Контекст, запобіжники, білосніжні пальта. Як журналісти посварилися через професійні стандарти «Бабеля»

Почалося все з того, що редакторка відділу політики «Дзеркала тижня» Інна Ведернікова прочитала оновлені стандарти видання «Бабеля» і надихнулася на лонгрид. Починався він із такого речення: «Коли стандарти підміняють мислення».

Смайлик вона, звісно, поставила, та Антоніна вже налаштувалася на палку дискусію. Загалом, пише Інна, стандарти у колег такі собі непогані, але часом – лише на папері, а не в житті. І наводить 31-ий пункт (загалом їх 56), який нам мовить, що:

Що це таке? Це коли, спостерігаючи за тим, що відбувається з інституціями, гілками влади, суспільством тощо, ти розумієш причини й улавлюєш наслідки. Тобто аналізуєш факти й події, оцінюючи те, що відбувається. А якщо ти робиш це багато років — ти носій тієї самої інституційної пам’яті, яку ми хочемо бачити в державних інституціях і яка забезпечує спадковість політик.

Таким чином, розуміння політичного контексту допомагає правильно складати пазли, щоб окремий епізод подій був вписаний у загальну картину. Тоді політичний контекст може пояснити читачу, чому одні й ті самі політичні кроки призводять до різних результатів у різних країнах або в різний час. Чому, наприклад, у тій самій Польщі ліквідація Антикорупційного бюро, про яку нещодавно оголосили, не матиме таких наслідків, як в Україні.

Тому якщо дивитися на історію з НАБУ і САП, виходячи з політичного контексту, вона виглядає, м’яко кажучи, інакше, ніж у 31 пункті стандартів «Бабеля». Тобто ми маємо справу не з одиничним «технічним рішенням» урізання повноважень двох інституцій, а з ланкою в ланцюгу кроків, що розмивають незалежність усієї антикорупційної системи, яка вже наростила м’язи й дотяглася до ядра влади (навіть маючи серйозні законодавчі перепони): обшуки й арешти детективів, тиск на НАБУ і САП, контроль кадрових процедур, публічні атаки на керівників.

І все це на тлі жорсткої концентрації влади в руках президента в умовах воєнного стану, абсолютної несуб’єктності уряду й парламенту, посилення впливу спецслужб, що перетворилися на селективно застосовуваний політичний та економічний інструмент Банкової, розпад нереформованої правоохоронної системи, відсутності справедливого суду.

І це — політичний тренд. І завдання журналіста — побачити тренд, а не лише пункт у документі.

Без контексту все виглядає безпечним. Звісно ж, у законопроєкті, який парламент безмовно проголосував за командою Банкової, немає слів «авторитаризм», «контроль» чи «залежність». Але чи означало це, що все гаразд? Адже саме так і працює політична ерозія: поступово, без гучних формулювань, через зміну процедур і підпорядкувань.

Якщо ми не будемо називати речі своїми іменами, посилаючись на «нейтральність», то просто станемо частиною процесу, який описуємо. А суспільство, не отримавши пояснення, сприйматиме такі рішення як норму. А потім дивуватиметься, звідки взявся авторитаризм.

Але у нашому випадку медіа й громадські активісти дали суспільству пояснення, і ми отримали «картонний протест», який змусив президента зробити крок назад.

Так працюють причини й наслідки — навіть на короткій часовій дистанції. Тобто контекст — теж факт.

Контекст перевіряється так само, як документ. Його видно в повторюваності дій, зміні процедур, реакції інституцій, у тому, хто мовчить, а хто діє. Якщо ми боїмося назвати тренд авторитарним, поки його не зареєстрували офіційно, ми не захищаємо стандарти — ми підміняємо їх формальністю. Факт без контексту — це не інформація. Це відмова від сенсу та інформування».

