Время для лидерства Украины. Почему Киев должен изменить политику в отношении Грузии

Ця стаття – Editorial.

Це означає, що текст публікується за підписом усієї редакції та має підтримку всіх її журналістів.

"Європейська правда" вдається до цього формату лише у виняткових випадках – зокрема, коли Україна опиняється перед важливим вибором у питаннях, про які системно пише наше видання.

* * * * *.

За подіями у Грузії, де проросійська влада оголосила про припинення євроінтеграції і перейшла до силового придушення протестів – зараз спостерігає вся Європа.

Будь-яка геополітична поразка Росії вигідна нашій державі, а будь-яке посилення Кремля нам шкодить – це, напевно, не потребує детального доведення.

А на вулицях Тбілісі зараз вирішується питання про те, чи буде "зацементоване" повернення Грузії до "русского міра" та до зони впливу Москви – чи, навпаки, вона знову набуде ролі прозахідного форпосту на Кавказі.

Офіційний Тбілісі стверджує, що це протистояння – внутрішня справа країни, куди іноземним партнерам нема чого втручатися.

Раніше цей аргумент працював.

Але у найближчі тижні та навіть дні цей період завершиться.

Україні доведеться публічно оголосити, на чиїй ми стороні.

І ухвалювати дуже непрості рішення.

Аж до визнання нелегітимності чинної влади Грузії.

Річ у тім, що найближчим часом Грузія опиниться у ситуації, коли там одночасно будуть двоє політиків, що вважатимуть себе президентом.

Керівна партія "Грузинська мрія" готується оголосити новим президентом країни антизахідного Михеїла Кавелашвілі.

Натомість чинна президентка, прозахідна Саломе Зурабішвілі оголосила, що не піде з посади наприкінці грудня, як це мало би відбутися за конституцією, бо вважає обрання свого наступника протиправним.

Себе вона вважає єдиним легітимним наразі представником центральної влади у країні (бо уряд та парламент після фальсифікованих виборів 2024 року, на її переконання, втратили такий статус).

Чим далі, тим Києву буде складніше удавати, ніби України це не стосується.

Потреба робити вибір навряд чи є приємною для Банкової і особисто для президента Зеленського, який раніше не раз декларував, що воліє "не втручатися" у іноземні політичні процеси.

І хоча формально Київ матиме можливість і далі на цьому наполягати – та за нинішніх умов цей шлях буде хибним і шкідливим для України.

Розвиток подій у Грузії вимагає від нашої держави подальших дій.

Адже це стає вибором між підтримкою Заходу – або Росії.

Між підтримкою грузинського народу – або Кремля.

І, зрештою, українське керівництво, яке давно повторює, що Україна має перетворитися з об’єкта на суб’єкта міжнародної політики, має нарешті почати діяти як регіональний лідер, як гравець зовнішньої політики.

У цій редакційній статті "Європейська правда" детально пояснює, чому потреба діяти є нагальною, як варто вчинити, та чого варто уникати Україні.

"Вибори", що змушують Україну до вибору.

Як відомо, нинішня політична криза у Грузії почалася після парламентських виборів наприкінці жовтня 2024 року.

Тоді Центрвиборчком нарахував партії влади монобільшість у новому грузинському парламенті, опозиція натомість в один голос заявила про фальсифіковане голосування.

У західному світі є практично консенсус щодо того, що ці вибори були далекими від демократичного волевиявлення.

Усі без винятку авторитетні міжнародні місії заявили про численні порушення та ознаки фальсифікацій.

МЗС України теж зробило заяву про "підкуп, залякування, примус і тиск на виборців, відсутність прозорості голосування, обмеження доступу опозиційних партій до мас-медіа".

Втім, тоді цим і обмежилося: Київ утримався від подальших кроків і не коментував питання легітимності нового грузинського парламенту або призначеного ним уряду.

Далі влада Грузії перейшла до прямого геополітичного розвороту та оголосила про призупинення євроінтеграції.

Саме це (а не сумнівні вибори у жовтні!) викликало дійсно масові протести по всій країні та силову відповідь грузинської влади на них.

Важливо підкреслити: у грудні, попри початкову обережність, Україна зреагувала на антизахідний розворот Тбілісі, та зважилася на запровадження санкцій проти ключових представників грузинської влади, включаючи засновника партії "Грузинська мрія" Бідзіну Іванішвілі.

І що принципово важливо – зробила це, не чекаючи схвалення таких санкцій Євросоюзом, а діючи на випередження.

Та попереду – ще одна вирішальна зміна у Грузії.

