Юлія Діденко, «Новини Донбасу»: «Щодня у гугл-аналітиці бачу Донецьк»

Після кібератаки, яка сталася у березні, «Новини Донбасу» не лише відновлюють сайт і архів, а й вибудовують нову систему кіберзахисту. Водночас редакція продовжує працювати для аудиторії на окупованих територіях і шукати безпечні способи зв’язку з людьми. В інтерв’ю «Детектору медіа» Юлія Діденко розповіла про виклики роботи релокованого медіа, теми, яких бракує в українському інформаційному просторі, кадрову кризу в журналістиці та пояснила, чому медіа мають не поглиблювати суспільний поділ на категорії, на кшталт переселенців чи «людей з окупації», а допомагати людям краще розуміти досвід одне одного.

«Детектор медіа» регулярно розповідає про журналістів, які працюють для аудиторії на захоплених Росією територіях. Про основні виклики такої роботи ми також говорили з шеф-редакторкою проєкту «Донбас. Реалії» Оленою Механік, журналістомДенисом Казанським, головою ГО DII-UkraineЛюбов’ю Раковицею, розповідали, як працює медіа«Східний варіант», луганський «Трибун» і «Фарватер.Схід», херсонський «Кавун.city», сіверськодонецьке медіа SD.ua й багато інших.

— Нещодавно в інтерв’ю ДМ ви розповідали про відновлення сайту і що кібератаки на цьому не закінчилися. Чи вдалося вам за цей час розробити алгоритм дій на випадок подібних інцидентів?

— Усе правильно. Після основного зламу 18 березня 2026-го наш тодішній девелопмент намагався «підняти» старий сайт на кастомній CMS-ці, але останній раз хакери «поклали» його за дві години. На цьому все не закінчилося. Новий сайт, який для нас розробила на базі Wordpress уже інша компанія, теж уже намагалися зламати, ці атаки не закінчуються.

Основними рішеннями, які ми прийняли для протидії, був якраз перехід на Wordpress, залучення окремої комерційної компанії, яка займається саме захистом від кіберзагроз (це стало можливим завдяки одному з наших донорів IFPIM, який дозволив перерозподілити частину гранту на ці потреби). Ми також залучили експертів із Цифролаби та їхніх партнерів, які допомогли проаналізувати новий сайт на предмет вразливостей і дали рекомендації IT-спеціалістам, як це виправити. Вони також порекомендували нам податися на програму Galileo від Cloudflare для громадських активістів, правозахисників і журналістів. Це безплатна благодійна програма, яка захищає вразливі сайти від кібератак, зокрема від потужних DDoS-атак.

Ми також оновлюємо нашу цілісну Політику кібербезпеки. Частина загального плану реагування ще в процесі. І окремо варто додати, що наш теперішній девелопмент постійно насторожі й поки що нові атаки вдається нейтралізувати.

— Повторні атаки робили ті ж хакери з «КіберСерп» чи це роблять різні організації?

— Що насправді таке цей «КіберСерп», до кінця невідомо. Натомість відомо, що колишній керівник підрозділу Trenchant компанії L3Harris Пітер Вільямс викрав щонайменше вісім секретних експлойтів. У 2022—2025 роках він продав їх за криптовалюту російській компанії Operation Zero. Згодом ці інструменти могли потрапити до російських хакерських груп і використовуватися для атак на iPhone через зламані сайти.

Улітку 2025 року Google виявила однаковий шкідливий JavaScript-фреймворк на багатьох зламаних українських сайтах: інтернет-магазинах, сервісних ресурсах, сайтах промислового обладнання та локальних послуг.

На сторінки додавали прихований фрейм із домену cdn.uacounter[.]com. Код показувався не всім відвідувачам, а лише вибраним користувачам iPhone, зокрема за географічною ознакою. Google пов’язала кампанію з UNC6353 — імовірно російською шпигунською групою, але використала обережне формулювання «suspected Russian espionage group». Google також повідомила, що працювала з CERT-UA над очищенням заражених сайтів.

Це поки що обґрунтована версія журналістів і дослідників, а не офіційно встановлений судом ланцюжок.

Команда «Новин Донбасу» на «Донбас медіа форумі» у 2025 році

— Наскільки вдалося зберегти архів старого сайту?

— Практично весь архів було пошкоджено. Наразі ми повністю очистили та відновили архів за 2025—2026 і частину 2024 року. Статті та новини відновлені, але не всі.

