«У моїй шафі – кілометри музики». Композитору Ігорю Покладу – 80

10 грудня своє 80-ліття відзначає легендарний український композитор, якого часто називають Моцартом української пісні, видатним національним мелодистом. І це не перебільшення і не журналістська віньєтка. Мелодії Ігоря Дмитровича Поклада іноді сприймаються за «народні». Така їхня популярність, така сила енергетичного впливу на слухачів. Майже народними у цьому сенсі є його пісні «Чарівна скрипка», «Ой, летіли дикі гуси», інші композиції. А ще ж є популярна музика до фільмів, театральних вистав, є також його великі музичні форми (наприклад, рок-опера).

Напередодні ювілею «Главком» поспілкувався з маестро та його дружиною, пані Світланою Поклад, яка щойно видала книгу спогадів чоловіка – «По той бік роялю» (рос. «По ту сторону рояля»).

Це інтерв’ю – мелодія на два голоси, маестро та його музи.

Мелодія перша. Про побачення на стадіоні «Динамо»

Пані Світлано, перше запитання буде про вашу нову книжку «По ту сторону рояля»: як вона народжувалася, де її придбати, яка її доля?

Говорити про долю нашої книги, мабуть, зарано, адже вона тільки-но вийшла з друку. Але вже той факт, що ми тримаємо її в руках, – це вже подарунок долі! Так, книжка вже є в продажу. Придбати її можна і на сайті видавництва «Адеф-Україна», і в книгарнях міста Києва, зокрема, у славнозвісному «Сяйві», що поруч з Бессарабською площею. Звичайно, книжка буде доступною і на інтернет-ресурсах. Щодо презентації, ми з видавниками плануємо її, звичайно. Коли вона відбудеться зараз вирішуємо. Напевно, десь наприкінці листопада чи на початку грудня. Ті, хто ще не придбав книгу, зможуть потрапити на презентацію, придбавши її попередньо та отримавши запрошення. Отримають книгу на заході. Звичайно, всі екземпляри потраплять до читачів з власноручним автографом автора – Ігоря Дмитровича Поклада.

Як ви з Ігорем Дмитровичем переживаєте теперішні карантинні часи, локдауни? Як це вплинуло на спілкування з друзями, колегами, митцями?

Ой! Локдаун! Ви знаєте прислів’я «Не було б щастя, так нещастя допомогло»?

Оце вимушене сидіння вдома й стало вирішальним у створенні нашої книги! Мабуть, треба сказати кілька слів взагалі про те, як книжка народилася. Протягом багатьох років до чоловіка приходили журналісти.

Інтерв’ю за інтерв’ю… І всі вони схожі між собою. Якось чоловікові набридло говорити про одне й те ж, він раптом сказав: «Слухайте! Вже, мабуть, всі знають про пісні, мультики…Давайте я краще вам розповім про людей! Про моїх друзів, колег, про тих, з ким мене звела доля». Дехто погоджувався, дехто продовжував питати про своє… Але я почула, що чоловікові важливо розповісти про щось дуже важливе, про те, що ховалося в його душі! Почула і запам’ятала. І почала інколи розпитувати Ігоря Дмитровича про зустрічі, про дружбу з непересічними людьми епохи, а він залюбки про це розповідав.

Спочатку я робила нотатки в зошитах, потім дещо стала зберігати в ноутбуці. Десь років за п’ять-сім зібрала досить багато матеріалу.

Звичайно, мені було легше писати про тих, з ким я була знайома особисто. Але все ж весь цей безцінний матеріал лежав і чекав на свій час.

І ось локдаун… Ми всі були розгублені та пригнічені. Адже ніхто не розумів, що відбувається. Прогулянки квартирою вже перетворювалися на якусь кінокомедію. Треба було шукати якийсь вихід із цього становища. І я вирішила нарешті зібрати все докупи, систематизувати та винести все, що зберігала довгі роки, на суд читачам у соцмережі.