У суботу 14 грудня у Тбілісі оголосять про обрання нового президента країни.

Уперше в історії країни його обиратимуть не на всенародному голосуванні, а у колегії виборників, яку сформують депутати парламенту та "представники регіонів".

Переможець виборів відомий наперед.

У них братиме участь лише один кандидат, висунутий партією влади "Грузинська мрія" – ексфутболіст Михеїл Кавелашвілі.

Опозиція, що не вважає парламент правомочним, від висування кандидатур відмовилася, та й взагалі не визнає ці вибори легітимними.

А зважаючи на те, що "Мрія" контролює більшість голосів у колегії виборників – нема підстав для сумніву, що за підсумками дня Кавелашвілі оголосять обраним президентом.

А 29 грудня має відбутися інавгурація Кавелашвілі, щоби вже новий глава держави вітав грузинів із Новим роком.

Повноваження Саломе Зурабішвілі – чинної президентки Грузії, яка підтримує протести – мають припинитися.

Але є важливе "але".

Зурабішвілі оголосила, що не йтиме з посади.

Отже, наприкінці грудня у Грузії буде двоє політиків, які стверджують, що є президентами цієї країни.

Ігнорувати цю ситуацію Україні буде дедалі важче.

Конфлікт загострює те, що.

ці президенти належать до різних світів, уособлюють різний геополітичний вибір Грузії.

Саломе Зурабішвілі зараз є, фактично, головним політичним лідером антивладних протестів.

Вона – прозахідна дипломатка; уродженка і до 2018 року громадянка Франції; послідовна прихильниця руху Грузії до НАТО і ЄС.

Михеїл Кавелашвілі натомість має відкрито антизахідні погляди.

Він є абсолютно лояльним до керівництва "Грузинської мрії" (через що, власне, і став кандидатом у президенти), не має амбіцій щодо самостійної кар’єри.

А його нетривалий наразі політичний досвід полягав у тому, щоби озвучувати у парламенті найтоксичніші та відверто антизахідні ідеї влади, виступаючи від імені нібито незалежної "Сили народу".

Тому протистояння між цими двома політиками, кожен з яких після 29 грудня вважатиме себе президентом – матиме також величезну геополітичну складову.

Однак мітинги, які, попри жорстку відповідь силовиків, не припиняються у Тбілісі та інших містах Грузії – спрямовані саме проти зміни геополітичного вибору, тобто проросійського розвороту Грузії.

Розвороту, який уособлює, зокрема, обрання Кавелашвілі.

Традиційна стратегія України.

Від початку свого президентства Володимир Зеленський повторює принцип, що Україна не має ухвалювати рішення щодо внутрішніх справ інших держав.

Мовляв, їхня політика – то їхня внутрішня справа.

Ніяких визнань політиків нелегітимними, виборів нечесними тощо.

Це насправді є традиційним підходом у міжнародних справах для держав, які не вважають себе геополітичними гравцями, і Україна має повне право обрати для себе таку роль.

Підтримка Революції гідності та відсторонення Януковича – мабуть, найвідоміший для українців приклад, але подібних історій чимало (приміром, вимога щодо перевиборів у Венесуелі всупереч бажанню де-факто влади).

Український підхід натомість найяскравіше проявився під час білоруської кризи у серпні 2020 року.

Тоді Мінськ охопили безпрецедентні протести, режим Лукашенка вдався до безпрецедентних навіть для Білорусі каральних заходів.

Захід, втім, вагався із відповіддю на це – окремі країни ЄС, як-то балтійські держави, запровадили жорсткі політичні санкції і проголосили нелегітимність Лукашенка; інші воліли "не ескалювати".

І хоча в українському суспільстві дедалі гучніше звучали вимоги до влади оголосити про втрату білоруським диктатором легітимності, Банкова обрала "м’який підхід".

Лише за місяць, під суспільним тиском, МЗС був змушений взяти жорсткішу лінію та хоча б припустити, що Лукашенко нелегітимний.

Та річ у тім, що з Грузією так не вийде.

Можна уникати визначеності щодо того, ким наша держава вважає Лукашенка – і офіційний Київ робить це вже 4 роки.

У жодному офіційному повідомленні МЗС, ОПУ тощо з осені 2020 року ви не знайдете поруч з прізвищем білоруського диктатора жодної посади.

Він згадується не як президент, а просто як громадянин Лукашенко, який керує Білоруссю.

Така свідома невизначеність – також припустимий підхід, він теж демонструє позицію держави.

Але як діяти, коли у Грузії "президентів" буде двоє одночасно?.

