Евакуація з Маріуполя, однолітки-зрадники та квартири "Азову": інтерв'ю з Героєм України Вогом

Коли почалася війна в Україні, йому було лише 12 років. Тоді бойовики захопили його рідне село Лебединське на Донеччині. Як падають українські прапори та що таке "русскій мір" Богдан Цимбал на позивний Вог знає не з розповідей і не з сюжетів, а з дитинства.

Пізніше родина Богдана переїхала у звільнений від загарбників Маріуполь, але хлопець вирішив: як тільки виповниться 18, піде до війська. Так він і зробив, а вже у 20 командував взводом під час оборони Маріуполя після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.

Тоді Богдан втратив усіх рідних, а сам зазнав поранень і був серед тих, кого евакуювали гелікоптером з Азовсталі під час авіапроривів. Після відновлення та реабілітації Вог продовжує боротьбу уже як командир бригадно-артилерійської групи у 12-ій бригаді спеціального призначення "Азов".

На День захисників і захисниць у жовтні 2024 року Богдан Цимбал отримав звання "Героя України". В інтерв'ю 24 Каналу військовослужбовець поділився своєю історією. Як відбувалися бої за Маріуполь та евакуація, чим займається зараз, що Вог думає про свою нагороду та про актуальні проблеми нашого суспільства – читайте у матеріалі.

"Боявся, що війна закінчиться без мене": про рішення іти в армію

Ви уже давно в "Азові" – майже 5 років. Як долучилися до бригади і коли для себе вирішили, що хочете стати військовим саме в "Азові"?

Я вирішив ще у 2014 році, коли почалася війна. Тоді я зрозумів, що хочу бути військовим, щоб воювати проти армії Росії, проти так званої ДНР і загалом проти всіх тих незрозумілих людей.

Уже коли я переїхав до Маріуполя, побачив "Азов", який визволяв нас, то остаточно зрозумів, що хочу бути там.

Скільки тоді вам було років? Десь 12?

Так, 12 років. А військовим я став у 18, точніше – за тиждень до повноліття я вже поїхав в "Азов". Я забрав документи з навчального закладу в Маріуполі, поїхав до Києва, здав усі документи на проходження ВЛК і вже своє повноліття зустрів в "Азові".

Якою була ваша мотивація, коли ви долучалися до війська?

Я боявся, що війна закінчиться без мене. Мій старший брат уже служив в "Азові" і сказав, що скоро знову буде виїзд. І я думав: "А як же я?" Я хотів якнайшвидше поїхати на фронт.

Богдан Цимбал – Вог / Фото 12-ї бригади спецпризначення "Азов"

"Нас підняли по тривозі вночі": про 24 лютого

Ви прийшли в "Азов" у 2020 році, тобто повномасштабну війну зустрічали уже як військовий. Напередодні вторгнення у вас з побратимами та командуванням були розмови про новий наступ? Що ви про це думали?

Ми постійно готувалися до війни. У нас весь час були тренування і злагодження.

Ще за тиждень до повномасштабного вторгнення ми почали вивозити боєприпаси із баз, щоб зберегти їх у разі війни. 23 лютого, як зараз пам’ятаю, вивезли останню партію.

Увечері нас зібрав командир і пояснив, що є 3 можливі сценарії: висадка десанту з моря, активізація бойових дій на Сході або повномасштабне вторгнення. Командир пояснив, що ми будемо робити у випадку кожного зі сценаріїв.

Нарада закінчилася десь біля 1 ночі. Після неї ми пішли відпочивати, а вже через 3 години підняли тривогу. Почалося.

Машини у нас вже були завантажені, бо ми готувалися як до виїзду на бойові завдання.

"Азов" давав транспорт і для цивільної евакуації. Але люди тоді не вірили в небезпеку. Пам’ятаю, як на першу евакуації приїхали 3 автобуси, а сіли у них тільки 4 людини.

А ви самі вірили в те, що таке станеться? Чи уявляли, що вторгнення буде настільки масштабним, що ракети летітимуть по всій країні, навіть на крайні західні точки, а війська Росії наступатимуть з усіх сторін?

Я розумів, що це буде повномасштабна операція із застосуванням усіх можливих ресурсів: авіації, балістичних і тактичних ракет. Для військових це було очевидно.

