Вчитись, стріляти та вчитись стріляти

Примітка редакції. Починаємо рік, знаючи мастхев-звички звичайної людини. До речі, пам’ятаєте стрім із М’янми?

Дорога редакціє, а постав-но цей текст якомога ближче до Нового року. Хочеться сказати пару слів уже в той момент, коли на ялинках засяяли гірлянди, а люди так хочуть трошки хороших мотивувальних текстів.

Днями я тут згадав одне відео. Його ви час від часу можете побачити в стрічці. Дуже сильна штука: щоразу б’є точніше, ніж будь-які аналітичні колонки.

Дівчинка у М’янмі, місцевий фітнес-тренер, була собі в столиці. Знімала там своє абсолютно звичайне ранкове заняття. Музика, ритм, гарна дама в кадрі. А на фоні, майже як декорація, раптово починається державний переворот.

Тут панянка різними частинами тіла крутить, а тут виїжджає колона військової техніки, рухаючись у бік урядового кварталу. Не звертайте уваги. Вибачте, але тепер так. Людина в кадрі певний час продовжує махати руками під музику, бо ще не встигла зрозуміти, що її звичайний ефір уже став історичною хронікою.

Новий рік, образи та гороскопи.

У певному сенсі на початку 2022-го ми всі побували на її місці. Життя не питало, чи хочемо ми брати участь у пригоді. Воно не надсилало листівки із запрошенням. Утім, навіть серед нас усі пережили цей момент зовсім по-різному. Хтось зітхнув та пішов за своїм автоматом. Хтось хапав ротом повітря, шукаючи точку опори. Хтось робив вигляд, що стрім усе ще важливий.

Уміння приймати будь-який сюжетний поворот — те, що й відрізняє дорослого від дитини. Дитина вірить, що світ має бути добрим, справедливим і зручним. Бо їй так хочеться. Дорослий розуміє, що світ нічого там не «має», він просто є. Завжди байдужий. Питання лише в тому, до кого саме зараз.

Біда в тому, що багато людей дорослі лише офіційно. За документами — начебто повнолітні. Та судячи з поведінки — звичайні підлітки із претензією на істину. У житті вони часто навіть гірші за дітей. Дитина хоча б чесно плаче й визнає страх. А «доросла дитина» кричить, що все не так, шукає винних і торгується з реальністю. Як із касиром у супермаркеті.

На фронті люди, тут не знайшлось.

Наприклад, вимагає повернути їй 2021 рік, коли не було вторгнення. Або 2019-й, щоб і пандемію не побачити. Чи взагалі 2013-й, бо вона ж не замовляла оцю всю біготню. І ось тут починається найгірше. Хоча на носі вже 2026-й, і легшим за 2025-й він точно не буде.

Так чомусь завжди. Назріває чергове випробування. Ти намагаєшся готувати себе до будь-яких поворотів долі. Не сердишся на слабких, бо вони і так слабкі. Та саме ці дорослі діти часто першими реагують агресивно.

Таке враження, що вони ненавидять не твою підготовку, а сам факт, що вона ламає їм затишну декорацію. Нагадує, що їхні «проблеми» насправді не проблеми. Бо є справжні.

Не став життя на здогадки.

Як на мене, ми із цими дорослими дітьми надто загрались. Розумію, що слабких людей будь-яка держава намагається поцілувати в лобик та всіляко задобрити. Показати, що їй вони теж потрібні. Та не хочу когось обманювати: з кожним роком життя вимагатиме від кожного з нас дедалі більше готовності до будь-чого.

Ми не наприкінці Холодної війни. Ми не в комфортних нульових роках. Попри всі намагання держави продемонструвати зворотне, насправді можна сказати чесно (ми ж не держава). Польові навички та хоча б базова автономність — уже давно те ж саме, що домашня аптечка чи вміння плавати.

У цьому контексті як ніколи важлива тема зброї. Що важливо в сучасному світі? Щоб ваш громадянин за перших стресових умов сідав на дупцю, робив калюжу підручними засобами і верещав, мов різаний? Чи все-таки треба, щоб він міг узятися за зброю правильним хватом, прицілитись та навалити пару коротких черг по потрібній цілі?

Зброя тут згадана не як бажання розмахувати пістолетом за першої ж можливості. Мене цікавить, які пріоритети в нашого суспільства. Щоб сідати за кермо, вам саме по собі водійське посвідчення не потрібне: воно легалізує вашу присутність там, але не навчать водити автомобіль. Так само зі зброєю. Важливий самоконтроль. Відчувати відповідальність за ту силу, яку ти тримаєш у своїх руках.

Я б хотів бачити не тих громадян, які від автомата цнотливо відвертаються, поки на ваше місто йдуть чергові колони орків. Та й не тих, які ходять по вулицях, тицяють своє одоробло всім під носа й цим хизуються. Від обох цих категорій насправді користі мало.

У росіян він зовнішній, у нас внутрішній.

Щоб побачити ту золоту середину, якої нам так часто не вистачає, потрібна системна робота. Діти мають знати, що це за річ. Як мінімум — як із нею поводитись, аби не наробити лиха, раптом десь самі її надибають. Дітей важливо виховувати так, аби вони не росли істериками. Тими дорослими дітьми, які виросли фізично, та ментально вже ніколи нікуди не виростуть.

Зараз багато обговорень демографії. Мовляв, Україна завжди мало народжувала, і ось тепер чомусь мало народжує. Не хочу розчаровувати інших ще більше, та доведеться. Мало народити. Ще виховати якось треба, дати базові навички. Та про це жодні експерти в ефірах не говоритимуть іще довго.

Мабуть, не говоритимуть, бо це відлякає дорослих дітей серед глядачів. А глядачів, як відомо, відлякувати категорично заборонено.

Збільшити податки, та не ГЗ солдата.

Та мені байдуже, в кого які ефіри. Ми в реальності. В ній можна було закривати очі на ці проблеми, і доволі довго. Наприклад, двадцять років тому. Десять років тому вже не зовсім дозволялось, та в середньому наше суспільство їх усе одно закрило. 2022 рік засвідчив, що небажання дивитись ворогу в очі жодним чином не заважає йому прийти до вас у гості.

І зараз я б радив державним діячам і тим, хто дійсно хоче йти до політики не за швидкими грошима, одну важливу річ. Ми маємо вчитись. У своїх найкращих людей. У союзників. У ворога, обов’язково у ворога. Якщо не будемо вчитись — нам кришка. Це завжди так було. Просто зараз найбільш помітно.

Потрібно випалювати нашу нову хворобу — думку, буцімто після цієї війни все буде по-старому. Ні. Не буде. А той, хто розповідає про це казочки — або ворог, або ідіот. І перед тим, як уточнити його статус, варто для початку закрити йому пащу. Бо щось звідти дме.

Юнг ставить перед фактом.

Бо мене вже дістало спостерігати, як у нас намагаються боготворити виключно наші слабкі сторони. Це якась пошесть, мабуть.

Якби ми мали лише ці слабкі сторони, росіяни дійсно взяли б Київ за три дні. Може, навіть швидше. Та щось не взяли. Чи не пора звернути увагу на те, що саме завадило їм це зробити?

2026 рік вимагатиме від нас ставати сильнішими. 2027-й — також. 2028-й, 2029-й, 2030-й, усі наступні роки. Не ставати сильнішими ви маєте повне моральне право лише у той рік, у якому плануєте померти.

Якщо наша держава не хоче ставати дорослою, життя її змусить. Із прийдешнім!