Психологиня Анна Собчак: Розлади стали статусною річчю, мати яку «модно»

Все почалося з її допису у соцмережі. Анна Собчак, психотерапевтка і викладачка в університеті Грінченка, написала: «Травма стала брендом. Слово, яке мало б бути обережним та професійним, стало новим синонімом чогось неприємного в житті. Ми підміняємо біль – травмою, досвід – патологією, а життя – клінічним кейсом. Психологічна культура в медіа сьогодні часто схожа на супермаркет з жувальними діагнозами: травма прив’язаності, емоційне насильство, нарцисична мама, токсичний тато, дитинство без безумовної любові. І кожен епізод стає приводом його «пропрацьовувати».

Але, додала вона, «психотерапія – це не безкінечне копання. Це про здатність відрізнити, де справді рана, а де просто життя. І не кожні стосунки з мамою, яку ми вважаємо «токсичною», треба пропрацьовувати. І не кожен спогад треба повертати з підсвідомого. Іноді здоров’я – це вміння не зробити зайвого. Не пояснювати все. Не перетворювати себе на діагноз. А просто залишитись живим. Не все потрібно ремонтувати. Потрібно прийняти. І навчитися з цим бути».

Коментарі не змусили довго на себе чекати. Собчак звинуватили у знеціненні терапії та страждань тих, хто на цю терапію ходить. Але, здається, наш соціум, зболений від війни та стресу, й справді повертає трохи не в той бік, і Анна цей момент уловила. Вражає, коли, приміром, хтось озвучує запит на «пет френдлі» театри, концерти, музеї та виставки. Просте питання «а що робити собаці в театрі на тригодинній виставі – їй самій навіщо така культурна програма?» ризикує обернутися баном. І дуже нетолерантними висловлюваннями від толерантних до собачих потреб людей.

Про те, де і як проводити розумну межу своїх запитів та потреб, «Главком» і розмовляє з Анною Собчак.

«Травма – це не сама подія. Це наша її інтерпретація»

Почнемо з азів. Що таке травма?

Дивіться, є таке поняття – «вікно толерантності». Це про нашу здатність витримувати стрес. У кожного це віконце – своє.

У когось – зовсім вузьке, і тут достатньо наступити на ногу, щоб людина відчула страждання. А у когось – вікно більше. Так от, травма – це коли ситуація інтенсивного стресу виявляється більшою за вікно толерантності.

Можна це вікно толерантності зробити більшим?

Можна. Бо здатність витримувати стрес залежить як від суто фізіологічних особливостей, так і від набутого досвіду. Тобто людина може з дитинства перебувати у складному середовищі і вийти звідти загартованою. І тоді їй випробування вже не страшні. А хтось – навпаки – ростиме «тепличним», на нього дмухнеш, і все – людина удар не тримає.

Одним словом, травма – це не сама подія. Це наша її інтерпретація.

Тобто якщо я, наприклад, з огляду на блекаути не куплю квартиру на 25 поверсі в будинку без газопостачання, це не буде травмою війни, а буде просто розсудливістю?

Якщо ви спокійно та логічно розмірковуєте про те, що не варто селитися на 25 поверсі, бо туди може прилетіти або туди важко йти пішки, а ліфт у блекаути не працює, то тоді у вас немає травми. Ви робите свій вибір зважено і без жалю.

Але якщо ваш вибір зроблено через внутрішній жах, якщо ви відчуваєте фізичний дискомфорт вже на десятому, а тіло реагує тремором або потовиділенням, тоді є привід говорити про роботу з травмою. Це вона «проговорює» тілом стрес, який розум вже пережив.

В усіх інших випадках можна говорити про здорову адаптацію, бо ви не боїтеся висоти, а просто обираєте безпеку. Як обирають «взути» колеса машини у зимову гуму чи обирають взяти з собою кисневий балон, якщо ви – альпініст і підіймаєтеся в гори. Хоча може бути й третій варіант, коли ваш вибір є наслідком як мудрості, так і травми. Здорова психіка – не та, що «як у всіх», а та, що знає свої межі.

