Трамп с недрами и Украина без прав: как Киеву реагировать на новое соглашение, которое продвигают США

"Ми передали завершений документ про економічне партнерство, який зараз розглядається українцями, і ми сподіваємося […] отримати підписи наступного тижня".

Ця заява міністра фінансів США Скотта Бессента дала публічний старт новому циклу переговорів щодо угоди про українські надра.

Рівно місяць тому, 28 лютого, угода на цю тему вже була готова до підписання.

Після жорстких та емоційних переговорів Україна та США дійшли компромісу щодо цього документа, тож його мали урочисто завірити у Вашингтоні, за присутності двох президентів – але не склалося.

Переговори президентів були скасовані.

Українська команда поїхала з Білого дому у шоці від того, що відбувається, і навіть забула там чемпіонський пояс Усика.

А роздруковані примірники угоди лишилися без підписів.

Тепер Україна знову відчула наслідки тих подій.

Як з’ясувалося, США "викинули на смітник" старі домовленості.

У Дональда Трампа відмовилися від усіх компромісних рішень, узгоджених місяць тому, і запропонували варіант угоди, який є наперед неприйнятним для України.

Він перетинає майже усі червоні лінії, узгоджені перед тим; позбавляє Україну частини суверенітету; суперечить майбутньому членству в ЄС; а також зобов’язує Україну оплатити усю допомогу США минулих років, яку Україна отримувала як безповоротну.

Останній підхід розпаковує скриньку Пандори і неуникно спричинить навалу претензій також від інших держав.

Годі й говорити, що у проєкті немає ані слова про безпекові гарантії.

Нова американська пропозиція є для Києва непростим викликом.

Підписувати угоду в такому вигляді немає сенсу.

Цей крок був би політично самовбивчим для Володимира Зеленського і шкідливим для держави.

На додаток така угода не має жодних шансів бути ратифікованою у парламенті, а без ратифікації вона або взагалі не запрацює, або буде відразу скасована (і це лише погіршить як політичні наслідки для Зеленського, так і відносини з США).

Водночас напряму відмовлятися від її підписання Україна також не може, бо Трамп сприйме це як ще один публічний ляпас, із відповідними наслідками.

Тому єдиний вихід для Києва – не підписувати, але продовжувати переговори.

Не лише затягуючи час, а й сподіваючись на краще.

Зрештою, і досвід попередніх переговорів, під час яких команда Трампа довела свою некваліфікованість, і те, як сформульований новий документ, дає ґрунт також для таких сподівань.

Ця стаття пояснює деталі та наслідки нової пропозиції США.

Історія нової угоди.

23 березня Україна отримала від США перший проєкт нової, великої угоди про розподіл доходів від українських надр.

Цьому передували три тижні паузи, яку взяла американська сторона у переговорах з цього приводу.

Причому під час цього періоду затишшя США кількаразово відповіли відмовою на пропозицію з Києва підписувати вже готову, погоджену угоду.

У перші дні березня було припущення, що у Вашингтоні "в якості покарання" готуються переглянути деякі її умови.

Згодом американські партнери повідомили Київ, що у США вирішили відмовитися від двостадійного підходу (за якого спершу мали узгодити рамковий договір з основними параметрами, а потім – детальну міжурядову угоду) і перейти відразу до фінального документа.

Українські посадовці намагалися переконати Вашингтон, що це хибний підхід; що велику угоду треба буде ратифікувати у Верховній Раді; що краще "їсти слона частинами" – але без успіху.

Документ, який отримала Україна, об’єднав обидва проблемних підходи.

Це дійсно виявилася повноцінна велика угода, на 58 сторінок дрібним шрифтом, що намагається описати усе – від поводження з доходами до правил голосування у двосторонній структурі, який має створити ця угода.

У документі детально описано, як має бути юридично оформлена співпраця України та США, як будуть акумулюватися і витрачатися гроші тощо.

Структура, яку створює цей договір, отримала назву "Американсько-український інвестиційний фонд реконструкції та розвитку" (далі – Фонд).

З боку США його головним учасником має стати Міжнародна фінансова корпорація з розвитку (International Development Finance Corporation або DFC).

Саме DFC робитиме основні призначення у Фонді, керуватиме коштами тощо.

Але ще важливішим є те, що США повністю переглянули параметри та принципи "спільного" управління українськими надрами, майже повністю підпорядкувавши цей процес США.

Правда" розповідала, як у лютому США та Україна змогли знайти компромісні формулювання (деталі – у статті "Піар для Трампа, успіх для України").

Однак ключовим компромісам не знайшлося місця у новому документі.

