Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий
Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий

Як зацікавити аудиторію балетом і чи звільнилося українське класичне мистецтво від російського впливу.

Попри повномасштабну війну, з 2023 року в Україні триває театральний бум: доходи всіх національних театрів країни того року перевищили показник 2021-го. Квитки на деякі вистави, наприклад, на «Конотопську відьму» Івана Уривського чи «Кабаре» Олени Коляденко, розкуповували в перші ж години після їхньої появи. Ця тенденція зберігається досі — й не лише в столичних театрах.

У своїй колонці для «ДМ» директорка та засновниця «Дикого театру»Ярослава Кривенко писала, що театр привертає увагу до важливих тем і в часи війни діє навіть краще, ніж соціальна реклама. Війна побудила інтерес українців довласної історії, а сучасні трагедії спонукали дізнатися про трагедії минулого. Як приклад — низкафільмів,подкастів імюзиклів про митців «Розстріляного відродження».

Якщо до драматичного театру, літератури йкіно увага зросла, то попит на класичне мистецтво досі важко назвати масовим. Складна ситуація й у редакцій, які роблять контент як про попкульт, так і більш нішевий сегмент. Головна редакторка «Сенсор» Анастасія Євдокимова вматеріалі «ДМ» про культурні медіа розповіла, що зараз «найгірший час для створення медіа про культуру, але зрозуміло, що кращих часів у найближче десятиліття не буде». А автор проєкту Bezodnya Music Макс Нагорняк назвав музичні медіа «професією ентузіастів».

Блогінг про класичне мистецтво ще більш специфічний, але все ж він існує і розвивається. «Детектор медіа» поспілкувався з блогерами, які розповідають про балет, живопис і театр — у його загальному значенні, а не лише в контексті прем’єр абоскандалів. Чи відбувається в цих сферах така ж переоцінка історичних подій і постатей? Чи досі в українському академічному мистецтві присутня російська школа?

«Балет — це не тільки Лускунчик». Як колишня солістка Львівського національного театру Вікторія Зварич стала балетною блогеркою

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий - Фото 1

Вікторія Зварич

Після початку повномасштабного вторгнення балерина Вікторія Зварич залишила сцену й створила блог, який сьогодні налічує понад 50 тисяч підписників. Вона розповідає про український балет, руйнує міфи російської школи та показує театр зсередини — так, як його зазвичай не бачить глядач.

«Повномасштабна війна почалася в той день, коли в нас мала бути прем’єра. Насправді це було дуже сумне видовище, бо мені ця вистава здавалася піком занепаду балету. Артисти старалися, педагоги старалися, але декорації… Все дуже сумно виглядало, і я в якийсь момент навіть зраділа, що цього не буде», — згадує вона.

Після початку вторгнення Вікторія втратила бажання танцювати: «Я розуміла, що все, чого мене вчили, — з російської школи. Мене виховували в думці, що балет — це Росія. І я не хотіла цього продовжувати».

Улітку емоції трохи вляглися й вона почала шукати українську балетну спадщину. Так з’явилися перші відео про українські вистави й забуті постановки, які важко відновити, бо в балеті немає партитури, як у музиці, хореографія передається з рук у руки: зникла людина — зникла вистава.

Першим віральним роликом блогерки стало відео про зарплати артистів балету — воно набрало понад 300 тисяч переглядів. Другим — ролик про український балет, який став поштовхом до популярності: «Мене почали підтримувати глядачі, поширювати. Мене навіть запрошували на інтерв’ю — одне з них, фінське, викликало шалений хейт. Росіяни написали без перебільшення понад 200 статей про “відбиту українську балерину”, яка хоче “скасувати Чайковського”. Навіть Пєсков це коментував. Потім під це відео про український балет почали писати росіяни про те, що балет “по определению русский”, оці їхні коментарі породжували нові відео. Вони підливали масло у вогонь».

Хейт, каже вона, надходить здебільшого від росіян. Частина українських глядачів теж тяжіє до «русского балета», але найболючіше — коли це роблять самі артисти: «Мене дивує, коли артисти балету, які ростуть у балетному середовищі, обмежуються “Лускунчиком” і “Лебединим”. Щоб розвиватися, ми маємо знати якомога більше того, що відбувається у світі».

