Дементори в Олешках, напади на українців за кордоном і план успіху Даші Астаф’євої

В Україні тиждень уже давно триває не сім днів, а щонайменше місяць. Принаймні так здається, адже кожен день у нас стаються події, осмислення й обговорення яких зазвичай потребує значно більше часу, ніж ми можемо собі дозволити.

У вівторок ми писали радіодиктант, після якого можна було довго сперечатися, чому цього разу національної сварки не вийшло. Чи то текст Артура Дроня всіх заспокоїв, чи то харизма Даші Астаф’євої, а може українці подорослішали (або, навпаки, повернулися до налаштувань дитинства) та розлюбили срачі? З’ясувати це не вдалося. У четвер Росія страшно вдарила по декількох українських містах, зокрема по залізничному вокзалу в Дніпрі. Прямо на пероні загинули 14 людей (пізніше у лікарні помер ще один поранений), і радість від вдалого радіодиктанту єдності згасла.

А в суботу з окупованих Олешок вдалося повернути в Україну кілька сотень українців, які опинилися у заблокованому росіянами місті. І знову життя стало світлішим. Чи вдасться нам вислухати кожну історію про окупацію та порятунок? Чи буде в нас можливість спокійно подумати, що стоїть за цією унікальною гуманітарною операцією? Не факт, але треба спробувати.

У ютубі безліч відео про ситуацію в Олешках, яка передувала гуманітарній місії (наприклад, спецвипуск проєкту «Крим.Реалії» на «Радіо Свобода») та репортажів про те, як олешківці повернулися в Україну (наприклад, сюжет «Української правди» чи репортаж британського телеканалу Sky News). Третє важливе питання для обговорення, яке прозвучало зокрема і у репортажі британців, — що залишилося за кадром операції в Олешках. Адже експерти відразу попередили, що Росія погодилася на евакуацію не від високого гуманізму.

— Якщо називати речі своїми іменами, це етнічна чистка, замаскована Росією під гуманітарну акцію. Росія “великодушно дозволяє” цим людям виїхати на територію, підконтрольну Україні, але ми розуміємо, що їх фактично виганяють. Назад Росія їх не пустить, заселить територію якимись переселенцями з Бурятії та Якутії, роздасть землю військовим. За всіма загальнолюдськими поняттями ця територія має належати Україні. Не лише тому, що це міжнародно визнана українська територія, але ми буквально бачимо, що каже населення: ми українці, ми хочемо жити в Україні. З якого боку там узагалі Росія? Чому вона туди приперлася? Чому вона вважає, що ця територія має належати їй? На якій підставі, якщо цих людей просто поневолили і окупували? — поставив питання Денис Казанський у своєму огляді від 30 жовтня.

Він наголосив, що Росія у прямому етері скоює воєнний злочин і весь світ бачить, що розповіді Путіна про «історичні російські території» — це маячня.

Відео Казанського за два дні подивилися 477,6 тисячі людей.

Водночас із різних боків пролунали попередження, що Росія може використати режим тиші в Херсонській області для зміцнення своїх позицій і навіть наступу на Херсон. Про це казали як цивільні експерти, так і військові.

— З весни Збройним силам, наскільки мені відомо, вдалося потіснити росіян у самих Олешках, вибити їх передові позиції, вибити їх пілотів, що полювали за херсонцями. Це вартувало дуже великих зусиль, втрат, на жаль, ресурсу, людей. Це дійсно була шалена робота. Зараз усе повертається до стану, на жаль, зими 2026 року, росіяни затягнуть в Олешки максимальну кількість дронів, боєзапасу, людей. І доведеться знову. Це як Сізіфова праця. Але тут камінь, падаючи, буде вбивати, на жаль, і цивільних, — висловив думку редактор херсонського видання «Мост» Сергій Нікітенко в ефірі на Radio NV з ведучим Олексієм Тарасовим.

Цю розмову в ютубі подивилися за три дні 50 тисяч людей.

Командир бригади безпілотних систем у «Хартії» Петро Кузик, який був у етері «Новини.LIVE» із ведучою Ясею Лепкою, сказав, що посилення Росією воєнного тиску на Херсонському напрямку після режиму тиші — це лише питання часу.