По суті, угода ґрунтується на найпершому варіанті домовленості, який Скотт Бессент привіз до Києва ще 10 лютого і який Зеленський ще тоді назвав неприйнятним, викликавши перше загострення у відносинах із США.

Борг на $120 млрд та "лічильник" від Трампа.

Найголовніше: велика угода передбачає зобов’язання України компенсувати США вартість усієї допомоги – бюджетної, військової, гуманітарної тощо, наданої "після повномасштабного російського вторгнення в Україну у 2022 році".

Документ зазначає, що сумарну вартість американської допомоги треба буде порахувати і прописати у додатку до договору станом на дату його підписання.

Ця сума отримує статус "Початкового внеску DFC" у Фонд.

Незалежний Інститут Кіля, що моніторить допомогу Україні з боку іноземних партнерів, оцінює допомогу США у 114 млрд євро або $123 млрд.

Більшу частину цієї суми складає військова підтримка, що передбачала оновлення запасів Пентагону (із замовленням нового озброєння американських виробників), передачу надлишкової зброї або ж замовлення нової зброї для ЗСУ, тобто коли кошти лишалися в американській економіці.

Утім, угода не виокремлює різні типи такої "заборгованості".

Це було однією з найчіткіших червоних ліній для офіційного Києва.

Підписання такої угоди відкрило би скриньку Пандори і змусило політиків у європейських державах у пошуках голосів виборців вимагати від України погашення також їхньої допомоги.

Бо "якщо американці можуть, то чому ми – ні".

Це також політично вбило би перспективи списання тих позик, які надали інституції ЄС до українського бюджету.

Словом, згода на такий варіант матиме для держави наслідки неймовірного масштабу.

У Києві свідомі цього.

Тому в лютому під час переговорів щодо рамкової угоди про надра цю тезу вдалося виключити.

Однак тепер вона знову з’явилася у тексті.

Причому навіть посилена: на уряд України накладений обов’язок конвертувати доходи Фонду у долари США і перераховувати їх на закордонні рахунки американської сторони за першим запитом, причому без жодних комісій (інакше ці комісії, податки та збори Україна має також компенсувати).

Гроші для свого функціонування, а також для погашення "пайового боргу" Фонд збиратиме з майбутніх доходів від українських надр – він отримуватиме 50% вартості усіх нових ліцензій, рентних платежів тощо з нових родовищ.

А ще у документі є згадка про 50% доходу держави від інфраструктурних об’єктів, але вона лишилася не деталізованою.

У цьому моменті у США дослухалися до побажань України, що лунали на попередніх переговорах.

По-перше, рента від існуючого видобутку у розподіл не включена (тоді Київ пояснив, що це знекровило би і без того бідний держбюджет).

По-друге, угода передбачає право Фонду реінвестувати всі або частину отриманих доходів у інвестпроєкти в Україні на свій смак, і при цьому Фонд буде отримувати 50% майбутніх доходів держбюджету України від цих інвестицій.

Причому передбачений стимул, щоби Київ не надто затягував погашення: сума компенсації з боку України у бюджет США буде збільшуватися на 4% щороку.

Тобто в України не лише з’являється величезний де-факто борг, якого зараз не існує – на додаток до цього нашу державу "ставлять на лічильник".

Забути про Європу та суверенітет.

Ще під час висвітлення переговорів у лютому "Євро.

Правда" зазначала, що важливою проблемою угоди Бессента стала вимога про те, що компанії з США отримають ексклюзивне право на нову розробку українських надр.

Причому будь-яких – від руди до природного газу.

Лише у разі, якщо якесь родовище не зацікавило жодного американського інвестора, Україна має право пропонувати ліцензію українським та європейським бізнесам (але й тоді 50% вартості ліцензії та ренти йдуть у Фонд).

Це напевно не сумісно ані з існуючими домовленостями України з ЄС, ані з принципами конкуренції у Євросоюзі, до якого Україна прагне вступити.

У "лютневій" версії угоди цю проблему вирішили.

Тепер вона повернулася.

США у новій угоді вимагають право першого розгляду щодо усіх майбутніх інвестиційних проєктів "у сфері природних ресурсів та у сфері інфраструктури".

Лише у разі відмови американських учасників Україна може вести переговори з іншими.

А ще уряд України має розкривати для США усі, у тому числі конфіденційні деталі таких переговорів.

Також Україна має бути юридично позбавлена права робити будь-кому з інвесторів кращу пропозицію, ніж вона робила американцям, протягом року з моменту відмови партнерів з США інвестувати у певний проєкт.

І це – далеко не всі обмеження українського суверенітету.

