"Уже не ті часи, коли можна всіх епатувати": Інтерв’ю з поетом Сергієм Рафальським

У 2021 році у видавничому проєкті Addenda Press вийшла перша збірка верлібрів Сергія Рафальського. Книгу з дизайном Ярослави Ковальчук та ілюстраціями Ярослава Футимського відзначили в конкурсі найкращого книжкового дизайну "Книжкового Арсеналу — 2021".

Сергій Рафальський народився у Криму, живе в Києві. Його поезію й тексти друкували в журналах, панк-зінах та збірках. Був відзначений журі конкурсів "Дебют", "Гранослов", "Смолоскип".

Ми поговорили з Сергієм про перевагу форми над змістом, поетичний епатаж та як технічна освіта вплинула на його тексти.

Про що збірка "Анґст"

"Анґст" — міська енциклопедія в неримованій поетичній формі. Строкатий та меланхолійний доробок автора охоплює 10 років життя: безтурботних — у Криму, тривожних — у Києві. Це роки фіксації політичних процесів, еротичних досліджень, банальної повсякденності та травматичного досвіду дорослішання. Найбільша зваба цієї поезії полягає в тому, що часом вона фотографічна через насиченість ностальгійними образами та всебічна через нашарування контекстів, а часом мінімалістична: немов буддійський монах записує свої коани.

 

Розмова з Сергієм Рафальським

Що для тебе поезія?

Поезія, як на мене, це найбільш вільний вид мистецтва. Ти обмежений лише мовою, якою пишеш. У поезії для мене важливий винахід нових можливостей мови і висловлювання.

Можливості мови — що маєш на увазі?

Для мене творчість — це робота з формою. Зміст, звичайно, теж має бути гострим і якісним. Але вигадуючи нові форми, ти опиняєшся на межі мистецтва. Форма — це перше, з чим би мені хотілось зараз працювати.

Поезія — це також і гра. Деякі кросворди розгадують або судоку, а я пробую зі своїх розрізнених записів скласти дещо нове.

Тобто ти проживаєш певний досвід і потім із цього формуєш твори?

Так, але деякі мої записи нікуди не ведуть. Звичайно, я можу їх потім, як Трістан Тцара [письменник, один із засновників мистецької течії дадаїзму — BURO.] роздрукувати, покласти в капелюх і витягувати. Але ж це вже зробив він. Це вже не цікаво, чи не так? Мені хочеться якось по-новому з цим матеріалом працювати.

Тішуся, якщо напишу якийсь шматок і знаю, що його можна розвинути, доповнити. Але найчастіше трапляються якісь несвоєчасні речі, що вриваються в голову в різних станах: на прогулянці чи під час медитації, у натовпі в метро або відразу після пробудження.

Ти навчався на інженера. Чи є зв'язок між твоєю технічною освітою та віршами?

Мені подобається думати, що я маю політехнічну освіту. "Техне" — з давньогрецької "мистецтво", "полі" — множина. Це як у середньовічних університетах було сім вільних мистецтв, тоді вивчали математику, риторику, музику тощо.

Політехнічна освіта, як на мене, дає доволі широкий спектр знань. Так, звісно, тут важливий рівень того чи іншого викладача і твоя відкритість до нового. Мені пощастило, у мене заразом із математикою був непоганий курс з філософії.

А що в моєї поезії технічного? Може, спосіб її створення.

Чи є твоя збірка цілісним твором?

Сумніваюся. Напевно, зараз неможливо написати цілісну збірку. Наш час не цілісний.

Недавно слухав розмову Сергія Жадана та Катерини Калитко, де Жадан нарікав на те, що зараз не пишуть цілісні збірки, як, наприклад — "Рання осінь" Євгена Плужника, одного з найцікавіших українських поетів. Але і збірка Плужника не зовсім цілісна, вона теж має якісь поетичні зачини, стежки, які ні до чого не ведуть. Зі зрозумілих причин: за 10 років він помре від туберкульозу в концтаборі на Соловках, а його остання збірка вийде посмертно в Німеччині.

