Менш як за два місяці Польща отримає нового президента. Ним стане історик, голова польського Інституту нацпам’яті (2021–2025), доктор Кароль Навроцький, чия перемога на виборах стала несподіванкою для майже половини польського суспільства та великої кількості українців, які вважали однозначним фаворитом кандидата «Громадянської платформи» (ГП) Рафала Тшасковського.
Травневі вибори довели, що консервативний тренд у Польщі не лише не згасає, а, цілком можливо, набирає обертів, адже тепер ПіС (ба більше, потенційна консервативна коаліція разом з радикальною «Конфедерацією») виглядає фаворитом парламентських виборів 2027 року. Тому найдеструктивніша справа, якою можуть зараз зайнятися українські еліти, дипломати чи журналісти, — це навішати на Навроцького ярлик «антиукраїнського» політика і пробувати його дискредитувати чи провокувати з ним скандали під виглядом «жорсткої дипломатії». Конструктивніше було б спробувати зрозуміти природу консервативного повороту в Польщі та розбудовувати діалог із політиками, оточенням і виборцями ПіС, шукаючи те, що поєднує цю частину польського суспільства з Україною. А таких речей насправді багато. І вони можуть стати ключем до відповіді на запитання «Як Україні говорити з президентом Навроцьким?» і водночас допомогти підготуватися до будь-якого сценарію парламентських виборів у Польщі восени 2027 року.
Перестати бути тригером
Коли наприкінці лютого 2022 року десятки тисяч молодих поляків протягом багатьох діб волонтерили на вокзалах, зустрічаючи українців, що прибували до Польщі, а тисячі польських сімей приймали цих українців у своїх домах, важко було уявити, що через три роки Україна фігуруватиме на польських виборах так, як вона фігурувала. Варто визнати: тема України стала тригером для поляків під час виборчої кампанії. І якщо 2022 року польські політики змагалися між собою в тому, хто більше підтримує Україну, то тепер навіть кандидат ГП Тшасковський використовував тему українців у Польщі, щоб увійти в електоральне поле правих політичних сил.
Почасти це об’єктивна зміна, зумовлена загальносвітовими правими трендами та реальним соціальним шоком від настільки стрімкого напливу великої кількості мігрантів. Але лише почасти. ZN.UA уже писало про катастрофу у польсько-українських відносинах, викликану серією зовсім необов’язкових, але дуже гучних скандалів, передусім протягом 2023 року. Ці скандали, а також відсутність позитивних меседжів від України лише підігріли праві тренди і фактично допомогли правим силам на президентських виборах. Таким позитивним меседжем могло би стати довгоочікуване розв’язання проблеми Волинської трагедії у 80-ту річницю цих подій у липні 2023 року. Цього у Польщі чекали (й не лише праві чи їхні прихильники: щодо питання Волинської трагедії в Польщі склався консенсус), і, здавалося, що час закрити це питання настав. Тим паче в умовах війни Польща очевидно не вимагала б якогось широкого вшанування пам’яті. Звернення президента з конкретним визнанням конкретних злочинів на Волині під час Другої світової війни та оголошення про негайне розблокування можливості провести ексгумації для польських дослідників могли б докорінно змінити суспільні настрої в Польщі щодо України і просто позбавити польські політичні сили можливості політичних маніпуляцій цією темою. На жаль, можливість було змарновано.
Це в коментарі ZN.UA підтвердив і прес-секретар МЗС Польщі (2021–2023), член Товариства «Польсько-Українське Примирення» доктор Лукаш Ясіна: «Проблеми, що з’явилися після 2022 року, — це проблеми, які були уже раніше, але які не були вирішені. Передусім ми тут говоримо про все ще не вирішені, але щораз більш актуальні для польського суспільства історичні проблеми. Вони уже були причиною конфліктів у двосторонніх відносинах раніше. У нас уже були на цьому тлі кризи в 2016 та 2018 роках».
Тому в часи президентства Навроцького, маючи цей гіркий досвід, варто керуватися принципом «більше конструктиву, менше провокацій». Українські чиновники мають відмовитися від «дотепних» жартів над Польщею у соцмережах, практики візитів на кордон для переговорів із польською делегацією, коли поляки не підтвердили свого прибуття, чи тим паче звинувачень Польщі у грі на Росію з трибуни ООН. У практичній площині такі демарші нічого не дають, але завдають відчутної шкоди сприйняттю України в польському суспільстві та довірі до України серед польських політиків.
