В застінках рашистів. Розмова з Леніє Умеровою, яку 2 роки тримали в російській неволі

Спочатку все йшло добре, я постійно була на зв’язку з рідними. Грузинські кордони пройшла, а от на російському після перевірки всіх речей та документів, стали запитувати про російський паспорт. «Чого це ти з Криму і не маєш його?» В результаті сказали, що «все добре, але зараз приїдуть люди та поспілкуються з тобою». І от чоловіки в цивільному, які відмовилися показати мені будь-які документи, під ручки завели мене в машину і повезли в невідомому напрямку. На моє прохання надати адвоката, відповіли: «Вам не можна, але не хвилюйтеся, ми скоро вас відпустимо». Спойлер — ні. По дорозі вони абсолютно привітно спілкувалися, і хоч мені було дуже страшно, я намагалася підтримувати комунікацію заради своєї ж безпеки.

Привезли в, як виявилося пізніше, відділок поліції, де близько восьми годин допитували. Запитання були ніби просто про життя: Чим я займалася? Коли я виїхала? Кого я в Україні знаю? І все знову і знову, по колу.  Відпустили мене вночі, сказали, що орендували мені готель і викликали таксі. А я все ще на території Росії, українські SIM-карти там не працюють. Тому я у таксиста просила телефон, щоб повідомили близьким, де я і що зі мною.

В цей момент нас зупинила поліція, ніби як звичайна перевірка документів. А в Росії федеративна система управління, тобто у кожного регіону свої правила та внутрішні закони. І в Північній Осетії іноземці не можуть пересуватися міжміськими трасами без спеціальної довідки, за що до мене і прикопалися. Я їм показую штамп у паспорті та кажу: «Мені щойно його поставили, у мене не було можливості зробити ту довідку». На що отримала шаблонне: «Ми просто виконуємо свою роботу». Тому мене знову пакують в іншу машину.

Через викид адреналіну і тривогу почала агресивно відстоювати себе. Проте на всі мої «куди ви мене везете?», вони заспокоювали, що ніби це всього кілька годин, далі — слухання в суді й 2 тис. рублів штрафу. Що цікаво, мене привезли о 4 ранку і я спостерігала, як в кабінет судді зайшли працівник міграційної служби й ще один чоловік у цивільному. Годину вони спілкувалися сам на сам і після цього, о 5 ранку, одразу стався суд. Я наполягала на адвокаті, але вони погрожували, що тоді два тижні я буду у в’язниці на нього чекати.

Права людини вийшли з чату. 

Та що для них взагалі ті права людини? Пам’ятаєш, був серіал «Бандитський Петербург»? От приблизно така атмосфера. Ще й 5 година ранку, я п’ять днів в дорозі, мала восьмигодинний допит до того і вже давно не спала. Тому довго наполягати на своєму я не могла, вони б все одно зробили, як хотіли. Тож суддя призначила вирок — депортація. І все було б прекрасно, якби не нюанс. Щоб людину депортували, треба, щоб дві країни (з якої й куди депортують) домовилися між собою через дипломатичні шляхи. А між Росією та Україною через війну таких взагалі немає.

Тому мене помістили в центр тимчасового утримання іноземних громадян. О 6 ранку почали «шманати», іншого слова і не підбереш. Чіплялися до всього. У мене на спині є татуювання з птахами, то запитували, чи то символ Криму. Привели в камеру, таку звичайну, як у фільмах показують — металеві ліжка, грати та й по всьому. Там я намагалася трохи відпочити, бо розуміла, що сили знадобляться. Десь після 6 вечора мене вивели забрати їжу і я зустріла цивільну жінку — чи то прибиральницю, чи то кухарку. Оскільки я не виглядаю як затятий кримінальний авторитет, спробувала випросити у неї телефон, щоб зв’язатися з близькими. У мене вийшло. Мама — в істериці, а тато тоді був під крапельницями та наркозом.

На наступний день мені привезли адвоката, що мене тоді врятувало, бо багато людей саджають за цією схемою. Це не одиничний випадок, це система. Такі люди певний час знаходяться в статусі інкомунікадо, відповідно, їх можуть допитувати нескінченно. А в такій ситуації вона відрізана від зовнішнього світу, а єдине спілкування — з собою в голові, або з ФСБшниками та адміністрацією в’язниці.