Як для вас тоді минуло 24 лютого?

Нас підняли по тривозі о 4 ранку. Я перевірив особовий склад, як командир гаубиці, ми сіли в машини, побудували колону і поїхали в Маріуполь. Все відбувалося інакше, ніж було раніше: цивільні машини не допускали в колону.

Коли ми приїхали, то побачили зруйновану радіолокаційну станцію біля аеропорту, де була наша ППО. Також було чути роботу реактивних систем залпового вогню. При чому з різних напрямків – не тільки зі сходу, але і з боку Волновахи.

Ми тоді зайняли позицію в Приморському районі та укріплювали оборону.

Богдан Цимбал – Вог / Фото, надане 24 Каналу

"Війна відкрила справжнє обличчя": про цивільних у Маріуполі

Ви згадали про евакуацію цивільних людей у перші дні. Ваша родина тоді також була у Маріуполі. Ви говорили з ними про те, що їм треба виїхати?

Говорив. Але вони сподівалися, що все буде, "як тоді" (у 2014 році – 24 Канал): нічого страшного не станеться. Це була їхня позиція, а я нічого не міг зробити.

Раніше ви розповідали, що під час боїв за Маріуполь мали змогу зустрітися з рідними. Можете розповісти про це?

Ми заїхали на базу на лівому березі за гарматою. Я жив неподалік, тому на кілька хвилин забіг додому, привітався, погладив свого собаку – от і все. Що мене вразило: якщо жінки хоч якось намагалися захистити дітей, то більшість чоловіків були у такому стані, наче нічого не сталося. Вони були п’яні.

Ви очікували, що люди в Маріуполі чинитимуть опір?

Я більше думав про те, що вони будуть з того боку. Про багатьох я знав, але деякі мене дуже сильно розчарували.

Війна відкрила справжнє обличчя багатьох людей. Ба більше, у мене є однокласники, які тепер воюють проти України. Тому я хотів би зустрітися з ними на фронті.

Для вас це особисте питання?

Так. Мій брат загинув не для того, щоб такі "громадяни України" дозволяли собі зраджувати країну.

Щодо ваших однокласників: ви ходили з ними до однієї школи, жили, по суті, в одному середовищі, але ваші шляхи тепер – геть різні. Як вважаєте, що на це вплинуло?

Думаю, що все іде з дитинства. Коли я вчився в селі у школі, нас постійно годували історіями про "піонерів-героїв" і "зрадників". Але для мене все стало зрозуміло у 2014 році, коли почали зривати українські прапори, забороняти українську мову. Я це все сприймав як злочин.

Так, були проблеми в країні, але це не причина зраджувати. Для мене український прапор та гімн – це гордість; чому це має хтось забирати? Тому я не міг прийняти спроби нав’язати мені іншу державу. Для мене прийняти якісь "ДНР/ЛНР" було зрадою самого себе.

Богдан Цимбал – Вог / Фото, надане 24 Каналу

"Просили не казати, звідки я": про поранення й евакуацію

Повернемось до подій у Маріуполі. Знаю, що ви були поранені. Можете розповісти, як це сталося?

Я людина невезіння. Спершу я був командиром розрахунку артилерії. Коли гармата вийшла з ладу, я хотів перейти в піхоту, але командир не дозволив, бо треба було допомогти керувати взводом. Ми з командиром замінювали один одного кожні 8 годин.

У якийсь момент надійшло завдання, і я обирав людей, які поїдуть зі мною. Тоді спочатку ми були на школі, де бачили знайомих хлопців, я там з братом востаннє зустрівся і з другом, якого от тільки нещодавно повернули з полону.

Я з групою звідти пішов на завод "Жовтневий". Там по нас били танками, артою. Пів дня пробули там, потім пішли допомагати хлопцям на Кірова – і тут нам кажуть, що на нашу позицію зайшли росіяни.

Вог із побратимом на службі / Фото, надане 24 Каналу

Я намагався залізти в будівлю через вікно, але побачив наставлений на мене автомат і дістав кулю в кисть. Потім ми почали закидати одне одного гранатами. Поки хлопці кидали, я бинтував собі руку. І стоїть друг мій, Юзік, стріляє з автомата, а я кажу йому: "Не стріляй, діставай телефон, знімай. Настільки це все епічно". Він все це зняв. Але, на жаль, потім Юзік загинув, і телефон залишився з ним.