Двопартійний діалог
«Україна дійсно була тригером у цій кампанії. Не єдиним, але важливішим, ніж ми вважали. Чи могла Україна як держава зробити щось більше, щоб цього не допустити? Могла зробити менше. Наприклад, у 2023 році перед парламентськими виборами в Польщі відчутною була підтримка від Володимира Зеленського «Громадянської платформи». Праві політичні сили це зауважили, і це мало вплив на їхнє ставлення до України. Проблема в тому, що знання про Польщу в Україні дуже обмежені, сприйняття емоційне. Подивимося хоча б на реакцію українського МЗС на рішення польського Сейму кілька днів тому. Український політичний клас — емоційний і не до кінця розуміє складні політичні процеси, що відбуваються в Польщі. Здається, вони знають про Польщу навіть менше, ніж польська політична еліта — про Україну. І часом це створює проблеми», — сказав доктор Ясіна в розмові із ZN.UA.
Тенденція до нерівномірного діалогу з різними політичними силами в Польщі дійсно спостерігається протягом багатьох років, причому від різних політичних сил України та навіть українських організацій у Польщі. Показово, наприклад, виглядає історія з виступом Дмитра Кулеби на молодіжній конференції Campus Polska у серпні минулого року. Ця подія міцно асоціюється із середовищем ГП (що, зрештою, підтверджується складом спікерів), і виступ там українського тоді ще діючого міністра був сприйнятий частиною польського суспільства мало не як втручання у внутрішні справи Польщі незадовго до початку виборчої кампанії. Подібним чином могла сприйматися зустріч Володимира Зеленського з Рафалом Тшасковським у січні цього року, коли уже було відомо, що саме Тшасковський буде кандидатом ГП на президентських виборах. Формально це були зустріч із мером Варшави і нагородження міста званням «місто-рятівник», але політичний контекст завжди залишається. Таких прикладів можна згадати багато, і якщо кожен із них окремо не є великою проблемою, то разом вони складаються в певну тенденцію, яку добре відчувають польські еліти та суспільство.
Загалом поділ політиків із країн-партнерів на «друзів України» та «скептичних щодо України» (а то й «антиукраїнських») дуже звужує можливості для політичного маневрування, та й для об’єктивної оцінки політичних тенденцій, що й відбулося на цих виборах.
«Проблемою цієї кампанії було те, що мало хто аналізував можливість перемоги Кароля Навроцького на цих виборах. В Україні аналітикою щодо Польщі займаються протягом останніх років кількадесят тих самих осіб, чиї погляди очевидно більш близькі ідеям ГП, а не ПіС. І аналітику вони пишуть, виходячи зі своїх поглядів і мрій. Це проблема для України — неусвідомлення реальних змін у Польщі і сприйняття парламентських виборів 2023 року (на яких ГП зовсім не виграла, а посіла друге місце після ПіС і лише завдяки коаліції створила уряд) за момент, що докорінно змінив польську політику.
Українському громадянському суспільству бракує бажання діалогу з правими NGO в Польщі. Не всі ж вони близькі до Ґжеґожа Брауна чи Славоміра Ментцена. І цього діалогу ніхто, крім українців, не розпочне, бо поляки першими з ініціативою не завжди виступатимуть. Як в інтересах Польщі будувати діалог із кимось, хто колись буде правити в Німеччині чи Франції, так само в інтересах України будувати зв’язки з різними політичними середовищами в Польщі. Тому я міг би порекомендувати українцям зараз подумати над будуванням стосунків і діалогу з польськими правими силами і працювати над зміною взаємного мислення. Бо інакше буде важко, адже в Польщі праві набиратимуть силу», — сказав Лукаш Ясіна в коментарі для ZN.UA.
Нікуди без історії
«Нехай завдяки очищенню історичної пам’яті всі будуть готові ставити вище те, що об’єднує, ніж те, що розділяє».
Іван Павло ІІ, Львів, 26.06.2001.
Очевидно, з вибором Кароля Навроцького теза про те, щоб «залишити історію історикам», дещо втратила актуальність, адже тепер історик став президентом Польщі.
Утім, насправді історична політика завжди була важливою частиною дипломатії будь-якої країни, тому замість уникати діалогу на незручні теми під аргументацією «історію — історикам» варто визнати, що історичні проблеми були й є питаннями політичними передусім. І найголовніше — саме в руках політиків інструменти їхнього вирішення.
