Польський Геловін не закінчився: чому привиди політичної кризи знову лякають Варшаву

У Польщі цього року Геловін розпочався достроково. У ніч проти 31 жовтня біля Конституційного трибуналу у Варшаві зібралася майже вся польська правиця. Президент Кароль Навроцький перервав поїздку до Сенегалу і терміново повернувся до столиці. Поліція охороняла будівлю, а лідер партії «Право і справедливість» (ПіС) Ярослав Качинський оголосив, що в країні відбувається державний переворот.

Словом, замість традиційних геловінських перевдягань поляки отримали політичний маскарад, де всі виступали в костюмах захисників Конституції. Серед них опинилися політики, за правління яких почалася десятирічна криза.

Приводом для нічного дійства стало рішення судді Анни Корвін-Пьотровської тимчасово відсторонити від виконання обов'язків голову Трибуналу Богдана Свєнчковського та його заступника. Свєнчковський, колишній соратник ексміністра юстиції та генпрокурора Збігнєва Зьобри, відмовився підкоритися, оскільки не визнає суддівських повноважень самої Корвін-Пьотровської. Президент у цьому конфлікті став на бік Свєнчковського, а уряд Дональда Туска наполягав, що йдеться про відновлення законності. Тож в установі, яка має остаточно вирішувати суперечки про відповідність законів Конституції, політики не змогли домовитися навіть про те, хто саме є суддею.

Витоки цієї історії сягають 2015 року. Тоді «Громадянська платформа» та Польська селянська партія перед виборами обрали п'ятьох суддів, хоча мали право заповнити лише три місця. Після перемоги партія «Право і справедливість» Ярослава Качинського скасувала всі п'ять призначень і провела власних кандидатів. З'явилися так звані судді-дублери, а подальші зміни перетворили Трибунал на одну з головних причин конфлікту польської влади з європейськими інституціями. Коли Туск повернувся до уряду 2023 року, з'ясувалося, що змінити наслідки попереднього втручання значно важче, ніж виграти вибори. 2026-го Сейм обрав вісьмох нових суддів, натомість президент Навроцький визнав лише трьох, які склали присягу в його присутності. Решту керівництво Трибуналу не допустило до роботи. І навіть жовтневий висновок Венеційської комісії про те, що президент не може блокувати вибір Сейму, не зняв суперечки.

Однак мене в цій історії найбільше зацікавив навіть не сам Трибунал, а те, хто зібрався на нічний протест біля нього. Ярослав Качинський, Матеуш Моравецький, Славомір Менцен, Кшиштоф Босак та Гжегож Браун. Ще недавно вони конкурували між собою та обмінювалися гострими звинуваченнями, а тепер опинилися поруч, протестуючи проти дій уряду Туска. Проте одна проведена спільно ніч, хоч як пікантно це звучить, ще не означає народження єдиного правого табору. Менцен навіть спеціально наголосив, що не підтримує ані Туска, ані Качинського. Єдине, що показала ця подія, — наскільки зручним об'єднавчим чинником для польської правиці залишається нинішній прем'єр.

Особлива роль у цьому політичному спектаклі дісталася Навроцькому. Він не очолює жодної правої партії, а тому може об'єднувати різні середовища, не розв'язуючи їхніх суперечок. Нічний приїзд до Трибуналу дав змогу президентові продемонструвати солідарність із правицею. Уже в суботу він змінив декорації на Президентський палац і запросив політиків на консультації. Причому прийшли не лише Качинський, Моравецький, Менцен, Босак і Браун, а й представники урядової коаліції — віцепрем'єр Владислав Косіняк-Камиш, Шимон Головня з «Польщі 2050», а також лідер опозиційної партії «Разом» Адріан Зандберг. «Громадянська коаліція» та «Нова лівиця» участі в зустрічах не взяли. Так Навроцький спробував перетворити роль учасника конфлікту на роль його посередника, проте важко бути арбітром, коли сам не визнаєш частини суддів.

Після розмов пропозиції виявилися різними. Головня закликав президента та прем'єра до діалогу. Зандберг запропонував перезапустити Трибунал на нових конституційних засадах. Босак заговорив про дострокові вибори, а Моравецький — про вотум недовіри Туску та створення тимчасового уряду, хоча необхідної парламентської більшості для цього немає. Отже, попри всі спроби, Навроцький так і не зміг отримати спільного рішення.

