У ніч із 28 на 29 липня 2022 року стався вибух у бараці в колонії №120 у селищі Оленівка на Донеччині. У цій колонії росіяни тримали полонених українських військових, які обороняли Маріуполь. Унаслідок теракту більш як 50 українських захисників загинули. Більш ніж 130 військових було поранено; близько 120 з них досі в російському полоні.
Рідні та близькі тих, хто був у бараці, об’єдналися в громадську організацію — «Спільнота родин Оленівки». Нині її назва змінилася на «Спільнота Оленівки», бо до неї долучилося більше небайдужих.
«Спільнота Оленівки» насамперед існує, аби добитися звільнення українських військовополонених, а також ушанувати на державному рівні тих, кого вже не повернути.
Волонтерам вдалося налагодити зв’язки з медіа та організацію публічних акцій і заходів на підтримку полонених в Україні та за кордоном. Петиція до президента щодо встановлення 28-29 липня Днем пам’яті всіх страчених полонених набрала необхідні для розгляду 25 тисяч голосів.
І поки відгук суспільства на тему полону більшає, від держави наразі є лише відповідь про «перевантаження календаря» й інші невиконані обіцянки та слова. Організація постає перед труднощами залучити кошти на базові заходи вшанування та запрошення до команди нових фахівців.
Чому досі в державному календарі немає Дня пам’яті страчених у полоні військових, як змінилося ставлення медіа та суспільства до теми полону й над чим працює зараз «Спільнота Оленівки» — говоримо з представницею організації Олександрою Мазур.
— Олександро, минулого разу ми говорили про цілі. Наскільки вдалося їх досягти за рік?
— Близько 120 військових, які отримали поранення в Оленівці, досі перебувають у полоні. Тобто, на жаль, основна ціль — повернути полонених — не досягнута. Так само щодо вшанування пам’яті.
Можна сказати, що все нормально на рівні суспільства і наших партнерських організацій в Україні та за кордоном. Часто на акціях на підтримку військовополонених люди виходять з плакатами про Оленівку чи з фотографіями хлопців, які були в тому бараці. Навіть не з родин — просто люди, які хочуть нагадувати про цю тему.
Саме тема полону та полонених — це квінтесенція того, що таке обіцянки росіян і міжнародна підтримка, на жаль.
Як ми знаємо, при виході з «Азовсталі» були задіяні ООН і Міжнародний комітет Червоного Хреста. Щось би вони мусили гарантувати. Зараз вони кажуть, що вони нічого не гарантували. Теракт в Оленівці ілюструє, наскільки тема полону жахлива, і люди про неї нагадують.
Олександра Мазур
А от на рівні держави ми досі не домоглися Дня пам’яті. Притому ми хочемо День пам’яті за всіма страченими військовополоненими в російському полоні.
Як ми можемо акцентувати увагу на тому, що відбувається в російському полоні, якщо на державному рівні навіть не можемо зробити День пам’яті?
Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Микита Потураєв видав рекомендацію щодо недоцільності прийняття Дня пам’яті. Він покликався на твердження Інституту національної памʼяті, що цей день переобтяжить календар. Є чимало святкових днів, які не дуже відомі та популярні, проте вони є в календарі. А якщо ми зробимо один пам’ятний день для страчених у полоні, то одразу переобтяжимо календар. Ми намагаємося працювати над тим, щоб затвердили цей день.
(Днями на сайті партії «Слуга народу» вийшов коментар нардепа Микити Потураєва: «Невдовзі будуть чергові роковини теракту в Оленівці, де загинули українські воїни. Ми рекомендували Кабміну провести меморіальні заходи. Хочемо розв’язати питання на законодавчому рівні, щоб була закріплена дата», — «ДМ»).
— Це була відповідь на петицію, яка набрала 25 тисяч підписів ще торік? Уточніть, будь ласка, адже на сайті відповіді президента досі немає.
— Це не була відповідь на петицію. Вона має прийти людині, яка її зареєструвала — представниці нашої організації Марії Алєксєєвич. Їй досі не відповіли за вказаними контактами.
Ми ще зверталися до багатьох депутатів, аби вони виносили на порядок денний цю тему, щоби вони про неї говорили у медіа. Це було теж неуспішно, трохи включився у роботу тільки Анатолій Остапенко. Але не вдалося і йому пролобіювати.
Потім у нас у січні цього року була зустріч у координаційному штабі з Андрієм Єрмаком, Кирилом Будановим і загалом високопосадовцями, які працюють у цій темі. Зокрема, знову говорили про день пам’яті. Вони сказали, що він буде. Це було взимку, а зараз ми вже підходимо до дати цього дня пам’яті — і немає прогресу.