Також маємо величезну проблему з зображеннями. Бо, наприклад, фото, інфографіка та зображення або підгрузилися з помилками, або взагалі відсутні в матеріалах.

Тепер ми готуємо чистку та завантаження архіву до 2016 року — він очевидно в такому самому стані, але основне збереглося. Це займає багато часу передусім тому, що це дуже дорого коштує. Ми подалися зараз на екстрену допомогу від RSF (Репортери без кордонів) і сподіваємось отримати цей грант, щоб продовжити цю роботу. Більш старий архів присутній лише частинами, за наразі незрозумілим патерном.

— Вочевидь, така увага росіян може вказувати на вплив «Новин Донбасу» на аудиторію. У вас зараз є можливість відстежувати трафік з окупованих територій або якийсь фідбек звідти (мова і про соцмережі теж)?

— Ефективно відстежувати трафік з окупації дуже важко. Але і на сайті, й у соцмережах, і на ютубі є частина трафіку, який маркується як Донецьк, Луганськ, чи, наприклад, Мелітополь. Але значна частина трафіку сайту в гугл-аналітиці позначається як not set, або люди заходять з VPN і там з’являються інші країни. Ми розуміємо, що розділити це складно, бо також теоретично нас із цих країн можуть також читати й біженці з наших регіонів, які там мешкають. Плюс ми точно знаємо, що частина трафіку з окупації вже маркується як Ростовська область або інші російські регіони, що межують з українськими окупованими.

Наразі найбільш чітке розуміння є в тіктоку. Від 7 до 20 відсотків із того, що можна відстежити — це саме окуповані території.

Але я постійно маю перед очима відкриту гугл-аналітику і коли дивлюся в режимі реального часу — кожен день бачу Донецьк.

Також ми маємо чат-бот у телеграмі, куди люди можуть писати анонімно. Зокрема з окупованих територій. Наприклад, були минулого літа випадки, коли нам писали туди і просили допомоги з виїздом з окупації. Ми пересилали наші історії про те, як це зараз найкраще зробити, як люди виїжджають, який алгоритм, які організації допомагають. Окремо надавали у відповідь на ці повідомлення контакти організацій.

Кожен раз у таких ситуаціях розумієш, що реально допомагаєш комусь, можливо, повністю змінити своє життя чи навіть урятувати його.

Архівне фото з Донеччини

— Чи розділяєте ви контент для окупованих територій і про окупацію? Яким, на вашу думку, має бути контент, щоб його читали в окупації: мова, тематика, безпека?

— Я б не сказала, що за таким принципом розділяємо. Ну і так виходить, що якісь великі теми, як, наприклад ситуація з водопостачанням, або «віджим» майна в окупації, або закриття шахт чи ситуація зі сміттям, бо там регулярно стаються сміттєві колапси — це зазвичай цікавить і тих, хто лишається в окупації, і тих, хто виїхав, і просто людей, які цікавляться, що саме там відбувається. Але ми все ж таки більше сфокусовані саме на тому, щоб розбиратися в темах, які потенційно хвилюють саме людей в окупації або тих, хто з окупованих територій виїхав. Мабуть, можна сказати, що лише кілька історичних проєктів більше були умовно для авдиторій з інших регіонів.

— Як поширювати контент для людей в окупації та якими каналами, враховуючи обмеження окупаційної влади в інформаційному просторі? Який формат контенту є більш ефективним?

— Для себе ми наразі визначаємо, що телеграм і тікток працюють найефективніше для дистрибуції на окуповані території, попри запроваджені Росією заборони й обмеження. При цьому постійно помічаємо на одній із наших фейсбук-сторінок також до 10% переглядів з окупованих міст. При тому, що сторінка україномовна, а ми чудово розуміємо, що навіть підписка і перегляд українських медіа, якщо тебе десь перевірять в окупації, може бути приводом для звинувачень і в гіршому випадку навіть арешту. І саме тому ми не відмовляємося від російської версії сайту та відеопродакшну. Чудово, що «дивовижний новий світ» пропонує нові можливості. Наприклад, відеовідділ запустив нещодавно на нашому великому ютуб-каналі з 400 тис. підписників «дублювання» звукових доріжок — глядач тепер може обрати мову при перегляді відео.
Вибір звукової доріжки на ютубі «Новин Донбасу»

Крім того, наше медіа було першим із регіональних у браузері Ceno. А торік ми допомагали їм поширювати безплатні VPN для наших аудиторій в окупації через Кластер релокованих медіа. Олександр Глущенко, представник цієї ініціативи, після того писав нам, що вони мали сплеск заявок на ці VPN тоді.