Потім ми розділилися на 2 пари. Ми зачистили завод, поставили розтяжки, знайшли своїх, зібрали трофеї, налаштували оборону. Противних мав перевагу: він зайняв 5-поверхівки, а ми були в низині. Потім росіяни знову проривалися на завод, я прикривав Юзіка та зазнав другого поранення в плече.

Юзік надав мені допомогу і сказав, що мене треба евакуювати. Ми вийшли з заводу і десь пройшли метрів 5, а росіяни вже сиділи в нашому тилу і накрили нас автоматними чергами – по ногах, по хребту. Я вирубився. Коли отямився – ніг не відчуваю, біля мене нікого нема. Вже пройшло кілька годин, я побачив нашого хлопця, помахав йому, він помітив. І так мене евакуювали.

Коли це було?

22 березня, увечері.

Тоді вас евакуювали на "Азовсталь"?

Так. Там мені надали першу медичну допомогу, і я пробув там 3 дні.

25 березня мене розбудили вночі і сказали: "Вставай, евакуація". Спочатку я подумав, що це прорив ворога і нас переводять в інший бункер, тому просив видати мені гранати.

Хлопець, який зараз у полоні, тоді сказав: "Ти не зрозумів. Це евакуація на гелікоптері на велику землю".

Я відмовлявся, казав, що нікуди не полечу. Але прийшла медсестра, зробила мені укол – і далі все як в тумані. Мені поклали речі на груди – телефон, документи, шеврони, одягли шкарпетки і взуття. Усі попрощалися зі мною і відправили на евакуацію.

Я був останнім, кого завантажили в гелікоптер. Розплющив очі і бачу, що я біля самого виходу. Подумав, що якщо у нас влучать, то моя голова постраждає перша. Заснув і прокидався кілька разів під час польоту. Пілоти казали, що все добре.

Що ви відчували, коли зрозуміли, що вас евакуйовують гелікоптером з оточеного міста?

Було приємно знати, що хоча б поранених намагаються врятувати. Бо нас було багато і неприємно дивитися, як твої друзі просто вмирають.

У момент евакуації ви вірили, що все буде добре?

Я особливо про це не думав. Якщо зіб’ють – усе, якщо ні – то добре. Просто лежав і заснув.

Пам’ятаю, як уже на контрольованій території механік казав: "Тихо, ми прилетіли".

Пілоти просили нікому не розповідати, звідки ми прибули, щоб не підставити наступні евакуації.

Куди вас повезли на лікування?

Спочатку в Дніпро, потім до Вінниці.

"Деблокада була нереальна": про вихід гарнізону Маріуполя в полон

Як ви дізналися, що гарнізон Маріуполя виходить у полон?

Я вже на той час повернувся на бойові завдання. Після Великої Новосілки поїхав у Запоріжжя на ротацію та побачив у новинах, що наші починають виходити. Я сприйняв це нормально. Я розумів, що це полон і це тяжке випробування, хоч і не мені судити про це. Але це був шанс врятувати життя.

Але важливо розуміти і те, що гарнізону Маріуполя дали наказ на вихід в полон. І тоді ж була обіцянка, що полон триватиме 3 – 4 місяці. Тобто давали гарантії.

Як думаєте, це був найкращий варіант на той момент?

Так. Україна тоді не могла здійснити деблокаду. Це було нереально.

Знаю, що розмови про деблокаду міста були у квітні тоді.

І спроби були. Морпіхи намагалися прорватися. І потім ще були спроби. Але треба розуміти, що якщо умовно взяти 10 добре підготовлених бійців проти 100, 200 чи 300 росіян, то ми нічого не зробимо.

Якби навіть вдалося – це було б надлюдське зусилля. Росіян тоді було багато. Теоретично тоді російська оборона не була ще так вибудована, але відстань окупованої території до Маріуполя була на 100 кілометрів. Дійшли би до Маріуполя, а що далі? Це було неможливо.

