Нова Стратегія оборони США – 2026: чи є там місце для України та як Америка змінює пріоритети

Оприлюднена адміністрацією Дональда Трампа Стратегія оборони США фіксує системні зміни в баченні безпекових пріоритетів США. На перший план виходить захист власної території та західної півкулі, водночас глобальні зобов'язання чітко розділені за ступенем стратегічної важливості. Регіональну безпеку пропонується перекласти на плечі союзників, а вивільнені ресурси витратити на стримування головного конкурента – Китаю.

24 Канал проаналізував нову Стратегію оборони США, щоб з'ясувати, як вона змінює баланс відповідальності між Вашингтоном та Європою, чому питання миру в Україні стає ключовим для безпеки Євросоюзу, як саме Штати планують стримувати Китай та чому Близький Схід перестає бути центром американських військових зусиль.

У деталях нової стратегії оборони США допоміг розібратися голова Інституту американістики Владислав Фарапонов.

Стратегія оборони США – 2026: як Трамп змінює американські пріоритети?

Оприлюднена Пентагоном оновлена Стратегія оборони США фіксує одну з найпомітніших змін у глобальному мисленні Вашингтона за останні десятиліття. Американська оборонна політика вперше відкрито ранжує загрози не за глобальним принципом, а за безпосередньою близькістю до території Сполучених Штатів.

Захист власної території та західної півкулі в пріоритетах американців тепер набагато вище за будь-які інші регіони. Фактично ж ця стратегія подовжує політику America First, закріплену в аналогічному документі під час першої каденції Дональда Трампа.

Голова Інституту американістики Владислав Фарапонов в коментарі 24 Каналу підкреслив, що такий підхід вже не можна сприймати як анонс майбутньої політики Білого Дому, адже Трамп вже встиг багато чого зробити та заявити, перебуваючи на посаді.

Водночас саме визначення "безпека" в документі трактують широко. Мовиться не лише про континентальну частину США, а й про Арктику разом із Гренландією, морськими шляхами, повітряним простором і загалом – Північною та Південною Америками. Використовувати цей оновлений підхід Пентагон почав одразу після публікації нової стратегії.

Міністр війни США Пітт Гегсет і президент Дональд Трамп під час спільної пресконференції / Фото: Білий дім

Зокрема, на середину лютого США анонсували окрему зустріч керівників оборонних відомств і начальників штабів країн західної півкулі – формат, який раніше був радше другорядним в американській військовій дипломатії.

Навіть сам факт винесення такого майданчика на порядок денний сигналізує, що західна півкуля у новій стратегії вже не просто географічна умовність, а конкретна територія, де американці планують розбудувати певну лінію оборони.

За даними американських ЗМІ, фокус цих консультацій буде направлений на безпеку морських шляхів, захист критичної інфраструктури, спільні відповіді на загрози та координацію дій у кризових ситуаціях поблизу кордонів США. Та в цьому контексті мовиться не про класичні військові союзи на кшталт НАТО, а про гнучку систему регіональної безпеки, у якій Сполучені Штати виступають центром і силовим ядром, а сусідні держави – першою лінією забезпечення стабільності.

У ширшому сенсі це відображає зміну американського підходу до глобального управління безпекою. Замість одночасної проєкції сили у віддалених регіонах Пентагон робить ставку на закріплення контролю в безпосередньому стратегічному оточенні – від Карибського басейну до Південної Америки та Арктики. Саме ці райони в новій стратегії описуються як критичні для захисту території США, логістики, енергетики та свободи маневру американських збройних сил.

У ширшому історичному контексті такий підхід є сучасною інтерпретацією, або ж, як вказано в самій стратегії, – "додатком Трампа до Доктрини Монро". У XIX столітті завдяки їй була сформульована проста ідея, що західна півкуля є зоною інтересів США, а зовнішнє втручання там розглядається як безпосередня загроза американській безпеці. Вже у XX столітті ця доктрина неодноразово трансформувалася – від прямих військових інтервенцій часів Холодної війни до більш опосередкованого впливу, через економіку, дипломатію та глобальні військові союзи.

На відміну від попередніх стратегій адміністрації Джо Байдена, де центральним елементом була глобальна конкуренція демократій і автократій, нова Стратегія оборони США виглядає суттєво прагматичнішою. Вона відштовхується не від спільних цінностей, а від усвідомлення обмеженої кількості ресурсів і поточних світових криз. Американці доходять думки, що США не здатні ефективно реагувати на кілька великих конфліктів одночасно, і саме ця лінія пронизує та визначає тон усього документа.

Перелік головних тем у Стратегії оборони США – 2026 порівняно з попередніми версіями / Джерело CSIS

У новій логіці той же Китай так само залишається ключовим довгостроковим конкурентом, але стримування Пекіна подається через призму балансу сил і економічної стійкості США, виключаючи неминучу воєнну конфронтацію. Інші регіони – Європа, Близький Схід, Східна Азія – також не зникають із порядку денного, але більше не розглядаються як першочергові пріоритети США.