Питання Волинської трагедії уже кілька разів призводило до серйозних політичних криз у польсько-українських відносинах. Чи можемо ми собі дозволяти такі кризи нині, під час війни? Питання риторичне. Втім, існуючі формули і стратегії примирення результату не дають, а, схоже, навпаки, розпалюють нерозуміння сторонами одна одної. Очевидно, президент Навроцький у питаннях історії буде жорстким і принциповим, як жоден інший президент. Отже, потрібні нові принципи діалогу. В грудні минулого року ряд польських і українських істориків підписали ІІ польсько-українське Комюніке, в якому запропонували принцип «усі жертви — наші». І, здається, прийняття цього чи подібного принципу може стати успішним ключем до діалогу. Не лише з консерваторами, а й загалом із Польщею. Нагадаю, що нещодавній закон про вшанування дня пам’яті жертв злочинів на Волині на державному рівні до Сейму вніс депутат від Польської Селянської Партії — члена урядової коаліції, а голосували за нього всі партії, в тому числі й ГП.
Питання Волинської трагедії стало в Польщі понадпартійним. Про це нагадав у розмові з нами й доктор Ясіна: «У питаннях визнання Волинської різанини геноцидом і розблокування проведення ексгумацій для Польщі уже не може бути компромісу, незалежно від того, хто перебуває при владі. Уряд Дональда Туска протягом останніх кількох місяців це чітко показав. Щодо визнання геноциду на Волині Польща чекала 30 років і перестала чекати, бо бачить, що з боку України є лише спроби якось викрутитися з цього питання.
Віддання історії історикам ні до чого доброго не призводить, бо історики від обох сторін також можуть бути політиками. Ця справа уже є і буде політичною.
Як голова ІНП Кароль Навроцький особисто відповідав за (вдалі чи ні) спроби історичного діалогу в 2021–2025 роках. Це буде для нього важливою справою, про що він написав у відповіді на привітання Володимира Зеленського. Він підкреслив, що історичні справи все ще важливі і все ще розділяють нас. Від цього Польща не відступить і буде міцно підкреслювати. Але не думаю, що може дійти до шантажу. Польща допомагала і допомагатиме Україні в питаннях війни з Росією. Але уже й не буде українського шантажу, що ми мусимо допомагати без огляду на те, що Україна робить у відносинах із Польщею. І варто це розуміти. Це не буде конфлікт, але буде більша асертивність, яка зрештою в двосторонніх відносинах уже наростає протягом деякого часу».
Втім, розв’язання проблеми Волинської трагедії — це лише частина можливої успішної стратегії щодо відносин із новим президентом. Політики з обох країн люблять повторювати про «важке минуле» польсько-українських відносин. Але у цьому минулому були не лише трагедії та війни, а й спільний героїзм і герої, чиї долі нерозривно пов’язані з обома країнами. І варто про них не лише пам’ятати, але й говорити, популяризувати та використовувати їхні об’єднавчі історії для налагодження сьогоднішніх польсько-українських відносин. Доречним прикладом у цьому контексті виглядає історія Анни Валентинович, яка за життя була близька до середовища ПіС, отримала свого часу з рук Леха Качинського Орден Білого Орла, а 2020 року президент Дуда особисто відкривав її пам’ятник-погруддя на території посольства Польщі в Києві. Вшанування її пам’яті на державному рівні та запрошення польського керівництва на такі урочистості (наскільки дозволятиме війна, звісно) виглядають гарною ідеєю для перенесення історичного діалогу з негативної в позитивну площину. Втім, Лукаш Ясіна попереджає, що подібні заходи можуть доповнювати двосторонній діалог, але не замінять існуючих проблем: «Варто розуміти, що це не замінятиме проблеми Волинської різанини. Не буде «говоримо про добре, а про погане — ні». Буде діалог і про те, і про інше. Саме такого характеру набули польсько-ізраїльські і польсько-німецькі відносини в 90-х роках. Пілсудським, Петлюрою чи Грубешівською операцією УПА і АК ми не замінимо питання Волинської різанини».
