Сім можливих наступників Путіна: The Washington Post склав список кандидатів

Владімір Путін уже понад чверть століття залишається центральною фігурою російської політики, однак питання про те, хто може прийти йому на зміну, нікуди не зникає. Напередодні завершення парламентських виборів у Росії журналісти звернули увагу на сімох представників нинішньої еліти, які потенційно можуть претендувати на найвищу посаду.

Про це йдеться у матеріалі The Washington Post.

Чому наступник Путіна досі невідомий

За оцінкою видання, система влади, яку вибудував Путін, фактично зосереджує ключові рішення в його руках. Це не дозволяє одному політику накопичити достатньо самостійного впливу, щоб стати очевидним конкурентом або спадкоємцем президента.

Водночас російська влада значною мірою побудована на взаємодії кількох впливових груп — силовиків, військових та представників великого бізнесу. Тому майбутня зміна керівництва, як зазначає The Washington Post, може залежати не лише від формальної процедури, а й від домовленостей усередині цих еліт.

Мішустін і Дюмін

Першим у формальній черзі на посаду президента залишається прем’єр-міністр Михайло Мішустін. За російською Конституцією саме він тимчасово бере на себе президентські повноваження, якщо глава держави достроково залишає посаду.

До приходу в уряд Мішустін очолював Федеральну податкову службу і мав репутацію технократа, який займається управлінням, а не публічною політикою. Відтоді його вплив, зокрема у сфері економіки, розширився, а також йому доручили роботу в органі, пов’язаному з військовими закупівлями. Водночас для силової частини російської еліти він залишається радше зовнішньою людиною.

Інший кандидат — Олексій Дюмін, колишній охоронець Путіна, який згодом обіймав низку посад у силових та військових структурах. Він був заступником керівника військової розвідки ГРУ, командував Силами спеціальних операцій, працював заступником міністра оборони, очолював Тульську область, а від 2024 року є секретарем Державної ради.

Близькість до Путіна та досвід роботи у військовій сфері давно привертають до Дюміна увагу як до можливого наступника. Після кадрових змін у Міноборони 2024 року йому доручили у Кремлі питання оборонної промисловості — фактично він отримав роль, пов’язану з військово-промисловим комплексом.

Патрушев, Ковальчук і Мантуров

Ще один можливий претендент — віцепрем’єр Дмитро Патрушев, син колишнього директора ФСБ та секретаря Ради безпеки Миколи Патрушева. Його кар’єра значною мірою проходила в банківському секторі, а його батько десятиліттями належить до найближчого оточення Путіна. У 2024 році Микола Патрушев безуспішно підтримував кандидатуру сина на посаду прем’єр-міністра, але зрештою Дмитро Патрушев став віцепрем’єром.

Борис Ковальчук також походить із впливової родини. Його батько Юрій Ковальчук — один із найближчих до Путіна представників великого бізнесу, а його медійні, банківські та наукові активи забезпечують родині значний вплив. У 2024 році Бориса Ковальчука призначили головою Рахункової палати після того, як, за даними видання, обговорювали його можливе призначення керівником однієї з найбільших енергетичних компаній.

До переліку входить і перший віцепрем’єр Денис Мантуров, який понад десять років очолював Мінпромторг, а після початку повномасштабної війни був призначений відповідальним за оборонну промисловість. Його позиції пов’язані з військово-промисловим комплексом і воєнною економікою Росії, тому подальша роль Мантурова, за оцінкою видання, значною мірою залежить і від того, як розвиватиметься війна.

Собянін і Кирієнко

Мер Москви Сергій Собянін — один із політиків, які найдовше залишаються в системі російської влади. Він працював керівником адміністрації Путіна, брав участь у президентській кампанії Дмитра Медведєва, а від 2010 року очолює Москву. The Washington Post зазначає, що Собянін ближчий до бізнес-еліт, ніж до силовиків, а його управлінський досвід виходить далеко за межі столиці.

Серед потенційних наступників також названий Сергій Кирієнко — нинішній перший заступник керівника адміністрації президента РФ із внутрішньої політики. Він був прем’єр-міністром ще за Бориса Єльцина, пізніше очолював «Росатом», а в Кремлі займається виборами, внутрішньою політикою та питаннями окупованих територій України.

Саме Кирієнко відігравав важливу роль в організації політичних процесів, зокрема конституційного референдуму 2020 року, який дозволив Путіну залишатися при владі до 2036 року. Крім того, він курує програму «Час героїв», покликану залучати ветеранів війни до державної служби, тобто бере участь у формуванні майбутнього кадрового резерву російської системи.

Що може визначити майбутнього керівника Росії

У переліку The Washington Post немає жодного представника російської ліберальної опозиції. Усі семеро так чи інакше пов’язані з нинішньою державною системою — через уряд, силові структури, Кремль, бізнес або військово-промисловий комплекс.

Тому питання потенційної зміни влади в Росії, за логікою цього аналізу, полягає не лише в тому, хто формально може замінити Путіна. Важливим буде і те, яка саме група всередині російської еліти отримає найбільший вплив під час такого переходу.

Майбутнє Путіна — як може закінчити диктатор

Раніше аналізували можливі сценарії подальшого перебування Путіна при владі. У тому матеріалі окремо розглядалося питання, чи може зміна російського президента автоматично означати завершення війни проти України. Зазначалося, що сама зміна керівника РФ не гарантує припинення бойових дій, оскільки ключові суперечки навколо окупованих територій, гарантій безпеки України та європейської системи безпеки можуть залишитися.

Також зверталася увага на те, що майбутній сценарій значною мірою залежатиме від того, хто саме опиниться на чолі Росії та за яких обставин відбудеться зміна влади. Тобто питання наступника Путіна безпосередньо пов’язане і з тим, якою буде подальша політика Кремля.

В іншому матеріалі розглядали політичні ризики для Путіна через наслідки війни. Зокрема, йшлося про вплив війни на російське суспільство, економіку та еліти, а також про те, що навіть контрольовані Кремлем вибори можуть стати одним із показників внутрішньої напруги в системі.

Автор аналізу The Times також розглядав можливі проблеми для російської влади через мобілізацію, дефіцит робочої сили та наслідки завершення війни. Серед довгострокових викликів називали повернення великої кількості військових із фронту, їхню адаптацію до цивільного життя, соціальні очікування ветеранів і наслідки тривалого воєнного навантаження.