Український класичний балет, говорить Вікторія, майже не розвивається. Театри бояться відкриватися й не дозволяють зйомки вистав, що, на її думку, навпаки б підсилювало інтерес через соціальні мережі: «Я виховувалась у філософії, що театр — сакральний. Глядач має бачити лише гарну картинку. Мої старші педагоги просто в шоку від того, що я розповідаю про балет якісь внутрішні факти. Але аудиторії цікаві деталі, процес, закулісся. І це нормально. Театри цього бояться, тому й програють». Один із її роликів з артистами попросили видалити — «щоб керівництво не побачило».

Крім того, в Україні досі домінує російська балетна школа. Після 1940-х усі українські балетні заклади перейняли методику Ваганової — і вона залишається основною донині. За словами Вікторії Зварич, у радянські часи до України спеціально направляли російських педагогів.

«У нас у Львові, наприклад, у трупі було 90% росіян. Хтось адаптовувався, українізувався, хтось залишився з цим мисленням. Зараз це вже змінилось, але 80% закладів працюють за російськими програмами, тому що в нас немає свого, тому що нам настільки вбили в голову, що от це найкраще, нам нічого більше не треба.

І так, я не кажу, що ця школа погана. Просто не варто думати, що вона єдина. Є ще англійська, французька, італійська, американська, кубинська, данська школа Бурнонвіля. Зараз ми можемо вибрати, але всі працюють, як звикли», — каже Вікторія.

Блогерка розвиває інстаграм, тікток, розробила курси з балетфіту, а також презентувала книгу «Між пліє і реальністю: тисяча відтінків балету».

Катя Єлєцькіх оглядачка українського балету й авторка ютуб-каналу Ballet Maniac

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий - Фото 2

Катя Єлєцькіх

Катя Єлєцькіх розповідає, що прийшла в балетний блог не зі сцени, а від любові: «Я цікавилася балетом як любителька. У дитинстві мріяла про хореографічну школу, але в Донецьку це було дуже елітарно. У 2014 році мені довелося переїхати до Києва — і вже там я спробувала заняття балетом для дорослих і занурилася у мистецтво настільки, що захотіла розповідати про нього іншим. Я почала робити дописи в інстаграмі у 2021 році. Раніше я була піарницею в компанії “Метінвест”, відповідала за підприємство у Покровську, але, на жаль, їх уже немає. Тому, маючи навички піарниці, звісно, мені захотілося висвітлювати тему балету».

Єлєцькіх також говорить, що майже вся інформація про балет в українському просторі подавалася через російську призму. «У нас нічого про наш балет не було. Або було, але з російських джерел. Їхній контент підтримується фінансово дуже сильно. Всі книжки, всі телеграм-канали, вони дійсно якісні, тут нічого не скажеш, але де ми в цій історії?» — каже вона. Саме це стало поштовхом до створення блогу та ютуб-каналу, присвячених українському балету.

Першим кроком стало інтерв’ю з примою-балериною Наталією Мацак. Згодом з’явилися відеорозповіді про постановки — зокрема фільм про «Тіні забутих предків» у Львівській опері, який викликав резонанс. За її словами, після перегляду люди їхали до Львова дивитися балет.

Над створенням контенту Катя Єлецькіх працює разом із чоловіком, фотографом Григорієм Веприком. «Ми намагаємося робити професійний продукт. Гриша бере на себе зйомку й монтаж, іноді допомагають хлопці з його команди. У нас є два дуже талановитих монтажери, які збирають ці красиві історії як перлиночки — Олександр Доловов і Антон Швай», — розповідає вона.

Одним із найбільших проєктів став місячний тур США разом із трупою Національної опери України. Єлецькіх із командою зняла документальний фільм про поїздку. «Це був марафон. Щодня переїзди, щодня вистави. Але американська аудиторія — неймовірно відкрита. Вони емоційні, аплодують, фотографуються з артистами. Це велика культурна підтримка України», — каже Катя.

Паралельно вона працює над серією «Діалог із легендами» — інтерв’ю з балеринами старшого покоління, історії яких досі ніде не були зафіксовані.

За словами Каті, попит на український балетний контент величезний: «Я думала, це нішево, але фідбек дуже великий. Особливо людям цікаво дізнаватися про українську школу, про те, що стоїть за лаштунками». Вона помічає, що аудиторія — не лише балетні фанати, а й широке коло дорослих глядачів, які шукають зрозумілі пояснення та новий погляд на класику.

Єлєцькіх переконана: балет не має бути елітарним і закритим. «У нас освітня прогалина. Люди бояться заходити до театру, бо думають, що це не для них. А установи мають ставати ближчими до глядача», — каже вона. Як приклад наводить практики Royal Ballet, який ділиться закулісними моментами та знімає легкий, іронічний контент.