Так, тоді вже місто було дуже відрізане. Чи багато ваших побратимів ще залишаються в полоні?

Так, більшість ще в полоні. З мого підрозділу вийшли тоді 190 хлопців. Один загинув у полоні, ми нещодавно прощалися з ним.

Зараз проводяться акції на підтримку полонених, особливо активні в цьому рідні азовців. Як ви вважаєте, чи впливають вони на процес обмінів? І як можна ще впливати, аби сприяти якнайшвидшому поверненню наших військових?

Акції в будь-якому форматі впливають. Навіть те, що цим чином ми показуємо європейцям і нашим партнерам, що ми не забуваємо про полонених і вимагаємо обміну.

Звісно, обміни залежать від самої Росії. Коли була Курська операція, Україна взяла в полон російських строковиків, і їхні мами почали виходити на мітинги, ми це бачили. Тому Росія намагалася якнайшвидше обміняти їх. Це момент впливу.

"Це просто метал": про звання Героя України і "Золоту Зірку"

До речі, коли президент Володимир Зеленський нагороджував вас званням Героя України і "Золотою зіркою", ви попросили його якнайшвидше повернути ваших побратимів. Це було спонтанно чи ви готувалися сказати це? І чи відреагував президент тоді на ваші слова?

Про саме нагородження я дізнався за кілька днів до церемонії. І вирішив заздалегідь, що скажу про повернення хлопців. Спершу ніхто не знав про цю ідею, але потім я порадився з найближчими – з дружиною та друзями, і вони підтримали мене.

Чи якось відреагував на це президент? На це можна дивитися по обмінах. Якщо є азовці – значить відреагував.

Нагородження Богдана Цимбала / Фото ОП

Якою була ваша перша реакція, коли ви дізналися, що матимете звання Героя України?

Чесно? Я не хотів їхати. Я був у відрядженні, і мене це більше напружувало, ніж радувало.

А що для вас означає ця нагорода?

Можливо, я зараз когось ображу… Я командир підрозділу, і для мене нагорода – це просто метал. Так, я Герой України, але важливо й інше: дайте мені боєприпаси, зброю, щоб воювати, і поверніть побратимів з полону. Більше нічого не потрібно.

Поверніть наших – і це буде найкраща нагорода.

Так, нагороди важливі, бо це визнання. І є багато людей, які дійсно заслуговують на них. Але нагороджувати мають воїнів, медиків, поліцейських – тих, хто реально ризикує життям.

Колись, наприклад, нагородили голову "Мотор Січі" (Вячеслава Богуслаєва, якого зараз судять за держзраду – 24 Канал) – це неправильно.

Нагороди мають розділятися: окремо – для тих, хто воює, окремо – для цивільних.

Цікаво почути вашу думку як військового щодо того, що часто родичі загиблих подають петиції про присвоєння Героя України. Але у суспільстві існує дискусія: чи варто всіх загиблих нагороджувати найвищою нагородою? Якщо у нас військових також нагороджують орденом "За мужність" або іншими відзнаками?

Орден "За мужність" – це гідна відзнака для загиблих воїнів. Підрозділи повинні контролювати питання нагород. Бо ситуації є різні, обставини різні. Треба зберігати вагу нагороди.

В "Азові" є чітка система: командир пропонує на нагородження бійця, обґрунтовуючи свій вибір.

Чому не варто всім давати Героя України? Я просто поясню: це найвища державна нагорода. Якщо ми її знецінимо зараз, то як тоді відзначати тих, хто зробив величезний внесок в оборону?

Я розумію, чому рідні реєструють ці петиції. Але ми не можемо нагородити усіх, як би цього не хотілося.

"Тримати єдиний фронт": про перехід на корпусну систему і навчання "Азову"

Повернімося до теми "Азову". Зараз "Азов" стає корпусом, до складу якого входитимуть п’ять бригад. Що зміниться і як, на вашу думку, перехід на корпусну систему допоможе армії?

Зміниться насамперед контроль лінії фронту. Нині багато бригад розкидані й фактично деякі ділянки фронту залишаються без нормального контролю.

Вог з побратимами на службі / Фото, надане 24 Каналу

Я дуже сподіваюся, що корпусна система дасть змогу перегрупувати бригади так, щоб вони тримали єдиний фронт.

