Бетмен як один зі знакових персонажів попкультури є ровесником Другої світової. Людину-Кажана створили 1939 року Білл Фінгер і Боб Кейн. Автентичний Бетмен, хто б і коли не втілював дотепер цього персонажа, — супергерой, борець за справедливість, який протистоїть злочинності. До того ж історія про Бетмена — це оповідь про звичайну людину, яка може стати супергероєм. Адже, на відміну від багатьох інших персонажів, його людське втілення — мільйонер Брюс Вейн, — не має надзвичайних здібностей. Не дивина, що військові часто обирають собі позивні з переліку верифікованих супергероїв. В одному підрозділі може бути кілька Бетменів.
Ідеться не лише про українських військових, котрі за визначенням кіборги, залізні люди чи інші втілення захисників, котрі не нападають, а захищаються й захищають. Ворогам ніхто не заборонить вважати себе борцями за справедливість. Власне, це росіяни й озвучують, видаючи свою агресію за «звільнення від нацистів» і «захист російськомовного населення». Тому їхні кати теж запросто кажуть на чорне — біле, тобто беруть собі позивні зі всесвіту американських супергероїв. Що аж ніяк чомусь не конфліктує з декларативною ненавистю до «америкосів» і всього американського.
Рідкісним явищем стає прізвисько, запозичене з коміксів європейських, зокрема французьких. Наприклад, відомий своїм агресивним путінізмом російський актор Дмитро Пєвцов називає себе Піфом, песиком із класичних французьких коміксів. Але милішим цей публічний рашист, котрого захоплює вміння російських солдатів помирати, від того не стає.
Та повернімося до Бетмена, котрий із хорошого хлопця став поганим. Зняти з нього маску, встановити особу та показати глядачам узялася редакція розслідувань Суспільного. Результат роботи — документальний фільм «Позивний Бетмен: таємниця Василівського блокпоста» — було представлено 19 жовтня на ютуб-каналі «Суспільне. Новини». За тиждень стрічка набрала майже 90 тисяч переглядів.
Вона витримана в жанрі розслідування — і ось тут слід зупинитися детальніше. Річ у тім, що словом і поняттям «розслідування» на українському телебаченні зловживають. Наприклад, сумнозвісна програма «Гроші» на «1+1», яку вів нині підозрюваний у державній зраді Олександр Дубінський, позиціювала себе саме так. А чи не головним «розслідуванням», яке пішло в народ і давно стало мемом — це випуск про те, як Петро Порошенко нібито вбив свого брата.
Є інший якщо не формат, то варіант фільму-розслідування. Найбільш активно його репрезентує журналіст «Української правди» Михайло Ткач. Навряд є смисл нагадувати бодай вибіркову фільмографію. Варто нагадати: свого часу журналісти зробили резонансний фільм-розслідування про те, як за ними стежили спецслужби, встановивши особи деяких «топтунів». Не лише після цього фільму, а й загалом за результатами такої роботи на пана Ткача та його команду час від часу тиснуть. Навзаєм журналісти оперативно реагують, заявляючи не про абстрактний тиск, а вказуючи конкретних винуватців.
Сегменти як фейкових, так і реальних розслідувань однаково цікаві. Перший — як предмет досліджень маніпулятивних технологій. Другий — як такий собі зразок «речі в собі». Коли журналіст разом з оператором кудись їдуть, знімають «отражонку», «набивають» відео для хронометражу, закадровим текстом підводять глядача до фрагмента тривалістю від 10 до 60 секунд, заради якого вся це затівалося. Й робить на основі зафільмованого певні висновки: Ікс зустрівся з Ігреком, разом вони поїхали до ресторану, котрий належить якійсь третій особі з репутацією вигодонабувача від корупційних схем, а значить Ікс та Ігрек — корупціонери. Незалежно від реалістичності показаного матеріалу, за створенням кожного з них усе ж таки стоїть реальна робота. В одному випадку — знімати довго й нудно та чекати, мов рибалка, поки хоча б щось клюне. У другому — креативно використовувати проти чергового «клієнта» вже кимось відзняте відео.
Є ще одна група стрічок, котрі автори називають розслідуваннями. Таких найбільше, зроблені вони абияк, лише щоб виправдати назву й закрити дірку в ефірі. Зазвичай на початку автор із круглими очима запитує щось на кшталт: «А чи знаєте ви, що в воді, яка тече з ваших кранів, багато мікробів?». Завершується подібне «розслідування», побудоване не цитатах з інтернету та синхронах лаборантів, наступним висновком: «Так, у воді, яка тече з ваших кранів, багато мікробів!».