Що було далі, коли прислали адвоката? 

Намагалися добитися апеляції й програли, але через три місяці суд анулював вирок. Одного вечора мені сказали швидко збиратися і йти. А це Владикавказ, десь за містом, я буквально невідомо де, а довідка, за відсутність якої мене затримали, чарівним чином за цей час не з’явилася. Я намагалася попросити дзвінок адвокату, але мені сказали, що я можу зробити це тільки за територією установи.

Буквально за 5 хвилин мене перевірили та вивели за паркан. Як тільки за мною зачиняються ворота, під’їжджає машина, виходять чоловіки в чорному з балаклавами на голові, натягують мені пакет на голову і пхають в салон. Всередині мені перетягують ноги та руки будівельними стяжками, і, чомусь це мене прям тригернуло в той момент — включають російський реп, здається, Єгора Кріда. Я просто їхала з тим пакетом на голові й думала: «Яка недоречна пісня».

Спочатку були сподівання, що мене просто хочуть депортувати таким чином. Потім стала думали про катування і допити, зрозуміла, що і 30 секунд не витримаю. Ще й цей пакет на голові й очі, що перетягнули поверх скотчем — я нічого не розуміла і не бачила. Поки всі ці діалоги відбувалися в моїй голові, вже встигла накрутити себе по повній, тому набралася сміливості й стала ставити запитання. На що — тиша. В результаті мене швидко висадили десь в спальному районі Владикавказу, зняли пакет з голови й поїхали.

Дезорієнтована, я покрутилася  на всі боки й побачила двох чоловіків, які одразу покрокували до мене. Кажуть: «Поліція, шукаємо людей, які ховають наркотики, і ви здаєтеся підозрілою особою». А я, наївна, починаю їм доводити, що вони ж самі тільки що бачили, як мене висадили, шукати паспорт у рюкзаку, щось пояснювати. Але сама розумію, що це явно не збіг. Мене знову беруть під руки й пакують в машину, кажуть, що будемо розбиратися у відділку.

Складають протокол, відправляють на ніч в буцегарню і приносять повістку до суду. Після моїх криків і істерик, дають мій телефон і дозволяють таки подзвонити адвокату. Я набираю номер і розумію, що виклик не йде. Перевіряю — а у мене витягнули SIM-карту — це могли зробити в міграційному центрі. В результаті один росіянин змилостивився і дав свій мобільний. Ми зустрілися з адвокатом в суді, де мені висунули звинувачення не у підкладанні наркотиків, а за непокору органам влади.

Тобто я правильно розумію, що, на їхню думку, ти, така тендітна дівчина, вчинила скажений опір кремезним чоловікам?

Все так за думкою суду. Сторона звинувачення в особі дільничого висунула мені 10 років ув’язнення, але в результаті дали всі 15. І по класиці, перед засіданням в кабінет заходить людина, яка годину спілкується з суддею. З цього почалася моя карусель зі звинувачень — у мене їх було п’ять. Спочатку мені натякали, що я з Хізб ут-Тахрір, релігійної організації, яка у РФ вважається екстремістською. Потім намагалися за вуха притягти інші. До кінця я не знала, яким буде фінальний вирок.

Мене ще й почали перевозити з Владикавказу до Беслану, потім назад, і так постійно, щоб ускладнити спілкування з адвокатом і близькими. Ну і також ослабити моє тіло і психіку, щоб легше було тиснути. Я змінила близько шести в’язниць і всюди були різні умови утримання. Десь навіть були прогулянки, а десь мене годували один раз на день і чинили моральний тиск. Було видно, коли це через рознарядку зверху і через людський фактор. Бувало, що ти бачиш у людини в очах неприкриту і нічим не обумовлену до тебе агресію.

Це спрацювало і в якийсь момент мені стало дуже погано. Не витримав шлунок, я не могла навіть воду пити, організм просто нічого не тримав. Попросила ліків, на що мені сказали, що немає. Тобто не те що лікаря, мені не могли надати навіть якісь прості пігулки з аптеки. Я стала погрожувати тим, що зараз тут помру, а мій адвокат знає всі ваші імена. Тоді йому дозволили привезти мені медикаменти, завдяки яким стало трохи легше. Лікаря ж так і не допустили.