Ми не даємо зникнути не тільки темі страти в Оленівці, а загалом темі того, що відбувається в російському полоні.
Ми також намагаємося підтримувати армію — долучаємося до зборів. На роковини оголосили свій великий збір для армії.
Акція 3 лютого 2024 року в Мілані. Фотограф: Lorenzo Ceva Valla
Тож ми намагаємося діяти, але якщо говорити про наші статутні цілі — про тих хлопців, пам’ять про яких ми патронуємо, і тих, чиє повернення до України патронуємо, — то тут нічого не вдається. І найслабший елемент наших співпраць — це співпраця з державою. Я не можу сказати, що нас ігнорують, але ця співпраця існує переважно на рівні розмов.
Наведу приклад. З координаційним штабом і з МЗС ми планували серію адвокаційних поїздок за кордон, щоб розказувати про полон. Вони надали список можливостей, які організовують у першому півріччі, і запропонували вибрати, куди ми поїдемо.
Список був досить великий, і ми обрали багато подій. Натомість вони не організували жодної. Якби це був хоча б один захід, і далі пояснили, що більше не вийде, то це було б більше, ніж нуль. Так само з Днем пам'яті. Результату жодного.
Учасниця акції в Лондоні. Фотограф: Дмитро Маленко
— Як плануєте взаємодіяти далі, аби це змінити?
— Ми намагаємося вести діалог з державою так само як загалом Україна намагається вести діалог з ООН чи з Червоним Хрестом. Це стіна, яка не дуже хоче співпрацювати ефективно, але ми не будемо зривати з ними контакт і будемо намагатися. Тому що інших представників держави у нас немає. Це наша держава, тому ми не зупинимося в тому, щоб налагодити справи.
Насправді в державному секторі ж працює багато людей, і я надіюся, що ми колись достукаємося до когось із них на вищому рівні. Бо інші не можуть впливати на рішення масштабного рівня. Тут ми продовжимо працювати — підсвітлювати тему полону, допомагати армії.
Учасниці акції 3 лютого 2024 року в Мілані. Фотограф: Lorenzo Ceva Valla
Є багато ініціатив пам’яті про загиблих військовослужбовців, і теж важливо, щоб туди долучалися з наших родин. Намагаємося це робити централізовано: якщо є проєкт, то надсилаємо біографії та фото наших полеглих чи полонених хлопців, якщо рідні дозволили. На ці роковини ми, наприклад, спільно з Меморіалом готували матеріали для трансляції роликів на честь загиблих. Вони транслюватимуться у ці дні у ЦУМі та «Гулівері».
У цій історії ключове не ми, не організація, а власне оця ціль — щоб про хлопців не забували. Ні про загиблих, ні про тих, хто в полоні.
Це вдається, на щастя. Родинам приємно, коли на акціях вони бачать портрети своїх близьких і розуміють, що вони не самотні та що разом із ними конкретно про їхніх близьких пам’ятають. Не абстрактно — про якусь там Оленівку, про якесь число, а от про цю людину пам’ятають.
Ми намагаємося порушувати тему полону загалом, бо вона непопулярна. На жаль, люди мало знають про те, що там відбувається.
Учасниці акції в Лондоні. Фотограф: Guy Corbishley
— Які заходи ви запланували цьогоріч на 28 — 29 липня?
— Для цьогорічних заходів ми підготували необхідні матеріали й розіслали до 33 організацій, які проведуть заходи в Україні, Сакартвело, США, Німеччині, Польщі, Англії, Ірландії, Шотландії, Литві, Італії, Швейцарії, Канаді, Австралії, Чехії, Австрії, Норвегії, Нідерландах, Словаччині, Іспанії, Швеції, Португалії та на Мальті. Це 22 країни, вдвічі більше, ніж нам вдалося зробити на 1,5 роковини страти. Дякую тим, хто зараз тримає цю тему в своїй країні.
В Україні ми запланували два заходи в Києві: «Оленівка — біль, який не згасне» 28 липня о 15:30 в інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану та «Оленівка — місце воєнного злочину Росії» 29 липня о 14:00 в Музеї війни.
У майбутньому плануємо також кінопокази. Зокрема «Архів війни» зробив фільм про Оленівку. Недавно був прем’єрний показ у Києві. Після цього українці з-за кордону звернулися до нас із тим, щоб з англійськими субтитрами показати його у своїх країнах.
В Україні загалом не треба запрошувати людей до цього, тому що тут достатньо пам’ятають. Організатори самі звертаються, і ми надсилаємо матеріали.
