Народна артистка Лариса Кадирова: Я для себе закрила театр Франка
Народна артистка України Лариса Кадирова народилася у Ташкенті у 1943-му. Доля її родини, як доля, мабуть, усіх в той час – драматична. Спочатку (ще за царської Росії) її предки рушили на землі так званого Зеленого Клину.
Це та частина Приамур’я, де наприкінці ХІХ – початку ХХ століття утворилася чимала українська діаспора. Російський цар заохочував переїзд туди переселенців з інших частин імперії. Але прийшла радянська влада, і переселенці стали «куркулями», яких почали винищувати. Дід і бабуся Кадирової подалися в Україну – про їхній шлях на Батьківщину в інтерв’ю детально розповідає сама акторка.
А юність і початок творчого шляху самої Кадирової припали на Львів. Там вона навчалася і там же почала працювати в театрі Заньковецької. Це та частина історії, яку вона оповідає охоче – на відміну від київського періоду.
Про переїзд до столиці до театру імені Івана Франка Ларисі Хамидівні говорити боляче. Але, як вона зазначає в розмові, час розкрити всі карти і розставити усі крапки над «і» ще не настав. У театрі Франка вона грала переважно у моновиставах, аж доки і цій формі співпраці не настав кінець. Зараз Кадирова співпрацює із херсонським театром імені Куліша. Є й інші проєкти, у яких вона бере участь: наприклад, започаткований нею ж міжнародний фестиваль моновистав «Марія».
Але починаємо з наболілого: з питання дерусифікації та зміни назви консерваторії, Національної музичної академії, у якій акторську майстерність викладає Лариса Кадирова.
Ми зустрічаємося з вами в стінах консерваторії, яка досі носить ім’я Чайковського. Як ви до цього ставитеся, бо активна громадськість усі роки війни вимагає перейменувати цей навчальний заклад?
Це не є мінусом консерваторії, а правильніше казати – музичної академії.
Візьміть усі симфонії Чайковського – немає такого твору, де б не звучала українська тема.
Він першим прослухав «Тараса Бульбу» Лисенка (опера Миколи Лисенка на лібрето Михайла Старицького, створювалася у 1880-1890 рр. – «Главком»).
Він слухав, яка співає Садовський і Заньковецька…
І лишився символом культурної експансії Росії…
Він – людина, яка відгукувалася на творчі імпульси з України, він багато творив і хотів добра цій землі…
Словом, ви не підтримуєте ідею перейменування консерваторії?
Ні, не підтримую.
Вашій мамі та її батькам, які жили на Далекому Сході, у заселеному українцями Зеленому Клину, довелося тікати перед загрозою розкуркулення. Ця історія відгукнулася вам, коли ви грали у виставі Андрія Жолдака «Три сестри», адже там дія – всупереч Чехову – відбувається у ГУЛАГу?
Ви знаєте, Жолдак – він дивовижний. У ньому кипить лава, він фонтанує ідеями, фонтанує гіперболами, метафорами, образами. Але біля потрібна людина високої культури, яка казала б йому «ні»…
Але він не «перекапустив» Чехова… Йому боліло те, що боліло й мені, коли в моєму дитинстві у Львові зникали цілі сім’ї, коли їх вивозили (в тюрму чи заслання, репресували – «Главком»).
Біля Жолдака має бути людина, яка б направляла його і обтесувала
Я коли грала у його «Трьох сестрах» старшу сестру, то придумала, що ця сестра буде у ватнику, у кепочці, вона випиває…
Таки трохи «перекапустили» Чехова…
Але ж друга дія – точно по Чехову! Ми перевдягалися у костюми, пили на сцені шампанське, я вдягала корсет!
У Жолдака нещодавно трапився конфлікт з Сергієм Жаданом. Запустила його фраза Жолдака про те, що українська культура нібито «не має сміливості». Жадан сказав, що людина, яка 18 років не була в Україні, не має морального права давати такі оцінки…
Це те саме питання, що й про Чайковського. Я знаю Жолдака по Театру Націй (московський театр, створений у 1987-му – «Главком»)… Він же що хотів у «Трьох сестрах»? Він хотів показати долю галичан – роду Крушельницьких – яких вивезли в ГУЛАГ. Тож оте чеховське «в Москву! в Москву!» звучить насправді як «додому»…
Добре, він заклав у свою виставу, як ви інтерпретуєте, український підтекст, але Жолдак з 2006-го живе в Німеччині. То чи мав рацію Жадан, коли казав, що за таких обставин він не повинен коментувати процеси, до яких не був долучений?