А в перших числах травня мене привели до чоловіка, який поклав якийсь папірець на стіл, включив камеру і сказав читати. Пообіцяв: «Зараз швидко запишемо відео і веземо тебе на обмін». Звучало максимально нереалістично, хоч би в якому стані я не була. Тому я відмовилася і мене, як покарання, відправили до Москви — що цікаво, цивільним літаком. Він виглядав абсолютно ненадійно і жахливо, ну, бо російський. І я ще подумала: «Яка дурна смерть зараз буде, якщо впадемо». Але долетіли під осудливі погляди інших пасажирів. Далі був слідчий відділок ФСБ, де мене також намагалися схилити до визнання провини.

А в чому конкретно ти мала визнати провину? 

Саме той документ я навіть не читала. Я думала, якщо подивлюся, почнеться внутрішня комунікація з цим змістом. Тому я просто відмовлялася та просила адвоката. Тоді мене почали залякувати. Через декілька годин слідчий все ж прочитав мені звинувачення — передача інформації про розташування російських військ угрупуванню «Схід» на території Київської області. Тобто шпигунство.

В результаті я домоглася дзвінка адвокатові, але не тій, яка була зі мною у Владикавказі. Я впевнена на 90%, що вона співпрацювала з ФСБшниками, бо почала активно вмовляти мене прийняти російське громадянство. Різними шляхами — розповідала, як захищала в суді чеченських терористів і як ФСБшники тих жорстоко катували. І це відбувалося постійно, поки я не попросила родичів знайти іншого фахівця.

Після слідчого відділку мене відправили в ІПС — місце, де перебувають люди до суду, — там зі мною була жінка. Вона також наполегливо натякала, щоб я погоджувалася і підписувала всі папери. Говорила про це мені всю ніч. Такий психологічний тиск.

Думаєш, підставна була?

Та я впевнена. Нас потім завели в камеру, де перебувала ще одна ув’язнена. І коли цю підозрілу жінку вивели, я дізналася, що з’явилася вона на горизонті несподівано за пів години до мене, принесла з собою книжки й воду. Сумнівів немає. Тож після суду мене на два місяці відправили в СІЗО Лефортово і кожні кілька місяців повторювали ці спроби змусити мене підписати зізнання.

Лефортово вважається головною в’язницею Росії. Для мене абсолютно дико, що тебе відправили саме туди. Що відбувалося і як виглядало твоє життя там?

Там я познайомилася з українцями й з дійсно «хорошимі рускімі», які сиділи з різних причин. Хтось міг напряму висловлюватися проти чинної влади, а одна дівчина, наприклад, заплатила своєму психологу, той задонатив на ЗСУ, а пацієнтка потрапила за ґрати на 12 років.

Розслідування моєї справи тим часом проходило буквально ніяк. У мене було кілька офіційних зустрічей зі слідчим і одна психіатрична експертиза, де визнали: «вмєняєма», хоч і ставили безліч провокативних запитань, які не стосуються психічного здоров’я. Наприклад, «Чий Крим?». Я відповідала, що Крим мій. Суди проходили мегашвидко — буквально 2 хвилини слухання, 30 секунд обговорення і зачитування висновків. Для мене це було дивно, адже щоб продовжити термін затримання, мають бути об’єктивні причини. Але в російських судах все, що проходить за статтями шпіонаж, екстремізм, тероризм — ніби в сліпій зоні.

А як загалом до тебе ставилися в місцях позбавлення волі? Я так розумію, всюди по-різному?

Часто бували, я б назвала це, капості. Вмикати й вимикати світло в камері вночі — це стандартна практика. Грюкали сильно, щоб неможливо було спати. Іноді могли штовхнути в стінку. Хтось гнобив сильно за те, що я українка, або залякував. Але я була в контексті кейсів, як-то Нарімана Джелялова, і розуміла, що подібне відбувається у РФ всюди. Тому я намагалася не сприймати на свій рахунок, ні з ким не спілкувалася і не конфліктувала.

