Із усього розмаїття людських почуттів багато хто називає провину чи не найтяжчим переживанням. Що таке провина? Чому вона посідає таке важливе місце в нашому житті? Чи можна заздрити тим, хто позбавлений цього болісного почуття? І як зрозуміти, що провина стала симптомом розладу?
Поміркуймо над цим.
Навіщо нам провина?
Провина, про яку ми говоритимемо, — це емоційний досвід, що з’являється у людини в разі, коли її дії або бездіяльність спричинили негативні наслідки. Порушення правил або домовленостей, завдання шкоди або переживань іншим людям, і навіть тривога про те, що щось подібне може статися в майбутньому, змушує багатьох почуватися настільки незатишно, що уникання провини стає для декого головним мотивом їхніх учинків. Коли Фрідріх Ніцше писав: «Провина — це собака, який завжди йде за людиною, щойно вона збивається зі шляху», то явно не мав на увазі декоративну породу собак.
Сучасна наука розглядає людину як істоту біопсихосоціальну. Це означає, що ми не можемо розглядати свою поведінку як наслідок лише нашої «тваринної» природи, виключно реакції на впливи навколишнього соціального середовища або виховання та внутрішніх моральних настанов. Усе перераховане однаково важливе й постійно присутнє в житті дієздатної особистості.
Почуття з’явилися в нас як важливий регулятор поведінки. Частина з них ґрунтується на базових емоціях, які в нас однакові з нашими братами-приматами. Наприклад, ми геть однаково з ними прагнемо задоволення й у дуже схожий спосіб виявляємо радість, коли встигаємо це задоволення отримати. Точно так само страх або відраза змушують нас уникати того, що може бути небезпечним або неприємним. Однак ні в мавп, ні в маленьких дітей до півтора року ми не спостерігаємо почуття провини. Недарма є вислів «невинний, як дитина».
Біологічна основа почуття провини закладена в нас уже при народженні — вчені спостерігають у дорослих, які почуваються винними, підвищену активність у тих самих ділянках головного мозку, які вже в немовлят відповідають за сприйняття болю та формування відрази. Однак саме почуття провини — досить складне переживання. Раніше вважалося, що воно формується у віці трьох-п’яти років, але насправді все індивідуально. Вже у віці 18 місяців дитина здатна виявляти схожі на провину реакції. В деяких людей здатність переживати вину розвивається набагато пізніше, ніж у п’ять років, а в рідкісних випадках не розвивається взагалі.
Наш психічний світ формується на основі біологічних, генетичних схильностей, і на це ми мало впливаємо. В перші місяці й роки життя ми досить обмежені в тому, щоби свідомо керувати своїми почуттями. Вчені в Нідерландах звернули увагу на те, що почуття провини в дітей, до яких батьки ставилися з теплою прихильністю, призводить до спроб виправити ситуацію або поспівчувати тому, хто постраждав. У віці трьох-п’яти років такі діти були схильні до того, щоб визнати свою помилку, висловити співчуття, вибачитися та спробувати її виправити. Водночас діти, з якими теж багато розмовляли про почуття, але не дуже підтримували прихильність і були суворі до помилок, поводились інакше. Вони частіше замикалися в собі, уникали спілкування з тим, хто постраждав від їхньої поведінки або вказав їм на помилку, або ж заперечували свою причетність до події. Так поведінка дорослих із раннього дитинства впливає на формування способу, за допомогою якого людина справлятиметься зі своїм украй болісним почуттям провини.
Соціальні аспекти формування почуття провини дуже різноманітні й залежать як від найближчого оточення людини, так і від освіти, культури, соціальної верстви, до якої вона себе відносить. Багато дослідників уважають, що західна культура індивідуалізму частіше спирається на провину як основу для формування соціально прийнятної поведінки. Водночас східну культуру часто називають «культурою сорому», коли відхилення від правил поведінки визначає людину як зіпсовану, а отже, спокутувати провину можливо лише виправивши «порочні» риси особистості.
Найактивніше із соромом і провиною особистість, що формується, стикається у своїх перших колективах — навчальних закладах, спортивних секціях, неформальних групах, соціальних мережах. І від того, як ці спільноти реагують на помилки, залежить, чи стане переживання провини соціально корисним почуттям, яке зміцнює зв’язки між людьми й навіть формує близькість. Якщо кожну помилку оточення розглядатиме як спосіб указати людині на її зіпсованість, безнадійність, і шукатиме в ній злий намір, найімовірніше, це призведе до ізоляції та переживання сорому, формальних вибачень під тиском і подальшого уникання відповідальності або ж заперечення провини.