Релігійний вимір дипломатії
Ще однією потенційно об’єднуючою темою, яка є важливою для консервативної частини польського суспільства та політичних еліт, є тема релігійних символів і постатей. І тут Україна має багато можливостей, щоб розширити історичний діалог далеко за рамки Волинської трагедії та зробити його більш позитивним. У середині травня Сенат Польщі затвердив рішення, що 2026-й буде у Польщі роком Рози Чацької (1876–1961) — блаженної Католицької церкви польської черниці, яка народилася у Білій Церкві і життя якої було пов’язане з Житомиром. Україна могла б підхопити цю ініціативу і якщо не влаштувати урочистостей за участі польської делегації (зрозуміло, що в умовах війни це неможливо), то хоча б на риторичному рівні підкреслити пошану української держави до історії цієї людини, що поєднує український і польський контекст.
Про польський досвід щодо Німеччини розповів Лукаш Ясіна: «Польща проводить подібну політику на «повернених територіях», де всіх лауреатів Нобелівської премії та всі історичні постаті (хіба що за винятком Катерини ІІ, яка народилася у Щецині) ми вважаємо «місцевими», нашими. Україна має піти подібним шляхом. За радянських часів робилося все, щоб стерти цю пам'ять. Ми цього за вас не зробимо. В історії була маса поляків, які працювали для України, які обрали Україну. Хоча б В’ячеслав Липинський чи рід Шептицьких — це приклади, коли поляки вибрали Україну як привабливішу культуру».
Діалог без посередників
Протягом багатьох років Польща сприймалася українськими політичними елітами як певний місток до ЄС. Був період, коли польські еліти брали на себе роль «адвоката України в Європі» й охоче її виконували, часто стаючи «голосом України в ЄС». Загалом цей період завершився ще десять років тому, але його відголоски були відчутні ще після початку повномасштабної війни, коли наприкінці лютого 2022 року Польща першою виступила за пришвидшену процедуру прийняття України до ЄС і намагалася мобілізувати решту європейських країн для підтримки України.
Однак це мислення в категоріях Польщі як адвоката має суттєву ваду. З цієї перспективи Польща, звісно, допомагає, але важливішим є голос країн, що мають вирішальний вплив на майбутнє України в ЄС, — Німеччини, Франції чи бюрократичних органів ЄС. За такої логіки, безпосередні двосторонні польсько-українські відносини відходять на задній план і стають глибоко другорядними. Але, як показує практика, саме невирішені роками питання в двосторонніх відносинах можуть спровокувати глибоку політичну кризу й недовіру. І це стає шкідливим на всіх рівнях. Тому в нових умовах варто відмовитися від спроб розв’язати двосторонні польсько-українські проблеми через Брюссель і робити акцент на зміцненні безпосередньої довіри між двома країнами.
З цього приводу Ясіна говорить: «Консервативна еліта, яка поставила на Україну в 2022 році, відчуває себе використаною. Вони бачать, що коли тільки можна було замінити Польщу на Німеччину, Україна це робила. Звісно, це зрозуміло, тим паче в умовах війни. Слід шукати партнерів, які можуть дати тобі більше. Але варто думати в довгостроковій перспективі. І, на жаль, в Україні немає жодної довгострокової стратегії щодо Польщі. Українські політичні еліти мають зрозуміти, що Польща — країна з таким самим потенціалом, як Україна. Україна не є і впродовж принаймні наступних двадцяти років не буде країною з більшою економічною вагою, ніж Польща. Потім, якщо Україна відбудується, може бути по-різному. Тому інтересом України є побудова гарних, раціональних відносин з Польщею».
Регіональні (і не тільки) союзи
Однією з найбільш тригерних для України подій польської передвиборчої кампанії стало підписання Каролем Навроцьким восьми пунктів Славоміра Ментцена, серед яких є пункт про те, що в разі обрання Навроцький не підпише ратифікації вступу України до НАТО. Звісно, тут виникає об’єктивний конфлікт інтересів з огляду на наявність у Конституції України пункту про курс на членство країни в НАТО та ЄС. Утім, наскільки цей конфлікт інтересів є актуальним саме зараз, 2025 року, коли про негайний вступ України до НАТО не йдеться (а саміт НАТО у Вільнюсі два роки тому це наочно довів)? Президентство Навроцького триватиме максимум десять років і — будьмо щирими — не факт, що за цей час міжнародний порядок денний зміниться настільки, що перспектива приєднання України до НАТО набуде конкретних форм. Але якщо так станеться і якщо більшість західних партнерів матимуть консенсус із цього питання, то це уже буде справою не України, а інших країн НАТО переконати скептичних щодо українського членства голів держав — членів Альянсу. І, очевидно, у них тоді буде для цього більше аргументів, ніж у України сьогодні.