В Лефортово було більш сухе ставлення, наглядачі діяли по протоколу. Але якщо ув’язнений собі дозволяв зайвого, то і вони не соромилися. Було таке, що за мною не закривали двері в камері, це не випадковість. Інстинктивно ти хочеш вийти, і якщо таке трапляється, то тебе одразу закидають в ШІЗО. Було таке, що їм не сподобався лист, який я написала близьким. Вони і його не відправили, і кілька місяців не віддавали мені ті, що надійшли.

Це ж теж своєрідний психологічний тиск.

Дуже сильний. Я більшість часу була сама і листи — це одне з нечисленних джерел позитивної енергії. Коли його немає, ти починаєш варитися в власних думках.

А як в загальних рисах виглядали камери?

Це завжди залізне ліжко і якась тумбочка, стіл і стілець, що прикручені до підлоги, і решітки. Туалет і раковина знаходилися під камерою і, як і весь простір — все проглядалося 24/7. В душ нас водили окремо. Розмір приміщення залежав від установи, в Лефортово, наприклад, десь всього 6 на 8 квадратних метрів. А десь і побільше, як справжня кімната. І, звичайно, моїм постійним супутником були камери спостереження. У мене тепер травма, я коли заходжу в якийсь заклад, автоматично шукаю очима, де вони.

Не можна в камері мати будь-які гострі предмети й абсолютно ніякі шнурки. Але при тому наявність постільної білизни нікого не бентежила. Щотижня відбувалася перевірка, щоб не було заборонених предметів або надто прогресивних книжок. Я ще вела щоденник — записувала роздуми, події, цитати з книг. Українською, звісно. І вони брали мої чернетки, кликали одне одного і намагалися перекласти.

Познайомилися там з дівчиною з Запорізької області, яку судили за шпіонаж і тероризм, тобто це 20 років. Їй було так нудно, що вона у своїх записах зазначила: «Україна — це Житомир, Бориспіль, Кривий ріг, Харків, Київ і Москва». Там такий кіпіш піднявся, її водили до керівництва, на допити, до психіатра. Вона ж тільки відмахувалася, що ручку розписувала.

А що вам дозволялося мати в камері? І взагалі, чи могли близькі щось передати? 

Через адвоката могли передати продукти або мінімальні гігієнічні речі. До того ж всюди, де я була, дотримувалися правил. За ними жінкам мають передавати гігієнічні набори: мило господарське і звичайне, зубна щітка і паста, прокладки. Але я знаю, що багатьох в місцях утримання на Донеччині та Луганщині такої розкоші немає.

Книжки всі проходили жорстку цензуру. В попередніх місцях утримання бібліотеки були скупі, з виключно радянською пропагандою у доступі. І тільки після десятків написаних заяв до керівництва, мені змогли передати книжки з англійської та Бредбері. А вже у Лефортово була достойна бібліотека. Всі, хто там сидів, здавали до її архіву прочитані книжки. Проте навіть за час, що я там перебувала, поступово вилучали все більше творів, які ніби написали екстремісти та терористи. Тому, думаю, зараз вона порідшала відсотків на 20. Я намагалася читати багато занудної літератури щодо маркетингу, економіки, психології тощо.

А чому саме занудної?

Бо у неї ти вкладаєш багато сил і ніби фізично працюєш, коли читаєш. Так ти займаєш мозок і навіть трохи втомлюєшся за день. А в художню літературу ти поринаєш і розчиняєшся, швидко книгу прочитуєш, а потім повертаєшся до жорсткої реальності. Загалом намагалася займати себе всім — писала конспекти за книжками або листи. Не всі з них відправлені, але є навіть ті, які дісталися за кордон. Перестукувалися з сусідами в інших камерах.

А можливості спілкуватися наживо у вас не було? 

Ні, там максимально все закрито. Єдина можливість спілкуватися — коли перед черговим судом вас заводять в маленьку кімнату для очікування. Або коли ви разом їдете туди в автозаці. Так я познайомилася з іншими українськими хлопцями та дівчатами, з однією ми навіть заприятелювали, коли стояли 17 годин у заторі. Тоді ми намагалися підтримати одна одну і повторювали, що нас точно обміняють. Крім віри нам нічого не залишалося. Коли вона дізналася, що я вийшла, то писала мені радісні листи. Я сподіваюся, що скоро вона також повернеться.