Отже, ми познайомилися з роллю почуття провини як регулятора стосунків між людьми, яке можна назвати адаптивним і яке сприяє просоціальній, альтруїстичній поведінці. Схоже, це почуття допомагало людству вижити в еволюційній гонці, а тепер сприяє прагненню розвивати справедливіші спільноти. Водночас сором може допомагати припиняти негативну поведінку, проте блокує стосунки між людьми й розвиток соціальних зв’язків та індивідуальної ініціативи.
У провини багато облич
Проблема з почуттям провини в тому, що тим самим словом ми в побуті називаємо й почуття, й поняття зі сфери права. З погляду закону, провина завжди пов’язана з реальною шкодою, яку ще треба довести. Немає шкоди — немає провини. Все дуже ускладнилося з появою в кодексах статей про заподіяння моральної шкоди, але зазвичай і її зрештою вираховують у грошах. А все, що можна порахувати й оцінити, теоретично легко відшкодувати. Заплатив призначену судом суму або відбув заслужене покарання — й ти чистий перед законом. Суд навіть судимість може зняти, якщо дуже постаратися. Злочинці-рецидивісти вкрай рідко вважають себе винними або відповідальними за свої злочини, й неприємних почуттів зазнають лише тому, що попалися. Провина є, а почуття провини немає. Тому засуджені переймаються не тим, як уникати правопорушень, а тим, як ефективніше уникати покарання.
Людей, яких не зупиняють чужі страждання, в художніх творах часто показують героями «без страху й докору». Вони ефективно досягають своїх цілей (іноді, на перший погляд, навіть шляхетних), однак застосовують для цього нешляхетні методи. Це нас у них і захоплює — вміння ігнорувати можливі негативні наслідки, байдужість до осуду та сміливість порушувати загальноприйняті правила.
«Мета виправдовує засоби», «ліс рубають — тріски летять» — на чолі злочинних угруповань і міжнародних проєктів часто опиняються люди, байдужі до шкоди, якої зазнають окремі люди, родини або навіть цілі народи. Досягати успіху набагато легше, коли не треба піклуватися про тих, хто послугує лише ресурсом, витратним матеріалом для реалізації амбіцій представників «темної тріади» — людей із розладом особистості по типу психопатії, злоякісного нарцисизму або схильних до макіавеллізму. Описуючи психопатів, психіатр Роберт Хаер назвав книгу про них «Позбавлені совісті». І це не фігура мовлення. Совісті як здатності керуватися внутрішніми моральними правилами в поведінці, корисній для суспільства, в таких індивідів справді немає. Власні дії оцінюються лише з погляду успіху-неуспіху в досягненні мети або вигоди, й це ніколи не включає почуттів та благополуччя інших людей. Такі люди часто бувають винними в чужих стражданнях, але водночас вони позбавлені співчуття й не усвідомлюють своєї відповідальності за ці страждання, завжди знаходячи причини для своєї поведінки зовні.
Саме під впливом представників «темної тріади» може сформуватися деструктивне почуття провини в людей, які цінують прихильність, схильні до проявів турботи, доброти та щедрості. У більшості людей, якщо вірити статистиці. Хтось виявиться стійкішим до постійних звинувачень, маніпуляцій почуттям провини, зловживань добрими стосунками. І якщо дорослі люди зі стійкою самооцінкою бувають здатні захистити себе й добре знають зони своєї відповідальності, то діти та підлітки залежать від дорослих і є дуже вразливими. Більшості помилок люди припускаються або через незнання й недосвідченість, або через необережність, або під впливом сильних емоцій. Марно, наприклад, звертатися до совісті підлітка, звинувачуючи його в зловмисному проступку. Адже вже в 15−16 років юна особистість або цілком самостійно вариться в казані провини, або відчуває пекучий сором і бажання якнайшвидше сховатися в мушлю. Це в переважній більшості випадків.
Якщо дорослий простягне руку допомоги — сам розповість, як можна виправити помилку, налагодити зв’язки з потерпілим, компенсувати шкоду, це буде подвійним уроком. По-перше, підліток одержить інструкцію з правильної поведінки, оскільки заборони такої інформації не дають. По-друге, досвід людяного ставлення дасть змогу самому підліткові вибратися з неприємної ситуації, а в майбутньому в будь-яких значущих стосунках шукати способи вирішення проблеми, а не аргументи для звинувачення. По-третє, щораз успішно спокутуючи провину, виправляючи ситуацію, ми одержуємо «підкріплювальні» нейромедіатори для мозку — улюблені всіма дофамін і серотонін. Навіть не одержавши зовнішнього прощення, ми розвиваємо свій мозок і робимо його стійкішим і схильнішим до співпраці, коли активно діємо для поліпшення ситуації.
