Український медійний простір, по суті, ніколи не був абсолютно україномовним
Напевно, прийшла моя черга вступити в цю інформаційну баталію з приводу «незаконного» використання українських пісень в сучасному медійному просторі. І ця розмова буде стосуватися всього медійного простору України.
Гадаю, що я маю на це моральне право, оскільки написав у своєму житті кілька сотен пісень, більшість із них і сьогодні актуальні, як приміром «Кленова балада», яка нині фігурує в численних суперечках.
Отже, що є суттєвим для мене в цій суперечці? Говоритиму фактами. Не секрет, що за останні роки в Україні сформувався такий собі «пул» артистів, який свідомо чи підсвідомо довгий час орієнтувався на російськомовний культурний продукт і, відповідно, медійний простір.
Причини такої орієнтації були різні – не обов'язково політичні: хтось виховувася в російськомовних родинах і просто з дитинства не користувався у побуті українською мовою. Хтось свідомо вирішив для себе, що російська мова відкриває значно ширші горизонти для творчої діяльності. А хтось інтуїтивно відчув, що існують певні «фактори» які допомагають розкручуватися саме російськомовному, а не україномовному репертуару.
Ось про ці фактори трохи докладніше.
Якщо чесно, то український медійний простір, по суті, ніколи не був абсолютно україномовним
Принаймні в Києві. Завжди була велика кількість редакторів, які у побуті говорили російською. Пам'ятаю навіть щиру репліку своєрідного захвату від одного з них, коли показував йому свою пісню: «Ты смотри – по украински, а как вставляет!». Це було сказано дуже давно про пісню «Матінка-вовчиця».
Тобто, українські пісні і в той, радянський час, в ефірі переважно мали таке собі «декоративне» значення і просувати щось змістовне, що відрізнялося від фольклорного мейнстріму було вкрай важко. Але можливо! Тому що головними редакторами в музичних редакціях телеканалів були у більшості українці за походженням, які на інтуїтивному рівні підтримували своїх творчих колег.
Не заперечую той факт, що успіху і державних звань також досягали в основному ті, хто окрім таланту мав ще краплю удачі
Приміром, попасти на очі якомусь із Президентів України і почути репліку «Хороший хлопець» чи «Яка гарна співачка!» для президентського оточення майже автоматично означало, що цей артист має бути представлений до почесного звання.
Але ви дуже помиляєтесь, коли думаєте, що цей принцип не працює сьогодні! Ще й як працює. Але до президентської думки додалися ще думки топ-менеджерів каналів і беріть вище – їхніх власників. Ви думаєте пан Коломойський, чи пан Ахметов, чи пан Пінчук, чи пан Медведчук, чи пан Фірташ із Льовочкіним ніколи не дивилися свої телеканали? І чи вони публічно не висловлювали своє захоплення тією чи іншою поп-дівою чи співаком? І чи ви думаєте, що ці їх слова падали в порожнечу без видимих наслідків?!
Але в тому то й біда, що в ту, «совкову» епоху, лідери, котрі демонстрували свої смаки, принаймні мали в собі хоч щось українське... І це дозволяло хоч якось утримувати культурне обличчя України.
Сьогодні навряд чи хтось цим переймається – і у владній вертикалі, і в бізнесовій. І це – величезна проблема для нас
Звідси така опопсовленість і зрусифікованість всього і всіх, такий критично низький процент українських пісень в ефірі. А якщо такі пісні й з'являються – то в якійсь адаптованій чи навіть спотвореній формі.
Я пам'ятаю, скільки після славнозвісної версії Квітки Цісик (українки американського походження) було спроб переспівати пісню «Два кольори» (Білаша і Павличка) різними нашими модними виконавицями. І що? А нічого! – жодна з них не досягла того рівня щирості і душевності.
Виходить, Душа, її глибина – це щось надзвичайно важливе, що лежить поза ефектною зовнішністю, чудовим вокалом, словами і мелодією пісні
Я назвав ті зовнішні якості, якими сьогодні багата українська поп-сцена. Але я ніде не чую української душі! А «русская душа» пре з кожного другого, хто до останнього гарував на наших телеекранах. І ця «душа» в усьому – в розв'язній поведінці і відвертій безцеремонності. Це той менталітет, який ми довгі роки спостерігали у наших сьогодняшніх ворогів і не могли в цьому признатися. Чи розуміють сьогодні ці медійні особи, що своєю російськомовністю фактично стелили червоний килимок під ноги сьогодняшніх окупантів?!
І саме цей менталітет домінував (і заохочувався) до останнього часу на наших телеекранах. Хай пробачать мені ті, хто впізнав себе у моєму описі – можливо, вони й самі в цьому були не винні, просто були дуже чутливими і добре «вловлювали сигнали», які їм посилалися зверху.
