Шантаж, революция и выборы с российским влиянием: чего ждать Украине в 2025 году

Рік тому усі прогнози щодо міжнародної політики підкреслювали: 2024 рік стане роком виборів.

Ще ніколи виборчі перегони не охоплювали одночасно таку кількість населення: на дільниці мали прийти громадяни держав, де проживають понад 4 млрд людей.

За рік вибори охопили держави, де проживає понад половина населення землі.

Наразі очевидно, що найбільші глобальні наслідки матимуть вибори в США.

І хоча політика нової адміністрації лишається непередбачуваною, зміна влади у найвпливовішій світовій державі вже стала каталізатором інших процесів.

У тому числі тих, що впливатимуть на Україну.

Тож 2025 рік стане роком змін.

"Європейська правда" пояснює, яких подій варто чекати у європейському просторі у найближчі пів року.

Ми навмисно зупинимося лише на очікуваних подіях початку 2025 року (бо швидкість змін нині така, що ситуація за пів року може радикально змінитися).

Зоною невизначеності лишається також те, які форми матиме тиск США (і не лише США) на Україну щодо перемир’я та переговорів з Кремлем.

Адже окрім Трампа, є й інші гравці – зокрема, європейські лідери, які прагнуть мати роль у цьому процесі та які значно більш прихильні до української позиції.

Але є й інші очікувані зміни, про які важливо знати.

Енергетичний шантаж.

Тепер це вже оголошено офіційно: 1 січня розпочнеться нова газова війна між "Газпромом" та Молдовою.

У новорічну ніч російський державний монополіст припиняє постачання газу у Придністров’я, тобто в окупований Росією регіон.

На цей крок чекали, але несподіванкою стало те, що формальною причиною для цього "Газпром" назвав не припинення транзиту через Україну, а відсутність платежів за газ (тут варто зауважити, що Придністров’я не платить за нього вже кілька десятиріч).

Цим Москва зняла питання про наявність альтернативного "трансбалканського" газопроводу, за яким можна було би постачати газ до Тирасполя.

Реальний мотив РФ, утім, очевидний.

Росія б’є по підконтрольному їй регіону, розраховуючи, що цей удар буде болючим також для виборців на правобережжі Молдови.

І дійсно, у разі якщо газова блокада буде тривалою, Кишиневу точно доведеться підвищувати енергетичні тарифи і є небезпека дефіциту та відключення електроенергії.

Розрахунок Кремля – що на парламентських виборах у 2025 році це вдарить по рейтингах влади Молдови і вона програє проросійським силам.

Детальніше про енергокризу читайте у статті "Молдову колють газовою голкою".

Потенційно може розпочатися також гуманітарна криза у Придністров’ї з потребою евакуації людей, але у Кишиневі сподіваються, що найгірше вдасться відтягнути до наступного опалювального сезону.

Втім, багато залежить від готовності Заходу допомагати Молдові, від погоди у січні та лютому, а також від російських обстрілів енергосистеми України – адже наразі частину електрики доведеться постачати до Молдови через українську територію.

Одночасно до шантажу доєдналася Словаччина.

Вона тисне саме на Україну.

Словацький прем’єр Роберт Фіцо став головним критиком рішення Києва не продовжувати газовий транзитний договір з "Газпромом".

У Європі, утім, його не підтримав ніхто, крім Орбана; Брюссель став на бік України.

Але Фіцо не звикати йти проти загальноєвропейської політики.

Днями він здійснив таємний візит до Путіна, про який розповідала "Євро.

Правда", а після цього – висунув, по суті, ультиматум на адресу Києва: мовляв, якщо Україна не відновить транзит російського газу, то Словаччина припинить постачати їй електроенергію.

Втім, є підстави вважати, що погрози словацького лідера є блефом і Словаччина не розпочне енергоблокаду України (або, як назвав це Зеленський, не відкриє другий енергетичний фронт).

По-перше, електрику Україні продає не держава Словаччина, а приватні компанії.

Вони отримують за ці постачання ринкову оплату.

До того ж це – діяльність, яка не підлягає ліцензуванню, тож вплив уряду на неї обмежений.

Але навіть якщо уряд Словаччини знайде креативний шлях обмеження експорту, то може опинитися у програші.