Тобто одна бригада корпусу тримає свою визначену ділянку?

Так. Це правильно. Якщо вся структура буде підпорядкована єдиному командуванню, це дозволить діяти як єдиний організм: швидше приймати рішення, краще координувати оборону й наступ.

Ніхто не каже, що не буде ніяких проблем, але я вважаю, що так ми можемо змінити ситуацію.

Чи зміниться щось для вашого підрозділу з переходом на корпусну систему?

Якщо комусь з бригад-побратимів в корпусі треба буде допомога – ми завжди будемо раді допомагати. Ми, як артилерійський підрозділ, готові прикривати всіх.

Наразі наша смуга відповідальності незмінна. Ми стоїмо там, де і стояли. Сподіваюсь, що скоро відбудеться перехід на корпуси, у нас будуть нові зразки озброєння.

Але я не думаю, що саме на мій підрозділ чекають якісь глобальні зміни, крім кадрових. Бо, зрозуміло, що хлопці ідуть на підвищення.

У чому полягає ваша робота сьогодні?

Нині у мене в підпорядкуванні основні калібри підрозділу артилерії. І ми будемо зростати, розвиватися.

Чи відчуваєте ви більшу відповідальність через масштабування вашого підрозділу?

Так, я відчуваю відповідальність перед кожним бійцем, бо для мене це дуже важливо. Але це й дає більші можливості. Я хочу, щоб мій особовий склад ріс, і в будь-який момент хтось з них зможе зайняти моє місце й ефективно знищувати противника.

А ще плануємо масштабувати рекрутинг.

Богдан Цимбал – Вог / Фото 12-ї бригади спецпризначення "Азов"

До речі, про рекрутинг, про кадри, про зброю. Чого зараз найбільше вам бракує як підрозділу?

Ну, в нас, наче, все добре, бо держава забезпечує найбільш потрібним. Але цього ніколи не буває забагато.

Проблема хіба що сьогодні є в РЕБах, бо хто вигадає кращий – той виграє цю війну. РЕБів треба багато, бо росіяни зробили велику ставку на дрони. А дешевий боєприпас на дешевому дроні може зробити багато біди.

І самі РЕБи постійно треба змінювати та вдосконалювати, бо ворог теж не стоїть на місці.

А людей вам вистачає в підрозділі? Адже в "Азов" не так просто потрапити.

Знаєте, командир, який скаже, що йому вистачає людей, – неправильний командир. Люди потрібні завжди. Але наразі якісних кадрів мені вистачає. Однак в найближчій перспективі їх має стати більше. Для того, щоб виконувати поточні завдання, – вистачає.

Однак важливо розуміти ось що: я не можу собі дозволити вивести батарею на злагодження та відновлення. Так, у нас є план ротації, відпустки і так далі, але вивести підрозділ повністю я не можу. Сьогодні це зробити нереально. Для того, щоб вивести одну батарею, має бути заміна з якісних бійців, щоб це не мало негативних наслідків.

Можна, як роблять росіяни, закидати шапками, але ми завжди робимо ставку не на кількість, а на якість бійців.

Скільки часу у вас займає навчання одного бійця, якщо, наприклад, він приходить рекрутцентру, до моменту, коли він вже стає в стрій у вас в артилерії?

Після співбесіди рекрут потрапляє на БЗВП, яка триває 7 тижнів. Є два варіанти проходження підготовки: курс базової та фахової підготовки для цивільних та фахова підготовка для спеціалістів та чинних військових.

Однак у нас нема можливості проводити БЗВП постійно, то ж іноді люди можуть чекати якийсь час на навчання. Потім кілька місяців потрібно на освоєння фаху. Мені свого часу знадобилося пів року.

У нас є така штука – кожен боєць вчиться всього, що має, аби всі були взаємозамінними. А на це потрібно багато часу. Проте з теперішньою інтенсивністю бойових дій хлопці вчаться цього прямо на війні.

Звісно, спершу вони отримують базу в тилових пунктах, ніхто їх одразу не відправляє на позиції, бо це неправильно. Десь лише через місяць після прибуття він може поїхати на позиції.