Проєкти редакції розслідувань Суспільного стоять окремо від усього, згаданого вище. Тут автори не висмоктують сенсації з пальця, обіцяючи розказати таку «неймовірну правду», якої ви ще не чули й не бачили. І водночас не медитують самі на себе під власний закадровий монолог. Тим більше не підганяють задачку під відповідь, доводячи глядачам: тему для сенсаційного розслідування може дати будь-який унітаз. Фільми, котрі готує Суспільне, здебільшого про те, що поруч — але з різних причин ми або не помічаємо, або намагаємося не помічати. Соціальна складова тут завжди переважає політичну, а поставлена проблема лишається далекою від розв’язання. Це, якщо можна так сказати, розслідування нашого повсякдення без претензій на сенсаційність.
Серед таких слід згадати «Діти для Путіна» — визволення українських дітей із російського полону. Також «Записи під вишнею» — відтворення останніх тижнів життя в окупації та обставин убивства рашистами дитячого письменника Володимира Вакуленка. Чи ось «На щиті» — проблеми ідентифікації загиблих українських воїнів. «Позивний Бетмен: таємниця Василівського блокпоста» вчергове переносить журналістів і глядачів на тимчасово окуповану територію. Нехай не буквально, а в спогадах тих, хто пережив жахи полону й вирвався на волю, та в кадрах із відеореєстраторів. Саме вони й лягають в основу розслідування, котре автори зробили в жанрі документального детективу.
Жертва, точніше, одна з жертв — Олена Ягупова, жителька окупованої частини Запоріжжя, котра потрапила за доносом «на підвал». Кат — російський військовий із позивним Бетмен, котрий змушував Олену й інших бранців копати окопи й цим самим працювати на Росію. Особливість тортури полягала не у факті трудового рабства, цього вистачало і до масштабного вторгнення, і взагалі до війни, і не лише в Росії, а й в Україні. Незаконне залучення цивільних полонених до робіт починалося після того, як пропагандисти знімали фейковий репортаж про те, як наших бранців нібито відпускають. Після чого — мені розповідали таку схему фахівці, котрі займаються проблемами полонених, — людей уже не шукають. Бо вони вважаються випущеними на волю. Куди пішли, де поділися, чому зникли й не дають про себе знати, росіян уже не хвилює. Натомість на позір звільнених, а насправді далі ув’язнених окупанти використовують, як собі хочуть, адже тепер цих людей уже офіційно не існує.
Мені у фільмі не вистачило мотивації встановлювати особу саме Бетмена. Адже він навряд єдиний, хто порушував і далі порушує правила ведення війни та поводження з полоненими. Хоча зрозуміти, чому взялися за нього, можна: прозвучав прикметний позивний, причому згадували Бетмена різні потерпілі від його рук і безмежної влади. Закони детективного жанру передбачають бодай одну хибну версію, і в фільмі вона була — журналісти взяли не той слід, витративши на це чимало дорогоцінного часу. Але, зі слів авторки розслідування Ганни Калаур, хибних версій було з десяток. Лиш опитування багатьох свідків дали найточніший опис Бетмена. Важливою стала й зачіпка про його другий позивний і фрагмент тату, який журналісти побачили на відео з видворення, а також — на фото встановленого методом проб і помилок Романа Внукова. Виявився доморощений Бетмен сепаратистом, котрий співпрацював із росіянами від самого початку агресії, тобто від 2014 року.
Встановили, зафіксували, внесли в різні списки, порушили справу, засудили заочно — далі що? Відповідей на ці питання журналісти не дають. Жертви Бетмена хочуть справедливого й фізичного покарання. Олена Ягупова прагне побачити свого ката за ґратами, засудженого довічно. І хай би він це усвідомив: тепер тюрма з ним до кінця життя. Проте спіймати й покарати Внукова, одного з десятків, як не сотень тисяч російських воєнних злочинців, навряд удасться в осяжній перспективі. Хіба що колись у новинах його жертви побачать коротку інформацію про його ліквідацію. Але тут журналістам-розслідувачам не місце. Це вже територія ГУР. Лишається стежити за повідомленнями й сподіватися на супергероїв, здатних покарати лже-Бетменів.
Фото: Суспільне
Тепер наша команда прагне розширювати аудиторію та впливовість Суспільного мовлення заради ідей та ідеалів, які воно продовжує ілюструвати.
Запрошуємо приєднатися до нас у цьому завданні, ставши частиною Спільноти «Детектора медіа».