З ампутованим серцем. Але все ще живі

Сашко живе з ампутованою ногою. Спочатку було дуже страшно і боляче. Потім легше. Потім він звик жити з протезом і навіть жартувати з цього приводу. Залізна нога працює нічим не гірше за живу. І під одягом майже непомітна. Чужі не звертають уваги. Це і на добре. Він не шукає ані співчуття, ані зайвої уваги. Живе собі й живе. Тільки інколи вночі нестерпно ниє на погоду порожнина під ковдрою. Кажуть, «фантомні болі». Кажуть, колись пройде.

Марійка живе з ампутованим серцем. Замість гарячого і живого, назавжди похованого разом з коханим на Лісовому кладовищі, в грудях качає кров щось автоматичне і холодне. Спочатку здавалося, що жити без серця неможливо. Потім стало трохи легше. Вона ходить на роботу, збирає на евак побратимам чоловіка, і навіть посміхається. Сторонні нічого не помічають. І це її влаштовує. Те, що б’ється в її грудях, не потребує співчуття. Тільки інколи вночі вона намагається обійняти порожнечу на іншому боці ліжка. Кажуть, «час горювання не пройшов». Кажуть, колись пройде.

У Андрія важка контузія голови. Точніше кілька, бо хто їх там рахував насправді. Мігрені з’являються нізвідки і ніщо не здатне з ними впоратися. Він ковтає нескінчені пігулки, закриває вуха берушами, а голову — подушкою, і лежить в темряві і тиші без руху. Якщо сильно пощастить — буде легше. Але найчастіше і це не допомагає. Інколи він не може сказати навіть просту фразу. Для незнайомої людини він виглядає чи то п’яним, чи то жертвою інсульту. І рятує тільки спів. Він чистим голосом виводить складні арії без заїкання. І оточуючі заздрісно зітхають: «Мені б такий талант»…

У Іванки важка контузія емпатії. Точніше, багаторазова. Хто їх вже в цій країні рахує. Після чергового поховання або чергового прильоту вона більше не плаче. Вона вмикає у навушниках музику і ховається у буденні справи. Миє посуд, гуляє з собакою, саджає квіти і не дивиться новини. Якщо сильно пощастить — завтра буде новий день, сповнений нових дрібних задач. Інколи вона не може впоратися навіть з банальним прибиранням. Для незнайомої людини вона здається ледачою чи байдужою. Рятує тільки реальна допомога іншим. Вона перевертає світ в пошуках рідкісних ліків або дороговартісної оптики. І оточуючі захоплено кажуть: «Мені б таку енергію»…

У Василя важке поранення. Ніхто не вірив, що він доживе до евака з позицій. Побратими несли його під обстрілом, не сподіваючися ні на що. Просто тому, що нічого іншого робити не могли. В першій лікарні його стабілізували, в другій змогли прооперувати, в третій надовго вклали у відділення реанімації. Він вже котрий рік поспіль лежить по лікарнях і реабілітаційних центрах. Інколи лікарі кажуть, що нічого більше зробити не можна. Ані тут, ані за кордоном. Занадто важке поранення. Невідомо навіть, чи розуміє він, що досі живий. Але його родина бореться за нього. Всупереч всім прогнозам. Бо якщо здадуться вони — у нього точно не залишиться жодного шансу.

Україна важко поранена війною. Ніхто в світі не вірив, що вона протримається хоча б кілька тижнів. Кадрові військові і добровольці рубалися, не сподіваючись дожити до ранку. Просто тому, що більше нічого не залишалося. Перша допомога від світу була наче диво. Наступні пакети дали шанс не загинути прямо тут і зараз. Вже котрий рік поспіль країна живе. Складно, боляче, але живе. Інколи хтось за океаном каже, що далі боротися немає сенсу. Невідомо, чи вдасться зберегти хоч частину територій. Але ми продовжуємо боротися. Всупереч всьому. Бо якщо зупинимося ми — у неї точно не залишиться жодного шансу.