Те ж саме стосується перспективи приєднання до ЄС. Кілька днів тому Навроцький в інтерв’ю угорському ЗМІ заявив, що наразі він проти вступу України в ЄС. Але наразі цього питання й немає на порядку денному. Найближча обговорювана дата — 2030 рік, коли перший термін каденції Навроцького добіжить кінця.
Отже, навряд чи варто нині у відносинах з Польщею порушувати дратівливе питання, яке й без того поки не має конкретних форм і перспектив. Більш ефективним видається поширення польсько-української співпраці в регіональних союзах, ініційованих урядом ПіС, таких як Ініціатива трьох морів чи Люблінський трикутник. Можна думати і над створенням нових з огляду на те, що Польща традиційно демонструє ентузіазм у подібних справах. Але, повторюся, найактуальнішим на сьогодні виглядає налагодження саме двосторонніх польсько-українських відносин. На цьому й варто зробити акцент.
Захист українців у Польщі
Утім, під час передвиборчої кампанії найбільш шокуючими щодо України були слова Навроцького не про НАТО, а про те, що в «чергах до лікарів і поліклінік пріоритет має бути у громадян Польщі, а в школи та дитсадки — у польських дітей».
Лукаш Ясіна в розмові з ZN.UA сказав, що варто сприймати ці слова як передвиборчий риторичний прийом: «Я думаю, такі питання розділяють польське суспільство. В Польщі почало домінувати переконання про «привілейованість» українських біженців. Сьогодні воно вже має мало спільного з правдою. Але проблема є, і вона з’являється тому, що в Польщі погіршується економічна ситуація. Ця проблема виникла не через Навроцького, але він використав це питання у виборчій кампанії. На це варто звернути увагу, але ще дуже далеко до якогось обмеження прав українців. Це була виключно передвиборча риторика. Тому я був би спокійним. Зрештою, в подібній ситуації колись опинилися поляки у Великій Британії під час Брекзиту».
Однак де українській дипломатії дійсно варто твердо оберігати права українців, то це в подібних питаннях. Захист інтересів України полягає не в черговій гнівній реакції МЗС на чергову ухвалу польського Сейму про Волинську трагедію, а в тому, щоб захищати громадян України від дискримінації, навіть на рівні передвиборчої риторики. Показово, що жодної реакції МЗС чи українських дипломатів на слова Навроцього про пріоритет у чергах не було...
Висновок
Польща змінилася. Польща ніколи не повернеться до стану десяти- чи двадцятирічної давності. Ба більше, повторюся: цілком можливо, що перемога Навроцького — лише початок посилення правого тренду в Польщі. Але Польща не стала й не стане «антиукраїнською», а Навроцький не є «антиукраїнським» президентом. Він пропольський президент і захищатиме інтереси Польщі так, як він їх розуміє. І його бачення станом на сьогодні поділяють більшість поляків. Щоб налагодити продуктивну співпрацю з Польщею, Україні потрібна лише дипломатія. Уміння акцентувати на позитиві, робити конструктивні пропозиції щодо важких питань і правильно розставляти пріоритети. Тим паче, хоч би що кому здавалося, сьогодні в України та Польщі значно більше об’єднуючих мотивів у культурі, історії, розумінні сучасності та більше спільних об’єктивних інтересів, ніж того, що нас роз’єднує. Необхідно лише добре розставляти акценти і мати волю до конструктивної співпраці з Польщею — країною, яка щодня робить неоціненний внесок у допомогу Україні у війні з російськими загарбниками.
Закінчу ще однією цитатою доктора Лукаша Ясіни спеціально для ZN.UA: «Як Україні говорити з Навроцьким? Щиро. Не маніпулювати. Не вживати морального шантажу, пов'язаного з війною. Не провокувати. Це людина, яка знає історію, розуміє політику і не є емоційною. Вести з ним діалог, шанувати його роль як президента. І, борони Боже, щоб Володимир Зеленський намагався робити те ж, що робив з Анджеєм Дудою останніми місяцями, — уникати президента.
Варто розсудливо і чесно підходити до Польщі. Без такої характерної для поляків та українців емоційності і без притаманної українській дипломатії пострадянської хитрості. І вести діалог. Не скажу, що буде легко. Але є ймовірність, що такий етап тепер буде деякий час. Як-то кажуть, будуть кризи, але робота буде йти. А цією роботою є добре співіснування Польщі та України, яке є для нас усіх необхідністю».