Не спілкуватися з жодним? Тоді це матиме вигляд, що Україна припинила спілкування з Зурабішвілі, адже нині президентка є єдиною представницею влади Грузії, з якою Київ підтримує регулярний діалог.

Тож це буде сигналом, що ми де-факто підтримали її заміщення проросійським Кавелашвілі.

Чи це той меседж, який ми хочемо передати грузинському народові?.

Спілкуватися з обома, "для балансу"? Але це нічим не кращий варіант.

І, зрештою, в ОПУ мають зрештою визнати, що стратегія м’якості щодо Лукашенка провалилася ще у 2022 році.

Ключова причина того, що Київ намагається тримати баланс і не надто ображати самопроголошеного президента Білорусі – це намагання зменшити білоруську загрозу для України.

Але повномасштабне вторгнення довело провал цих зусиль.

Відтоді у військовому сенсі білоруська влада є повністю підпорядкованою Кремлю.

Обережність Києва не дозволила цьому запобігти.

До слова, і влада Грузії не зважала на думку України, дедалі більш відкрито допомагаючи Росії під час великої війни.

Тому немає жодних підстав вважати, що для них матиме хоч якесь значення, якщо Київ обере обережний підхід.

Час для сміливих рішень.

Правді" відомо, що в МЗС циркулюють поради щодо того, щоби Україна обрала дещо інший, але знову "м’який" варіант, і прив’язала своє рішення до позиції ЄС.

Тоді виходитиме, що це не ми, а ЄС вирішив, а Україна приєдналася.

Але це – ще один дипломатичний тупик.

Угорщина на чолі з проросійським Віктором Орбаном є давнім партнером "Грузинської мрії".

Як наслідок – Будапешт послідовно виступає захисником Тбілісі у ЄС та блокує санкції проти грузинської влади.

Тож можна сміливо прогнозувати, що на відміну від рішень щодо згаданої вище Венесуели – по Грузії у ЄС не буде згоди.

На саміті ЄС, що відбудеться наступного тижня, Орбан точно заблокує усі рішучі ініціативи на кшталт невизнання легітимності президентських виборів.

Загальноєвропейський консенсус щодо Грузії не складеться.

І якщо Україна буде покладатися на спільну думку ЄС – то це буде дорівнювати бездіяльності, наслідки якої описані вище.

Тож Україна має зрештою відступити від власних стереотипів.

Наша держава має всі підстави відчувати себе геополітичним гравцем.

Ми маємо подавати приклад.

А у випадку з Грузією – навіть зобов’язані це зробити.

Те, з якою точністю режим Іванішвілі зараз повторює кроки Януковича – від публічної зупинки євроінтеграції до заборони використання масок на мітингах і навіть до встановлення "йолки" на місце протестів – все це накладає на нас додаткові моральні зобов’язання.

Адже Україна пам’ятає, наскільки важлива підтримка світу у такій ситуації.

Та й просто зараз Зеленський особисто критикує нерішучість США та ЄС щодо Грузії.

Чи коректно, якщо на фоні цих заяв Київ спробує відсидітися за фразами про "невтручання у внутрішні справи"?.

Правда переконана, що ні.

Підхід має бути змінений.

Зараз настав час для продуманих, але сміливих рішень.

Звісно, Україна не може перебирати роль арбітра, який визначає, які вибори чесні, а які ні (зрештою, у світі не бракує країн, де немає суспільного прагнення до чесних виборів, є держави з іншим суспільним ладом).

Але у ситуації, коли народ Грузії демонструє незгоду; коли є очевидними масштабні придушення протестів; коли Україна публічно заявляє, що владу у Грузії де-факто захопила Росія – є всі підстави оголосити про невизнання результатів "виборів" президента, які відбудуться у Тбілісі у суботу.

А відповідно – продовжувати визнання президентом Грузії Саломе Зурабішвілі.

Навіть після інавгурації її "наступника".

І, звичайно, за можливості утримуватися від офіційних контактів із новим парламентом та урядом Грузії.

У цьому елементі цілком припустимо зберігати невизначеність – головне не створювати відчуття, що ми визнаємо їх належно обраними.

Зрештою, це також можна робити не наодинці.

У ЄС є держави, які мислять геополітично, і вони напевно підуть на різкі рішення, та й США, де зберігається адміністрація Байдена, можуть на це зважитися.

Можна діяти разом.

Але точно варто діяти в авангарді, не чекаючи, коли реальність все одно змусить нас зробити той самий крок – але не самостійно, а під примусом подій.

Редакція "Європейської правди".