Україна зберігає вагомий козир – транзит до Словаччини російської нафти трубопроводом "Дружба".

Цей потік може припинитися.

Причому Київ отримає можливість послатися на брак електрики для прокачування нафти як на підставу.

А для Фіцо – особливо зважаючи на те, що у Словаччині можуть відбутися і дострокові вибори, – це не є бажаним сценарієм.

Словом, словацький шантаж для України не видається найбільшою небезпекою.

Польща та вступ України до ЄС.

Треба наголосити: попри нинішнє напруження, Україна зацікавлена у поверненні дружніх або принаймні "рівних" відносин зі Словаччиною.

Особливо у 2025 році, коли уряди держав Євросоюзу мають ухвалити кілька одностайних рішень у рамках вступних переговорів з Україною.

1 січня 2025 року Польща стає головуючою державою у Раді ЄС.

А роль головування у питаннях, пов’язаних з розширенням Євросоюзу, є доволі вагомою.

Головуюча держава готує порядок денний засідань міністрів на так званій Раді з загальних питань (що відповідає за розширення) і може гальмувати окремі питання або ж проштовхувати їх до розгляду.

Київ розраховує, що відносно дружнє головування дозволить Україні (а разом з нею і Молдові) поставити черговий рекорд швидкості у наближенні до членства.

Задача – за сприяння поляків відкрити як мінімум два з шести кластерів, тобто блоків переговорних глав.

А якщо пощастить – то навіть три.

Джерела "Євро.

Правди" кажуть, що дискусія про те, як і коли це відбудеться, досі триває, але виходячи з процедур у ЄС, цього не варто чекати на самому початку року.

Хай як тиснутиме та підштовхуватиме Варшава, та до весни Брюссель не впорається з підготовкою.

До того ж будь-яка держава ЄС матиме змогу проголосувати проти та зупинити ці кроки.

Утім, навіть підтримку Польщі не варто сприймати як гарантовану.

На неї може вплинути виборча кампанія, яка де-факто вже триває.

У травні у Польщі пройдуть президентські вибори – і колишня партія влади "Право і справедливість" (ПіС) сподівається перетворити їх на початок реваншу.

Втома від уряду Дональда Туска, перемога у США Дональда Трампа, який має кращі відносини з "ПіС", аніж із чинною владою – все це призвело до того, що кандидат від чинної влади, мер Варшави Рафал Тшасковський, вже не видається безумовним фаворитом, як ще кілька місяців тому.

Натомість "ПіС" підтримує на цих виборах кандидатуру голови Інституту національної пам’яті Кароля Навроцького.

І це – виклик для України! Достатньо згадати, що під його керівництвом польський Інститут нацпам’яті реалізував низку відверто антиукраїнських ініціатив.

На жаль, Україна змушена бути однією з ключових тем виборчої кампанії у сусідів.

І навіть скасування Києвом мораторію на пошукові та ексгумаційні роботи, чого так довго добивалася Варшава, не знімає пов’язаних із цим небезпек.

Зрештою, не завжди обґрунтовані претензії продовжують лунати від польських політиків.

А тим більше – якщо новим президентом Польщі стане Навроцький.

Вибори за та проти України.

Є ще дві дуже важливі для України держави ЄС, де вибори відбудуться у перші місяці 2025 року.

Це Німеччина – держава №1 у Європі за обсягом допомоги ЗСУ, уряд якої, втім, нерідко викликає докори через брак сміливості в ухваленні нових рішень.

І Румунія, яка часто відіграє роль лобіста інтересів України у ЄС і НАТО (нехай навіть це відбувається через те, що румуни просувають також інтереси Молдови).

Зміни, які можуть відбутися у цих державах, є діаметрально протилежними.

Дострокові парламентські вибори у Німеччині пройдуть 23 лютого, далі будуть коаліційні переговори (які у цій країні найчастіше тривають кілька місяців).

Та результатом цього, як сподівається Україна, буде суттєве посилення німецької допомоги.

А до того ж ця допомога має стати значно сміливішою.

Треба віддати належне і нинішньому уряду Олафа Шольца.

За три роки він пройшов вражаючу еволюцію – від постачань лише нелетального обладнання до статусу другого після США донора військової допомоги Україні.

Втім, в певних питаннях, таких як передача Києву ракет TAURUS чи дозволу на далекобійні удари по території РФ, позиція Берліна так і не змінилася.