"Потрібно мобілізувати всю країну": про кадрову ситуацію і мотивацію

Гадаю, ви бачите, яка ситуація зараз у нас з мобілізацією. Якщо у 2022 році величезна кількість людей добровільно ішла у військо, то зараз тенденції ідуть на спад. Багато людей бояться іти з різних причин. Що думаєте про ті процеси, які відбуваються тепер, і чи є варіант це змінити?

Мобілізація потрібна, але все ж таки я виступаю за контрактну армію. Потрібне нормальне грошове забезпечення, люди мають бути вмотивованими іти служити. Потрібні реформи.

Хоча сьогодні складно це втілити, бо в нас складна ситуація на лінії зіткнення. Але нам треба зараз говорити не лише про мобілізацію військовослужбовців, а й про мобілізацію всієї країни в загальному. Тобто ми повинні поставити країну на військові рейки, перевести підприємства для військових потреб.

Якщо всі люди в Україні будуть працювати для фронту і на фронті – це буде дуже круто і ми всі побачимо зміни. Хоча найперші зміни ми побачимо вже тоді, коли з’являться корпуси і ми матимемо можливість трохи зупинитися, щоб не набирати стільки примусово мобілізованих.

Богдан Цимбал – Вог / Фото 12-ї бригади спецпризначення "Азов"

З іншого боку, мушу сказати, що військовозобов’язані мають розуміти, що треба йти у військо, а не шукати спосіб втекти через гори за кордон. Такі теж є. І для мене це ганебно.

Але, щоб люди не боялися іти в армію, військові підрозділи мають показати, що вміють, що знають, чого навчають, що гарантують, яке буде забезпечення і яку посаду можна собі обрати. Щоб військовозобов’язані розуміли, куди вони ідуть і в які умови.

Ми часто в контексті мобілізації говоримо про забезпечення, зокрема грошове. Зараз військові на передовій можуть отримати 100 000 гривень плюс преміальні. На вашу думку, яким має бути грошове забезпечення, аби у людей була мотивація іти служити?

Тут треба відштовхуватися від того, чим військовослужбовець займається. Треба розуміти, що якщо він виконує завдання на лінії зіткнення, то заслуговує на високу платню. Якщо військовослужбовець займається евакуацією тіл загиблих – там інша платня має бути. У тих, хто не виїжджає на бойові, – теж.

Ще у нас є така річ, як технічний персонал. Наприклад, ми не перемо собі речі та не прибираємо в різних приміщеннях, бо це роблять спеціальні люди. Але якщо прибрати цю радянщину, то вивільниться великий ресурс військовослужбовців.

У нас має бути адекватний розподіл. Зараз військові отримують достатньо хорошу платню, і я як громадянин України розумію, що для бюджету витримати це доволі складно. І не факт, що ми як держава можемо дозволити собі збільшити її.

"То кому я продався?": про квартири азовців і російські ІПСО

Не в останню чергу на мобілізацію у нас впливає і російське ІПСО намаганнями дискредитувати армію. І є такий момент, що, наприклад, і щодо "Азову" не так давно запустили кампанію про те, що нібито командування бригади "продалося Ахметову і купило собі дорогі квартири в центрі Києва". І це відбувається на тлі того, що бійці справді отримують житло від держави і благодійного фонду "Серце Азовсталі". Нам відомо, що ви нещодавно також отримали квартиру. Тому хотілося би, аби ви трохи роз’яснили ситуацію і розповіли про свій досвід.

Усе доволі просто: Росія завжди робитиме фейки, аби дискредитувати нас.

Ми військовий підрозділ, а не політики. Ми нікому не продавалися, і пан Ахметов до нас не має жодного відношення.

По-перше, "Серце Азовсталі" допомагали не тільки "Азову", але і морпіхам, розвідникам та іншим підрозділам оборонців Маріуполя. По-друге, це не державна програма. Є благодійник, який витрачає на це кошти. Чи є поганим те, що військовослужбовці отримують житло? Можливо, хтось заздрить, але це вже інше питання.

Квартири отримували не тільки командири "Азову", але і звичайні бійці. Просто у нас програма працює дещо інакше: командири розподіляють, бо знають, що той і цей втратили житло, у них є якісь проблеми і є сім’ї, житло яким потрібно пріоритетніше. І знову ж таки, я пам’ятаю, хто отримав квартири, і не треба казати, що їх давали тільки азовцям.