У своєму блозі Катя Єлецькіх робить ставку саме на позитивний фокус — не на протиставлення російському, а на промоцію українського мистецтва: «Ми витрачаємо багато енергії на те, щоб говорити, які росіяни погані. А я хочу говорити, які ми круті. Це важливіше. І цього людям дуже бракує. Ми самі про себе дуже мало знаємо. Хочеться це змінити. І я бачу: запит є», — каже Єлецьких.

Як українці повертають собі мистецтво: історія каналу «Лагідна естетизація»

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий - Фото 3

Марія Здвізова

Марія Здвізова почала блог на ютубі у травні 2023 року як експеримент. Їй було цікаво дослідити платформу і створювати український контент, якого все ще бракувало. За майже три роки вона зібрала аудиторію у понад 19 тисяч підписників. За її словами, її відео іноді вмикають на уроках мистецтва в школах, однак вона досі не вважає себе мистецтвознавицею: «Я, грубо кажучи, маркетолог. Офіційно моя посада називається “менеджер із розвитку категорій” в українській косметичній компанії. У мене є базова художня освіта, загалом мистецтво — це та тема, якою я дуже довго захоплююся».

За статистикою, найбільший сегмент її аудиторії — люди 25—45 років, але Марія бачить у коментарях і школярів, і пенсіонерів. Найактивніші — вчителі мистецтва: «У маленьких містах часто немає профільних педагогів. Вони пишуть, що використовують мої відео на уроках. Це радує, але й непокоїть, адже у мене розважальний контент. Я не викладач і не враховую всіх нюансів, особливо коли мова про дітей».

Найбільше обговорень викликають відео з розбором символіки — наприклад, про голландські натюрморти. «Є елемент детективу — глядачі самі шукають сенси, пишуть свої припущення», — каже Марія.

Попри те, що канал не є науковим, підготовка до кожного випуску потребує дослідження. Марія каже, що спирається на наукові статті, часто англомовні.

Вона згадує, що у художній школі вона рік вивчала російських передвижників, серед яких були й українці, але подавалося це як «російське мистецтво». Українським художникам уваги приділяли значно менше. Через це природною стала тенденція «повернення» митців, яких багато років вважали російськими.

«Це добре, що почався діалог. Айвазовський, Репін, Куїнджі жили в часи, коли в Україні не було власної академії мистецтв. Вони мусили їхати в Росію, щоб стати визнаними. Це важливо пояснювати», — говорить Марія.

Водночас вона закликає до поміркованості: «Коли Енді Воргола називають українцем — це вже вихід за межі. Його творчість повністю американська. Він жодного разу не згадав ніде Україну, його творчість зовсім не була пов’язана з Україною. А він узагалі народився в містечку, яке зараз розташоване на території Словаччини. І так, він є лемком за походженням. Хочеться, щоб у цього були певні межі раціональності, бо в нас і так багато своїх класних митців».

Марія говорить, що створювати якісний українськомовний контент доволі складно: потрібні й експертиза, і навички монтажу, а монетизація ютубу в Україні досі низька. Тому подібні проєкти тримаються на ентузіазмі.

Але, на її думку, проблема не лише в контентмейкерах, а й у системній відсутності мистецької освіти: «Якщо нам у школі не пояснили, для чого мистецтво — дорослим воно здається непотрібним. Хоча через мистецтво можна зрозуміти епоху, історію, людину».

«ПанноРама»: про мистецтво простою мовою

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий - Фото 4

Анастасія Вітвіцька

Анастасія Вітвіцька, авторка каналу «ПанноРама», працює ілюстраторкою та графічною дизайнеркою, хоча за освітою вона інженер-конструктор. «У мене немає вищої освіти графічного дизайнера, і це завжди було таким… невеличким тягарем. Але це не заважає мені працювати й любити свою справу», — каже вона.

Відеоблог з’явився в період її вагітності: разом із чоловіком вони шукали спосіб самореалізації не тільки як мамі, а й як просто людині. «Ми любимо ютуб і подумали, що можемо робити щось своє. Я вже мала досвід у графічному дизайні та могла б навчати», — розповідає Анастасія.

Згодом вона відмовилася від ідеї робити освітні курси: «Навчанням мають займатися великі компанії, які працювали з великими клієнтами і мають відповідний досвід.

У мене чоловік зрозумів, що йому подобається знімати. І він у мене виступає у ролі відеооператора. Також він колишній музикант, тому знається на звуці й допомагає мені з обробкою і записом звуку. Ми одразу собі поставили за ціль, що ми не хочемо робити абияк. Ну, тобто просто сидіти і знімати на телефон із поганим звуком. Нам це не підходило — і ми поставили собі планку вище».