— Але їм доволі важко це буде зробити. З розмов із колегами, з якими я раніше воював, виходить, що ситуація, може, і не проста, але доволі стабільна. Там дуже непроста ситуація для штурмових дій із боку Росії. Я не заспокоюю — вони можуть збожеволіти і просто закидати Дніпро трупами своїх покріпачених солдатів і надвеликою ціною захопити ще якийсь шмат території, це не виключено. Але малоймовірно з огляду на те, що зараз може Росія, в якому стані її військо. Я не думаю, що вони здатні на такі масові втрати. Хоча вони продовжують людожерську тактику інфільтрації, коли вони реально розмінюють — я не перебільшую — квадратний метр української землі на сотні трупів своїх солдатів, — сказав Кузик.

Це відео подивилися 23,4 тисячі разів за два дні.

Журналіст Віталій Портников на декількох ютюб-майданчиках розмірковував про роль США в історії з Олешками.

— Путіну перед виборами до Конгресу США потрібно було дати Дональду Трампу щось, що ніяк не впливало би на позиції російських збройних сил на лінії фронту, але разом із тим допомогло б Трампу продемонструвати свої миротворчі успіхи. І це було зроблено у такій, я би навіть казав, благородній формі, що ми допомагаємо жителям Олешків уникнути голодної смерті. На прохання першої леді. І Трамп говорить: ви бачите, у першої леді виходить краще, ніж у дипломатів. У неї нічого не виходить краще, ніж у дипломатів. Просто вона була використана Путіним у цій пропагандистській історії, і нещасні жителі Олешків також, — сказав він, наприклад, у черговому епізоді проєкту «Говорить великий Львів», який на каналі самого Портникова за два дні подивилися майже 408 тисяч разів і ще 142 тисячі разів — на каналі проєкту.

Згодом Портников покликав у етер українського журналіста, медіарадника в адвокаційній команді Razom for Ukraine Остапа Яриша, який живе у Вашингтоні, щоб обговорити проміжні вибори в Конгрес США, зокрема, роль історії з евакуацією олешківців. Результат виявився доволі несподіваним.

— Наскільки для адміністрації президента Трампа було важливо взяти участь у цій операції, та ще й за посередництвом Меланії Трамп? Чи була це все ж таки частина передвиборчої стратегії? Чи це збіг обставин? — спитав Портников колегу.

— Я не думаю, що це була частина передвиборчої стратегії, хоча справді побачили ми цю операцію за кілька днів до проміжних виборів. Гуманітарна операція в Олешках, мабуть, не є тією подією, яка змогла б переконати тих виборців, які або ще не визначилися, за кого голосувати, або тих, хто не визначився, чи йти на вибори взагалі. Це не той фактор, який може змінити думку більшості американців. Вони переймаються питаннями про ціни на пальне, про ціни на продукти, про злочинність у їхніх містах, питання міграції, корупції в їхньому власному уряді, але точно не гуманітарною операцією в Олешках. Можливо, додало якихось балів до іміджу першої леді Меланії Трамп, за посередництва якої це відбувалося, хоча, мабуть, правильніше сказати, за посередництва її радника. Але я не думаю, що це була якась передвиборча стратегія з боку Дональда Трампа чи першої леді, — відповів гість.

Утім, Яриш погодився, що це могла бути стратегія Путіна перед американськими виборами, щоб продемонструвати начебто готовність Росії до миру.

Далі співрозмовники обговорили прогнози щодо виборів у Конгрес США, посилення лівих радикалів у Демократичній партії та, головне, чого очікувати українцям після прогнозованої поразки республіканців принаймні у нижній палаті Конгресу.

— У разі контролю демократів над Палатою представників чи навіть над Сенатом, думаю, з’являться проукраїнські законопроєкти, які вони намагатимуться просунути, і, можливо, навіть їм удасться цю підтримку здобути. Але ж тоді пам’ятаємо, що законопроєкт має підписати Дональд Трамп. А досі єдиний проукраїнський законопроєкт, який підписав американський президент, був закон Ліндсі Грема. Він його підписав, тому що там була можливість для президента знімати ці санкції. Тобто навіть якщо демократи захочуть ухвалити якийсь проукраїнський закон, їм потрібно буде або зібрати супербільшість, щоб подолати вето президента, або давати якийсь компроміс Дональду Трампу — чи у вигляді підтримки Ізраїлю, чи якихось тарифів, чи якихось інших речей. Тому ситуація буде складною, — сказав Яриш.