Правду кажучи, ваша Антоніна з Інною згідна. І як журналістка, і як частина аудиторії. Коли я занурююся у не дуже знайому, а то і зовсім незнайому тему, то хочу аби мені, крім сухих фактів та висновків, дали саме контекст. Саме в аналітичних матеріалах – не лише в авторських колонках. Це, якщо хочете, мій життєвий висновок. Щоправда, я повинна довіряти журналісту, який мені цей контекст пропонує, і бачити, що він намагається бути неупередженим. Відповідно, це людина, яка дбає про свою репутацію та не є байдужою до теми, яку висвітлює. І ще я часто бачу, як цього контексту бракує читачам, які раніше не надто цікавилися культурою. Сухої аналітики буває замало, аби пояснити щось глобальне. 

Також я цілком підтримую ось цю думку: «Якщо ми боїмося назвати тренд авторитарним, поки його не зареєстрували офіційно, ми не захищаємо стандарти — ми підміняємо їх формальністю». І тут вже говоритиму як журналістка. Коли головою Держкіно стала Марина Кудерчук, контекст нам чітко говорив, ба навіть кричав, що кіноіндустрії – гайки. Це і практичо відсутність у пані Марини досвіду роботи у сфері кіно, явно мутний конкурс із, таке враження, втручанням Офісу президента з метою пропихнути свого зручного кандидата, коментарі багатьох джерел про байдужість нової очільниці до кіно в принципі. 

Цього всього, згідно стандартів «Бабеля», давати в аналітичному матеріалі не можна. Лише в авторській колонці. Принаймні, я так усе це трактую. Бо про вплив ОП на конкурс ХЗ взагалі – доказів у нас немає, а лише здогадки. Нагадаю, у фінал конкурсу пройшла єдина кандидатура – продюсерка Юлія Сінькевич, яку підтримувала велика частина індустрії. І не пройшов режисер «Слуги народу» Олексій Кірющенко. Але Юлія посаду не отримала, бо не пройшла фінальну співбесіду – їй закинули невміння керувати колективом. Чому? Людина була генпродюсеркою Одеського кінофестивалю. Оголосили другий конкурс, в якому теж брали участь авторитетні кіношники, але виграла Марина Кудерчук. 

Також у «Бабеля» серед стандартів є пункт 24: «За жодних обставин анонімні джерела не можуть оцінювати (давати свою точку зору на) експертність, репутацію або моральні якості інших людей. Ця умова є запобіжником для зловживання анонімністю». 

Тобто, якщо я поговорила з 10, 15 і більше людьми, яких вважаю поінформованими, і вони однозначно (але не під запис) стверджуватимуть, що ось той і той має погану репутацію у сфері (чи навпаки – котик, зайчик), то послатися у матеріалі на них я вже не можу. Бо вони анонімно дають характеристики репутації. Нічого собі! У мене тоді, шановні, уся робота полетить. 

Хай там як, українському кіно справді прийшли гайки. Слава богу, не остаточні, але галузь із такої, яка дуже динамічно розвивалася, зазнала серйозної стагнації. І це було зрозуміло з контексту ще у 2020 році. Про зашквари Держкіно цього періоду почитайте тут, тут, тут, тут, тут. Могла б ще накидати, але і з цих матеріалів усе ясно. 

Так, але перейдімо до відповідей очільників «Бабеля». Ой, тільки дам вам трохи контексту, без якого – нікуди. Та ви, напевне, й без мене все знаєте. З одного боку видання шанують багато читачів і це було дуже помітно після допису головної редакторки Катерини Коберник, в якому вона розповіла, що церез помилку Монобанку «злетіли» усі підписки на видання. Тоді у коментах було багато підтримки та обіцянок ще раз підписатися на щомісячні донати. 

З іншого боку – і до Катерини, і до її заступника Гліба Гусєва можна спостерігати дуже поширену, яскраву емоцію роздратування та іронії. І у журналістській тусовці, і черед читачів. Керівників «Бабеля» постійно називають «білими пальтами» за (як багатьом здається) постійне вивищення над іншими та вже навіть якусь карикатурну хвалькуватість. Яка взагалі не балансується самоіронією. А також часті твердження, що усе навколо погано, непрофесійно – не то шо ми. Припускаю навіть, що це може відштовхувати частину потенційної аудиторії. 