Згодом до команди долучився брат — він займається монтажем і коректурою текстів. «Це вже такий сімейний проєкт, хоча грошей він не приносить. Але приносить радість», — каже авторка.

Перші відео про українських митців майже не збирали переглядів. «Ми робили ролики про Кричевського чи Нарбута, коли про них ще ніхто не знав. І їх майже ніхто не дивився», — згадує Анастасія. Подружжя вирішило зняти 50 відео «для старту», а якщо ютуб «не піде» — перетворити їх на подкаст.

Прорив стався після отримання гранту Talent for Ukraine від Київської школи економіки. «Я не вірила, що хтось дасть гроші на ютуб-канал. А виявилося — це можливо. Ми купили камеру, оновили звук, змінили локацію», — розповідає дизайнерка. Якість зображення й звуку вона називає критичними для ютубу.

Над кожним 10-хвилинним відео Анастасія працює декілька тижнів. Вона пише сценарій, шукає візуальні матеріали, збирає джерела. Для українських тем головним джелелом стала… бібліотека. «Я, мабуть, зі школи там не була. А виявилося, що там є класні книжки про українських художників. Мені б хотілося, щоб їх було там більше. З книжок можна почерпнути набагато більше, ніж із якихось джерел онлайн», — каже вона.

Якщо тема міжнародна — працює з англомовними сайтами, адже, за її словами, українські онлайн-платформи часто переписують одна одну, інколи й з помилками. Авторка також співпрацює з видавництвом ArtHuss: отримує книги на огляд і рекомендує читачам.

На канал підписані понад 11 тисяч людей, але деякі відео набирають і до 30 тисяч переглядів. «Ютуб — підступна штука. Якщо він не запушить відео в перший день, його ніхто не побачить», — пояснює Анастасія.

Періодично трапляються «вибухові» ролики. Наприклад, відео про еротику в мистецтві набрало близько 50 тисяч переглядів.

Вона вірить, що інтерес до мистецтва зростатиме, коли українських проєктів у цій ніші стане більше: «Побутує така думка, що високе мистецтво звичайним людям недоступне. І саме ось це я і хотіла трошечки показати інакше, що навпаки: високе мистецтво — воно навколо нас. Просто ми його або підвищуємо до небес і не можемо до нього дотягнутися, або робимо його простішим і доступнішим для людей. Цю планку намагалися зламати дуже багато художників, які малювали просто для душі, потім потрапляли в правильні кола, де їх помічали і їхні картини купували за тисячі доларів. Або навіть існували художники, які навпаки, в добу дадаїзму намагалися зламати ось цю планку високого мистецтва і показати, що мистецтво доступне всім. І що все є мистецтво і нічого не є мистецтвом. Просто у нас це мало хто знає».

«Станція Театральна»: подкаст про сучасний український театр

Культурний блогінг: уже не елітарний, але ще не масовий - Фото 5

Максим Сидоренко, Микита Делюков, Сергій Пащенко й Олексій Нежурко

Ідея створити подкаст «Станція Театральна» виникла на перетині двох медійних проєктів— про цирк і про театр. Проєкт реалізується за ініціативою Максима Сидоренка та Микити Делюкова, засновників медіа Circus Life та ГО «Центр розвитку перформативних мистецтв», а ведучими подкасту є актори Молодого театру Сергій Пащенко й Олексій Нежурко.

Максим Сидоренко розповідає, що все почалося з випадкового походу до Молодого театру. «Ми з Микитою Делюковим були сфокусовані винятково на висвітленні циркового мистецтва. Але в травні 2024 року вирішили розширити світогляд і потрапили на прем’єру “Зілля”. Вистава була настільки сучасною і захопливою, що ми написали про неї статтю. І, шукаючи більше інформації, побачили: у медіа щодо театру — інформаційний вакуум. Є лише окремі новини про топові події, але немає системності», — каже Сидоренко. Так виникла думка створити новий майданчик — не тільки статті, а й відеоконтент, блоги, подкасти.