Але якщо хтось хоче спекулювати… Я квартиру отримав до того, як отримав звання Героя України. Але після нагородження я отримав ще квартиру від держави – однокімнатну в Києві. Там голі стіни, і я був там один раз. Так можна спекулювати, що я комусь із влади продався?

Богдан Цимбал – Вог / Фото 12-ї бригади спецпризначення "Азов"

У нас в країні свобода мислення, свобода думки, свобода слова. Люди, якщо хочуть так, в принципі, хай собі і думають. Це їхні проблеми. Якби в них було чим зайнятися, то вони б не думали про те, чому комусь із нас дали квартиру.

А як ви сприйняли особисто те, що отримали квартиру? Зважаючи на те, що ви у Маріуполі втратили житло й усе, що там було.

Я скажу так: це був приємний бонус. У мене маленька дитина, я з Маріуполя, а моя дружина – з Івано-Франківська. Житло орендуємо досі, бо я не люблю великі міста, оцей ось шум і поспіх. Тому і від квартири я спочатку відмовився. Але потім мені зателефонував командир, і я не заперечив.

Як кажуть мої побратими, це подушка безпеки для майбутнього покоління. Моя сім’я, якщо щось, не залишиться на вулиці, і це дуже добре.

"Поки існує Росія – будемо воювати": про переговори і майбутнє України

Нині в нас багато розмов про переговори, про можливе закінчення війни. Як ви ставитеся до цього?

Росіяни не зупиняться, і, поки Росія є нашим сусідом, ми будемо воювати. Можливо, у майбутньому щось зміниться, але у тому вигляді, в якому вона є натепер, – це небезпека для нас.

Якщо буде якась пауза – її треба використовувати для підготовки армії і мобілізації усіх ресурсів. Треба готуватися до нової війни. Наша територія окупована, і нам її треба буде звільняти. Ні США, ні будь-яка інша держава не вирішить питання територіальної цілісності нашої країни. Ось і все.

Якщо уявити, що зараз якимось чином війна закінчиться, то що робити нам, українцям?

Ми повинні бути постійно готовими, поки є Росія, Білорусь і Придністров’я.

Колись до повномасштабного вторгнення у нас були вишколи, які називалися "Не панікуй – готуйся". От я раджу людям і далі доєднуватися до вишколів, щоб в загальному розуміти, як поводитися зі зброєю, як надавати домедичну допомогу і так далі.

Люди повинні усвідомити, що ми мусимо бути готовими, а "моя хата скраю" не працює, бо якщо нині ти не борешся за свою державу, то завтра ідеш за сусідню в лавах чужої армії.

Богдан Цимбал – Вог / Фото, надане 24 Каналу

Мені огидно, коли я приїжджаю додому і бачу здорових хлопців, які просто вигадали собі причини не йти служити. Ідіть в адекватні підрозділи, обирайте собі напрямок. Натепер у кожній сім’ї є знайомий чи родич в армії, можна спитати та порадитися, – можливості є.

Вас як військового зачіпає, коли ви приїздите в тилове місто і бачите, як суспільство живе своїм життям?

Мені огидно від людей, які не роблять нічого корисного для армії, для України. Коли вони нічим не допомагають і просто існують. Як каже моя дружина: "Вони просто живуть своє класне життя".

Мені образливо, коли літні пані витрачають половину своєї і так не великої пенсії на донат українській армії, а здорові чоловіки просто живуть собі і ніяк не допомагають. Хоча я знаю багатьох хлопців, які в армії не служать, але допомагають іноді так, що і держава так зробити не може.

Всі мають розуміти: якщо ти не служиш, то будь корисним для армії. Працюй на державному підприємстві, яке робить щось корисне. Ходи на волонтерські гуртки. Урешті-решт – виховуй молодь правильно, щоб діти у дворі не грали в ухилянта і ТЦК.

Якщо завтра фронт посиплеться, то ворог прийде до тебе, і варіантів інших не буде. Повториться Буча, Ірпінь, буде другий Маріуполь, і тоді багато хто прозріє, але буде запізно.