Створила сторінку «Незабутні-Незабываемые» і почала…

Вже перші відгуки спонукали мене працювати далі! Я зрозуміла, що долі тих, про кого ми пишемо, майже нікому невідомі…

Один тільки перелік прізвищ викликав бурю емоцій! Що не ім’я, то легенда! Євгенія Мірошниченко, Леонід Биков, Володимир Івасюк, Микола Гринько, Юрій Тимошенко (незрівнянний Тарапунька), Андрій Бенкендорф, Богдан Ступка, Юрій Гуляєв…Та ще багато, багато інших видатних постатей .

Так тривало десь рік – я друкувала, люди те читали. І майже всі говорили мені: «Що ми бачили раніше?! Їхні обличчя на екрані телевізора, на сцені чи в кіно, а зараз ми бачимо їх очима Ігоря Дмитровича! І це зовсім інший погляд, реальний, не вигаданий, це справжнє життя!»…

Хто перший промовив «Це має бути книга!», я вже й не пам’ятаю, але й мені ця ідея припала до душі.

Рівно рік пройшов від першої моєї публікації до зустрічі з видавцями! Ця зустріч – ще один подарунок долі! Алла Істоміна та Ігор Шпак – справжні професіонали своєї справи! А видавничий дім «Адеф-Україна» – одне з найкращих видавництв країни. І ми почали!

Скажу чесно, часу на зустрічі з друзями та рідними було небагато. Книга потребувала максимальної концентрації уваги. Звичайно, ми знаходили час на розваги, але тільки тоді, коли я реально відчувала – нам треба відпочити.

Окрім того, ми законослухняні громадяни, а тому намагалися дотримуватися всіх правил карантину: великих компаній, які зазвичай раніше любили приїздити до нас на дачу, ми не збирали. Хіба що наші любі сусіди та куми.

Робота над книгою тривала. Я у цій галузі абсолютний «чайник», мені здавалося – написала, віддала, забула! А не так все сталося, як гадалося! По-перше, я йшла тонесенькою струною, з якої можна було, не дай Боже, впасти в «жовтизну». Адже долі людей публічних, відомих – це долі людей. З їхніми стражданнями та негараздами, з любов’ю та зрадою, з успіхом та провалами. Ми намагалися обійти всі «гострі кути». Дуже сподіваюся, що нам це вдалося. Бо, в першу чергу, нам хотілося розповісти про те світло, яке йшло від них! Тому «за кадром» лишилися особисті, інтимні сторони життя наших героїв, які належать тільки їм. І більше нікому у світі.

Але десь наприкінці роботи над розділом «Незабутні» я зрозуміла, що не можу не написати про чоловіка... Ну не можу! Бо його життя – калейдоскоп неймовірних подій. Це життя від народження в далекій евакуації до слави, яку він заслужив, про яку знають всі, окрім нього самого. Бо жодного дня в житті він не «світився від щастя», коли десь хтось згадував його ім‘я. До того ж я зрозуміла: не напишу зараз я про нього, так і залишиться він у пам’яті слухачів автором п’ятьох-шести пісень, про які безкінечно питають журналісти. І ніхто не знатиме, що у творчому портфелі десятки вистав, мультики, кінофільми! Ніхто й не згадає, що майже десятиліття діти країни засинали саме під його «Колискову». А його хобі?! А його нинішні друзі? А собаки, без яких він взагалі свого життя не уявляє?

І я стала писати. І написала. Все, що змогла витягти з нього і що згадала сама!

Скажу чесно… Якщо про друзів він розповідав залюбки, то про своє життя… Все тягнула, як стоматологи зуби тягнуть. Майже шпигункою себе відчувала!

Але витягла ж! І тут треба знову подякувати нашим видавцям за терпіння. Бо для мене, людини, яка взагалі не розуміла, як треба працювати над книгою, це була тяжка праця, я робила помилку за помилкою, а вони посміхалися й казали: все вийде, все ми зробимо, не хвилюйтеся! Низько їм вклоняюся!