Взагалі, поезію також потрібно намагатися прочитувати в контексті часу. Ось тут багато важить її зміст. Коли читаєш, наприклад, давніх греків і розумієш, що тобі тішать вухо ритм чи розмір, треба тримати в голові, люди тоді сприймали це інакше, поезія була для інших цілей та ще й недоступна багатьом.

Хоча вона й зараз може здаватися недоступною, але ми маємо всі засоби, щоби наблизитися до неї.

Чи думаєш ти про читача, коли пишеш?

Скоріше, ні. Швидше думаю про те, що і як саме хочу сказати. Усе інше — вже робота читача над текстом, знаходженням близького в ньому.

Я взагалі не думав, що ця збірка вийде, отримає читачів. Те, що це сталося, також своєрідна випадковість.

Чому твоя збірка називається "Анґст"?

Коли ми працювали з Машею Пашковою [відповідальна редакторка “Анґсту” — BURO.] над книжкою, вона сказала, що їй складно якось доладно упорядкувати вірші тематично. Це схоже на "Вибране", бо умовно за 10 років написано. Але я подумав, що назвати першу збірку "Вибраним" — це такий собі епатаж. Я не хотів робити саме так, хотілось якось тонше. Вже не ті часи, коли можна і треба всіх епатувати. Та й кого зепатуєш поезією?

Тоді я слухав курс з екзистенційної філософії. Один із концептів, який мене зацікавив — "Анґст". Уперше він з'явився у К'єркегора, потім про нього розмірковували Гайдеґґер і Сартр. У моєму розумінні, анґст — це жах, непереборна тривога, яку породжує повсякденність. Ти прокидаєшся вранці і з тобою прокидається тривога, бо ти вільний робити все, що завгодно. І це жахає. Ти вільний робити все, але водночас ти безсилий зробити бодай щось важливе. Складно протидіяти більш-менш глобальним проблемам: кліматичним змінам, гнобленню тварин, шаленій урбанізації, руйнуванню культурних пам'яток і так далі. Але ти можеш зробити жест — розповісти про те, що тебе хвилює.

Напевно, моя поезія екзистенційна, бо багато чого пишеться в періоди сильних емоційних потрясінь, розпачу. Але потім кожен вірш згладжується, ускладнюється чи спрощується, редагується з віддаленої позиції. Свої емоції з часом я намагаюсь проаналізувати більш раціонально. Чи шкодить це поетичності — інша річ. Але я не любитель написати вірш і викласти його одразу на Фейсбук. Мені це не потрібно, це як при зустрічі одразу оголюватися. До того ж, я можу роками дописувати один вірш.

View this post on Instagram

A post shared by Serhii Rafalskyi (@postravemaximalist)

Як ти розумієш, коли вірш завершений?

Насправді, я виправляв у своєму вже надрукованому екземплярі книжки деякі слова, готуючись до читань.

Відчуття завершеності скоріше інтуїтивне. Немає більше про що сказати і я замовкаю.

Я збираю враження, “живу бачу” [назва збірки поета Всеволода Некрасова — BURO]. Складаю їх, конструюю, нашаровую. Іноді виходить, іноді ні. Можна зайти в глухий кут, тоді вірш залишиться недописаним. У мене є такі вірші, над якими я вже довго б'юся та навряд чи їх допишу.

Я пишу також і прозу, але це інший процес: ти маєш змусити себе сісти і писати. Це радше ремесло. Так, складне. Але пиши, пиши, та й колись напишеш, наприклад, роман, якщо маєш план, структуру і будеш достатньо наполегливим.

Із поезією все не так. Бувають часи, коли поезію просто неможливо писати.

Дехто вважає, що найкращі вірші пишуть у молодому віці. Не знаю, певне, треба вміти налаштовуватись, щоби все життя писати поезію на високому рівні. Або бути надзвичайно талановитим, як-от Рільке.

 

Читайте також:

Первая художница с искусственным интеллектом Аи-Да сочинила поэзию.

Художница Алевтина Кахидзе вспоминает о Стасе Волязловском.