Як проявляється травма?

На емоційному рівні – відчуттям постійної тривоги, дратівливістю та / або гнівом, соромом, провиною. На когнітивному – нав’язливими спогадами, їх ще називають «флешбеки», проблемами з пам’яттю, концентрацією. А на фізичному рівні – порушенням сну, харчування, соматичними симптомами, тобто головним болем, прискореним серцебиттям тощо.

І хто в зоні найбільшого ризику?

Діти, особливо у віці до шести років – їхня психіка ще не має зрілих механізмів самозахисту. Також люди з попередніми травмами або психічними розладами. А ще – ті, хто не має соціальної підтримки – одинаки, емігранти, жертви насильства. Ну і особи в умовах хронічного стресу – війни, домашнього насильства тощо.

«Біль не має об’єктивної шкали. Будь-який досвід активує одну й ту саму нейронну магістраль болю»

Про каталогізацію травм. Одна жінка, в якої на фронті загинув чоловік, отримала своєрідну «підтримку» від своєї підписниці. Та зазначила у коментарях, що цілком її розуміє, бо також втратила чоловіка – він… пішов від неї до іншої жінки. На що їй тут таки зауважили, що вона порівнює непорівнюване. Прокоментуйте як фахівець: чи можна порівнювати страждання залежно від причини, яка їх викликає?

Біль не має об’єктивної шкали. Якщо людині, яка втратила ногу, сказати: «Я тебе розумію, бо вчора вирвав зуб» – це звучить абсурдно. Але для мозку, який не відрізняє рівні страждань, обидва досвіди активують одну й ту саму нейронну магістраль болю.

І жінка, яка пережила зраду, дійсно відчуває ту саму біологічну реакцію – тугу, гнів, безпорадність. Але контекст – це те, що робить її досвід іншим.

Не можна вимірювати страждання, але можна вимірювати реакції на них. Якщо підписниця сказала жінці, яка переживає втрату: «Я теж не сплю ночами» – це спроба знайти міст між ними обома. Але якщо вона утотожнила подружню зраду зі смертю чужого чоловіка – це інвалідація (позбавлення чинності – «Главком»).

Тобто ще раз. Мене не підвищили на роботі, а хтось втратив дім і усю родину, але на нейронному рівні – це однакові явища?

Абсолютно. Фізіологічно, хімічно протікають одні й ті самі процеси. Виділяється гормон стресу кортизол тощо. Так само дим від свічки і дим від згорілого будинку має ті самі властивості.

Фрідріх Ніцше сказав: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Письменник Джуліан Барнз йому відповів: «Все, що нас не вбиває, нас ламає». А насправді? Досвід драми потрібен для внутрішнього зростання?

Тут не можна сказати, хто з них правий, а хто – ні. Почнемо з того, що Ніцше і Барнз, як мені видається, говорили про різні категорії людей. Ніцше – про тих, хто має велике вікно толерантності. Тобто про загартованих випробуваннями, про людей з міцною психікою. Для таких посттравматичне зростання – не міф. Такі люди проходять кризові періоди та інтегрують травму у своє життя.

Бо ключовим є не факт болю, а обставини його проживання. Досвід драми може бути ресурсом, а може залишити людину виснаженою, з порушенням базових уявлень про безпеку та довіру.

І тут має рацію Барнз: багато травм справді ламають. Особливо ті, що були повторюваними, хронічними, перенесеними у дитинстві або на самоті. Тоді зростання не відбувається – виникають дисоціація, глибока недовіра до людей, порушення прив’язаності або взагалі втрата зв’язку з собою.

А травму можливо подолати повністю?

Ні. Травма – це відбиток, який вона залишає в психіці, тілі, стосунках і у способі бачити себе та світ. І цей відбиток – назавжди.

Але уявіть, що ваш біль – це об’ємна куля. А ваше життя – це якась ємність, наприклад, посудина або шкатулка. Погано, коли куля щільно прилягає до стін ємності, коли вона займає увесь її простір. Це означає, що у вашому житті, крім болю, нічого не існує.