Як я вже казала, біля Жолдака має бути людина, яка б направляла його і обтесувала. Бо він надзвичайно талановита людина. Інакше – розкидаючись людьми, можна відкинути надто багатьох.
«Акторська професія – дуже егоїстична…»
Розкажіть про свій рід.
У мені є польська та узбецька кров, але я вважаю себе українкою. Колись Столипін вирвав з Чернігівщини рід Кононенків і відправив їх у Приморський край окультурювати ті землі та піднімати їх. І мої предки побудували хати, вирили криниці, народили дітей, завели господарку…
А потім у якийсь день, у 1930-ті, їм сказали: будемо вас розкуркулювати… Зав’язали вони у вузли все, що, могли взяти, і подалися в Україну. З усього добра чотирьох дітей тільки й узяли – Олексія, Миколу, Віру та Клавдію. А Клавдія стала потім моєю мамою… І отак пішки йшли до України…
Пішки йшли десять тисяч кілометрів?
Так! Десь зупинялися, робили з кізяків тимчасову таку мазанку, жили в ній трохи і далі йшли. Уявляєте, скільки років вони йшли? Перед війною (мова про Другу світову – «Главком») опинилися у Ташкенті, бо це було хлібне місто. І там мама моя вийшла заміж за узбека, він був директором хлібного комбінату.
Тобто врятувала таким чином сім’ю. А потім мама – ще війна не скінчилася – мама сказала, що поїде в Україну. Батько відповів: «Якщо поїдеш, вас для мене не існуватиме довіку».
І що ж мама?
Взяла нас із братом і поїхала. І за все життя від батька – ані листа до нас, ані звістки. Брат, коли виріс і в армії відслужив, сказав: «Поїду подивлюся йому в очі». Поїхав. Вийшов до нього батько, довго вдивлявся і каже: «Я знаю, хто ти. Але повертайся туди, звідки прийшов». Батько був з якогось узбецького роду – породистий, гоноровий… Ну брат і повернувся в Україну. А батько лишився тільки на фото.
У мені є польська та узбецька кров, але я вважаю себе українкою
Тобто Кадирова ви по батьковому роду?
Так. А мамин батько звався Миколай… Бабу ж звали Анна Михайлівна. І коли я при ній займалася і репетирувала етюди, вона все ніяк не могла зрозуміти, що я роблю. «Чого ти все руками розмахуєш? – питала баба. – Мух ловиш чи що?». А ще слухала мою декламацію і казала: «Чому вас там взагалі вчать?». Вставала в позу і починала читати «Садок вишневий коло хати». «Отак, – каже, – треба говорити! А у тебе що за мова? Хіба це руська мова?». Руською мовою вона називала українську, а у мене тоді була «галицька» вимова.
Ви ж ще й прекрасно малюєте. Чому обрали не живопис, а акторство?
Ви знаєте, я два роки поспіль вчилася одночасно і живопису, і акторству. І мій театральний педагог сказав: їдь в Ленінград і там вступай до академії мистецтв – це той заклад, де ще колись Тарас Шевченко навчався…
Це щоб ви могли нарешті вибір зробити?
Так. І я поїхала. Хоча у Львові в цей час готувала роль дони Анни в «Камінному господарі»… І я вступила, але отримала четвірку, тоді як п’ятірка забезпечила б мені зарахування відразу, бо я була медалісткою. А знаєте, чому була четвірка? Бо мене спитали, кого з художників я найбільше люблю. А я візьми та й скажи – Миколу Пимоненка. А Пимоненко ж малював Україну – красиву, колористично насичену! І от за це отримала знижений бал…
І ви повернулися до Львова, щоб бути вже тільки акторкою?
Ні! Я не здалася! Я склала всі іспити, мене зарахували на курс, і я провчилася там цілі три роки… Мені було вже 24, коли мені запропонували залишитися на античній кафедрі. І це був такий подарунок долі, бо я обожнювала і античне мистецтво, і єгипетське…
Але я пішла на пораду до однієї своєї викладачки, і вона так суворо мені відказала: «Знаєте, у ваші роки вже час знати, чого ви хочете – вчитися малюванню чи грати на сцені». І я тоді поїхала додому і зіграла в «Камінному господарі».