За один день відео подивилися 370 тисяч глядачів.

Але одним із найважливіших матеріалів тижня про Олешки в ютубі можна назвати інтерв’ю з оператором «1+1» Іллею Шинкаренком, який разом із кореспондентом ICTV Єгором Ромахлом увійшов до єдиної української знімальної групи, що висвітлювала гуманітарну місію в Олешках.

Майже годину Ілля Шинкаренко розповідав, як відбувалася підготовка до місії, які були гарантії безпеки (спойлер — фактично ніяких), що бачив дорогою до окупованих Олешків (зокрема, Крим у повній темряві та російську пропаганду), як зустрілися з олешківцями, як поверталися додому та багато-багато іншого. Це, безумовно, варто послухати від початку до кінця.

— А зараз у тебе які емоції, коли це вже все сталося? — спитала наприкінці розмови кореспондентка ТСН Наталія Нагорна.

— Я виснажений, емоційно та фізично. З середи я майже не спав, думав — повернуся та засну, але я всю ніч після повернення не міг заснути. Ні про що не думав. Ти просто лежиш і не можеш заснути, емоцій немає взагалі, — відповів Ілля.

— Це як після дементорів у Азкабані, — зауважила Наталія.

— Напевне, ми були першою українською делегацією в окупованому Криму з 2014 року. Ми не знали, чи все буде добре. І ми були гарантами безпеки для них. А вони дійсно боялися, по російських журналістах було видно.

— Тобто росіяни нас бояться? — перепитала журналістка.

— Так, вони боялися, що в Олешках по них щось може прилетіти, — посміхнувся оператор.

Відео на ютуб-каналі ТСН за пів доби набрало 210 тисяч переглядів.

До речі, Єгор Ромахло також поділився думками постфактум (його враження на місці подій ми могли побачити в етері телемарафону), але поки що тільки у фейсбуці.

Цього тижня, як і раніше, прийдешні американські вибори викликали в українському ютубі значно жвавішу реакцію, ніж події в Європі — це стосується і хвилі вуличних протестів у різних країнах ЄС, і виборів у Сербії та Болгарії, і кризи навколо Конституційного трибуналу в Польщі тощо.

Але цікава «європейська» аналітика все ж прорвала американську блокаду. Наприклад, на каналі «Європейської правди» вийшов матеріал, присвячений виборам у Сербії. Журналісти медіа Сергій Сидоренко й Уляна Кричковська обговорили, хто стоїть за об’єднанням «Студентський список», яке виграло вибори до парламенту у партії колишнього президента Александра Вучича (великий шанувальник парадів у Москві, нагадаю) і, звісно, на які зміни варто очікувати Україні.

— Щодо України — позиція Сербії найближчим часом залишається незмінною, адже «Список» вирішив, що по тих пунктах, де між учасниками немає спільності (санкції проти Росії та відносини з Україною входять до переліку), продовжуватиметься політика попереднього уряду. Але позиція Вучича була насправді відносно непоганою. Сербія підтримує територіальну цілісність України та вважає Крим українським. Але санкцій проти Росії теж поки що не буде, — сказав Сергій Сидоренко.

Відео за чотири дні подивилися 10,7 тисячі разів. Мені мало і переглядів, і, головне, відео про інші події у Європі. Автори і глядачі, давайте ще.

Щоправда, нестачу оглядів із європейськими темами цього тижня з головою компенсував фільм-розслідування журналіста Данила Мокрика для The Kyiv Independent про хейт і напади на українців за кордоном. Українською він є на каналі Мокрика MokRec і на каналі «Української правди».

Команда проєкту проаналізувала десятки тисяч дописів у мережі X польською, чеською та німецькою мовами. Журналісти поговорили з українками, які зазнали агресії в Берліні, Празі та Варшаві, а також із правозахисниками й експертами. І врешті простежили зв’язок між антиукраїнськими наративами в соцмережах і на політичній сцені та нападами на українців на вулицях європейських міст.