У контексті спогадів про минуле, попрошу пригадати і про вашу першу зустріч з Ігорем Дмитровичем…

Ось тут можна мені не повірити, але не згадаю буквально наше знайомство. Але пам‘ятаю, де пройшло наше перше побачення. І це доволі смішно! На стадіоні «Динамо», куди мене запросив Ігор Дмитрович: на матч… дублю київського «Динамо».

Навіть не на основний склад. Він був затятим вболівальником. Колись…

Сьогоднішня команда не «його» команда… І було те побачення дуже давно. Більше ніж сорок років тому.

Потім ми не бачилися досить довго, так склалося життя, але тридцять років тому ми вирішили, що зробили помилку і ось, живемо досі.

2022 рік буде тридцятим Новим роком у нашому спільному житті...

Як складаються ваші щоденні родинні взаємини? Є три головні правила щасливої родини?

Тут все одночасно легко та складно. Спочатку всі намагаються підлаштувати відносини під своє бачення. Звідси й перші складнощі.

Як тільки ти зрозумієш, що не всі зобов‘язані мислити однаково, а тим більше тільки так, як ти, то в домі запанує спокій.

Отже, перше правило – не нав‘язуй свою думку, слухай, роби висновки, роби те, що подобається обом, а не тільки одному тобі.

Не чекай, що чоловік кине свої справи, аби обговорити твої теревені.

До речі, про теревені.

Зазвичай життя твоїх подруг чи враження від твого походу в супермаркет чи салон краси – це останнє, про що б хотів поговорити твій чоловік. Шукай тему, яка цікава вам обом! Чи підтримуй розмову про те, що цікавить саме його. Якщо у двох словах: вмій слухати і чути!

По-друге, терпіння…

Жінкам бути терплячими не складно, вони самою природою наділені цим даром. Чоловікові набагато тяжче, бо, як правило, все має статися зараз і тільки зараз!

Його думка – єдина правильна, вона ж «істина в останній інстанції».

Навчишся бути мудрою та терплячою – вважай, пів справи зроблено!

І ще… Третє, але, мабуть, найголовніше. Ніколи не сперечайся з чоловіком!

Навіть якщо вважаєш, що він на сто відсотків неправий! Роби, що хочеш, десь здалека закинь ідею чи свою думку і дай чоловікові час на роздуми, не виключено, що вже наступного дня ти почуєш таку думку з його вуст, нібито це його ідея чи думка, повірте, таке бувало й у мене... Але не сперечайся! Ніколи!

Ви просили три фактори, але є один, без якого ні три, ні десять, ні навіть сто факторів не матимуть жодного сенсу! Бо якщо в сім’ї немає головного – любові, все інше не потрібно взагалі. Власне, «все починається з любові»…І про це, до речі, й наша книга.

Років десять тому, коли автор відвідував дружину актора Миколи Гринька у вашому будинку, вона казала, що їй надзвичайно пощастило з сусідом, бо цей сусід – Ігор Поклад. Ви дружили з родиною Миколи Григоровича Гринька?

Айшенька… Якось я сказала їй: «Можна я вважатиму вас своєю хрещеною мамою?» Вона обійняла мене та дозволила. Ніколи не забуду цю жінку. Ніколи в житті. Неймовірна історія їхнього кохання. Неймовірні стосунки. На жаль, я вже не побачила НіГрі, як його називала Айше, але її спогади! Я неначе бачила Миколу Григоровича на власні очі! Двадцять років ми спілкувалися з цією неймовірною жінкою… Скажу вам чесно, в нашій книзі я маю три улюблені глави, я писала їх з особливим хвилюванням, навіть зі сльозами на очах. Одна з них – саме про подружжя Айше та Миколу Гринька.