Ось навіть у цій історії натяки ми бачимо на самому початку. У коментах Катерини та Гліба до допису Інни маємо такі фрази: «Дякую, що прочитали повністю — це рідкість. Більшість дискусій закінчувались на обговоренні заголовку» та «Привіт! Схоже, це перший критичний розбір по суті». Ну а самі стандарти на сайті «Бабеля» починаються так: «Журналіст «Бабеля» служить місії видання: бути голосом здорового глузду в суспільстві, яке відчуває сильний його дефіцит». 

Але не подумайте, що ваша авторка усе це засуджує. Бо, знаєте, жоден «Бабель» не дотягнеться до бундючності Антоніни. Я вам вже колись казала, що маю не просто біле пальто, а два білі пальта і білу шубу. Ну, аби вже усім було чітко зрозуміло, що я тут стою красіва та розумна. 

А ось інші – засуджують. Просто якісь заздрісники, я вважаю. Твердять, що ось це вивищення, зацикленість на стандартах, те-се їх дуже насторожує. Мовляв, така схема нагадує їм відмінників, яким важить отримати лише гарну оцінку, але не знання. Бо перше далеко не завжди дорівнює другому. Формальний погляд каже нам про зворотнє, а ось емпіричний досвід штовхає до більш складних висновків. 

А ось самі керманичі «Бабеля» наполягають, що шанують свою аудиторію і готові перед нею нести відповідальність. А зокрема для цього і потрібні стандарти, причому чіткі. Аби читачі могли тикнути пальцем журналістам на помилку та обгрунтувати свої претензії якимось із пунктів стандартів. 

 

Ну що, достатньо контексту? Давайте тоді, нарешті, до відповідей. Ось що пише у коментах Катерина Коберник:

Інна відповіла так.

У коменти включився експерт з інформаційної безпеки Дмитро Золотухін.

А ось що написав у коментах заступник головної редакторки Гліб Гусєв.

Там з Глібом сперечаються, але це ви вже самі подивіться. Загалом, як мені здається, саме тут і Гліб, і Катерина відповідають доволі френдлі та аргументовано. Також свою думку щодо розуміння контекту написала політична журналістка «Бабеля» Оксана Коваленко.

Інна Ведернікова не погоджується ані стосовно визначення ярликів, ані завдань журналіста. 

Я чекала, коли це станеться і це сталося – «Бабелю» нагадали їхній матеріал із назвою «Блогери в X дві години натякали, що на фронті сталося щось жахливе. Виявилося, мова про загибель бійця Петриченка. Що це було — людські емоції чи накрут?». Він викликав цілу бурю у тому ж Х: «Бабель» розкритикували так, що аж писали про категоричну відмову давати їм коментарі у майбутньому. Нагадайте собі цю історію ось тут. Редакція видання тоді з критикою категорично не погодилася. 

Як на мене, то цей випадок був значною мірою і про етику, адже тема – вкрай делікатна. З одного боку, реакцію блогерів може і можна було б якоюсь мірою назвати накрутом, бо вона викликала паніку і купу версій. З іншого – йдеться про людину, загибель якої, безумовно, є трагедією. І якщо вже братися за такого штибу проблематику, то підоходити до тексту й заголовку варто з максимальною емпатією та зваженістю. А це вже у стандартах не пропишеш. Безліч моментів в роботі журналіста справді неможливо визначити чіткими, сухими правилами. 

Менше з тим, дискусія, як на мене, дуже важлива і йшла вона доволі аргументовано та цікаво. Усе ж, стандарти, редакційна політика, правила – необхідні. Не будемо заперечувати, що у буремні часи журналістів часто «заносить», аж до того, що у новинах (одному з найбільш стриманих форматів) ми починаємо вдаватися у занадто вже недоречну емоційно забарвлену лексику штибу «русня», «орки», «московський карлик» тощо. 

