11 січня Юрій Романенко і Дмитро Кадубін спілкувалися про це наживо з Єжи Мачковим, професором політології Університету Реґенсбурґу:
А так він пояснює у своїй нещодавно опублікованій праці, чому західні держави досі підтримують Україну попри її системні недоліки:
Війна за свободу і демократію?
З 24 лютого 2022 року західні держави розглядають російський режим як свого ворога, принаймні на час війни. Вони часто виправдовують це своєю прихильністю до демократії та свободи, що протистоять несвободі, втіленій у російській «автократії» (слово, яке зазвичай неправильно розуміють, тепер “означає” все, що комусь здається злим). Але реальність складніша. Після розпаду Радянського Союзу в 1991 році Україна пройшла довгий і важкий шлях до демократії. Незважаючи на всі спроби та зусилля, вона не змогла створити дієву систему правосуддя. Часткова реформа, проведена востаннє у 2016 році, провалилася через те, що Київ дотримувався демократичного принципу, згідно з яким судді не можуть бути звільнені політиками заради незалежності судової системи. Але українські судді були – як спробував пояснити український прем’єр-міністр Арсеній Яценюк у кількох інтерв’ю німецьким газетам у 2015 році – «неймовірно корумпованими», і вони залишалися такими навіть після 2016 року.
Українці ніколи не жили в умовах сучасної демократії, за винятком жителів східних воєводств Польської держави в 1919-1926 роках, яка згодом стала авторитарною [а також чехословацької Підкарпатської Русі / Карпатської України у 1918-1939 та частково Буковини і Бесарабії у 1918-1930-х у складі Румунії - прим. перекладача]. Для сучасної України цей короткий період постає майже незначним епізодом. Інша ситуація зі свободою, яка фактично робить Україну та Росію різними суспільствами та політичними системами. Перед війною більшість економіки та значні частини державного апарату, ЗМІ та партій у країні над Дніпром перебували під контролем жменьки конкуруючих олігархів. Хоча конкуренція є одним із найпомітніших проявів соціальної свободи, конкуренція в Україні не була найкращою. Оскільки політичні партії були звичайним механізмом влади для своїх олігархів-спонсорів та ідейно не мали чого запропонувати, це регулярно втілювалося в оргію популізму, особливо під час виборчих кампаній, під час яких людям можна було давати всілякі обіцянки. Деякі олігархи також цінували ділові відносини з Росією більше, ніж суверенітет своєї держави. Разом з тим в Україні принаймні була вільно діюча політична опозиція та вибори, результати яких неможливо було передбачити. Не більше і не менше.
За всю історію Росії не було періоду демократії. Можна лише посміхнутися над значенням рейтингів, які засвідчують, що в цій країні менше корупції, ніж в Україні. У Росії також олігархи контролюють значну частину економіки, державного апарату та ЗМІ. Однак, на відміну від України, вони стають політично активними лише тоді, коли їм це наказує Кремль. На відміну від України, Російська Федерація не знає ні політичної конкуренції, ні реальної політичної опозиції. Вибори нагадують ретельно організований фарс, метою якого є відволікти увагу людей від того факту, що Кремль знає результати виборів ще до того, як народ проголосує.
Однією людиною, яка дуже добре знає про відмінності між вільною Україною та невільною Росією, є Володимир Зеленський, який провів кілька років у Москві, роблячи кар’єру актора, кабаретиста та сценариста. Він розповідав про зустріч із президентом Росії Мєдвєдєвим, перед яким він виступав у Києві на запрошення глави української держави Віктора Януковича. «У вас гострі жарти, — нібито прокоментував Медвєдєв виступ кабаре Зеленського, — а у нас цього не потрібно». Артист швидко відреагував, представивши тимчасовому путінозамінникові росіянина, який виступає в його ансамблі. Медведєв звернувся до цього: «Добре, що ти… живеш [в Україні]».
З іншого боку, слова, якими Зеленський хотів потішити публіку в Латвії під час виступу у вересні 2016 року, не [в усіх - прим. перекладача] викликають усмішки: «Щодо кредитів, то Україна нагадує актрису з німецьких фільмів для дорослих. Вона здатна взяти будь-що з будь-якого боку». Україна була вільною країною, і кожен, хто заробляв на жартах, мав право говорити що завгодно, навіть придуркуватий несмак.
Живучи у вільній країні, українці зрозуміли, що, хоча майбутнє невизначене, воно пропонує можливості. Саме Зеленський міг би про це багато розповісти. Хоча він виріс у багатоквартирному будинку в непривабливому промисловому місті Кривий Ріг на Південному Сході [радше у Центрі - прим. перекладача] України, у нього було щасливе дитинство. Його акторський талант був відкритий ще в школі, і його батько - викладач університету - прищепив йому скромну тверезість і тверду трудову етику. Після вивчення права Зеленський старанно працював над кар’єрою в кіно і на телебаченні, а також як артист кабаре. Свій успіх, який приніс йому кілька мільйонів доларів у середині 2010-х років, він досяг у жорсткій конкурентній боротьбі. Навіть будучи політиком, він завжди дивився вперед і швидко сприйняв Дух Часу ХХІ століття – популізм.
В українській частині маккіндерівської Східної Європи з 2014 року точиться війна між свободою і несвободою в тому сенсі, що вільна, якщо ще не демократична Україна боронить себе від невільної, однозначно антидемократичної Росії. Але це не змінює того факту, що держави, які підтримували Україну, робили це не через любов до свободи. Їхній зв’язок зі свободою полягав у тому, що вони не могли уявити собі світ без конкуренції. Не більше і не менше.
З Україною солідаризуються не лише держави та народи, які колись вирізнялися почуттям цінування свободи інших. Якраз історія Східної Європи Маккіндера показує, що Захід міг легко відвернутися від народів, які прагнули свободи. Західні громадяни, можливо, повірили президентці Європейської комісії, коли вона сказала, що країни-члени ЄС віддані демократії в Україні. Якби ЄС був справді демократичним, це твердження звучало б ще більш достовірним. Насправді країни ЄС і весь Захід стали на бік України, оскільки їх зовнішня політика орієнтувалася на їхні геополітичні карти. Свобода і демократія мали тут досить мале значення.
Посилання на першоджерело та власника авторських прав: https://www.bpb.de/shop/buecher/schriftenreihe/543797/der-krieg-um-die-ukraine-und-der-frieden-in-europa (с. 71-74)
Єжи Мачков, професор політології Університету Реґенсбурґу, переклав Дмитро Кадубін, https://www.youtube.com/@civilisatio