(Цитата з книги «По ту сторону рояля». Айше написала мужу записку... «Сейчас я сижу в кресле. У моих ног, опустив свою лохматую голову на мои колени, сидит Черрик... И смотрит своими печальными глазами мне в глаза. Коленька, он плачет, представляешь? ...А я представляю, что это я сижу у твоих ног и смотрю в твои глаза. Возвращайся!». Но он не вернулся. Их дом опустел... Айше пережила мужа на долгих 23 года.

Я не знаю ни одной женщины в этом мире, которая так трепетно хранила бы память о муже. Казалось, он и не уходил никуда. В холле их квартиры висели его знаменитые шляпы, на стенах – портреты и кинопробы, на тумбочке стояла крохотная шкатулка слоновой кости – пара той, которая хранится в доме-музее Чехова в Ялте (Невероятное совпадение, мистическое)... Она потратила практически все средства на то, чтобы поставить достойный памятник мужу на Байковом кладбище, а вандалы два раза отпиливали зонт, на который опиралась рука... И она восстанавливала снова и снова... А потом такие же уроды решили отпилить руку у барельефа, установленного на нашем доме, но их отогнали прохожие... Айше написала чудесную книгу воспоминаний и назвала ее трогательно «Прикосновение». Я рад, что имел счастье прочитать ее еще в черновиках... Она ушла в тот самый день, который майя объявили «концом света»... Погода в Киеве в те дни была близка к тому, что можно назвать концом света – конец 2012-го, снега было по пояс...Уходила она тихо и спокойно. Она не просто не боялась уходить, она ждала этого дня. «Вот уже скоро. И мы снова будем вместе...»

Я уверен, они вместе! И им там хорошо! Они молоды и снова счастливы, как были счастливы на Земле. А мне остается сказать ещё одно спасибо судьбе за то, что эти два человека были в моей жизни. А Николаю Григорьевичу за то, что он принёс столько добра и света во все роли, за которые брался!

Светлая память! И храни вас Господь, Дон Кихот и его очаровательная Дульсинея!».

Пані Світлано, життя у вимушеній карантинній ізоляції багатьох з нас зробило кріпаками інформаційно-політичних телеканалів. Які канали дивитеся ви?

Тут я, мабуть, розсміюся. Ані я, ані чоловік не вмикаємо жодного інформаційного каналу. Давно. Чому? Мабуть, досить… Чи віра в чесність журналістів скінчилася, чи повсякденна брехня надоїла, чи сварки безкінечні…

Просто набридло чути одне й те ж десятиліттями.

Досить просто поміняти місцями дійових осіб і все! Вчора ті казали це, сьогодні – ці, їхні вчорашні опоненти, кажуть те ж саме. Цирк якийсь… Мені досить інтернету, звідки я дістаю інформацію, а чоловікові й того вже не треба. Йому спокій, любов та тепло потрібні, а не сварки на телеекрані. Я його намагаюся берегти від негативу. А саме ним і наповнений наш інфопростір. Тому в нашому домі взагалі ми намагаємося не говорити про політику.

Інколи, звичайно, стається, ми ж не в космосі живемо, але це точно не головна тема в наших розмовах. Частіше ми згадуємо минуле, емоції, враження, мріємо про щось чи обговорюємо якісь плани на майбутнє. Мабуть, тому й книга наша не про політику, а про людей, які створили епоху. Щось мені підказує, що мало хто з політиків сьогодення залишить такий самий яскравий слід в історії, як герої нашої книги.

А сьогодні я щиро тішуся з того, що змогла хоча б словом доторкнутися до великих людей, що встигла зробити це до ювілею чоловіка..

Хіба це не найкращий подарунок до дня народження? Книга – історія довжиною в життя! Що ще для щастя треба, окрім тиші, спокою та краси навколо? Нічого!

Головне, аби рідні були здорові, і щоб Господь про твоє здоров‘я не забував. Все!

Так ми і живемо – без політики, в повній гармонії з самими собою!