Не шкодували потім?
Ні, ну що ви… У нас в театрі Заньковецької був потрясаючий головний режисер Тягно Борис Хомич (1904-1964), учень і творчий партнер Леся Курбаса (український режисер, теоретик театру, страчений у 1937-му – «Главком»). У мене, Ступки та Богдана Козака (актор, помер у 2024 році – «Главком») викладав творчу майстерність. Людина неймовірної ерудованості… Він ніколи не казав «Лесь Курбас вчив тому-то…», ні, це ім’я взагалі не озвучували…
Це було небезпечно?
Звичайно. Ви ж пам’ятаєте цю історію, коли зібрали колектив театру «Березіль» (театр-студія, заснований Курбасом у 1922-му – «Главком») і сказали, що Курбас – націоналіст та формаліст. Хто «за», питають… І всі ті, з кого він зробив акторів, підняли руки. Всі, крім трьох. Одним з них був Роман Черкашин (український актор, 1906-1933 рр. – «Главком»).
А скільки колег вступилися би особисто за вас, якби ви опинилися у подібній екстремальній ситуації, коли є загроза і життю, і свободі?
Думаю, що небагато. Акторська професія – дуже егоїстична. І егоцентрична, я б сказала. Я вчу своїх учнів допомагати іншим, але…
«Ступка – це не моя ікона»
У львівському театрі Заньковецької ви переграли усі головні ролі, вам протегував режисер Сергій Данченко. Він був першим, хто повірив вас як в акторку?
Я до Данченка (помер у 2001-му – «Главком») по цей день подумки звертаюсь і кажу: «Дякую тобі за те, що ти стільки для мене зробив». Бо він був пророк. Він всередині, знаєте, мав такий творчий рентген… Я йому, бувало, кажу: «Візьми оцю актрису. Глянь, яка вона красива, ставна, це ж просто готова героїня». А Данченко мені: «Ні, з неї нічого не буде. А от з тієї, непоказної, якраз і вийде толк…».
Але до толку треба мати ще й бажання «видзвонитися». Так моя мама мені казала: «Лоро, я все зроблю для тебе, ти тільки видзвонися!». Це означає докладати свої зусилля, талант, працю – щоб зрештою зазвучати.
Переїжджаючи до Києва, Данченко взяв із собою вас та Богдана Ступку. Вас легко відпустили зі Львова?
Він мене не брав, і минуло 17 років, коли я переїхала до театру Франка. Бо коли Данченко їхав, він сказав: «Я тебе покличу. Бо ти в тому театрі можеш не прижитися». Я ж кажу, що він був пророком…
А ви таки й не прижилися серед франківців?
…Я приїхала, коли Данченко був у фаворі. Коли він поставив «Енеїду», «Дядю Ваню», «Тев’є-Молочара»… Але у тому театрі я так і не змогла бути. Пішла на камерну сцену, у моновистави.
Ступка з Захаревичем (до 2024 рр. художній керівник театру імені Франка – «Главком») зробили з так званої «зали з колонами» (була така у театрі, нині там музей) малу сцену, і там я грала мої моновистави, поки не побудували камерну сцену.
Ви з Богданом Ступкою зіграли в театрі Заньковецької не одну роль. Що таке сталося з вашим переїздом у Київ, що Ступка, який згодом сам керував театром, більше не хотів з вами грати – тепер вже на франківській?
Ще на настав час про це говорити. Я знаю Ступку як ніхто інший, але не хочу про це говорити. Я можу його згадувати, можу навіть говорити про те хороше, що в ньому було, але Ступка – це не моя ікона. Лесь Курбас – ось моя ікона. А ви молітесь на Ступку, якщо хочете, це ваше право.
З театру Франка ви пішли зовсім недавно. Це було полюбовне розставання?
Ну, а як ви самі думаєте? Звісно, що ні. Якщо тобі дають наказ і кажуть: підпишіть, що з такого-то числа ви у театрі не працюєте…
Я сказала, що не буду підписувати. Сказала, що напишу заяву, бо сама йду від вас.
Це ж ще Михайло Захаревич вас звільняв? А згодом і його прибрали. Посаду гендиректора – художнього керівника театру обійняв Євген Нищук. Всі ці події якось були пов’язані?
