Ердоган схиляється до України: Путін втрачає стратегічного союзника

Десять років тому війна в Сирії призвела до утворення неочікуваного партнерства між Анкарою та Москвою. Туреччина, підтримуючи повстанців проти режиму Башара Асада, знайшла спільну мову з Росією, яка втрутилася на підтримку диктатора. Це дозволило країнам захищати власні інтереси, зокрема, Туреччина провела військову операцію на півночі Сирії у 2016 році за згоди Росії, яка контролювала повітряний простір. Росія, своєю чергою, отримала згоду Туреччини на утвердження своєї влади в Сирії та деяких інших регіонах Близького Сходу.

Спочатку Ердоган розглядався як молодший партнер у цих відносинах, проте повномасштабна агресія Росії проти України змінила ситуацію. Ізольований Заходом, Володимир Путін почав більше покладатися на Туреччину, яка відмовилася приєднуватися до західних санкцій. Це зробило Анкару важливим центром для російської торгівлі, інвестицій та енергетичних потоків, надавши їй додаткові важелі впливу.

Ключовий переламний момент настав наприкінці 2024 року, коли режим Асада було повалено. Росія, заглиблена у війну проти України, не змогла допомогти сирійському диктатору утримати владу. Москва була змушена вести переговори з новим керівництвом Сирії, в якому були повстанці, яких Кремль роками бомбардував. Туреччина, натомість, значно посилила свої позиції як новий панівний гравець завдяки багаторічній підтримці опозиції.

Ця зміна балансу сил дала Туреччині можливість переосмислити свою роль як ключового союзника по НАТО та перебалансувати відносини з Росією. Анкара почала активно допомагати Україні налагоджувати нові зв’язки на Близькому Сході, який раніше перебував під значним впливом Москви. Підтримка Туреччини демонструє послаблення позицій Росії на міжнародній арені.

У квітні Володимир Зеленський відвідав Сирію на турецькому державному літаку, де провів переговори з керівником країни Ахмедом аш-Шараа та головою турецького МЗС. Серед тем обговорення були військова та енергетична співпраця. Туреччина бере участь у модернізації сирійської армії, допомагаючи їй позбутися десятиліть радянського впливу.

Україна, своєю чергою, розвиває тісніші військові зв’язки з державами Перської затоки. Після атак Ірану дронами-камікадзе Shahed досвід України у протиповітряній обороні став цінним для Катару, Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів. Це послаблення впливу Росії відкриває нові можливості для України в регіоні, особливо оскільки Туреччина розглядає зростання ролі України як доповнення до власних відносин, що дозволяє Анкарі розширити спектр своїх пропозицій.

Партнерство між Туреччиною та Росією завжди було складним, поєднуючи співпрацю в певних сферах та конфлікт інтересів. У Сирії країни змогли домовитися про реалізацію власних інтересів, попри підтримку різних сторін конфлікту. Туреччина допомагала повстанцям, тоді як Росія підтримувала Башара Асада. Однак, повномасштабне вторгнення РФ в Україну та подальша ізоляція Росії змінили цей динамічний баланс.

На цьому тлі Володимир Путін висловив занепокоєння Ердогану щодо можливих загроз для російських газопроводів «Турецький потік» та «Голубий потік» у Чорному морі, ініціювавши обговорення заходів безпеки. З іншого боку, Дональд Трамп раніше закликав президента Туреччини припинити закупівлі російської нафти через агресію Кремля. Також він обговорював військову співпрацю та можливе постачання літаків F-35 та F-16 до Туреччини.

«Для Туреччини це великий момент – можливість переосмислити свою роль як ключового союзника НАТО, перебалансувати відносини з Росією та допомогти Україні налагоджувати нові зв’язки на Близькому Сході», – зазначає старша наукова співробітниця Middle East Institute Гонюль Тол у колонці для The New York Times.

«Очевидно, що Анкара більше не намагається балансувати між Москвою та НАТО, а схиляється проти пана Путіна», – додає Тол, підкреслюючи, що головним вигодонабувачем цієї ситуації є Україна.

Таким чином, зміна геополітичних пріоритетів Туреччини свідчить не тільки про стратегічні зміни в регіоні, а й про зростаюче послаблення позицій Росії. Це відкриває нові перспективи для України, дозволяючи їй зміцнювати дипломатичні та військові зв'язки в критично важливому регіоні, що може мати довгострокові наслідки для світової безпеки.