Мелодія друга. Про ірода та авторські права

Ігоре Дмитровичу, який музичний «жанр», на ваш смак, нагадує наше сьогоднішнє буремне, іноді карколомне суспільно-політичне українське сьогодення?

Ох і питаннячко. Не знаю, але, мабуть, водевіль іноді нагадує. А ми всі в залі: хтось у партері, а хтось на гальорці. Сидимо і спостерігаємо, не знаючи, чим все це закінчиться. У музиці є такий термін – «хибний фінал»… Оце в такому хибному фіналі, коли всі чекають чогось, а воно не відбувається, ми й існуємо.

Пане Ігоре, як часто вас сьогодні манить музичний інструмент – власне, ваш рідний рояль, – і як часто навіює нові мелодії?

Інструмент… Знаєте, він був моїм найкращим другом протягом пів сторіччя. Другом і співавтором був. Ви ж знаєте, як називається книга моїх мемуарів, яка щойно вийшла у світ? «По той бік роялю»… Так, сьогодні я дійсно «по той бік», а час, коли я був «по цей бік роялю», вже позаду.

Чому? Якось я вирішив «проінспектувати» свою творчу нотну бібліотеку. Побачив і сам не повірив – невже все це написане мною?! Коли я тільки встиг?!

У моїй шафі є «кілометри» музики.

Мабуть, я зараз Вас здивую, але майже половину з того, що я маю сьогодні, ніхто і ніколи взагалі не чув. А якщо й чув, то раз-два і все…

Якісь пісні прозвучали і… зникли. Якісь вистави пройшли кілька разів і… забулися. В ті роки, коли ми працювали день і ніч, репертуари мінялися доволі часто і стрімко.

Ось і лежить воно, творче надбання… Тоді я й подумав: якщо оце все нікому не потрібно, то навіщо створювати щось нове?! І… все, більше я не працюю, як мене не вмовляли.

Крапка. Кінець.

У Вас є музична комедія під назвою «Друге весілля в Малинівці» (ще 1974 року). Враховуючи ескапади нашої влади, чи може бути сиквел – «Третє весілля в Малинівці»?

Звичайно, я колись чув анекдот про те, що «Весілля в Малинівці – це не художній, а документальний фільм»...

Дійсно, події в країні розвиваються останніми роками швидко і геть непередбачувано.

Але, розумієте, ми всі, люди старшого покоління, будували своє життя, свою країну. Будували, працювали і жили в тому, що самі і створили. Але, як це не прикро, наш час вже пішов. Так! Пішов...

Майбутнє нашої країни належить не нам, а молоді. Це вони і мають зрозуміти, що саме вони будують і в чому планують жити. Майбутнє у їхніх руках.

І наступну «виставу» писатимуть вже вони, а не ми.

Якщо це буде «Третє весілля в Малинівці», то що ж поробиш, це буде тільки їхнє весілля.

Мені дуже хочеться вірити, що так не станеться, що нарешті схаменуться люди і зрозуміють, що сварки, боротьба за владу і безкінечні «перетягування каната» призводять до біди, що колись треба зупинитися, об‘єднати зусилля та будувати сильну, квітучу та заможну Україну. Ось тоді «Третьому весіллю…» і не бувати.

Є у вашому творчому доробку якийсь вагомий музичний твір, що ще не отримав належної уваги фахівців і широкої аудиторії і ще ніби чекає «свого часу»? Може, це рок-опера «Ірод», яку ставив колись у Львові режисер Олексій Коломійцев, але життя того проєкту виявилося нетривалим?