У підсумку нова оборонна стратегія не означає повернення США до ізоляціонізму. Вона радше фіксує повернення до жорсткого розподілу та перерахунку американських інтересів, у якому територія США та безпосереднє оточення стають певним рубежем безпеки, а от глобальні зобов'язання та альянси – питанням вибору, розподілу відповідальності та взаємин із союзниками.

ЄС має взяти відповідальність за Україну: як США хочуть зменшити витрати на безпеку Європи?

Зміна пріоритетів, зафіксована в новій Оборонній стратегії США, безпосередньо відбивається на відносинах американців з Європою. Попри те, що США не відмовляються від Європи як головного партнера, сам документ чітко формулює очікування американців, де саме європейські союзники мають узяти на себе основну відповідальність за безпеку на континенті, зокрема стримування Росії.

Порівняння сукупного ВВП НАТО (без США) та ВВП Росії наведене в Стратегії оборони США – 2026

Сама ж Росія у новій стратегії описується як серйозна, але керована загроза, яка не становить екзистенційного виклику щодо США в короткій перспективі. Окремо також наголошується на глибоких демографічних та економічних проблемах, із якими РФ сьогодні зіткнулася.

Зрештою, згідно з документом, американська роль у європейській безпеці зберігається і катастрофи не станеться принаймні в найближчому майбутньому, однак роль Європи в обороні США зазнає глибоких змін. Американці намагаються забезпечити перехід від безумовної підтримки Європи до більш обмеженої, що зрештою цілком залежатиме від внеску та залученості самих європейців.

Таким чином європейські уряди отримують чіткий сигнал щодо нарощування оборонних бюджетів, власного виробництва озброєнь та здатності діяти автономно. Цей підхід більше не є опціональним, він стає ключовим для продовження залучення США у справи на Європейському континенті. У цьому сенсі нова стратегія США радше пришвидшує процеси, які вже запущені в ЄС, лише створюючи додатковий політичний тиск на союзників.

Водночас документ не розриває зв'язок між стабільністю у Європі та питанням миру в Україні. І навіть навпаки, у логіці американців відновлення та стабільність України залишаються головним компонентом європейської безпеки, але досягнення цієї мети все більше покладається на плечі самих європейців через фінансові, промислові та політичні інструменти.

Європейські аналітики наголошують, що Сполучені Штати дійсно зацікавлені в стабільній Україні, однак уже не з гуманітарних чи ідеологічних міркувань, а винятково як в елементі зниження безпекових загроз в Європі.

Володимир Зеленський під час особистої зустрічі з Дональдом Трампом \ Фото Офісу Президента

У новій стратегії США дедалі частіше бачать себе в ролі посередника і стратегічного гаранта, тоді як основний обсяг допомоги для України – від озброєння до програм з відновлення зруйнованих війною територій – мають забезпечувати європейські країни. Це створює для ЄС ризиковане, але водночас відкрите вікно можливостей, коли Європа або доводить свою здатність бути самостійним безпековим гравцем, або ризикує опинитися на периферії американських інтересів.

У підсумку нова оборонна стратегія США не означає автоматичного відходу від підтримки України, але вона чітко показує, що підтримка Києва дедалі більше переходить у сферу європейської відповідальності з усе меншою прямою залученістю самих Штатів. Для України це не означає автоматичної втрати партерів чи стратегічного інтересу Заходу, зокрема США, однак лише за умови, що Європа дійсно готова цей інтерес підкріплювати ресурсами, а не тільки заявами.

Стримування без відкритого конфлікту: чому США уникають гострої риторики навколо Тайваню?

Однак не бракує в новій американській оборонній стратегії також певної стабільності, прямо перетягнутої з аналогічного документа часів Джо Байдена. Китай був остаточно закріплений як головний довгостроковий конкурент США, однак суттєвих змін зазнала логіка підходу до цього виклику.

У документі Пентагона Пекін розглядають не як неминучого військового противника, а радше як державу, здатну змінити баланс сил у головних регіонах, насамперед в Індо-Тихоокеанському просторі. Звідси випливає головний принцип оновлений принцип всієї стратегії, коли стримування відбуватиметься через силу та економіку, а не через надмірну ескалацію у відносинах з Китаєм.

На відміну від аналогічних документів часів Джо Байдена, де Китай часто поставав як загроза, що задає темп майже для всієї глобальної політики США, у версії Дональда Трампа він займає чітко визначене, але все ж не домінантне місце. Пріоритетом США залишається захист американської території та західної півкулі, водночас конкуренція з Китаєм зосереджується на конкретному регіоні та наборі інструментів.

Це означає відмову від ідеї глобального стримування Пекіна на користь більш обмеженого, але передбачуваного підходу.