А потрібно, щоб життя – наша посудина – було більшим за кулю. Куля залишатиметься всередині, але посудина росте, розширюється, вона включає ще багато різних речей, окрім болю. У цьому випадку можна казати про те, що травма інтегрована у нашу повсякденність. Бо травма – це новий об’єкт у вашій психічній екосистемі.

Або ось ще вам вдала метафора: травма – це зарубка на дереві. Ви не зможете її видалити, але можете наростити нові шари кори чи нові гілки, які закриють цю зарубку.

«Зараз все перевернулося з ніг на голову і виникла гіперчутливість до свого «я», гіперфокус на собі»

Зараз багато порад на тему, як говорити з людиною, яка переживає травму. Можна почути ще й ваші поради?

Насправді не існує жодних правил. Бо без знання контексту всі ці поради будуть сухою інструкцією, відірваною від життя.

А як же «просто бути поруч», «просто сказати, що готовий допомогти, якщо це потрібно»?

Дивіться, я – терапевт. До мене приходить людина із запитом на пропрацювання травми. Але лише у процесі особистого спілкування з нею я можу дати відповідь, це дійсно травма чи ні. І тоді – дуже обережно використовуючи свої знання і свій інструментарій – я намагатимусь допомогти такій людині. Просто переказувати в інтерв’ю усе, чому мене навчали, немає сенсу. Але якщо потрібна «перша домедична допомога», то ось вона: 1. Не давати людині порад. 2. Не знецінювати. 3. Дати відчути, що ти чуєш і слухаєш. 4. Не залишати на самоті. 5. За можливості передати фахівцю.

З іншого боку, як ви слушно зазначили у своєму дописі, травма стає брендом, стає модним діагнозом, і нефахівцю дійсно складно розібратися, де чиєсь нескінченне ниття, а де справді травма…

Так, від радянських часів нас хитнуло в інший бік, і ми впали у ще одну крайність. Тоді до психічного здоров’я людини нікому не було діла, бо держава постулювала, що «у здоровому тілі здоровий дух», бо інакше у будівничих комунізму й не буває.

А психотерапія – це щось чуже, «західне», шкідливе, щось таке, що пускати сюди не варто. Радянський колективізм був протиставлений здоровому егоїзму, протиставлений «я» на першому місці…

У моєму дитинстві казали «я – остання літера в алфавіті»…

Саме так… Тоді не було «я», тоді буди «ми», був культ суспільних інтересів тощо. Зараз все перевернулося з ніг на голову і виникла гіперчутливість до свого «я», гіперфокус на собі. Та сама помилка, ті самі крайнощі спостерігаємо і у вихованні дітей. Від майже тотального ігнорування дитини ми прийшли до зведення її на такий п’єдестал поклоніння, що це руйнує і дитину, і батьків. Тоді як у всьому потрібен баланс і здорові межі.

Мої студенти мені майже з гордістю розповідають, що хтось має галюцинації, хтось – РДУГ (розлад дефіциту уваги і гіперактивності – «Главком»), а ще в когось – розлад аутичного спектра. Бо це і «модно», і трендово, і є певним показником матеріальних статків, бо не кожен може собі дозволити постійні візити до психотерапевта. Уявне захворювання – а насправді гіперфокус на своєму здоров’ї, хочу на цьому наголосити! – стало певного роду статусною річчю, без якої в сучасному світі вже не обійтися.

Так само в минулому показником статусності було те, як непритомніли вишукані панянки. Шляхетна дівиця могла час від часу втрачати свідомість, а її служниця та загалом нижчий клас – ні…

Що було, звісно, грою на публіку. Людина не може втратити свідомість без вагомих на це підстав, які трапляються не так вже й часто.

При цьому дехто з моїх френдес не без гордощів пише, що перебуває «в терапії» вже енну кількість років. Це свідчить про їхню довіру до свого лікаря та його високий клас, чи про його нездатність допомогти пацієнту та/або про бажання заробити гроші?

