«Це крайнощі, пане Сірьожа!». Веселі цитати з інтерв'ю резонансного кандидата на посаду мовного омбудсмана Олександра Завальського

Ниття вашої авторки щодо майже повної відсутності в нашому медійному полі гардтокових інтерв’ю нарешті почули вищі сили! Бо до Сергія Смальчука в програму «Воїни слова» на «Київ FM» прийшов уже скандальний актор Олександр Завальський. Якщо ви проґавили цю мегаколотнечу, то переказую коротко. 

Перший термін мовного омбудсмана Тараса Кременя доходив свого фіналу. Попри те, що він міг претендувати на ще один термін, його кандидатуру навіть не висували. Що неабияк збурило нашу культурно-інтелектуальну спільноту, яка зібралася й навіть написала лист.Але це не допомогло. Кілька днів тому Кабмін Кременя звільнив. 

Два слова, про процедуру обрання. Кандидатів на уповноваженого з прав державної мови подають: Мінкульт, Мін'юст і уповноважений з прав людини. Остаточне рішення — за урядом. Чому представників усіх цих інституцій не влаштовувала кандидатура Кременя — нам у редакції неясно. Та й самому Кременю теж. У програмі «УП чат» він сказав, що не знає, що ж це робиться:

«З міністром культури Миколою Точицьким з перших днів його перебування на посаді склалася добра, конструктивна взаємодія і співпраця. В нас була домовленість, і це була його пропозиція, що "у нас немає альтернатив вам, ви єдиний, хто в цій країні працював уповноваженим, ви виконуєте свої завдання".

Аналогічна розмова була з пані міністеркою Ольгою Стефанішиною і паном уповноваженим Дмитром Лубінцем. Але в результаті вони подали ті кандидатури, які, на їхню думку, відповідають викликам [...]

Відповіді я не почув. Ані публічно, ані приватно. Час покаже, наскільки це рішення стосовно заміни було недалекоглядним і некоректним».

В результатіЛубінець висунув фольклористку Олену Івановську, а Мінкульт — ексзаступника міністра освіти Павла Полянського. 

Найбільше нині запитань саме до пані Стефанішиної (чи до тих, хто ухвалював кандидатів від Мін’юсту). Спочатку вони пропонували також фольклористку Ірину Коваль-Фучило. Проте пані Ірина дослухалася до зауважень від спільноти на свою адресу (мовляв, у неї немає досвіду саме правозахисної діяльності, як і в Олени Івановської) та відмовилася від участі в конкурсі. За що, між іншим, одержала підтримку і повагу. 

Але в Мін’юсті не здалися і знайшли іншого кандидата. Не знаю, хто їм такого нарадив, але це був фатальний вибір, адже пан Олександр Завальський упевнено йде до того, аби перетворитися на мем. Він досвідчений актор дубляжу, подейкують, що доволі приємна людина, але його компетентність викликає навіть не запитання, а ЗАПИТАННЯ!!!!!

Попередньо товариство в соцмережах потішалося над дописами пана Олександра і його програмою, оприлюдненою у фейсбуці. Але він зробив хід конем і прийшов на інтерв’ю до пана Сірьожі Смальчука, за яким тепер, схоже, цей варіант імені надовго закріпиться. Чому Завальський почав його так називати — непонятно навіть самому Смальчуку. Хоча чого мені вже стібатися? Вашу Антоніну насправді звати пані Лєна, мене так називають роками. І, користуючись нагодою, хочеться зауважити, що це не російське ім’я, а хто не вірить — ідіть почитайте «Царівну» Кобилянської та поцікавтесь популярними жіночими іменами в Австрії, Німеччині або Швеції. Водночас, я не чула, щоби Сергій Смальчук позиціював себе публічно як Сірьожа.

Хай там як, ми всією редакцією йому щиро дякуємо за справді відмінну роботу інтерв’юера. Він досить доброзичливо, без хамства, упередженості, але жорстко продемонстрував нам усім напрочуд ясно — Олександр Завальський не може бути мовним омбудсманом через разючу некомпетентність, якої він навіть не збирається приховувати. І якщо його таки призначать, це має перетворитися на справжній скандал. 