Зустріч китайської та американської делегацій / Фото: Білий дім

Основним елементом цієї моделі, як і в разі з Європою, стає перерозподіл відповідальності на регіональних союзників США. У документі прямо зазначено, що стримування Китаю має спиратися на посилення американських партнерів у регіоні, і мова вочевидь іде про Японію, Південну Корею, Австралію та Філіппіни.

США залишають за собою роль гаранта безпеки й координатора, але намагаються уникнути сценарію, за якого американські військові автоматично стають на передовій стримування потенційних загроз.

Однак важливо також те, чого в документі немає в принципі. Стратегія оборони США уникає згадок Тайваню, що безліч західних аналітиків трактують як свідому спробу знизити напруженість навколо тайванського питання та залишити адміністрації Білого дому простір для маневру в діалозі з Китаєм. Проте це поки що не означає відмови від американських зобов'язань перед Тайванем, радше вказує на прагнення тримати цю ситуацію у межах стримування, а не демонстративного залякування Пекіна.

У ширшому контексті такий підхід до Тайваню пояснює та віддзеркалює позицію США щодо Європи та України. Вашингтон намагається уникнути ситуації, за якої війна Росії проти України остаточно зав'яже всі американські ресурси та зусилля на європейському континенті, тим самим зменшуючи гнучкість США у стримуванні Китаю. Саме тому нова стратегія одночасно наполягає на підтримуванні стабільності у Європі, але за умови збільшення залученості союзників як у ЄС, так і в Азії.

Окрему роль відіграє економічна міцність та технологічний розвиток. У стратегії США конкуренція з Китаєм прямо пов'язується з контролем над ланцюгами постачання, критичними технологіями та відновленням американської промисловості. Інвестиції в оборонне виробництво, напівпровідники й суміжні галузі розглядаються як інструмент стримування не менш важливий, ніж безпосередня військова присутність.

У цьому підході стримування будується не на публічних погрозах чи червоних лініях, а на створенні для Китаю ситуації, за якої будь-який силовий сценарій у регіоні автоматично означатиме затяжний конфлікт із залученням регіональних союзників США, ударами по торговельних маршрутах та додатковим тиском на економіку Китаю.

Близький Схід більше не в пріоритеті: як США визнали недієвість свого підходу до регіону?

Найцікавіше, що оновлена Стратегія оборони США ще сильніше знизила пріоритет Близького Сходу у переліку напрямів, необхідних для забезпечення американської безпеки. Це не означає виходу США з регіону, але демонструє важливу зміну у логіці Вашингтона, який фактично визнає обмежену потребу в попередніх підходах, що ґрунтуються на тривалій військовій присутності, військових інтервенціях; натомість подає ті ж точкові удари по об'єктах ядерної програми Ірану як успіх.

На відміну від Європи чи Індо-Тихоокеанського регіону, Близький Схід у новій стратегії описується як джерело постійних, але не критичних ризиків. Режим аятол в Ірані, терористичні угруповання та регіональні конфлікти розглядаються радше як фактори нестабільності, що потребують контролю, а не як загрози, заради яких США готові тримати в регіоні значні сили на постійній основі. Це різко контрастує з підходами початку 2000-х, коли Близький Схід був у центрі американської оборонної політики.

Фактично це означатиме, за аналогією з іншими регіонами, зменшення прямої ролі США та передання більшої відповідальності регіональним партнерам. У Пентагоні дедалі частіше говорять про більш обмежену американську участь у стримуванні загроз, зокрема щодо Ірану, але зі збереженням здатності швидко втрутитися в разі різкої ескалації. США залишать обмежений військовий контингент як запобіжник, але намагатимуться уникнути довготривалих зобов'язань.

Дональд Трамп приймає Беньяміна Нетаньягу в Білому Домі / Фото: Білий дім

Через особливу ставку американської адміністрації на партнерів суттєво зростає важливість Ізраїлю, який у стратегії розглядається як головний безпековий вузол, здатний самостійно стримувати частину регіональних загроз, водночас арабські партнери мають відігравати більшу роль у забезпеченні стабільності у власному оточенні. З погляду США це певною мірою виглядає як спосіб знизити витрати, але без повної втрати впливу в регіоні.

У підсумку Пентагон більше не розглядає Близький Схід як напрям, що визначає архітектуру американської безпеки. Регіон залишається зоною підвищених ризиків, але ці ризики мають стримуватися з мінімальним залученням ресурсів і без довготривалих зобов'язань. Такий підхід дасть змогу США вивільняти увагу й сили для тих напрямків, які безпосередньо впливають на глобальний баланс сил.

Американська стратегія не обіцяє швидких рішень щодо всіх глобальних проблем, але чітко окреслює рамку, у якій США прагнуть меншої кількості прямих конфліктів та більшої відповідальності своїх регіональних союзників. Навіть якщо це означає складні компроміси з партнерами та відмову від ролі глобального поліцейського.