Якщо ж дитина, підліток чи будь-яка інша людина в уразливому або залежному становищі в складних ситуаціях чутиме класичну фразу всіх аб’юзерів «У всьому, що сталося з тобою, винен лише ти», то хронічна провина може стати величезною проблемою. У такої провини немає жодних термінів давності й можливостей погасити її. Разову помилку або невдачу представники «темної тріади» використовуватимуть для шантажу, глузувань, підриву впевненості людини у власних силах. У деяких сім’ях діти протягом усього життя змушені спокутувати просто факт свого народження, якщо хтось із батьків перекладає відповідальність за народження власної дитини на неї саму. «Заради тебе я покинув інститут і пішов працювати», «Я віддала тобі всю свою молодість», — ці слова формально не є звинуваченнями, однак віддати такий борг навіть дорослій успішній людині буває не під силу. Раз у раз зазнаючи невдачі в спокутуванні провини, якої не існує, людина починає відчувати дефіцит позитивних емоцій, сором, що ізолює, зниження активності та хронічний стрес. Постійне почуття провини може бути серйозним симптомом важкого депресивного розладу. А іноді саме переживання хронічної дезадаптивної провини приводить людей до емоційно-афективних розладів.
Як допомогти винному?
Тим, у кого провина набирає загрозливих форм, мають допомагати фахівці. Самозвинувачення, постійне нехтування власними потребами на користь інших людей, обмеження соціальної активності через ідею власної нескінченної провини, тобто все, що заважає почуватися гідною та вільною людиною, варте пильної уваги іноді психолога та психіатра, а іноді й правозахисників і благодійників.
Якщо провина є адаптивною й стосується реальності, хоч як дивно, з нею найлегше мати справу. Кілька простих кроків призведуть до швидкого відновлення балансу. Якщо хтось поскаржився на ваші дії або шкоду, то є сенс розпочати з комунікації.
- Уважно вислухати претензії, поставити уточнювальні запитання, висловити співчуття й підтримати людину, яка постраждала.
- Визнати свою частку відповідальності за те, що сталося. Важливим є як сам факт визнання, так і те, що вкрай рідко в міжособистісних стосунках усі сто відсотків відповідальності може нести лиш одна людина. В разі фізичного або емоційного насильства відповідальність за шкоду повністю лежить на авторі насильства, але такі люди практично ніколи не відчувають провини. Зате люблять перекладати її на жертву.
- Обговорити можливості для компенсації шкоди та примирення з чітким визначенням критеріїв задоволеності.
- За потреби звернутися по допомогу або медіацію, якщо постраждала сторона не бачить жодних інших рішень, окрім конфлікту.
- Реалізувати план компенсації шкоди.
- Одержати зворотний зв’язок від постраждалої сторони. Прощення іноді очікувати не варто, але визнання того, що ви в цьому випадку зробили все, що могли, є вельми важливим.
- Обговорити цей досвід із людьми, які вас підтримують.
Якщо кроки 1−7 неможливо здійснити або вони не приносять очікуваного законного полегшення тягаря провини, варто перевірити, чи немає складу злочину або правопорушення з боку «постраждалої» сторони, оскільки величезна кількість шахраїв і сімейних тиранів паразитує саме на почутті справедливості й доброзичливості просоціальних особистостей. Якщо ж хронічна провина супроводжує весь час навіть у доброзичливому найближчому оточенні, настав час зайнятися ментальним здоров’ям.
Насамкінець хочеться зазначити, що нині провину відчуває практично кожен українець і кожна українка. Провина того, хто вижив, змушує воїнів, які втратили побратимів і посестер, рватися в бій, волонтерів, забуваючи про їжу та сон, збирати все необхідне для фронту, — це потужна об’єднавча сила. Водночас саме активні та совісні люди звинувачують себе в тому, що дозволяють собі відчувати радість, інтерес і любов у повсякденному житті в той час, коли в країні більш як два з половиною роки йде повномасштабна війна. Можливо, варто згадати про інше визначення провини. Згадати, хто розпочав війну й відповідає за загибель наших співгромадян, і боротися за торжество справедливості. А щоразу, коли охоплює непрошене почуття провини, згадувати, що насправді це — вдячність. Саме вияв вдячності різними способами і є почуттям, яке об’єднує людей і допомагає створювати не лише нові соціальні зв’язки, а й нове суспільство — суспільство вдячності та гідності.