Саме в цей момент із ними познайомилися актори Молодого театру. Сергій Пащенко згадує, як уперше почув про Circus Life після публікації їхньої рецензії на «Зілля». «Після вистави мені скинули статтю. Хлопці відзначили одну важливу деталь — що їм зрозумілі вагання Грицька. А нам було важливо, щоб він не був однозначно негативним. Це мене дуже зачепило», — розповідає актор. Пащенко написав авторам у відповідь, а далі — почалося спілкування в інстаграмі, яке врешті привело до розмови про брак якісного театрального контенту. «Зазвичай це тільки поодинокі сторінки у фейсбуці. Медіа реагують лише на щось, що дуже вибивається. Хоча насправді у нас зараз відбувається справжній театральний бум», — каже він.

Під час першої зустрічі Пащенка з засновниками Circus Life вони дійшли висновку, що потрібно створювати ютуб-подкаст. Але Сергій одразу поставив умову: «Якщо я буду ведучим, то моїм співведучим має бути Олексій Нежурко. Ми давно говорили: “Чувак, давай щось робити”. Але без Максима і Микити все б залишилося на рівні розмов».

«Ми з Микитою — представники IT-сфери. У нас є основний бізнес і є медіапроєкт Circus Life. Ми домовилися, що профінансуємо серію з 20 подкастів», — каже він. Зараз випусків уже більш як тридцять.

За словами Сидоренка, робота над подкастом вимагає участі цілої низки спеціалістів: оператор, який відповідає за зйомку, монтажер, гример, окремий дизайнер для заставок, фрилансери, що створюють арт для випусків, професійна студія MediaShelter, де проходять зйомки.

«Для третього й четвертого подкастів ми брали людей, які робили арт-коментарі й надсилали їх композитору і актору Молодого театру Іллі Чопорову. Ми просто знайшли їх у соцмережах», — розповідає Максим. Окремий тизер для ютубу замовили в Black Production, а музику до нього написав Ілля Чопоров.

Команда підкреслює, що фінансування — повністю приватне. «Ми вирішили: якщо робити, то робити якісно. Український театр заслуговує на високу планку від самого старту. Тому ми інвестуємо в цей проєкт час і кошти», — підсумовує Сидоренко.

Максим Сидоренко пояснює, що поштовхом до створення «Станції Театральної» стала не стратегія монетизації чи пошук вільної ніші, а чиста емоція — враження від побаченого на сцені Молодого театру. «Я вірю, що людьми керують дві крайності — любов або страх. І для нас мотиватором була саме любов: те, що ми побачили на сцені Молодого. Нас вразила гра акторів, їхня емоційність, сучасність вистави. Ми зрозуміли, що цей театральний бум, про який зараз говорять, має реальне підґрунтя», — каже він.

Сидоренко наголошує: команда не має на меті заробляти на проєкті. «Ми хотіли зробити щось у відповідь для людей, які створюють таке мистецтво. Так само, як ми зараз робимо це для артистів цирку, яких часто незаслужено хейтять через стереотипи. Ми хочемо показати, що стоїть за ширмою — цирковою і тепер театральною. Для нас це люди “з космосу”, і хочеться показати їхню працю суспільству».

Сергій Пащенко додає, що його особисто надихнула інша мета — показати театр ширше, ніж кілька облич із телеекрану. «Зазвичай популярними стають ті актори, які засвітились у кіно або телешоу. Вони цього, звісно, заслуговують. Але в театрі працює неймовірна кількість професіоналів — молодих акторів і тих, хто віддав сцені 30—40 років, але з різних причин не став медійним», — каже Пащенко.

Він додає, що хоча стартувати логічно з упізнаваних людей, головна внутрішня ціль — розширити фокус. «Це подкаст про театр, не лише про акторів. У нас уже була критикиня, будуть режисери. Я мрію покликати навіть прибиральницю театру — бо театр створює величезна кількість людей, і всі вони варті того, щоб про них розповідати. Хочеться, щоб глядачам було цікаве не тільки впізнаване обличчя, а сам театр, щоб він ставав зрозумілішим і доступнішим».

Максим Сидоренко уточнює й матеріальну сторону амбіцій — не в сенсі заробітку, а в сенсі масштабу проєкту. «Наша мета — зробити “Станцію Театральну” першим 360°-оглядом театрального мистецтва. Щоб людина, яка запитує: “А де можна подивитися щось про театр?”, отримувала відповідь: на нашому подкасті», — говорить він. «Ми хочемо залучити якомога більше гравців українського театру. Наша амбіція — стати об’єднавчою платформою, яка розповідає про театр з усіх можливих боків. Ми й надалі шукатимемо новий матеріал. Якщо театри хочуть потрапити на “Театральну станцію”, ми відкриті до співпраці й готові створити спільний подкаст».

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Долучитись
Джерело матеріала