Якщо я від цього отримую задоволення, чому я повинна почуватися винною?

«Якщо я від цього отримую задоволення, чому я повинна почуватися винною?» – однією місткою фразою вона розбиває саме поняття «guilty pleasure», «солодкої провини».  

Це Френ Лейбовіц, знаменита нью-йоркська коментаторка. Мабуть, саме так правильно її назвати. Бо в неї є точка зору абсолютно на все, і вона не соромиться її висловлювати.

Вона – із тих, чиє ім‘я в мене давно на слуху просто як персонажа з Нью-Йорка. Але ближче я роздивилася її на днях, коли подивилася на Netflix «Pretend It’s a City» (режисер – Мартін Скорсезе, для неї – «Марті»). А до нього мене привело інтерв‘ю, яке Лейбовіц дала ще одній фантастичній жінці, ІТ-журналістці Карі Свішер (яка потребує окремого тексту, бо я слідкую за нею вже понад 20 років, і вона крутезна).

«Це правда, що у вас є імейл?», – спитала в неї топжурналістка Силіконової Долини. «Ні, в мене немає ні комп‘ютера, ні мобільного телефону», – спокійно відповідає Лейбовіц. Це інтерв‘ю з минулого четверга. Не сторіччя. Четверга.

Для неї жодна усталена мудрість – не усталена. Кожен тренд – привід робити навпаки. Кожне кліше – лише запрошення його знищити.

Вона обожнює моду і не пропускає жодного New York Fashion Week. При цьому десятиліттями носить ту саму уніформу – ковбойські чоботи, джінси Levi’s з манжетами, чоловічі сорочки й піджаки одного ательє на лондонському Saville Row.

Вона пише кульковою ручкою, любить вечірки, водить один і той же автомобіль – ту саму модель, що й нью-йоркське таксі – з 1979 року. Власне, колись і сама водила таксі, а ще була прибиральницею. Але й була колумністкою, працювала з Енді Ворголом, тусувала з ним і рештою тодішньої богеми.

Френ Лейбовіц, власне, персонаж. Цілісний, органічний, виразний.

Я не можу уявити її поза Нью-Йорком. Порівняно з нею, Кері Бредшоу – махрова провінціалка.

Лейбовіц – із іншого покоління, іншої сексуальної орієнтації, іншої формації. Попри це, вона мені якась страшно близька за духом. Мені неймовірно імпонує її безапеляційне критиканство всього на світі, її любов до книжок (понад 10 000 у власній бібліотеці), її невміння розпоряджатися фінансами, її тотальний брак інтересу до спорту, ії неспроможність займатись улюбленою справою – писати, – за гроші... Вона критикує Трампа, Джуліані, Блумберга, молодь, туристів, мільярдерів, любителів спорту, любителів відпусток, таксистів, пасажирів... Вона культивує абсолютно несимпатичний образ, і при цьому вона мені неймовірно симпатична.

Бо має сміливість бути собою. Жити, як думає. Говорити, як живе. Виглядати, як хочеться. Це – її вхідний квиток хоч у Studio 54 у 70-ті, хоч у вітальні мангеттенських пентгаузів, хоч у телевізійні студії.

Джерело: Facebook