Ну і збір. Я загалом не розумію зараз заходів в Україні, які не підкріплені донатами на армію. Наприклад, у травні на Львівському медіафорумі був збір на РЕБи для Харкова. Цей збір і до того був в інтернеті, але коли ти показуєш його на офлайн-заході, то люди більше долучаються.
Важливо підкріплювати офлайн-заходи зборами. Будь-що важливо підкріплювати зборами на армію.
Основне — це підтримати армію. Що сильніша буде наша армія, то менше ймовірність повторення таких страт, як в Оленівці.
Учасники акції 25 лютого 2024 року в Крокові. Фото: Ukraine in DNA
— Співпраця з медіа налагодилась із моменту нашої останньої розмови?
— Це залежить від людей. Тобто як і з діаспорами: коли звертаєшся до багатьох, то обов’язково якийсь відсоток відгукнеться.
Є понад 50 журналістів, із якими ми контактуємо і які відгукуються. Ми загалом уже не рахуємо; це на початку було критично, коли їх і публікацій про Оленівку було майже нуль. Тоді нас це жахало і здавалося, що, можливо, так завжди буде. Але крок за кроком почали з’являтися публікації. Це якщо йдеться про українські медіа. Але тут треба розуміти, що українські журналісти — це українці, які, власне, перебувають тут і так само борються за Україну. У них теж є така мотивація.
З іноземними медійниками складніше. За кордоном було лише кілька публікацій про Оленівку.
Спершу ми пробували робити розсилку на медіа ЄС через електронні пошти, вказані на сайтах. Ніхто не відповів. Якщо хто хоче з ними сконтактуватися, краще точково шукати тих, хто вже пише про Україну. Вони є в соцмережах і часто між собою знайомі; тобто коли дивитеся профіль у соцмережах одного, то там знайдете ще інших, хто працює в темі України. Треба просто до них всіх писати, пробувати, і обов’язково щось напрацюється.
Учасниці акції в Гамбургу. Фотограф: Marina Bürky
Часто впираємось у те, що для закордону тема неактуальна. Навіть якщо сам журналіст зацікавлений, може бути проблема, що медіа не захоче публікувати «нецікаву тему». Тож з іноземними медіа складно, і ми зосередимось на цьому виклику.
Іноземні медіа нам дуже потрібні, тому що людям з України потрібно добре висвітлювати наші воєнні новини для людей з-за кордону — пояснювати, чому не треба зупинятися з підтримкою України та зокрема підтримувати українську армію. Бо є момент, що іноземці більше готові донатити на гуманітарні напрями.
За кордоном якесь інше розуміння армії. Не таке, як у нас: що це наші близькі, наші друзі, а не просто абстрактні військовослужбовці.
Часто це і ми самі. Сьогодні людина цивільна, завтра вона вже йде до армії. Тож, наприклад, європейці ототожнюють себе з цивільними та їм співчувають. А до військових менше цього співчуття — менше розуміння, що це теж люди. Наступний рік ми більше акцентуватимемо на цьому, щоби змінити ставлення.
Акція 18 лютого у Стокгольмі. Фотограф: Ольга Андросова
— Що можна робити людям у повсякденні, аби допомогти полоненим, їхнім рідним і родинам загиблих? Аби це дійсно мало вплив.
— По-перше, донатити та поширювати збори. Я за те, щоб цивільні люди витрачали час на те, щоб заробляти гроші, і віддавали їх на армію. Це дуже допоміжне. Але є шахрайства, тому треба уважно стежити, кому донатите. Це не треба сприймати просто на віру.
Треба донатити не тим, хто вам подобається, чи хто красиво пише в соцмережах, чи хто здається надійним. Треба донатити тим, хто добре звітує.
Якщо організовуєте заходи, професійні зустрічі, робіть збори, важливі оголошення, нагадування.
Щодо виходу на акції — я розумію, що деякі люди соромляться. Але є й інші способи допомогти.
Наприклад, зараз ми робимо сайт про Оленівку. Над ним працюють двоє людей із родин Оленівки (одна з них я), а інші — долучилися як волонтери. Це вагома підтримка, навіть онлайн.
— Розкажіть більше про сайт і його наповнення.
— Коли запитують, що таке Оленівка, то треба дати одне посилання з усією важливою інформацією. Поки вона розсіяна по наших соцмережах, сайтах колег, по різних статтях у різних медіа, відео на ютубі. Сайт збере ці дані в одному місці. Ми зовсім коротко розкажемо про нашу організацію. Будуть біографії та фото хлопців. Важливо людяною цю історію зробити, а не просто числа. Додамо посилання на статті, тематичні фільми, аналітику, доступні спогади свідків і інтерв’ю, анонси заходів.
Бо Оленівка — це про людей. Це масова страта людей, а не просто абстрактні числа.