А ось шеф-редакторка «Детектора медіа» Наталія Лигачова, коли вичитувала цей текст, то сказала вам усім передати і її думку: «Стандарти Бабеля – в цілому ок, але сформульовані навіщось на дуже чутливих прикладах та зчитуваній адресній критиці підходів окремого видання. А не на нейтральних прикладах, далеких від сьогодення, що було б доречніше як для документу. А далі вже поганий присмак від подальшого явного вивищування власного видання над іншими. От цього не треба було б робити». 

На превеликий жаль, ця дискусія виявилася доволі локальною і у неї включилося дуже мало колег. Ну а ще вона швидко зійшла нанівець. І ось чому. Інна Ведернікова написала ще один лонгрид, бо, за її ж словами, стільки тексту не помістилося у коментарі. Він важливий – почитайте. Інна детально пояснює свою позицію на прикладі історії з НАБУ і САП. Чесно кажучи, велике задоволення стежити за професійною суперечкою, в якій поважають опонента. Також Інна обіцяє, що «Дзеркало тижня» опублікує і свої стандарти. 

У коментах – знову відповіді Оксани Коваленко та Гліба Гусєва. Ну і, зрештою, заступник головредки «Бабеля» фігачить лонгрид і собі. Сорі, ми тут собі дозволяємо емоційно забарвлену лексику, контекст, підтекст і особисті судження – спеціально навіть помаркували матеріал як «колумн». 

Гусєв у своєму дописі розповідає коли, як і чому склав ці стандарти. Чим надихався і як адаптував до український реалій:

Наче усе норм – навіть білого пальта немає. Але допис перепостила Катерина Коберник зі своїм невеличким коментарем. І вже тут я трішки почала переживати за ексклюзивність своєї білої шуби. Та й не скажу, що дискусія ця була великою – усе ж тема виявилася досить складною (чи не цікавою) значній частині медійників.

На цьому моменті вже навіть ваша терпляча Антоніна засмутилася. Особливо коли зайшла у коменти. Там Гліб і Катя на зауваги цілком реальних людей відповідають, що не спілкуватимуться з чатом gpt! Дмитро Сидоренко, наприклад, ніякий не чат, а кінокритик. Він і мене приходить підколювати, коли що. Але досі не забанений. Діма, цінуй мою великодушність! Розумію, що такі підколи не завжди приємні, але я десь там вище писала про самоіронію. 

Але ж нам було сказано, що стандарти пишуться зокрема для того, аби читачі «Бабеля» мали змогу вказувати редакції на помилки. Та, виявляється, це не має жодного сенсу, якщо у відповідь читачам казатимуть: «А ви хто взагалі такі? Ми з ШІ не спілкуємося». Звісно, можна не погодитися із зауваженням, але ж не хамити. 

Ось одразу зацитую допис Гліба:

Ну, але дідько з ними, з «анонімами». Диви які токсичні. Але Інна Ведернікова такий вайб теж щось не зацінила. 

А далі у коментах взагалі все сумно. Хоча, напевне, цим і мало закінчитися. 

А ось посилання на цей матеріал, про який згадує Катерина. Називається «Усі обговорюють дослідження "Дзеркала тижня" про перемовини з Росією та ухилянтів. Соціолог Тимофій Брік каже, що висновки журналістів хибні, і ось чому». 

Ну, якщо добраніч, то добраніч. Нарешті логічний фінал. На цьому ваша Антоніна закриває ноут і йде по корм Сарі. Це моя кішка. Ясна річ, біла. Точніше навіть біло-срібляста. Щоб всім засліплювало очі від такого вєліколєпія. Конкуренція – справа серйозна. 

Скрини і фото: соцмережі Інни Ведернікової, Гліба Гусєва, Катерини Коберник.