Я підготувала для вас кілька уривків, які цілком усе продемонструють. Але спочатку — переказ найяскравішим моментів. Хоча я наполегливо закликаю подивитися це інтерв’ю на власні очі. 

Отже, пан Олександр стверджує, що пропозиція піти на конкурс була для нього несподіванкою, хоча внутрішньо він був до цього готовий. Пропозицію ж зробили так: «Мені зателефонували, я не знаю звідки, пробачте. І сказали: "Ви такий і такий?". Я кажу: "Так, так, так". Відповідають: "Ми все про вас знаємо, і є пропозиція балотуватися або брати участь у конкурсі на уповноваженого із захисту української державної мови"».

Смальчук поцікавився: «А ви навіть не запитали, хто це?». На що Завальський відповів: «А я потім дізнався. Ну, ви його навряд чи знаєте. Це та людина, з якою я працював щодо української мови, бо він був російськомовним. Журналіст. Звідки він — я вже у це не входжу. Тому що я — аполітична людина».

Цікава ситуація, правда? Але далі — цікавіше. Чому в Мін’юсті обрали саме його, пан Олександр не знає, стверджує, що для нього це таємниця. Але припускає, що це може бути тому, що «Я вже 40 років, пробачте, в етері. І радіо, і телебачення, і голос мій знайомий. І щороку, пробачте за бахвальство, перед Новим роком або на Різдво ви чуєте мій голос майже в кожній родині».

І це свята правда! Скажіть, що не дивилися це мільйон разів. 

Олександр Завальський каже, що озвучив в обох частинах «Самого вдома» всіх чоловічих персонажів. І Антоніна вважає цю роботу просто чудовою та дякує за неї від усього серця. Бо вона, зокрема, є яскравим показником, чому кожен повинен робити те, в чому є профі, та не лізти у справу, в якій абсолютно нічого не тямить. 

Бо пан Олександр відкрито каже, що з мовою працював як актор та викладач, але не як правозахисник. Але ж саме ці знання потрібно мати мовному омбудсману: розуміння законів, як вправлятися з бюрократичними механізмами тощо. Тому пан Сірьожа і запитує, чи стане в його гостя компетенцій? 

Сергій Смальчук: У вас є досвід правозахисної діяльності?

Олександр Завальський: Буде!

С. С.: Він має бути до призначення на конкурс. 

О. З.: Правильно. Виходячи з того, що я сказав, що я 40 років цим займаюся без державних посад, то в мене є такий досвід захисту української мови. 

С. С.: В правозахисній діяльності?

О. З.: В юридичній — ні, не хочу вас обманювати, і глядачів, і слухачів. Саме юридичної освіти у мене немає. Але у мене є громадянська позиція. 

С. С.: І у мене є. 

О. З.: Правильно. То і ви теж можете бути.

Але тут ви не смійтеся, бо Олександр Завальський нічого несподіваного не сказав. Ось такий принцип призначення на посади в нас практикують упродовж останніх років. Можна було ще дивуватися у 2019 році, коли конкурс на посаду голови Держкіно хакнули в абсолютно нахабний спосіб, щоб, вочевидь, отримати на посаді свою людину. Тому замість одного з кількох доволі авторитетних у кіноспільноті професіоналів ми отримали податкову інспекторку та спеціалістку з екології Марину Кудерчук. Яка успішно розвалила майже всі напрацювання нашої кіногалузі к чортам собачим. 

Прикладів такого — десятки. Включно з теперішнім міністром культури і страткомунікацій. Тепер ось дійшла черга до уповноваженого із захисту державної мови. Складається враження, що пан Олександр абсолютно не відстрілює ситуації і говорить цілком щиро. Бо зазвичай такі креатури від журналістів тікають. 