Учасниця акції у Варшаві. Фотограф: Ірина Данилюк
— Окрім комунікації за кордоном, які задачі стоять перед вашою спільнотою зараз?
— Ми будемо постійно підсвітлювати тему полону. Наші джерела не припинять говорити про страти та катування в полоні. Будемо нагадувати про такі випадки у медіа.
Планую навчитися писати гранти. У нас велика проблема з залученням коштів. Я вже кілька разів подавалася; недавно не виграла на білборди.
Я думаю, що якщо порівнювати інвестовані зусилля в роботу над темою Оленівки та результат залучення аудиторії, то він нормальний. Але неможливо розвивати цю тему, якщо вона існує тільки в соцмережах. Якщо робити щось матеріальне, як білборди, на це треба гроші.
Зараз на роковини теракту ми робимо серію заходів. Навіть коли дають приміщення безплатно, організація потребує коштів. Людям треба доїжджати. Багатьом треба залишатися на ніч, бо більшість родин Оленівки не з Києва. Також треба підготувати залу, роздрукувати фотографії чи мистецькі роботи.
Ми як родини, звичайно, вкладаємо власні кошти, наприклад, щоб був порядок на нашому пам’ятному місці на Майдані чи у ряд немасштабних меморіальних заходів. У нас є ще одне меморіальне місце в Києві, яке намагаємося облаштувати, зокрема флагшток встановити. Писали запит у фонд, який підтримує родини військовослужбовців, що обороняли Маріуполь, але нам сказали, що така допомога — не їхній профіль.
Я це кажу не для конфлікту. Просто в таких фондів є рамки того, що вони фінансують. Наприклад, реабілітація для родин чи для військовослужбовців. Але попри те, що ми — громадська організація саме родин, і проєкт, який ми хочемо реалізувати, стосується військовослужбовців, це все одно виходить «не формат».
Але спробуємо отримати якийсь грант. У людей ми не збиратимемо кошти, тобто не відкриватимемо банку. У нас така була на початку, але зараз треба донатити на армію. Я думаю, неетично забирати можливість донатів у армії. Тому зборів на нашу організацію не буде, але хотілося б, щоб фонди нарешті нас побачили. Треба нам також зробити запити до бізнесів.
Це гроші не на якісь наші забаганки; це на проєкти, вплив яких реальний і вимірюваний. Вони мусять бути не тільки в соцмережах.
Тих же журналістів за кордоном зацікавлює не коли ти звертаєшся з проханням «напишіть про нас», а коли, наприклад, робиш захід у їхній країні, і робиш це якісно, а не абияк. А в це треба інвестувати. Тоді вже люди самі нас помітять. Ми довго намагаємося достукатись до МЗС, щоб разом це організувати, але поки що без результату.
Уже згадувала про один із документальних фільмів про Оленівку. Але фільми, опрацювання свідчень — це знову матеріальні речі. Треба це нормально фінансувати, щоб цього було більше. Це не буде якісним без підтримки.
Учасниця акції у Варшаві. Фотограф: Ірина Данилюк
— Що допомагає вам триматися?
— Якщо говорити саме про мене, я просто завжди позитивно налаштована. Навіть якщо ряд поганих подій і невдача за невдачею, я все одно надіюся, що після 99-ї сота спроба буде успішною. Це допомагає.
Звичайно, бувають гірші моменти. Коли багато що не вдається одночасно. Погані новини з фронту, обстріли наших населених пунктів. Але в цьому я намагаюся зберігати оцей один елемент віри в те, що щось вдасться.
Якщо думати про загальні перспективи — що кількісно росіян значно більше і зброї в них значно більше, ніж у нас, санкції не дуже добре працюють, тому треба їх терміново посилювати, треба більше ізолювати Росію, — звичайно, це все важко.
Але страх, зневіра паралізує, не дозволяє бути корисним для інших. Треба стежити за думками та не допускати цього. Треба старатися для інших — для своїх близьких, для своїх організацій, для військовослужбовців, для їхніх родин, для людей, які стали жертвами російської агресії.
Тому залишається думати переважно про якісь свої невеликі справи та що так ти теж робиш внесок у те, що ми таки переможемо Росію. Слід фокусуватися на цих справах, і коли щось маленьке, твоє, тобі вдається, то дуже від цього радіти.
На титульному фото: учасники акції 3 березня в Сіднеї. Фото: «Українці в Сіднеї». Ілюстрації: фейсбук-сторінка «Спільноти Оленівки»
Запрошуємо вас долучитися до Спільноти «Детектора медіа». Та разом працювати над тим, щоб ініціативи, які захищають демократичні цінності, ставали більш видимими.