Уся ця ситуація викликає питання, чи не подарували Туск і його оточення своїм противникам саме те, чого правиці останнім часом бракувало? Спільну справу, спільного противника та надзвичайно емоційну картинку для виборців. Суперечка про те, як допустити суддів до роботи, перетворилася на виставу про нібито державний переворот. Це, звичайно, не виправдовує помилок Качинського, але дає йому змогу перенести відповідальність за саму кризу на нинішній уряд. Водночас до Туска теж є питання щодо методів відновлення роботи Трибуналу. Коли нещодавно керівна коаліція обрала суддею Трибуналу колишнього міністра та близького соратника прем'єра Мацея Берека, політолог Антоні Дудек звинуватив Туска в повторенні практик Качинського. На думку Дудека, замість звільнення Трибуналу від політичного впливу обидва табори намагаються отримати над ним контроль. І справді, наскільки переконливо звучить обіцянка незалежного суду, якщо керівна більшість призначає туди людину, яку прем'єр називав своєю «правою рукою»?

Тим більше що критика дій влади пролунала не лише від опозиції. Професор права Варшавського університету Марцін Матчак, який не приховує свого негативного ставлення до Свєнчковського, заявив, що не бачить належної правової підстави для його тимчасового усунення. На його думку, відновлювати верховенство права сумнівними методами небезпечно, бо створений сьогодні прецедент завтра використає інша більшість. Гельсінська фундація прав людини теж поставила під сумнів законність такого відсторонення, хоча підтримує право новообраних суддів працювати. Тобто необхідність виправити наслідки політики ПіС не виправдовує будь-якого методу. Натомість четверо колишніх голів Трибуналу — Анджей Золль, Марек Саф'ян, Єжи Стемпень і Богдан Здзєнніцький — підтримали дії новообраних суддів, спрямовані на відновлення роботи установи.

Увечері 31 жовтня Туск відповів телевізійним зверненням, порівнявши пропозиції компромісу з ідеєю поділити вкрадену сумочку між злодієм та його жертвою. Ця аналогія показує, що не можна удавати, ніби відповідальність за руйнування незалежності Трибуналу однакова для всіх, або пропонувати ПіС частину суддівських посад як плату за визнання решти. Однак прем'єр фактично поставив поруч дві різні речі — торг за вплив і домовленість про незалежні правила. Відмовитися від першого цілком логічно. Відмовлятися від другого означало б погодитися, що кожна наступна більшість і далі визначатиме законність суду за власною політичною вигодою.

Власне, мені здається, що в цьому головний абсурд усієї історії. ПіС називає себе останнім захисником Конституції, хоча саме за її правління почалася системна криза Трибуналу. Туск говорить про відновлення незалежного правосуддя, але не уникає кроків, які породжують нові сумніви щодо політичного контролю. Навроцький закликає до діалогу, хоча сам підтримує одну зі сторін спору. Кожен має аргументи проти опонента, але жоден не може самостійно повернути Трибуналу авторитет, який визнаватимуть усі.

Домовлятися, звичайно, важче, ніж виступати перед камерами. Качинському довелося б визнати наслідки політики власної партії, Туску — обговорювати нові правила з тими, кого він звинувачує в руйнуванні старих, а Навроцькому — погодитися, що захист Конституції не зводиться до захисту близького йому політичного табору. Напередодні виборів поступку легко назвати зрадою. Проте компроміс не обов'язково означає розподіл Трибуналу між партіями. Йдеться про правила обрання суддів, які не дадуть жодній майбутній більшості перетворити його на свою власність.

Для України це питання дуже важливе, адже йдеться про стабільність одного з наших найважливіших сусідів. Бо польський політичний Геловін навряд чи завершиться з першими променями сонця. Можна змінити охорону, відчинити кабінети, провести засідання та навіть отримати нові рішення. Однак як змусити інші державні інституції визнавати суд, повноваження якого вони заперечують?

Проте головний парадокс усе-таки в тому, що польські політики, які роками боролися за право контролювати Конституційний трибунал, тепер наввипередки запевняють, що захищають його незалежність. І поки вони не погодяться, що суд не має належати жодному з них, привиди 2015 року повертатимуться знову й знову.