Але об’єктивно глобальних технологічних рішень, спрямованих на підтримку зв’язків із нашими людьми на окупованих територіях, дуже сильно не вистачає — і це сфера, де медіа самі не можуть об’єктивно впоратися. Потрібна допомога держави, міжнародних донорів, можливо технологічних компаній чи якихось IT та ШІ-ентузіастів.

— Які теми, на вашу думку, щодо людей в окупації та переселенців недостатньо висвітленні в українському інфопросторі? І чому це так: брак ресурсу, доступу до інформації чи запиту від аудиторії?

— Складне питання, бо на мою думку, це загибель людей в окупації, наприклад, подія в Старобільську. Ми писали матеріали про це ще до повномасштабного вторгнення. Але при цьому не завжди є можливість незалежно верифікувати інформацію — це теж зрозуміло. Я вважаю, що дискусія навколо цього має тривати «в цеху», ми повинні знайти відповіді на ці питання, як саме це висвітлювати.

Недостатньо, мені здається, висвітлюється не тільки окупація, але і життя прифронтових міст. Життя і смерть, як це вже сталося з Покровськом, Бахмутом, Попасною… Мені важко про це говорити, але ми вже бачимо, як та сама трагедія розгорається в Краматорську зі Слов’янськом. І не тільки Донеччини, це і Сумщина, Херсон, Дніпропетровщина, Запоріжжя. Але я не виключаю, що моя оптика викривлена і насправді таких матеріалів і репортажів виходить багато. Просто це так болить, що всіх репортажів на світі буде недостатньо.

І знаєте, що дивно і страшно? Була я нещодавно на одному заході для медійників, і одна експертка (зі сфери громадського активізму) була дуже вражена, дізнавшись, що, виявляється, в нас людям з окупованих територій досі не видали компенсації за зруйноване або втрачене житло. Вона реально зі щирим здивуванням казала: «Ну, типу, там же щось із цим вирішили, зробили ж механізм компенсацій». А ми (медіа, які висвітлюють це питання) їй кажемо: «У вас якась хибна інформація. Цікаво, звідки вона з’явилася, бо повноцінного механізму компенсацій наразі не запроваджено (тільки для переселенців зі статусом УБД, інвалідністю внаслідок війни)». І це каже людина не така вже й далека від цього. Що тоді говорити про широку авдиторію, недотичну взагалі до теми? Тобто проблеми переселенців, виходить, теж недостатньо висвітлюють.

— Чимало медійників, із ким «ДМ» уже спілкувався на цю тему, визнають, що тема окупації нішева і здебільшого закріплена за релокованими медіа, для яких вона волею долі стала особистою. Як ви думаєте, чи можливо вивести цю тему на всеукраїнський рівень і залучати до неї не лише журналістів, які самі є переселенцями? Як мотивувати та як зацікавити аудиторію, яка не стикалася з цим?

— На жаль, досвід Криму двох східний областей, а потім тих регіонів, які до нас «доєднались» і були теж частково захоплені Росією, доводить, що пояснити, що таке зубний біль людині, яка його ніколи не мала, навіть якщо ця людина емпат до глибини душі — дуже складно. А от коли це сталося — то весь спектр цих почуттів ти ніколи вже не забудеш і не зітреш. А з іншого боку — я багато віддала б за те, щоб жоден регіон України не пізнав більше того болю, який ми відчули в 2014-му, і того, що ми переживаємо досі, й не дізнався, що таке окупація. Зате ми розуміємо одне одного з пів слова й дуже підтримуємо.

З іншого боку, часто в загальнонаціональних медіа виходять блискучі, просто чудові матеріали про ситуацію з нашими людьми на окупованих територіях — це дуже важливо. Сподіваюся, так буде і надалі.

На жаль, навіть релоковані медіа стикаються з тим, що в нас самих стає менше джерел в окупації, стає все важче діставати інформацію, спілкуватися там із людьми через страх, через технічні блокування. Це крім того, що потрібно все одно продовжувати працювати і збирати цю інформацію навіть по крихті, підтримувати одне одного, пробувати робити спільні проєкти, паралельно думати про якісь радикальні рішення, можливо навіть божевільні. Поки не знаю, які конкретно.