А це вже залежить від конкретних обставин. Тут може бути і данина моді, про яку ми говорили, і сила звички, і навіть вироблена залежність від психотерапії.

І таке буває?

Звісно. Хоча завдання психотерапевта полягає в тому, щоб навчити людину жити без психотерапії. Фахівець і пацієнт мусять зрештою попрощатися.

Якщо сепарація не відбувається, то на це є всі ті причини, про які ми говорили. І гроші зокрема – цього теж не можна виключати.

Тобто довга терапія – це погано?

Ні. Не завжди. Я взагалі проти того, щоб ділити все на чорне та біле. Якщо фахівець працює з хронічною чи складною травмою, то потрібен довший час, щоб змінився не один симптом, а вся структура особистості. Також є люди, для яких терапія – не стільки процес оздоровлення, а засіб самоспостереження, стабілізації, особливо якщо в житті багато стресів чи нестабільності.

Нарешті, ось вам третій варіант: терапія може бути поетапною, тривати з перервами, розпочатися і бути поставленою на паузу, а потім продовжитися. Виглядатиме так, ніби спілкування з фахівцем триває роками, а насправді людина звертатиметься до нього у кризові моменти.

А може людина взагалі обійтися без терапії?

Може. Ми всі народжуємося з різним набором можливостей – і ресурсів, і обмежень. Кожен має свою базу. Навіть людина з тендітною, крихкою нервовою системою – маючи люблячих батьків, добрих вчителів, нетравмуюче оточення – може виробити у себе резилентність (здатність долати стреси та важкі періоди конструктивним шляхом – «Главком») та можливість витримувати життєві негаразди.

Або, як ви казали, навпаки: якщо людина з дитинства загартована випробуваннями…

Або так. Тільки в цьому випадку вона повинна мати витривалу та міцну натуру, що може бути її вродженою особливістю. Тут повинно зійтися кілька пазлів – від фізіологічних до соціальних, щоб людина могла обходитися без терапії. Більшості вона насправді не потрібна – я це бачу це по своїх клієнтах. Багатьом достатньо 10-20 сесій, щоб починати справлятися з проблемою самотужки. Декому достатньо показати його потенціал, і людині вже стає легше.

«Ніхто не має права вимагати від жертви «відпустити» чи «вибачити» – це форма повторної ретравматизації»

Не хочеться уподібнюватися тим, хто каже «раніше баби у полі народжували, і нічого». Але у часи Середньовіччя люди обожнювали ходити на страти. Після побаченого ніхто не прокидався з криками у ночі, ніхто не потребував психотерапії. Що сталося потім? Змінився людський мозок? Коли ми «наростили» собі емпатію, ми стали слабшими?

Мозок не змінився, і слабшими ми не стали. Ми стали складнішими. Хоча постійний контакт із смертю знижує чутливість – як у сучасних патологоанатомів, приміром.

Але повернемося до Середньовіччя. Тоді культура насильства була частиною повсякденного життя.

Страти та публічні покарання були елементами соціального контролю та розваг, що сприймались як нормальна частина суспільного ладу. Тому люди того часу, ймовірно, сприймали це значно менш травматично, ніж наші сучасники.

А потім розпочалася епоха Відродження і розвиток гуманізму. Сталася трансформація світогляду людини, її ставлення до себе, природи, соціуму. До цього фокус був на виживанні, на фізичному та матеріальному – поспати, поїсти, розмножитися і захопити чиїсь майно чи території. У деяких культурах це і зараз в пріоритеті.

Ще б пак. Тут і за прикладами далеко ходити не варто. Росіяни застрягли на середньовічному рівні?

Знаєте, з одного боку мене професія вчить обходитися без чорно-білого погляду на світ, шукати підходи до людини, але з іншого… (довго мовчить) вони – просто тварини.