Знаєте…Іноді в житті одне й те ж викликає і велику гордість, і великий сум. Так сталося з моєю рок-оперою «Ірод»… Чого тільки не відбувалося навколо нього, хто тільки його не слухав! Хто тільки не брався за сценічне втілення… Кілька імен! Лише кілька! Але які! Ростропович, Ступка, Віктюк, Караченцев… Жодного зауваження, навпаки, тільки захоплення. І що?! А нічого... Може, має вирости нове покоління, для якого природнішими і істотнішими будуть саме мюзикли та рок-опери? Ви ж самі бачите, що відбувається в музиці? Десь загубилися мелодії, гармонії… Лупи! Одне лиш «лупи»…Чим гучніше, тим краще. Електронна музика потихеньку заміняє живу. Але час не стоїть на місці, музика – теж. Вона має розвиватися. А сьогоднішній глядач-слухач, мабуть, сприймає це, як щось неприроднє. Тому й не приживаються, чекають на «свого» слухача, чиї смаки співпадуть з творчим задумом авторів мюзиклів. Але це моя думка. Як воно насправді, я не знаю…

Як ви сприйняли й оцінили розпіарений концерт на стадіоні «Олімпійський» до 30-річчя Незалежності України (проєктом опікувався безпосередньо Офіс президента України), де звучала і ваша музика?

Не дивився концерт. Точніше, дружина показала мені декілька концертних номерів, які, на її смак, вдалися. Навіть, не пам‘ятаю, що саме я тоді дивився. Єдине, що запам‘ятав – Олю Полякову у пір‘ї… Ну, що я маю на це сказати? Як там говорять: «Я художник, я так вижу!» Нехай! Вона так «бачить». А от щодо виконання напередодні, на церемонії «Легенди України» пісні «Дикі гуси» TAYANNA, ви можете мені не повірити, і я вас зрозумію, але я взагалі не впізнав свою пісню.

Просто не впізнав. І якби не слова, я б так і не здогадався, що вона співає... Чи так можна робити?

Ох…

У книзі я пишу про те, як створювалися наші пісні. Зокрема, саме ця. Ми тоді кожній літері шукали місце! Кожній ноті!

Нам здавалося, що ми вже створили пісню.

Питання – нащо так її радикально змінювати?! Ну візьміть та напишіть своє! І співайте собі досхочу.

Скажу більше. Мене дуже здивувала реакція слухачів! Чи в них вуха повідпадали? Принаймні, то була точно не моя пісня… Хоча слова Юрія Рибчинського – не всі, а частина – залишилися. Так ще ніколи і ніхто над моєю творчістю не знущався. Це факт. Прикрий факт.

Нині маємо президентом України молоду творчу людину, що був асом у своєму жанрі. У вас раніше були спокуси долучитися до політичного життя (управління)?

Мабуть, я зараз розповім дещо таке, про що ніколи раніше ще не розповідав. Звичайно, це стосується саме вашого питання. Знаєте оте, давнє «фізики і лірики»? А чому воно виникло – таке протистояння? Тому що у творчої людини на першому плані що? Емоції! Вона спершу робить, а потім аналізує зроблене. «Фізики» ж навпаки: спочатку все прорахують, а потім зроблять. Це так природою закладене!

Так от… Сиділи ми якось за чаркою з незрівнянним Богданом Сильвестровичем Ступкою у мене в квартирі. Сміялися, він співав свій «коронний номер» – арію з опери, ми розмовляли.

Раптом він замовк, а потім зітхнув і промовив: «Ігоре, а в тебе було колись таке, що ти зробив щось, а потім дуже шкодував за цим?! Я ось зараз саме у такому стані… Ось скажи мені, будь ласка, – він перейшов ледве не на крик, – якого дідька мене туди понесло?! Ну якого біса мені не вистачало? Мав театр, трупу, мав сцену! Як мене занесло в міністерське крісло?» Він випив чарку, поставив на стіл і замовк.

І ми потім ще довго мовчали, бо не знали, що відповісти…А він підняв голову, посміхнувся і продовжив: «Ну, хіба що паркет в театрі я встиг відреставрувати? І на тому спасибі цій посаді. Хай їй грець…».

Коли він пішов, я спробував поставити себе на його місце… І зрозумів: у цьому світі немає нічого, що змусило б мене погодитися на пропозицію стати міністром хоча б культури! Розумієте? Я на своєму місці. Я – професіонал у своїй професії! Є кращі, є гірші, але я професіонал. І на іншому місці себе не бачу.