Не знаю, з чим це пов’язано, але те, як він зі мною та з іншими вчинив, потім наздогнало його самого.
Тобі дають наказ і кажуть: підпишіть, що з такого-то числа ви у театрі не працюєте…
Після смерті головного режисера театру Данченка у 2001 році його місце посів Ступка, після Ступки був Станіслав Мойсеєв, якого фактично з’їли франківські клани, а потім в театр прийшов Дмитро Богомазов, якому вдалося дуже багато чого. Як ви оцінюєте роботу театру під його керівництвом?
Він не дав мені жодної роботи в театрі. І Ступка за всі роки свого керівництва теж не дав мені жодної роботи. Я працювала і робила моновистави, і за ті моновистави отримала Шевченківську премію.
Ви потім навіть заснували Міжнародний фестиваль моновистав «Марія». Його назва – це пряме відсилання до вистави «Марія Заньковецька», яка йшла на сцені 22 роки і яку ви зіграли понад 600 разів?
Так. Ця вистава була першою ластівкою нашої Незалежності. А ви знаєте, що був час, коли я грала по три вистави на день і 9 годин не сходила зі сцени?..
І бувало так, що ті, хто підходив поцілувати мені руку, поки я стояла на сцені, потім розверталися і йшли, навіть не пропонуючи підвезти, а я бігла сама вночі, щоб встигнути на останній трамвай. І таке теж згадується, коли думаєш про свою професію.
Чи запам'ятовуєте ви глядачів, які ходять до вас з вистави на виставу?
Знаєте, я після кожної вистави читаю глядачам якусь поезію. А потім – коли вмикають світло – кажу: «Ну а тепер, дорогі, я вас всіх запам’ятала, спробуйте тільки не прийти на наступну виставу» (сміється).
Приходять?
Чесно? Не знаю. Далеко не всіх пам’ятаю, відверто кажучи. Але можу сказати, що були люди, які по 12 разів приходили на мою виставу про Марію Заньковецьку. Дванадцять разів! А вистава ж йде три години…
«Уривський – талановитий експериментатор, але робить з нації бидло»
Акторка Лариса Кадирова і влада України – у яких ви були стосунках?
У жодних… Ну от був Погрібняк Яків Петрович (перший секретар Львівського обкому КПУ – «Главком»), то я до нього ходила і про Соломію Крушельницьку з ним розмовляла. Бо Крушельницька – це така постать, якій немає аналогів. Я просила зробити музей в її квартирі – так, в цьому і моя заслуга є… Потім ще говорила, що треба дитячому хору «Дударик» костел віддати, де автомайстерню облаштували…
Не про радянську владу мова. У 2011 році ви були серед підписантів звернення від імені лауреатів шевченківської премії, які просили про зустріч з тодішнім президентом Януковичем. Про що ви збиралися з ним говорити?
Я з Януковичем?!
Не лише ви. Марія Матіос, приміром, теж була серед підписантів…
Не пам’ятаю такого. Ніколи не говорила з жодним президентом. Може, побачила підпис Марії, і тому теж підписалася… Марія була заступником голови Шевченківського комітету, і коли я отримала премію, вона сказала мені: «Ларисо, ти мусиш це зіграти». І дала мені свою новелу «Не плачте за мною ніколи». Я почитала – ні, це не мій матеріал. Вісім років Марія за мною ходила і просила зіграти у цій виставі…
А потім до мене ще підійшов Сергій Павлюк (режисер Херсонського обласного академічного театру імені Миколи Куліша – «Главком»)… Він, до речі, такий саме талановитий, як і Жолдак, і так само фонтанує ідеями… І він знов завів розмову про Матіос: давайте, каже, поставимо цю новелу. Поставили. Прем’єра вийшла в театрі Куліша, а коли я йшла з театру Франка, то забрала цю виставу з собою. Ми граємо її вже одинадцятий рік…
В чому причина такого довголіття постановок?
Я ввела у виставу пісні, ввела сьогоднішній день… Марія подивилася і сказала, що – так, може бути… Там багато любові, там мудра закарпатська посивіла Юстина закладає ватру, а іскри її летять вище смерек, туди, де Чумацький шлях... Зараз я вдячна Марії Матіос за цю виставу.
Тобто ваша співпраця почалася з театром Куліша саме з «Не плачте за мною»?