І цим все сказано… Тут ми з вами плавно вирулюємо на тему пробачення, але поки що розглянемо її без росіян. Я от ніколи не читала, аби хтось з психологів закликав кривдників не ображати людей. Натомість постраждалу сторону попереджають: якщо не пробачиш, то образа зжере тебе з середини, дограєшся до онкології тощо. А як насправді здоровіше – любити ворогів своїх чи сповідувати «око за око», «зуб за зуб»?

Скажу так: психосоматика – це і міф, і не міф одночасно. Але давайте розбиратися. Не пробачити – це означає залишити тригери, які провокують вироблення гормонів стресу. А коли організм довго перебуває на цих гормонах, особливо на кортизолі, він виснажується. Кортизол підвищує рівень інсуліну, а це – прямий шлях до цукрового діабету, захворюваність на який зараз просто зашкалює. Тобто, якщо говорити про все це дуже спрощено і дуже грубо, то – так, постійно присутня емоція гніву призводить до захворювання, конкретно – до підвищення цукру в організмі.

Але не тільки. Ще з радянських часів було відомо, що виразка шлунку може виникати через інфікування кишковою паличкою, прийом певних препаратів та «через нерви». Бо під впливом стресу шлунок виробляє більше кислоти, а це призводить до печії, кислотного рефлюксу і до утворення виразок. Тим паче, що у шлунку – багато нервових закінчень. Психотерапевти довго сварилися з гастроентерологами на предмет того, що передусім викликає виразку – зійшлися на тому, що тут і нерви грають роль, і бактерії.

Щодо пробачення. Тут варто розібратися зі змістом поняття. Це – братання із кривдником чи здатність відпустити нав’язливі думки про образи?

Власне, у цьому й суть. Пробачити – не означає виправдати. Пробачити – це звільнити себе від тиску злості, бажання помсти. У сучасній психології пробачення – це не акт благородства, а інтимний, дуже особистий процес, який можливий лише за умови безпеки, інтеграції болю та усвідомлення своїх меж. Ніхто не має права вимагати від жертви «відпустити» чи «вибачити» – це форма повторної ретравматизації. А особливо, якщо той, хто висуває таку вимогу, не має до жертви емпатії і не визнає її страждання.

Скажу ще так: право не пробачати – це теж акт любові до себе. Але коли ми все-таки пробачаємо, то ми не починаємо любити наших ворогів, ми лише перестаємо витрачати на них свій ресурс.

Тему пробачення екстраполюють і на війну. Мовляв, нам все одно жити з росіянами на одній планеті. Тож колись доведеться миритися…

А це знову спекуляція, яка перекладає відповідальність із агресора на жертву. Вона знецінює травму, приглушує справжні почуття та нав’язує «моральність», яка не має нічого спільного з психологічним здоров’ям.

Відома американська психотерапевтка Едіт Егер, яка пережила Голокост, писала, що «нормально відчувати лють та ненависть, експресія почуттів протилежна депресії». І вона мала рацію. Бо лють – це енергія. Вона допомагає вижити, захищатись, ставити межі. Її пригнічення часто призводить до депресії та апатії. У контексті війни намагання одразу перейти до «миру» чи «порозуміння» без правди, справедливості та визнання провини – це насильство над пам’яттю, історією і психікою жертв.

Мир – це не примирення з катами. Мир – це відновлення справедливості.

А людська психіка не готова до пробачення того, що не завершилось, не покаране, не визнане. Пробачення не може бути колективним обов’язком. Воно не відбувається без покаяння, без зупинки насильства. Та ж Едіт Егер казала, що не відчуває ненависті до всього німецького народу. Але для цього увесь німецький народ упродовж поколінь каявся та визнавав провину. І навіть зараз його лідери продовжують це робити, коли відмовляли у зброї Україні, бо не хочуть створювати складнощі Росії.

А щодо міжособистісних стосунків, то скажу так: я – не прихильник радикального прощення всіх і вся. Знову таки: не хочу знецінювати чийсь досвід, але возлюбити ворога свого – точно не моя історія.