Чому?! Тому, що розумію: я свою професію знаю досконало. Якби мені довелося прийняти на себе тягар відповідальності хоча б за міністерство, я б мав бути одночасно менеджером, економістом, бухгалтером, психологом… Президентом? Тут ще мали б бути в «портфелі» знання політика-міжнародника, бізнесмена і ще Бог зна кого!

Тому моя думка: маєш дуже добре усвідомлювати, куди ти йдеш і на які випробування погоджуєшся. Не можна керуватися лише емоціями! Ми ж всі емоційні. І всі б хотіли змінити багато чого. Ось тільки здатні на це одиниці.

Як кажуть, «де народився, там і згодився»…Треба бути дуже амбіційною людиною, аби зі сцени чи з екрана піти у велику політику, добре розуміючи, що на тебе там чекає. Я тільки порадію за тих, кому вдалося, користуючись лише емоціями та великим бажанням, змінити країну на краще. Дуже порадію. І побажаю їм подальшої щасливої долі…

Як приходить (приходила) до вас музика: уві сні, наяву, в процесі певної роботи?

Колись я слухав Шостаковича і розумів – це геній... Чому? А тому, що він мислив музикою. Розумієте? Композитор має мислити музикою. Починаючи якусь велику справу – виставу чи фільм, – я зранку сідав за інструмент і годинами грав класику. Потім відпочивав і знов сідав за інструмент. Раптом щось народжувався, то я записував…Але готовим повністю до роботи я вважав себе тоді, коли музика починала мені снитися. Але прийшов той час, коли мої сни геть про інше. Музика мені більше не сниться. Тому нічого вже не народиться, думаю. Що міг – зробив. Хто зможе зробити краще – нехай робить. Я тільки зааплодую, бо творчі успіхи колег мене завжди тішили, друзі-композитори не дадуть збрехати.

Ігоре Дмитровичу, у репертуарі Софії Ротару є декілька ваших пісень. Завжди здавалося, що їх замало для такої видатної співачки. Чому?

А чому ви так вирішили?! Ви помиляєтеся! Бо для Соні Ротару я написав найбільше пісень. Інша справа, що вони не мали такої популярності, як пісні, що виконує, приміром, Ніна Матвієнко. Але в Ніни лише три-чотири пісні, а в Соні десь десяток, не менше.

Ви ж розумієте, що в неї був дуже великий вибір. Зокрема, вона довго та плідно працювала в Москві. Але після розпаду СРСР вперше вона приїхала в Україну саме на мій авторський концерт. І дуже хвилювалася, як її сприйме київська публіка, яка трошки скучила за нею. Але то було зайве хвилювання. Пройшов її виступ тоді на «ура»!

Якщо дозволите, ще одне запитання про колегу та конкурентку Ротару – Аллу Пугачову. На ваших очах у свій час формувався її феномен. У чому, на ваш погляд, специфіка саме такого артистичного явища, що і досі його полощуть медіа?

Так. Її феномен дійсно існує. Як я бачу його? Вона не просто співачка. Вона «бульдозер» у найкращому сенсі цього слова! «Бачу ціль, не бачу перешкод!» Згадайте лише те, скільки разів за своє творче життя вона змінювалася! Вона не боялася експериментувати, епатувати, дратувати навіть! Вона весь час шукала себе! І… знайшла. Вона стала розмовляти з людьми. Чи то піснею, чи просто словами. Але найголовніше в усьому цьому навіть не її голос, бо є співачки з більш потужним голосом, це не секрет. Вона стала співати й розмовляти душею! Тобто не Алла розмовляла зі своїм слухачем, а душа Пугачової з ними розмовляла. Оце і є артистичний феномен. Коли актор, співак чи співачка починають розмовляти з публікою своєю душею, починається чаклунство… Це дуже рідкісний дар! За своє творче життя я, мабуть, рази три-чотири зустрічався з цим дивом. Коли ти не в силах ворухнутися, слухаючи пісню, коли сльози капають, але ти цього не помічаєш, бо ти там, в цій пісні. Аллі вдалося зайти за «лаштунки» таємниці, вона відкрила її для себе і для нас. І велика їй за це подяка.