Як, наприклад, виглядав твій стандартний раціон? 

В Північній Осетії зазвичай це були каша або макарони і якась сосиска, якщо пощастить. В іншому випадку — гидотна підлива з цибулі та томатів. А їсти треба, хоч я і не одразу це усвідомила. У мене в рюкзаку з собою була величезна шоколадка, я два тижні тільки її і їла по маленькому шматочку, бо боялася, що мені щось підсиплють.

В Лефортово порівняно краще — водяниста каша і якась риба, яку явно погано розморожували, вона жахливо пахла. Іноді тушковані картопля з капустою, або якісь простенькі супи, куди додавали переморожену курку. Це м’ясо неможливо було їсти, тому зазвичай я харчувалася тільки кашами. У мене через це впав сильно гемоглобін і я стала непритомніти. То мені назначили дієту — давали через день яйце і шматок маргарину.

Пам’ятаєш день, коли тобі сказали, що тебе обмінюють й випускають?

Це відбувалося впродовж кількох днів. Спочатку були натяки. Якось несподівано без пояснень мене і ще трьох людей посадили в автозак. Потім на зупинці до нас підсадили ще пасажирів — і всі українці. Тоді я замислилася, що раніше мене тримали від українських цивільних максимально окремо. Ми ще й довго їхали, з 5 ранку до середини ночі.

Приїхали в якесь страшне, старе і дуже холодне СІЗО, де в результаті я провела вечір 11 вересня і день 12-го. За цей час я сильно замерзла, а мої речі принесли тільки після криків. На той момент думалося, що може я собі все нафантазувала і нас просто переводять в інше місце утримання. Але от в обід чую, як під’їжджає автобус, після чого нас вивели, пошикували обличчям до стінки, наказали назвати прізвища і повели всередину. І ми так йдемо, дивимося в очі одне одному, а ті палають. Ми вже точно розуміємо, що відбувається, і не стримуємо усмішку.

Нас довезли до білоруського кордону, там підійшли КДБшники, оголосили, що ми їдемо на обмін, і роздали нам пакети з тормозком: пюрешка, котлета, овочі якісь. Ще якихось три години й нас привезли на кордон — десь між лісом і лісом. У нас була велика і різноманітна делегація: семеро цивільних, декілька ТрО, військові. Тож з кожного напрямку зустрічали представники з відповідним прапором і просто багато інших людей з синьо-жовтими.

Ми йшли шеренга на шеренгу — українські полонені та російські. І я дивлюся на людей навпроти, а вони такі рожевощокі, нагодовані, здорові. І наша компанія, яка одразу видно, що буде ще довго відновлюватися після російської неволі.

Це ще була п’ятниця, 13 вересня. Попри забобони, найкращий день мого життя — другий день народження.

В мене в голові не вкладається, наскільки це, напевно, було для тебе водночас сюрреалістично, радісно і дивно. І що далі, після того, як вас обміняли?

Це складно передати. Ти вдихаєш українське повітря, а воно прямо набагато смачніше. Вперше за два роки бачиш нормальне сонце. Бачиш, як в очах людей, які їхали з тобою, наново народжується життя. Як рослина, яку довго не поливали, вона майже почала в’янути, але от про неї згадали, дали їй води — й та знову позеленішала. Хлопці, які пройшли свого часу Маріуполь і Оленівку, плакали від щастя. Воно і зрозуміло, адже те, що з військовополоненими відбувається в російському полоні, — це пекло.

Уповноважені люди провели нам інструктаж, пояснили, що зараз нас повезуть додому, а поки можна подзвонити рідним і перекусити. Але всіх цікавило ще одне важливе запитання. «А правда, що наші в Курськ зайшли?» — пролунало на весь автобус. Коли цю інформацію підтвердили, всі почали аплодувати, тупотіти, кричати. Адже тебе роками годують дезінформацією, що від України нічого вже не залишилося, тому зізнайся у злочині на відео. А тут наші у Курську — це фантастика. Також брехали, що нікого з людей вже немає, чоловіки на фронті, а жінки — за кордоном. А тут ми автобусом під’їжджаємо до Києва, а там як завжди затор. Все стабільно.