— Неможливо довести, що саме політики запускають у соцмережах негатив про українців. Але вони точно його підхоплюють, посилюють і перетворюють на свою політичну зброю. Уся ця агресія в соцмережах, у політичному просторі та на вулицях вселяє в багатьох українців страх. Але ті, хто цю агресію підживлює, також торгують страхом. Страхом перед самими українцями, — сказав автор у фільмі.

Серед популярних наративів — що українці не працюють і живуть на соціальні виплати, які мали б іти на розвиток місцевої освіти, медицини тощо. Водночас українцям дорікають, що вони відбирають роботу в європейців. Звісно, українців звинувачують у тому, що вони «нацисти» і взагалі не дуже «нормальні», що б це не означало.

То що робити? Гасити окремі спалахи агресії героїні фільму, що зазнали нападів, радять за допомогою поліції. А от протидію масовому психозу автори покладають на самих європейців.

— Загасити цілі пожежі можуть тільки самі суспільства. Реагуючи, захищаючи, зупиняючи агресію та ненависть, не даючи їм остаточно перетворитися на норму і відмовляючи політикам у популярності у відповідь на небезпечну мову ненависті. Політики та хейтери у соцмережах можуть переконувати, що ненавидіти українців, атакувати їх — це нова суспільна норма. Що українці — це нова загроза, яку треба боятися і проти якої треба гуртуватися. Від самих чехів, поляків і німців залежить, чи приймуть вони це криве дзеркало. Чи більшість усе ж скаже «стоп»? — сказав наприкінці Данило Мокрик.

На каналі Мокрика фільм подивилися за два дні 63,3 тисячі разів, на «УП» — 57,7 тисячі за день.

Після фільму The Kyiv Independent у тему ліг новий випуск подкасту журналістки Ілони Довгань «Точки опори», що був присвячений українцям за кордоном. Співрозмовницями авторки та ведучої були сімейна психологиня Оксана Сашенко та журналістка, співзасновниця громадської ініціативи «Голка» Маргарита Ситник.

Оксана пояснила, що відбувається з психікою людини на чужині та дала поради, як адаптуватися за кордоном або як подолати страхи, коли ухвалено рішення про повернення. А Маргарита розповіла про свій досвід життя за кордоном та про те, чому та як повернулася в Україну.

«Я “сповідалася” про власні переживання — про те, що відчувала, коли жила в Польщі, про гостре відчуття самотності, соціального вакууму під час адаптації, коли ти приїжджаєш у чужу країну. Та важкий тягар провини, який накрив після початку повномасштабного вторгнення. Це важке відчуття, коли в Україні лунають вибухи, а ти перебуваєш за сотні кілометрів: у Києві — більшість твого життя, друзів і знайомих, а в Сумах — родина. Цей мігрантський досвід — від виїзду, проживання за кордоном до повернення й реадаптації — це те, що зараз переживають мільйони українців, які виїхали через повномасштабну війну, й ті, хто розмірковує про повернення. Це страх знову зірватися з місця, де ти вже за ці роки облаштував побут і пустив коріння. Щоб зробити цей крок, потрібно мати сильну мотивацію, глибоке відчуття свого коріння й чітке розуміння, заради чого ти це робиш», — згодом написала журналістка у своєму фейсбуці.

За чотири дні відео подивилися 28 тисяч разів.

До речі, цього тижня на ютуб-каналі «Суспільне. Документалістика» з’явився ще один цікавий і важливий документальний фільм «Ілюзія тихої ночі» режисерки Ольги Черних. Стрічка розповідає про події однієї липневої ночі у різних куточках України.

«У ніч із 27 на 28 липня 2025 року 40 професійних операторів і 300 глядачів знімали у понад 60 місцях, зокрема на окупованій території та на передовій. Нічний клуб, поранений солдат, військовослужбовиця, яка святкує день народження на передовій, а в Києві лунає повітряна тривога, поки десь у пологовому народжується нове життя. Тиха ніч в Україні — це ілюзія, але коли ніч закінчується, приходить нова надія», — йдеться в анонсі.