«Той, хто пройшов крізь власний біль, добре відчуває його в інших»

Я – давно в журналістиці, і неодноразово ставала свідком того, як закриваються видання – передусім паперові. Дехто з моїх безробітних колег здобув модний фах психолога. Та чи можливо стати добрим фахівцем в цій галузі, якщо не обрав її свідомо ще у 17-18, а прийшов туди у віці 30-40+, бо це престижно і вигідно?

Попередній досвід, як і вік, не має значення. Бо значення має тільки те, через які фільтри ви дивитеся на світ, як ви рефлексуєте, як ви пізнаєте себе. Психологія – це не стільки спеціальність, скільки спосіб бачити світ, бути в контакті з собою й іншими, вміти бути поряд із болем, не тікаючи від нього. Це робота, де ти щодня стикаєшся з межами людської психіки, з травмами, з відчаєм, із тінню. І тут не врятує жоден сертифікат чи диплом, якщо людина просто хоче «бути успішною», не маючи внутрішнього ґрунту.

Психолог – це не про «модно» і не про «вигідно». Це – про глибоко, важко, відповідально і дуже людяно. Хто це витримує – той росте. Хто ні – або травмує інших, або тихо зникає з професії.

Ми б не пішли до дієтолога з ожирінням чи до логопеда, який не вимовляє половину алфавіту. Як то кажуть, сura te ipsum, тобто «зціли самого себе». А психологу чи психотерапевту можна мати особисте життя з не повністю «пропрацьованими» травмами тощо?

Можна. Але є певні протипоказання. Я не повинна мати гострих травм, бо інакше я буду концентруватися передусім на собі. Але травми в анамнезі – дозволені. Бо ніхто з нас не приходить у психотерапію «готовим». Більше того, значна кількість терапевтів приходять сюди саме через особисту історію – пережиту втрату, складне дитинство, пошук сенсу. Це не слабкість, це людяність. Але небезпека виникає там, де психолог не усвідомлює свого болю, не визнає своїх перекосів і намагається «рятувати» інших замість розбиратись із собою. Такий фахівець – уже не фахівець, а носій проєкцій.

Та попри це, я вам так скажу: найкращий емпатик – це травматик. Той, хто пройшов крізь власний біль, добре відчуває його в інших.

Ми з вами вище торкнулися теми батьківських страхів, коли ті, намагаючись не травмувати дитину, дозволяють їй геть усе. А тим часом дитина виростає, стає дорослою і відчуває, що їй все одне є, чим поділитися з психотерапевтом?

Безумовно. І ніколи не знаєш, що де «вистрелить». У мене були клієнти, котрі розповідали про жорстких, навіть жорстоких батьків, але й бували такі, котрі жалілися на батьків, які буквально носили їх на руках і здмухували пилинки…

А ці чим незадоволені?

Тим, що батьки закривали буквально всі їхні потреби, а тепер вони виросли і не знають, чого прагнути і куди рухатися. Вже нічого не хочеться, бо всього «переїли». Хоча це доволі інфантильна позиція – звинувачувати батьків в усіх нинішніх проблемах. І водночас так, дитяча травма – це коріння всього. Але якщо це дійсно травма.

Бо дитинство – справді критичний період формування особистості, але не єдине джерело наших труднощів. Важливо тримати баланс між усвідомленням впливу раннього досвіду і визнанням значущості подій дорослого життя. Людина – не лише продукт минулого. Ми змінюємось, переосмислюємо досвід, переписуємо внутрішні сценарії. Тому не варто мислити так: «зі мною це тому, що в мої чотири роки сталося те-то…».

Зрештою, психотерапія – це не археологія. Її мета не просто «докопатися», а знайти сенс, навчитися реагувати інакше, будувати нові зв’язки з собою й іншими.

«У країнах, які пройшли війну, десь чверть військових мають ПТСР. Ми будемо сильно відрізнятися»

Скажіть, люди, які навіть у наш час демонструють якщо не оптимізм, то стриманість і на запитання «як справи?» відповідають, що все гаразд, це: 1) просто виховані та емпатичні персони, які не перекладають свої проблеми на інших, 2) латентні невротики, кому невміння ці самі проблеми проговорювати ще вилізе боком?