— Чи кадрове питання у вашій редакції та в медіапросторі є критичним? Чи вистачає, на вашу думку, експертів, готових фахово говорити не лише про бойові дії, а й про потреби і проблеми людей в окупації та тих, хто став переселенцем?

— У нашій редакції кадрове питання дуже гостре. За минулий рік були і дуже великі успіхи, серйозні кадрові надбання, але й дуже серйозні втрати.

З молоддю в нас поки що зовсім туго, хоча були намагання. Але будемо «лежати» в цьому напрямку далі, сподіваюся, більш активно.

Експертів критично не вистачає, тому в «Кластері релокованих медіа» ми «топимо» якраз за те, щоб журналісти теж ставали експертами.

— А як узагалі правильно висвітлювати ці проблеми, на ваш погляд? На Донеччині й Луганщині відбувається фактично гуманітарна катастрофа: якщо вода є, то вона дуже сумнівної якості, тепер через бойові дії до них дійшов паливний дефіцит, зриваються посівні тощо. Часто серед українських блогерів можна побачити іронію або відверте висміювання цих ситуацій. Наскільки це правильно?

— Я думаю, всім, хто працює з цими темами, треба поставити собі питання мети. Для чого ми це робимо? Чого ми хочемо досягнути? І врешті зрозуміти, що називати речі своїми іменами й навішувати ярлики або говорити узагальненнями — це взагалі не одне й те саме. Під час війни, окупації та всього того жаху, що відбувається, треба насамперед зрозуміти, що не буває таких категорій як «всі» й «ніхто»: «вони там всі сєпари», «вони кликали Путіна». Хто ці «вони»? Де ці «всі»? Де соціологія, де дослідження? Де факти?

Я думаю, якюи над цим деякі блогери, політики, медіа й експерти замислювалися, в нас було б трошки менше проблем.

Юлія Діденко

— Чи можуть медіа сприяти єднанню людей, які мають різний досвід війни? Хтось має статус ВПО — хтось ні, хтось пережив окупацію і полон — хтось ні. І таких прикладів, між якими начебто росте прірва, багато. Ті ж військові й цивільні. Можливо, такий поділ з’явився не без російського впливу. Але чи можуть медіа покращити ситуацію?

— Я думаю, що медіа можуть принаймні не поглиблювати цю прірву, а в кращому випадку — допомагати людям краще розуміти досвід одне одного. Але для цього потрібно відмовитися від змагання травмами: кому було важче, хто більше постраждав. Досвід людини в окупації не скасовує досвіду військового, досвід військового — досвіду цивільного, а наявність чи відсутність статусу ВПО не визначає глибину втрати. Досвід тих, хто поїхав, і тих, хто залишився, теж різний. Причому хтось поїхав із Покровська, але не поїхав з України, а хтось узагалі поїхав за кордон. Це вибір кожного та відповідальність за цей свій вибір. І в кожного свій біль, із цим вибором пов’язаний. Треба нам як суспільству подорослішати й це вже прийняти.

Завдання медіа — не зводити людей до категорій: «переселенці», «ті, хто залишилися», «військові», «цивільні», «люди з окупації». За кожною такою категорією є дуже різні людські історії, обставини та рішення. Що більше ми показуватимемо цю складність, пояснюватимемо контекст і даватимемо людям говорити власним голосом, то менше простору залишатиметься для ярликів і взаємних звинувачень. Я сподіваюся на це.

Росія, безумовно, зацікавлена в тому, щоб ці розбіжності перетворювалися на конфлікти: між військовими й цивільними, між тими, хто виїхав і залишився, між різними регіонами. Але було б надто просто кожну нашу внутрішню проблему пояснювати лише російським впливом. Часто медіа, політики, експерти й самі користувачі соцмереж відтворюють ці поділи, коли говорять узагальненнями, протиставляють одні групи іншим або використовують травматичний досвід людей для емоційного контенту.

Медіа не можуть самостійно об’єднати суспільство, але можуть створювати простір, у якому різний досвід не знецінюється. Можуть пояснювати, чому люди приймали рішення, показувати не лише конфлікти, а й приклади взаємної підтримки, шукати те, що нас об’єднує. І, мабуть, найважливіше — постійно нагадувати, що за статусами й умовними групами стоять конкретні люди, а не безликі «вони». І про це якраз, до речі, говоритимемо на «Донбас медіа форумі» цього року.

— Чи вдається «Новинам Донбасу» розвивати власну спільноту, отримувати підтримку від аудиторії?