Візія Завальського в тому, що нехай він не має досвіду роботи із законодавством, проте головне — це бажання, патріотизм та громадянська позиція. Навчитися вже можна після призначення. А там команда щось підкаже. І взагалі, хай підлеглі усім цим займаються. Пан Олександр у разі потрапляння на посаду перевірить, чи розуміються вони в темі. Але як він це робитиме, якщо сам, за своїми ж словами, «не настільки в матеріалі»? За те, що команда його не прийме, не переживає. Адже знає, як знайти підхід до людей. 

Одне з тверджень Завальського полягає в тім, що не можна людям агресивно нав’язувати українську, а треба з ними розмовляти. Проте сам він зізнається, що ніколи в житті не стикався з порушенням мовного закону, приміром, у ресторанах чи магазинах. Коли люди категорично відмовлялися переходити на державну. Як саме розмовляти в таких випадках  гість так і не зміг пояснити:

О. З.: До вас звертаються: «Говоріть, будь ласка, українською». А чому ви не говорите? Я можу сказати.

С. С.: Бо їм плювати.  

О. З.: Ні. Я можу сказати, чому. Тому що вони нею не говорять. Люди різні є. І я знаю людей російськомовних, які — і це трагічні моменти — за один день перейшли на українську мову.

С. С.: Так, і я таких людей знаю. А ось що ж заважає українським громадянам перейти за 30 років на українську?

О. З.: Людський фактор і відсутність патріотизму.  

С. С.: Що з цим робити? Розказувати їм про те, що а давайте будьте патріотом?  

О. З.: Ні. Ні, то до цього треба прагнути. Я ж сказав, що треба виховувати покоління, які будуть патріотами. Як? В школі... 

С. С.: Стоп. Ви думаєте, що за 30 років до вас цього нічого не робилось, а зараз ви прийдете і такі всі раптом стануть патріотами? 

О. З.: Ні. 

С. С.: Що нового ви можете до цього додати? До того, що робилось 30 років в Україні, що люди раптом зрозуміють, що вони помилялись все життя, треба любити Україну й говорити українською.  

О. З.: Не лише карати.  

С. С.:  Але що робити?  

О. З.: Що? Спілкуватись, говорити, переконувати і підтримувати людей. 

С. С.:  Ну, я повернусь до прохання мого в магазині, конкретна історія. Я мушу викликати поліцію, тому що людям плювати. Я це стверджую. Так от, я хочу почути, як їх переконувати?  

О. З.: Перш ніж викликати поліцію, якщо вже конкретно до цього випадку, — звідки ви родом?  

С. С.:  З Волині. 

О. З.: Ні, ні, ні, я маю на увазі ту людину. З Донецька. У Донецьку що, зовсім не було української мови? 

С. С.:  У Києві що, зовсім не було української мови? Ну ще раз, пане Олександре, це не працює.

Упродовж подальшої розмови Олександр Завальський не навів жодного прикладу, як він переконав перейти на українську бодай, наприклад, офіціанта, який це зобов’язаний робити, але категорично не хоче. Як це робити іншим — теж не сказав. Між тим це один із пунктів його програми. 

До речі, мене це питання також дуже цікавить. Ваша Антоніна не те щоб була яскравою любителькою вимагати української від людей зі сфери обслуговування. Я в таких випадках просто йду з цього закладу, бо досвід показує, що часто такі прохання до одного місця і ситуації перетворюються на велику сварку. І я би також хотіла почути, як з цими людьми треба розмовляти, ще й м’яко та неагресивно, утім ефективно? І чому порушення закону взагалі повинно настільки толеруватися?  

Якщо пан Олександр не має рецепту для такої відносно легкої ситуації, то як бути зі складнішими? Коли російськомовним людям роблять зауваження за російську в побуті? Чи це не є переходом особистих кордонів і червоних, даруйте, ліній? Але як тоді бути з тією неймовірною кількість російськомовних дітей? В який спосіб це молоде покоління мусить українізуватися, якщо сім’я цього не прагне робити? Маю десятки знайомих, які бідкаються, що їхні діти є чи не єдиними українськомовними у групі садочку чи класі школи. І через це оточення часом скочуються на російську чи навіть зазнають булінгу. Як бути з такою ситуацією і як її вирішувати?