Може бути і те, і те. Майже всі мої клієнти на питання «як справи?» також відповідають «нормально». І тільки в процесі спілкування ми починаємо деталізувати, що таке це «нормально».

Так, буває, що люди відповідають «все гаразд» не тому, що їм справді добре, а тому що не хочуть нав’язувати іншим свої переживання. Це може бути проявом зрілості – людина знає, що не кожне питання варто сприймати буквально, і вміє тримати свої емоції в належному місці.

Але є й інша крайність. Ті самі слова можуть бути симптомом хронічної емоційної закритості, внутрішньої заборони на слабкість, страху бути тягарем. У такому випадку стриманість – це не вибір, а захисний механізм. Це типова поведінка для латентних невротиків, які рано засвоїли, що «нікому не цікаво, що з тобою».

Є ще третій варіант – культурна звичка. Наприклад, у певних середовищах або поколіннях заведено не «скиглити». «Все гаразд» – це не відповідь, а форма соціального етикету. Там може не бути ані емоційного дефіциту, ані щирості – просто стандартна мова спілкування.

Окрема тема – військові та посттравматичний стресовий розлад. Наскільки поширеною може бути ця проблема після завершення війни та повернення наших бійців додому?

Меншою, ніж ми про це думаємо. Навряд чи ми будемо сильно відрізнятися в цьому відношенні від інших країн, які пройшли війну, а там лише десь зо 25% військових мають ПТСР. Сплеску більшого, ніж, наприклад, в Ізраїлі, очікувати не варто.

Які зовнішні прояви ПТСР? 

Такі ж, як і випадку, коли людина боїться високих поверхів – ми з цього починали розмову. Тобто для початку мають бути тілесні прояви. Тремор, потовиділення, пришвидшене серцебиття. Далі – поведінкові маркери, якщо людина, приміром, під гучних звуків падає на підлогу і закриває голову руками. Також можуть бути галюцинації, нав’язливі думки, суїцидальні думки, агресія… 

Що робити, якщо бачиш людину з такими ознаками? 

Викликати швидку. Якщо ви – не спеціаліст, то нічим не зарадите, тільки себе наразите на небезпеку. 

Наостанок. Який загалом спосіб дій ви б порадили людині, яка прагне зберегти психічне здоров’я?

Скажу два магічні слова: сон і спорт.

Сну нема, є шахеди.

Тоді спорт, а точніше – фізичні навантаження. З їх допомогою ми зможемо утилізувати гормон стресу кортизол. 

А загалом ось базовий сценарій того, як зберегти здоровий глузд у війну:

1. Визнавати свої емоції і не виправдовуватись за них.
2. Не намагатися завжди бути «радісним», «продуктивним», «адекватним». Емоції – це сигнали, а не сором. Якщо щось болить – це не слабкість, це чесність.
3. Регулярно «чекінитись» із собою. Тобто ставити собі прості запитання: «Що я зараз відчуваю?», «Що мені хочеться?», «Що мене виснажує?». Ця навичка, як і чищення зубів – проста, але критично важлива.
4. Рухатись.
5. Вчитись говорити «ні» і не пояснювати це тричі. Бути добрим – не означає бути зручним. Якщо ви є постійним рятівником для всіх, ви стаєте безпорадним для себе.
6. Не жити в інформаційній каналізації. Перевантаження новинами, соцмережами, чужими думками – це інтоксикація. Психіка не витримує постійної тривожності, тож влаштовуйте собі інформаційний детокс.
7. Просити допомогу, якщо вона потрібна. Це ознака не слабкості, а дорослості. 

А загалом – спати, їсти, дихати. Це три стовпи нервової системи. Якщо не працює щось одне – падає все інше. Порушення сну, харчування чи дихання – перші сигнали, що варто зупинитись. Бо найкращий спосіб зберегти психічне здоров’я – забути про його ідеальний образ і просто жити у власному ритмі.

Наталія Лебідь, «Главком»