Далі мене повезли до лікарні у Києві. Я собі вже нафантазувала, як повертаюся додому, торкаюся своїх речей, сплю у своєму ліжку. І тут мені кажуть, що два тижні я на карантині, виходити з поверху не можна. І це зрозуміло, адже хто росіянам заборонив би передати через мене якусь хворобу на українські терени.

Кому ти першочергово подзвонила?

Братові, який теж живе в Києві. Він стільки всього зробив, щоб мене повернути. Коли я почула його голос, то навіть не впізнала. Він теж був у приємному шоку, коли я першою ж фразою сказала «мене повернули». Він з делегацією приїхав того ж вечора, на що лікарка їх розвернула і наголосила, що карантин. Проте у нас, напевно, присутній сімейний скандальний ген, тож на 5 хвилин брата все ж пустили. Він так посивів за цей час…

Я йому так вдячна за все. Не тільки за ті публічні заходи, інтерв’ю, ефіри тощо, де він розповідав мою історію. А й за те, що залишилося між нами. В особистих листах мені він ніколи не писав «мені так шкода» або «яка ж ти у нас бідна». Навпаки, він акцентував на тому, що я маю бути сильно і що він вірить в мене. Що вони роблять все належне, щоб мене витягнути, але і від мене багато чого залежить. Не жалість, а мотивація. І це працювало, я відчувала відповідальність за себе і за рідних. Мені здається, коли ти переносиш всі події на собі й в контексті того, що відбувається, так легше. А коли твій близький у неволі — це завжди про невідомість.

Як проходила твоя адаптація після повернення?

Я думала, що буде значно легше, але так, на жаль, не було. Два роки без людей дали про себе знати, і це в більшості повпливало на комунікацію. Ти ніби розумієш тактику рухів, що ти маєш робити, як говорити, але всередині постійна тривога і бажання ізолюватися. Проте я від початку розуміла, що мовчати — це не мій шлях.

Дайте мені розповісти про свій досвід, наголосити на важливих меседжах, поговорити з людьми, які ухвалюють рішення. Ми маємо діяти. Це усвідомлення мені допомогло, якби я просто сиділа на місці, то остаточно закрилася б. Про цивільних розповідають так мало, а їх так багато в російській неволі.

Що найскладніше було у цей період? Наприклад, от ти повернулася, а люди тусуються в барах і на вечірках — тебе це не дратувало?

Насправді навпаки. В неволі я собі в голові вибудувала план, що я не можу падати духом, буду віджартовуватися та будувати стіни проти агресії та тиску. Тому коли повернулася до Києва, не могла зрозуміти, чому люди такі серйозні. Так, майже щодня Україну обстрілюють, але нам не обов’язково лізти в помиральну яму. Наразі це — життя, яке ми маємо, іншого не буде. Люди, давайте іноді розслаблятися. Якщо кришку з чайника постійно не відкривати, то пар почне нагрівати голову. Ми не маємо права зараз впадати в такий анабіоз, треба бути мобілізованими, щоб допомагати. А якщо ви не на фронті й не в полоні, у вас є набагато більше можливостей розвантажитися.

Ти багато зараз виступаєш під час великих міжнародних подій. Які основні меседжі ти намагаєшся донести до аудиторії, яка тебе слухає? 

Перший. Не забувати про цивільних заручників, їх і за офіційними даними багато, а за неофіційними — в десятки разів більше. Росіяни намагаються приховати інформацію про цих них. Я ж повторюю, що це люди, які мають власну гідність і відстоюють свої цінності. І вони не мають за це сидіти за ґратами. Наш обов’язок — повернути цивільних.

Другий. Мій Крим. Він окупований вже 11 років. І як би нам не намагалися нав’язати, що місцеві погоджуються з новим режимом, кількість політв’язнів, яких депортують в різні в’язниці РФ, говорить про інше. Тому ніхто не має права називати Крим російським і робити його поступкою в переговорних процесах.

Ілюстрація обкладинки: Platfor.ma. Фото: Укрінформ // Дмитро Лубінець

Авторка:  Тетяна Капустинська

Джерело: Platfor.ma