Нове положення, якого не було у жодному з попередніх проєктів рамкових угод, зобов’язує Україну додавати у ліцензії для компаній, що видобуватимуть "критично важливі копалини", заборону на продаж цих копалин "покупцям, основне місце діяльності яких знаходиться в країні, яку DFC визначає як стратегічного конкурента США".

Зважаючи на чинне торгове та політичне протистояння США з Європою, є значний шанс, що Євросоюз буде визначений конкурентом Америки (зрештою, це так і є).

Для України, яка прямує до членства в ЄС, заборона торгівлі з ЄС є безглуздям – утім, автори угоди не переймалися такими речами.

Хоча найбільшим обмеженням суверенітету є те, що у запропонованому тексті уряд України взагалі не матиме впливу на роботу Фонду та його рішення (які для України можуть мати критичну вагу).

Генерального партнера, який операційно керуватиме Фондом, DFC призначатиме одноосібно.

У правлінні Фонду більшість матимуть представники США, і їхніх голосів буде достатньо для ухвалення рішень, незалежно від позиції представників України.

І навіть двох українських членів правління, у яких лишається можливість хіба що намагатися зірвати кворум – Київ не може призначити за своїм бажанням.

Українські кандидати мають пройти схвалення з боку DFC.

На цьому фоні не дивно, що Фонд, який де-факто фінансуватиме лише українська держава за рахунок бюджетних надходжень від надр та інфраструктури, юридично більше схожий на американську організацію.

Навіть податки він платитиме у США, а не в Україні.

А для будь-якого оскарження дій звертатися Україні доведеться у суд Нью-Йорка.

Бізнес, а не держава.

58-сторінковий проєкт, надісланий урядом США до уряду України, має важливу подібність до усіх попередніх проєктів угоди про надра, що надходили до Києва у лютому: з тексту очевидно, що його автор або автори геть не розуміють, як працює державна машина, якими є принципи міжурядових угод тощо.

Текст написаний як проєкт комерційної домовленості, до якої держави не долучені.

Достатньо згадати, що автори цього документа знову "забули" про потребу ратифікації договору у Верховній раді (хоча Київ попереджав про це Вашингтон після того, як там вирішили готувати відразу велику угоду, в обхід стадії меморандуму).

А це – вимога, яку просто неможливо обійти.

Без ратифікації ця угода не матиме законної сили.

Або яскрава деталь, що ілюструє якість документа: згадка про сумісність з Конституцією і міжнародними зобов’язаннями держави.

У лютому США погодилися на те, що майбутня велика угода про надра має врахувати зобов’язання України перед іншими партнерами та майбутні зобов'язання України у рамках вступу до ЄС.

Однак тепер у текст увійшла протилежна норма: з неї виходить, що не угоду треба адаптувати до вимог ЄС або Конституції, а навпаки, Україна дає США гарантію, що угода про надра в її чинному вигляді не призведе до конфлікту з іншими законами та зобов’язаннями і до проблем DFC через це.

До слова, з тексту угоди можна зробити припущення, що цей проєкт для уряду США писали фахівці американської юридичної компанії Arnold & Porter.

У тексті проєкту угоди між США та Україною раптом з’являються їхні дані: для зворотного зв’язку пропонується писати партнерам Грегорі Гаррінгтону та Крістоферу Вілотту.

У їхніх портфоліо дійсно немає згадок про роботу з міждержавними/міжурядовими угодами (хоча навіть брак досвіду не виправдовує проблеми з якістю документа).

Та це все лірика.

Головний висновок: угода у цьому вигляді має нуль шансів на ратифікацію.

Про її небезпечні довгострокові наслідки для України вище вже написано багато, але на додаток до державницьких міркувань, важать і політичні.

Неможливо буде набрати 226 депутатів, готових поставити на собі ярлик тих, хто схвалив кабальну для України угоду (а це буде, без перебільшення, пожиттєва ганьба).

Та й президент навряд чи дасть згоду на підписання такого документа – з аналогічних міркувань.

На додаток Володимир Зеленський є заручником обіцянки, яку він неодноразово давав – що він не підпише угоду про надра, якщо у тій не буде конкретних гарантій безпеки України.

А їх там немає і за поточного дизайну документа не має бути, бо DFC – це не Пентагон.

Фінансова структура у складі уряду США не надає безпекових гарантій.

Усе це ставить Україну перед непростим вибором, і у цій ситуації важливо не схибити.

"Підписати не можна відмовити".

Хай де поставити кому у фразі, наведеній вище – це буде поразкою для України.

Схвалювати кабальну для України угоду – неприйнятний варіант.

