євромайдану в Києві поїхав захищати українські кордони. Захищав Мар'їнку, Піски, Покровський напрямок, але всюди бачив не якихось колаборантів, а саме росіян.

Однак це був лише початок. Війна на Донбасі була підготовкою до більш масштабної війни, і тоді, у 2022 році, Путін пішов війною відкрито. Олексій тоді вже був не на службі, але за пів року до повномасштабного вторгнення розумів, що Росія готується до захоплення всієї України. Але нікуди не тікав, так само родина залишилася в Києві. Навіть тоді, коли до їхнього району на "Оболоні" вже рухалися російські танки.

З березня 2022 року Олексій виконував завдання як сапер. А після оборони Києва були найважчі напрямки: оборона Часового Яру, Бахмута та Покровська, а з середини 2025 року – Харківський кордон. Нескладно порахувати, що боротьба Олексія і тих, хто з перших днів вийшов на Євромайдан, триває 12 років. Наша боротьба, яка продовжується, але вона точно не була марною.

"Я впевнений, що найстрашніші та найгірші часи вже минули. Якщо взяти глобус, там на ньому дуже багато країн і вони всі мають межі. Кожен сантиметр цих меж залитий кров'ю народу – вони виборювали право на свою культуру, свою автентичність. Ми це очищення крові вже пройшли. У нас ще є дуже великі шанси перемогти. Я не шкодую цих 12 років свого життя, бо впевнений, що мої діти і їхні діти житимуть у квітучій і мирній країні", – сказав Олексій Герман.

Пам'яті усіх, хто поклав життя за усі 12 років боротьби України за нашу незалежність і нашу державність. Пам'ятаємо цю ціну! Боремося далі!