У фільмі немає закадрового тексту. Лише на початку з’являється напис, коли саме відбувалися події, а наприкінці — скупе повідомлення, що у липні 2025 року в Україні загинуло 286 цивільних та офіційна кількість загиблих мирних жителів із початку повномасштабного вторгнення — 15 тисяч людей.

Світова прем’єра «Ілюзії тихої ночі» відбулася на кінофестивалі Visions du Réel у Швейцарії, де стрічка отримала відзнаку журі. Українська прем’єра пройшла в рамках фестивалю Docudays UA у Києві. Напередодні прем’єри в ютубі стрічку показали на Першому каналі Суспільного, але, звісно, ютуб дає змогу подивитися фільм більшій кількості глядачів. За добу після прем’єри у ютубі фільм подивилися 3,5 тисячі разів.

Цього року найстрашнішою світлиною на Геловін соцмережі визнали фото гарбуза з причепленим графіком відімкнень світла у Києві й області. Напевно, поруч із графіком ДТЕК можна було також почепити прогнози щодо відсутності опалення, каналізації та води у місці-мільйоннику. Звісно, в цих умовах мер столиці Віталій Кличко залишився бажаним гостем різних студій. Наприклад, у понеділок бесіда з ним вийшла на «BBC News Україна».

Щоправда, нове інтерв’ю мера теж не обійшлося без його фірмової неоднозначності.

— Можу сказати, що в місті Київ, попри багато викликів, громадський транспорт працює, водопостачання є, тепло запускаємо, електрозабезпечення — ми залежимо від держави — є. Але ще раз хочу сказати, що ключова складова — це робота протиповітряної оборони. Гарантувати, що в один момент зникне електропостачання чи можуть бути проблеми з іншими сервісами, ми не можемо, — сказав Кличко.

Три рази переслухала — саме так і сказав. Мовляв, не може нам гарантувати, що світло зникне.

Ну і добре, в принципі, саме це нам і треба.

Але якщо серйозно, то червоною ниткою інтерв’ю пройшла ідея, що всі питання першочергово треба адресувати до ППО.

— Я, до речі, на цю тему говорив у Верховній Раді, що можна всіх собак повісити, можна навіть Кличка у Третій світовий звинувати, але до тих пір, поки не буде ефективно працювати протиповітряна оборона, ми не можемо гарантувати. Ми живемо в умовах війни, я ще раз хочу наголосити, тому що всі звикли отримувати сервіси як у мирний час, — сказав мер і додав, що люди в області по пів дня сидять без світла, а у Києві, «якщо на добу на годину зникає електрика, це вже велика трагедія».

Відео за шість днів подивилися 32,6 тисячі разів. Якщо чесно, малувато у порівнянні з кількістю жителів столиці. Я б подумала, що у глядачів не було світла, але ж мер каже, що є — значить, причини в іншому. Є варіанти, які саме?

Завершую огляд тим, з чого почала — радіодиктантом. «Телебачення Торонто» запросило Дашу Астаф’єву поговорити про хейт, книжки, школу, самоіронію та українську як живий організм.

— Коли я вперше побачила закиди про оголеність, яка нібито забороняє читати українську, то одразу згадала людей, для яких українська культура і українська мова — це щось таке абсолютно статичне, забронзовіле і щось таке високе й абсолютне. І, відповідно, вони не припускають того, що культура й мова — це живі організми, які розвиваються та які можуть існувати у багатьох формах. Як думаєш, чому певній категорії людей важко прийняти те, що мова — це не музейний експонат, що користуватись українською мовою можна, навіть якщо ти не знаєш кличного відмінка, не ходиш щодня у вишиванці та не танцюєш гопака? — спитала ведуча Олександра Гонтар.

— Мені дійсно щиро шкода людей, які запам’ятали мене просто як оголену модель, яка позує для журналів. Мені дійсно шкода, що ці люди дотепер не чули мого голосу, як я читаю поезію, які в нас книжки в застосунку. Це їхні проблеми, що вони залишилися на тому рівні. Для себе ж я обираю розвиток, позитив і рух уперед і щодня наближаюся до своєї мети — збільшувати можливості та якість українського контенту, — відповіла Даша.

Цілком дієвий план успіху, як на мене. Що, власне, і довів цьогорічний радіодиктант.

За чотири дні відео подивилися 145 тисяч разів.