Але й відмова Трампу щодо угоди про надра матиме для України відчутні негативні наслідки.

По-перше, після подій 28 лютого в Овальному кабінеті до України у США є особлива підозра, від нас чекають неприйнятних дій та скандалів.

А зважаючи на те, що Зеленський особисто багато разів заявляв про бажання підписати "мінеральну угоду" – зараз його пряма відмова буде сприйнята саме як неприйнятні дії, як ознака ненадійності українських партнерів.

По-друге, навряд чи потребує детального обґрунтування, що як не сам Дональд Трамп, то певні люди навколо нього ставляться до нашої держави з неприхованою неприязню (достатньо згадати численні заяви того ж Джей Ді Венса) і будуть лише раді використати такий демарш України як формальний привід для її "покарання", а також для того, щоб виправдати це "покарання" в очах американського суспільства.

На жаль, інструментів для цього у чинної адміністрації вдосталь – це і призупинення військової допомоги та розвідданих, і ще жорсткіші заходи – від ліцензійних обмежень на зброю до змін не на нашу користь у діалозі з Росією.

На жаль, моральних або ціннісних обмежень щодо цього у чинної адміністрації немає – цього треба бути свідомими.

Так, настільки ганебна пропозиція договору від США заслуговувала би на тверду відмову, але це не дасть нам плюсів.

І навіть європейські партнери не підтримають такий крок.

Європа хоч і почала "оживати" та перебудовувати свою оборонну галузь – але там розуміють, наскільки сильною досі є залежність від США.

А тому українське керівництво, передусім Зеленський, раз за разом отримують від партнерів рекомендацію уникати сварок з адміністрацією Трампа, навіть коли вона поводиться обурливо і невідповідно реаліям.

Тож повідомити американцям, що за такого розвитку подій ми більше не зацікавлені в угоді про надра – вже не варіант.

І у Києві, виходячи з заяв Зеленського, цього свідомі.

У четвер, коли інформацію про деталі угоди розповів депутат Ярослав Железняк, а також документ опинився у деяких медіа і з’явилася його критика – Зеленський перш за все запевнив американських партнерів, щоб вони не сприймали це як "ні" з боку України.

"Я не хотів би, щоб було відчуття у США, що Україна проти в цілому.

Ми показували постійно наші позитивні сигнали", – заявив він у Парижі.

Тягнути час, не відповідаючи ні "так", ні "ні", могло би бути варіантом, але навряд чи спрацює з Трампом.

Чинний президент США прагне швидких дій, і ця історія – не виняток.

Він вже заявив, що хотів би підписання угоди вже наступного тижня.

Це неймовірно стислі строки для такого документа навіть у разі, якби проєкт був належної якості і майже узгоджений – а ми до цього дуже далекі.

За інформацією кількох джерел ЄП, наразі ще не розпочався грунтовний діалог з Вашингтоном щодо нього, хоча минув майже тиждень.

Змінити американський проєкт, прибравши з нього проблемні моменти – теж не варіант.

І не лише через завелику кількість неприйнятних положень.

Нинішній проєкт угоди неприйнятний принципово.

Той текст, який надійшов з Вашингтона, не є проєктом міжурядового договору навіть не за змістом, а за підходом та технікою написання, і його навряд чи можна відредагувати до прийнятного рівня.

Єдиний правильний варіант дій – запропонувати США свій, альтернативний варіант.

Який для цього ще треба написати.

Схоже, що саме цим Україна займається – і саме тому ми досі не відповіли США щодо цього документа.

Зрештою, під час минулого циклу переговорів щодо надр документ кілька разів писали з нуля, доки не дійшли форми, прийнятної для усіх сторін.

Зараз в уряді, за даними ЄП, є на це сподівання.

За словами одного з джерел, наразі стоїть мета повернутися до тих параметрів, що були у меморандумі, готовому до підписання 28 лютого.

"Це бачення України треба викласти у документ, який зрозуміють і американці, і наш парламент", – підтверджує один зі співрозмовників.

Втім, треба бути свідомими й того, що на етапі повного документа така задача може виявитися нездійсненною.

Але іншого шляху немає, треба намагатися.

І навіть якщо зрештою Вашингтон дійде висновку, що спільний знаменник знайти неможливо і від ідеї освоєння українських надр доведеться відмовитися – то цей висновок вони мають зробити самі, а не через відмову українців.

Навіть коли ми знаємо, що угода, яку нам нав’язують, є кабальною та неприйнятною.

Це – нові реалії правил гри з сучасною Америкою і їх доводиться дотримуватися.

Автор: Сергій Сидоренко, редактор "Європейської правди".