Почалося з того, що до мене приїхав Олександр Книга, а це директор і художній керівник театру Куліша, і сказав, що виникла ідея театрального фестивалю, який пізніше назвуть «Мельпомена Таврії». І от, як бачите, фестиваль живе, і у 2025 році він проходив уже, на хвилиночку, у 27-й раз! І це під час війни… Все це завдяки творчій енергії головного режисера театру Сергія Павлюка… Я тоді дружила з багатьма театрами, і з театром Куліша зокрема, де, до речі, «видзвонилося» чимало гарних молодих акторів…
А як вам нинішні молоді режисери: Іван Уривський, який спровокував неабиякий ажіотаж навколо театру Франка, Давид Петросян, постановки якого стають перлинами в репертуарах різних театрів? Вони «видзвонилися»?
На мій погляд, Петросян – дуже талановитий. Не знаю його як людину, не знаю, яке у нього нутро, але режисер він чудовий. От як він перетворює Кобилянську? Прекрасно ж! Не знаю, що далі буде, а зараз є моменти, які мені дуже подобаються.
В Уривського я не прийняла його виставу «Лимерівна». Не прийняла, бо вона починається з пиятики, бо у нього мати повзе на колінах – повзе за гранчаком сивухи, а потім починає шукати воші у своєї дитини… Я йому казала: «Іване, давайте з вами поговоримо. Треба з народу – як заповідав Чорновіл – робити горду націю. Націю, а не бидло! Бо виходить, що ми бидлом були, бидлом і лишилися?»… Так, він прекрасний експериментатор, але що це?.. Що це і для чого це?.. Нащо нас у це тикати? Може, слід шукати щось прекрасне, світло якесь?
Що вам на це відповів Уривський?
Нічого. Він розмову не підтримав.
А його «Марію Стюарт» ви бачили? Це у розвиток розмови про те, наскільки вільно дозволено поводитися з класикою…
Не бачила. Для мене цей театр закритий.
Але для глядача він же відкритий… Квитків не купити.
Я для себе закрила цей театр. Тому «Марію Стюарт» не бачила, але бачила його «Макбета» з відьмами оцими…
І які враження?
Знаєте, великий англійський режисер-модерніст Едвард Крег казав колись, що актори на сцені не потрібні. Потрібні декорації, куби, маріонетки… А я вважаю, що на сцені потрібне життя людського духу. Щоб глядач міг прийти і виявити співчуття, про щось подумати, щось згадати…
Прикро чути, що ви закрили для себе театр Франка. Він став таким популярним останнім часом…
Може бути, може бути…
Гадаєте, це пов’язано зі зміною керівництва чи Нищук насправді вже прийшов вже на готове «зростання», яке заклав Дмитро Богомазов, якого, видається, теж не дуже коректно посунули з посади головного режисера?
Не знаю. Я пам’ятаю Дмитра Богомазова (головний режисер театру Франка – «Главком») ще зовсім молодим хлопцем, коли він зробив свою першу виставу «Голос». Вона йшла тоді у Лаврі, у їх виставковому залі. І це було просто дивовижно. Це було щось нове, щось потрясаюче…
В Уривського я не прийняла його виставу «Лимерівна»
Що варто відзначити з ваших творчих планів? Ви дружите із Ліною Костенко, а за її творами вже поставлено кілька вистав. Можливо, варто очікувати ще на один спектакль – вже за вашої участі?
Дружимо ми давно, так. Ліна – це людина, яка все життя мене вчила. Вчила не словами, а своєю енергетикою. Ніколи не здаватися, не йти на компроміси. Тримати спину рівною. А щодо вистав… Так, Ліна – благодатний матеріал, духовний, інтелектуальний, емоційний … Просто недооцінений пласт знань та енергії.
«Лановой на мене образився, бо я штовхнула його ліктем – як ти посміла?»
Насамкінець про війну. Як ви змінили ставлення до своїх російських колег після повномасштабного вторгнення?
Знаєте, я зараз у театрі на Липках робила монолог Гамлета з актором Кирилом Анісімовим (народився у 1996 році, грав у виставі Жолдака «Дім» – «Главком») і розповідала йому, яким чудовим актором був Інокентій Смоктуновський, який також зіграв Гамлета. Геніальний абсолютно актор. Пальці – як струни… Я була на його творчому вечорі тут, у Києві, я підвела до нього свого малого, свого Максима, і питаю: «Сину, знаєш, хто це?». А малий мій – ні, не знаю. Я кажу: «Ну як ти не знаєш, якщо ми вчора з тобою дивилися «Стережись автомобіля»? Це ще за радянських часів було…
А Смоктуновський так сумно дивиться і каже: «Ларисо, це покоління нас вже не знає. А наступне тим паче не знатиме».