Насамперед – через особисту позицію канцлера Шольца, якого за це часто критикували опоненти, і часом навіть однопартійці.

Очікувана перемога християнських демократів та прихід на посаду канцлера Фрідріха Мерца виглядає для Києва багатообіцяюче: Мерц публічно підтримував і передачу ракет, і удари по РФ.

Ми детально розповідали про нього у статті "Мерц прийде, порядок наведе?".

І навіть якщо буде створена коаліція з соціал-демократами, це може не стати перепоною сміливішій політиці Берліна.

Шольц, найімовірніше, не увійде до нового уряду, натомість від соціал-демократів там може опинитися чинний міністр оборони Борис Пісторіус, який розуміє важливість постачання ЗСУ далекобійних ракет.

Втім, зміна влади у Німеччини може виявитися з "ложкою дьогтю" для України через посилення позицій відверто проросійських сил: ультраправої "Альтернативи для Німеччини" (АдН) та ультралівого Альянсу Сари Вагенкнехт.

Особливо на тлі того, як на бік "АдН" публічно став соратник Трампа Елон Маск, додаючи своєю підтримкою респектабельності німецьким ультраправим.

А от вибори у Румунії радше несуть Україні загрозу.

На жаль, чинна румунська еліта, не бажаючи втратити владу в країні, робить помилку за помилкою та тим самим посилює козирі антисистемних гравців.

А ті зазвичай виявляються проросійськими або ж напряму пов’язаними з Росією.

Зараз влада Румунії ставить на те, що у другому турі виборів зійдуться спільний кандидат від урядових партій Крін Антонеску та хтось із антисистемників – найімовірніше, проросійський лідер правопопулістичної партії AUR Джордже Сімеон.

Але, на жаль, саме у цьому двобої кандидат від Кремля має всі шанси перемогти.

Є сподівання, що розклад сил ще зміниться – наприклад, що у другий тур вийде позапартійний мер Бухареста.

Втім, до виборів ще приблизно три місяці, і "Євро.

Правда" буде детально за ними стежити.

Грузія – територія невизначеності.

І, звісно ж, не можна не згадати про Грузію, керівна партія якої "Грузинська мрія" дедалі швидше рухається в обійми Кремля.

За останні місяці 2024 року влада у Тбілісі остаточно розірвала відносини із Заходом.

Парламентські вибори супроводжувалися величезною кількістю порушень і призвели до масштабних протестів у країні, після чого влада свідомо підняла градус напруги, заявивши про "призупинення" переговорів із ЄС про вступ.

Відповіддю на фактичну відмову від західного курсу країни стала небачена у новітній історії Грузії політична криза, яка далека від завершення.

У країні є одночасно два політики, які вважають себе чинним президентом: це Саломе Зурабішвілі, яку підтримують мітингарі, і Михеїл Кавелашвілі, "інавгурація" якого відбулася 29 грудня, хоча його легітимність викликає дуже великі сумніви.

І принципове питання тут – те, кого вважатимуть легітимним президентом Грузії ключові держави Заходу, насамперед Сполучені Штати.

Наразі ставлення Заходу до чинної влади стає дедалі жорсткішим; Сполучені Штати навіть запровадили санкції проти засновника та почесного голови "Грузинської мрії" Бідзіни Іванішвілі.

У "Грузинській мрії" сподіваються, що Трамп скасує усі ці рішення та відновить партнерство з авторитарною владою у Тбілісі, але ці очікування, швидше за все, виявляться хибними.

Наразі керівна партія не збирається йти на поступки ані опозиції, ані протестам, запроваджуючи нові репресивні закони та ув’язнюючи активістів.

Це не зупиняє протести – хоча вони й не посилюються так, як би того хотілося прибічникам європейського шляху країни.

Грузія зараз на роздоріжжі.

Але лише її громадяни можуть і мають визначити, яким шляхом вона рухатиметься далі.

Чи відбудеться спалах протестів, який дозволить скинути чинну де-факто проросійську владу, чи люди на вулицях програють, а Грузія піде шляхом, подібним до білоруського? Відповідь на це питання також стане яснішою у 2025 році.

Автори: Сергій Сидоренко, Юрій Панченко,.

редактори "Європейської правди".