— Поки що ми не займаємося спільнотою. Цього року ГО «ДІІ-Україна», що є видавцем «Новин Донбасу», фокусується на залученні підтримки з боку бізнесу. Це в основному стосується «Донбас медіа форуму» та ще одного нашого проєкту (відносно нового) — це «Кластер релокованих медіа». І маємо успіхи. Наприклад, ДМФ-2026 уже має більш ніж десять комерційних партнерів. Сподіваємося й надалі розвивати цей напрямок.

Не маючи достатньо спроможності, щоб робити все й одночасно, ми поки що визначили це пріоритетом.

Але в бік розвитку спільноти теж плануємо почати рухатися. Реально вибила з колії атака на сайт. І відновлення та напрямок роботи, пов’язаний із кібербезпекою, продовжує перетягувати ресурси, коли замість розвитку те тестування нового ти маєш фокусуватися на тому, щоб не втратити те, що вже є.

— Війна — це не лише сухі зведення з фронту, а перш за все долі людей. Чи є якісь історії, які вразили вас найбільше?

— Дуже важко виокремити щось. По-перше тому, що ми маємо декілька досить різних аудиторій — ми фокусуємося на людях в окупації, окремо на людях, що живуть у прифронтових зонах і на лінії фронту, а також на переселенцях в першу передусім із Донеччини та Луганщини. Але після початку повномасштабного вторгнення — навіть ширше.

Якщо казати про наші репортажі з прифронтових територій і фронту, то кожен «прильот» — це передусім людські життя, люди, яких убила російська армія. І цілі міста, які вони поступово знищують, із тисячами покалічених доль. Я пам’ятаю, як Настя Волкова, яка співпрацювала з нами, знімала жахливі кадри, коли в Слов’янську після прильоту з-під завалів діставали маленьку дитину. Або коли в нашого журналіста повилітали вікна в Краматорську, теж від прильоту. Пам’ятаю історію бабусі, котрій відбудовували будинок у Богородичному після деокупації, і яка вона була щаслива. А зараз думаю про те, що ситуація на півночі області погіршується, й уся Донеччина може бути окупована.

Добре пам’ятаю бабусь, яких знімали наші репортери в Лимані, — вони жили в підвалах, ховалися від російських ударів, але при цьому про все це розповідали з посмішками та якимись жартами. Це дивно, як нашаровуються і переплітаються такі історії — якісь невимовно трагічні, якісь — життєствердні.

З 2025 року ми регулярно випускаємо історії полонених, частіше за все це українські військові, але також і цивільні. Ми співпрацюємо з Сашком Гуділіним. Він працював журналістом у Маріуполі, ще звідти ми знайомі, бо я там жила та працювала до 2022 року, після того, як вимушена була покинути Донецьк. Коли почалася повномасштабка, він доєднався до ТРО, пройшов бої в Маріуполі, виходив з заводу імені Ілліча. Потрапив у полон, пройшов СІЗО й табори на окупованих територіях і в Росії. Загалом у полоні Сашко пробув до грудня 2024-го, майже три роки. Саша написав для «Новин Донбасу» свою історію, від першої особи, наразі це чотири окремі частини, і ми маємо випустити ще п’яту про його повернення з полону та адаптацію. Коли я редагувала ці матеріали, це справді читалося як книжка. І почуття дуже змішані, не можеш повірити, як людина пережила все, що відбувалося в полоні, всі тортури, побиття, знущання. Але я вважаю, що це треба читати всім.

І ще надзвичайно важливі історії про окупацію і з окупації. Приміром, нещодавно наша журналістка записувала інтерв’ю з жінкою з Маріуполя, якій довелося через життєві обставини жити в окупації, поки її чоловік — український військовий — був у полоні. Такий досвід важко навіть уявити. Добре, що чоловіка обміняли, вона з дітьми виїхала з окупації, і зараз вони на підконтрольній Україні території. Але це зовсім не хепіенд. Бо вони, як і мільйони переселенців і біженців, лишилися без житла, без соціальних зв’язків, вирвані з корінням із місця, яке було їхнім домом. Ми гостро це відчуваємо також, бо більшість у редакції — теж переселенці. Важко не сприймати все це особисто та не приймати близько до серця.

Цей проєкт втілюється за підтримки Програми «Партнерство за сильну Україну», яку фінансують уряди Великої Британії, Естонії, Канади, Норвегії, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.