Якщо все ж таки перенести у вимір актуальної нині популярної української музики, то кого виділяєте та цінуєте на цьому барвистому багатоголосому полі?

Може, я вас і здивую, але ні, я не стежу за цим. Не дивлюся і не слухаю нічого. Може, втомився, а, може, життя стало таким спокійним, що не хочу навіть нічого змінювати в ньому. Музика лишилася десь далеко. Нехай молоді тішаться тим, що роблять і що слухають. Мені це вже не цікаво.

Ігоре Дмитровичу, який з ваших золотих українських пісенних хітів найуспішніший у сенсі авторських відрахувань: «Чарівна скрипка», «Ой, летіли дикі гуси»…

Вперше за весь час спілкування я сміюся. Невже ви дійсно не знаєте, що відбувається сьогодні у країні з авторським правом?! Боже… Тоді слухайте.

Авторського права у тому вигляді, яке воно було хоча би при СРСР, коли ми не замислювалися, скільки ми отримуємо та скільки витрачаємо, не існує! Взагалі!

Років 15-20 ще ледь жевріла контора під назвою ДААСП. Там відбувалося щось незрозуміле. Про якісь реальні відрахування взагалі не йшлося, надсилали, аби «не скривдити».

З часом все це взагалі перетворилося на комедію. Коли ти сам мав знайти того, хто десь, колись, щось виконав і… сказати менеджеру ДААСПу. Але й це не гарантувало тобі отримання бодай якоїсь суми. Зрештою моя дружина перетворилася в очах інспекторів на дракона, який щось там вимагає. Сміх і гріх. Врешті-решт контора «померла». Поховали під собою і всі наші авторські відрахування. Сталося це приблизно два роки тому. Десь за пів року до цього вони ще кидали нам кістку у вигляді 300 чи 400 гривень, але десь з лютого 2020-го року ми нічого про них більше не чули. Ані звуку!

Існує безліч схожих контор, в одну з них я навіть ризикнув зайти зі своїм творчим багажем, але й від них за два роки дочекався однієї суми, яка насмішила. Ось такі справи. В мене одне-єдине питання. Гроші наші де? У чиїх кишенях вони зараз? Як там у Висоцького: «Где деньги, Зин?». Єдине, що я зробив і зробив правильно, – забрав всі свої «великі форми», вистави з тієї жахливої фірми та передав в Українське театральне партнерство. Ось вони працюють. І саме вистави сьогодні приносять мені хоча б якусь копійчину. А іншого нібито і не існує. Чи хтось просто користується нашими грошима за нашими спинами. Хто? Не знаю…

Ігоре Дмитровичу, як часи змінюють музику?

Ми ж усвідомлюємо, що ніщо не стоїть на місці. Ніщо і ніколи. Музика теж. Чи можна назвати музикою те, що ми чуємо?! Чи можна назвати віршами те, що покладено на музику? Питання дуже складне.

Мабуть, тому й не хочу я нічого чути. Аби не псувати враження від того, що приносило задоволення моїй душі.

Ще років десять назад я з задоволенням слухав пісні «Океану Ельзи», Ірини Білик. Але й це вже історія української музики. Зазвичай я слухав різну музику, коли сидів за кермом. Щось подобалося, щось викликало одне питання «Боже… Що це було?!» А зараз вже й не маю бажання слухати.

Мій шлях у музиці підійшов до кінця.

Нехай і створюють, і слухають інші. Мені й співу солов’я, що сидить на магнолії поруч з хатою, досить. Це сьогодні – моя музика.

Олег Вергеліс, для «Главкома»