Росіяни завжди ставилися до українців зверхньо, чи не так?
Ні. Принаймні, Смоктуновський, Ульянов – ні. А Лановому я казала: «Ну який ти Васілій Лановой? Ти – Василь Лановий». А він – «Так, я з України. Але я Лановой!». «Добре, – кажу я йому. – Давай з тобою заспіваємо «Цвіте терен». Він каже: «Я знаю ету пєсню». Я йому говорю: «Перший куплет ти заспівуєш, а я йду в терцію за тобою, а другий куплет – навпаки». Він заспівав перший куплет, я йому підспівала, а потім він і другий починає співати! Я його убік ліктем: «Моя черга!»… Він мені потім таке влаштував! «Як ти могла мене на людях штовхнути? Ти мене принизила!». Я йому відповідаю: «Ти сам себе принизив».
Ну от вам і типова «великоруська» імперська зверхність…
Зате потім, коли ми з ним сиділи на виставі про Стуса, яку робив львівський театр Леся Курбаса – а це прекрасна вистава Володі Кучинського (актор, режисер, художній керівник створеного ним театру імені Леся Курбаса – «Главком»), Лановой мені сказав: «У вас був геніальний поет»…
…котрого знищили росіяни, до яких Лановой себе зараховував також…
…«Вишли мені його вірші, – каже, – я буду читати». А у нас тоді якраз двотомник Стуса виходив – української та російською мовами. Я його Лановому і вислала, бо Стус – поет і справді геніальний…
А після 2022-го з кимось з росіян перетиналися?
Ні, ні з ким. Мене син Максим розбудив 24 лютого 2022-го: «Мамо, – каже, – вставай, війна почалася». Я вставати – а ноги не йдуть, не слухаються… Я тоді сіла й написала статтю «Ми на своїй землі», її потім багатьма мовами переклали, я сама переклала російською і російським акторам відправила. Думаєте, хоч один відгукнувся?
Думаю, що ні.
…І це ті, які казали «какая ти талантлівая», «ах ти, красавіца наша»… Ну як так? Маючи стільки землі, стільки ресурсів, лізуть до нас. Чого ви лізете? Чого вам треба?.. А я скажу, чого їм треба – рабів! Рабів їм треба, бо самі працювати не годні.
Але ми – ми не раби!
Театральні роботи Лариси Кадирової:
Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької
- «Маклена Граса» Миколи Куліша – Маклена
- «Камінний господар» Лесі Українки – Донна Анна
- «Чайка» Антона Чехова – Ніна Заречна
- «Марія Заньковецька» І. Рябокляча – Марія Заньковецька
- «Прапороносці» за Олесем Гончарем – Шура Ясногорська
- «Тартюф» Мольєра – Ельміра
- «Федра» Расіна – Федра
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка
- «Росмерсгольм» Генріка Ібсена – Ребекка Вест
- «Тартюф» Мольєра – Пані Пернель
- «Сара Бернар – наперекір усьому» – Сара Бернар
- «Всі ми – киці і коти» Заліте – Зента
Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр імені Миколи Куліша
- «Не плачте за мною ніколи» за Марією Матіос – Юстина
Театр «Сузір’я»
- «Таємниця Шопена» – мадам Пилінська
Фільмографія
- 1978 – «Спокута чужих гріхів»
- 1983 – «Три гільзи від англійського карабіна»
- 1986 – «Мистецтво бути смиренним»
- 1987 – «Суд в Єршовці» (телесеріал)
- 1990 – «Історія пані Ївги»
- 1990 – «Далі польоту стріли» (телесеріал)
- 1991 – «Мина Мазайло» (телесеріал)
- 1991 – «Голод-33»
- 1991 – «Нам дзвони не грали, коли ми вмирали»
- 1993 – «Пастка» (телесеріал)
- 1994 – «Амур і Демон»
- 1994 – «Царівна» (телесеріал)
- 2013 – «Здрастуй, тато. Роман про Роллана»
Наталія Лебідь, для «Главкома»