Так чи інакше, маємо, що маємо.
За два десятиліття сформувалася нинішня «медійно-мистецька еліта», яка у більшості своїй не дуже прихильна до попереднього покоління митців, а точніше взагалі його впритул не помічає
А як його помітиш, коли цього покоління практично немає в телеефірах топових каналів і в суперпопулярних шоу. А якщо і з'являються поодинокі, то лише для якогось витонченого знущання чи висміювання цих «аборигенів».
І що, мовляв, такого поганого трапиться, коли ти в когось із цих аборигенів «позичиш» пісню, навіть не згадавши його добрим словом – свого ж творчого попередника, який зробив цю пісню крилатою. Але ж це і є естафета поколінь, на якій тримається культура!
Так, я смію стверджувати, що у мого покоління та у всіх попередніх поколінь українських митців були такі пісні – чисті, щирі, мелодійні і змістовні. Але де вони зараз!!! Чому вони так старанно блокуються? Чому артисти, які дали життя цим пісням, не можуть бути гостями в численних програмах наших телеканалів? Чому, аби з'явитися в ефірі такій пісні потрібно бути обов'язково «зкопійованою», в той час, коли живі оригінали?! Чому?! У вас це не викликає питань?!
І чому, приміром пісня «Червона калина», яка була десятиліттями справжнім гімном українських повстанців вирвалася з-під інформаційної ізоляції лише тоді, як її заспівав Андрій Хливнюк і підхопив Пінк Флойд?!
А що не можна було дістати з Ютубу цю пісню раніше і «засвітити» в якомусь із ефірів, а не переспівувати різношерстним кагалом, в якому половина людей вперше почула цей священний твір!?
І не треба тут красивих слів про благочинні акції і волонтерські заходи, на яких сьогодні «звьоздами» співаються пісні, «позичені» у попередніх поколінь і ці пісні буквально підіймають дух народу. Та тому що в цих піснях є душа – могутня і невмируща!
Гадаю, якби нинішні представники «медійної еліти» це зрозуміли, то в їхньому сьогодняшньому ставленні до опонентів не було б такої ненависті і злоби... А хто з них, скажіть, усвідомив це, публічно покаявся чи вибачився? А якщо немає покаяння – то не буде й переродження. Адже Бог прощав навіть злочинців – але тільки після щирого усвідомлення і розкаяння.
І якщо, панове, «господарі ефіру» ви справді хочете, щоб Україна вижила, я благаю і заклинаю вас – перестаньте гратися в ці огидні ігри! Відкрийте свої телеканали для всіх митців, хто ще зберіг в собі цю українську душу!
Може ви не знаєте таких? Так я вам зараз просто апріорі назву з десяток імен, за якими стоїть цілий Культурний Всесвіт! Ось, лише в Києві це – Тарас Петриненко, Олександр Пономарьов, Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Оксана Білозір, Оксана Пекун, Віктор Павлік, Алла Попова, Жанна Боднарук, Сестри Тельнюк, Ілларія, Ірина Федишин, Олександр Тищенко, Руслана Лоцман, Анатолій Матвійчук.
А ще краще панове олігархи – відкрийте свої телеканали для спадщини українських нароних пісень, яких народом створено сотні тисяч! Нехай їх переспівують наші звьозди! І це буде вашим справжнім вкладом в перемогу української культури і всієї України. Бо без цього не буде справжньої перемоги України.
І не потрібні оці владні маніпуляції свідомістю щодо перейменування вулиць і площ від слідів російської культури.
Який сенс у цьому, коли у нашому медіапросторі і далі – живуть їхні духовні клони і послідовники, які кожен день маячать у наших телеефірах
І народ це розуміє, хоча він він уже отруєний, оглушений і напівсліпий!
Це хіба не у вашій силі і вашій волі, панове можновладці, провести нині потужний фестиваль української військової і патріотичної пісні, який зараз ох як на часі! Такий фестиваль патріотичні митці змушені проводити зараз на теренах інших країн, на хвилях фм-станцій, лояльних до української культури.
А що ж ви, панове власники наших телеканалів?! Продовжуєте морочити голови людям і утримувати це медійне Королівство кривих дзеркал? Та наберіться вже хоробрості і урявняйте в правах українських митців із цією медійно створеною псевдоелітою – і хай вона на очах у всього народу, а не в штучно створених умовах телешоу, доводить свою актуальність і потрібність українському народу.
Це, якщо ви справді вірите в цей народ, а не просто вирішили тимчасово перевзутися у резинові чоботи, бо занадто багато людської крові і багна для дорогого брендового взуття.
Слава Україні і її Героям!
Джерело: блог Анатолія Матвійчука