Гіркий післясмак Вільнюса: травмовані Бухарестом, або що не так із членством України в НАТО та гарантіями безпеки

Страх і невизначеність. Саме цими двома словами можна описати настрої, які наразі панують на Заході. В меншій мірі в США, в більшій - в Європі.

Вільнюс дійсно не став для України win win історією. Проте, чесно кажучи, він і не мав нею стати. Настрої наших партнерів були заздалегідь відомі. США та Німеччина (але переважно Америка) заблокували відображення в підсумковій декларації саміту політичне запрошення України до НАТО, прямо кажучи, що це призведе до війни Альянсу з Росією. Так, ця аргументація не витримує критики. Проте українська влада пішла на підвищення ставок, щоб спробувати отримати більше. 

Десь це спрацювало. Ну, а дехто з наших партнерів не на жарт обурився. Але диявол як завжди в деталях. І, здавалося б, скасування механізму ПДЧ для вступу України до НАТО теж має свої підводні камені. Як і фраза в підсумковій декларації саміту про те, що Україна стане членом НАТО, щойно Альянс досягне консенсусу й будуть виконані необхідні умови. Та й про гарантії безпеки, яких ми просимо, мова не йде. Радше про обіцянку довгострокової фінансової й військової підтримки України. 

ТСН.ua в деталях проаналізував все, що треба знати про підсумки Вільнюса. Також ми поділимося з вами думками багатьох французьких експертів і дипломатів, з якими авторка цього тексту зустрілася під час адвокаційної поїздки до Парижа в розпал саміту НАТО. І зазначимо, що про зміну позиції Франції й особисто Макрона до України написали ледь не всі західні ЗМІ. Париж, на відміну від Вашингтона й Берліна, підтримував надання Україні політичного запрошення до членства в Альянсі вже у Вільнюсі. 

Київ-Париж-Київ

"Володимир Зеленський може бути або не бути фанатом Rolling Stones, але після цього саміту НАТО він, напевно, знайомий з їхньою піснею You Can't Always Get What You Want (у перекладі з англійської "ви не можете завжди отримувати те, що хочете" - ред.)". Саме цією доволі цинічною фразою починається стаття BBC про підсумки Вільнюського саміту НАТО для України. І ця реакція західних медіа доволі очікувана, особливо на тлі того, як Київ комунікував свої очікування від Вільнюса. Але про це нижче. 

В українських соцмережах досі ллється хейт на президента Зеленського й чинну українську владу, мовляв, не треба було так нахабно розмовляти з натівцями у Вільнюсі, не треба стільки красти, й взагалі треба було приїхати до Литви з новим законом про СБУ, можливо б тоді Україна й отримала політичне запрошення до членства в НАТО. На самому початку нашої статті хочемо підкреслити: нічого з того, що ми так і не отримали у Вільнюсі, не повʼязано з корупцією в Україні, реформами чи іншим домашнім завданням, про яке Київ і так добре знає. 

Підсумок Вільнюського саміту НАТО - це результат політичних рішень Заходу. Точніше їхньої відсутності через страх і брак стратегії, насамперед щодо майбутнього Росії, особливо після заколоту Пригожина. Дійсно, з боку української влади була комунікаційна помилка щодо очікуваних результатів Вільнюса всередині українського суспільства. Але на зовні українська влада й дипломати свідомо підвищували ставки, щоб отримати необхідний мінімум. І те, що відображено у підсумковій декларації Вільнюського саміту НАТО, можна вважати якщо не перемогою, то певним для нас проривом. 

По-перше, питання членства України в НАТО більше не є чимось фантастичним, як про це говорили наші західні партнери за зачиненими дверима до 24 лютого 2022 року. 

По-друге, вступ України до НАТО більше не привʼязаний до отримання ПДЧ. Насправді, Київ порушував питання скасування механізму ПДЧ ще до 24 лютого 2022 року, проте наші західні партнери дивилися на це, як на фантастику, як і на членство України в Альянсі в цілому. 

По-третє, кажучи про відсутність політичного запрошення України до членства в НАТО вже у Вільнюсі, ми не кажемо, що питання реформ неважливе. Домашнє завдання треба було виконувати ще "на вчора", щоб у наших західних партнерів не було жодних аргументів "проти". Проте питання реформ гостро постане після закінчення війни, що є головною умовою вступу України до НАТО. І саме тут криється багато небезпек. 

Формула вічної війни: більше зброї і торги з Росією 

Одразу після ухвалення підсумкової декларації Вільнюського саміту НАТО ТСН.ua вже писав, що, пропонуючи Україні вступ до Альянсу після закінчення війни, - це формула вічної війни й запрошення для Путіна продовжувати її нескінченно довго. Це напряму повʼязано зі страхами натівців і небажанням вступати у пряму війну з Росією. Це, знову ж таки, цинічна позиція, але з точки зору національних інтересів кожної країни-члена НАТО, вона абсолютно зрозуміла. До того ж, Україна публічно погоджується, що не вступить до Альянсу, поки триває війна. 

Хоч, наприклад, президент Байден і вважає, що Росія не зможе вести війну вічно через брак ресурсів, основний аргумент, який авторка цього тексту чула в Парижі від дипломатів високого рівня, - це ризик Третьої світової неодмінно ядерної війни після застосування статті 5 Уставу НАТО про колективну оборону, яка буде розповсюджуватися на Україну після її вступу до Альянсу. До того ж, наразі в західних колах активно дискутується питання нашого можливого членства "частинами", про що публічно говорив колишній генсек НАТО Андерс Фог Расмуссен. Тобто, щоб стаття 5 розповсюджувалася на ті українські території, які Київ фактично контролюватиме на момент вступу. 

Все це загортають у дуже привабливу обгортку досвіду Німеччини, яка вступала до Альянсу розділеною. Проте колишня НДР не нападала на ФРН чи навпаки. Тому членство України в НАТО "частинами" - ніщо інше, як торгівля нашими територіями на можливих майбутніх переговорах із Росією про "мир" і намагання зберегти Путіну обличчя. Бо з російської точки зору, хто б не правив у Кремлі після Путіна, дуже сумнівно, що вони підуть на зміну своєї конституції, куди записали чотири українські області, які за таким сценарієм ми не зможемо деокупувати. 

"Зараз небезпечна фаза війни. Україні треба перемагати на полі бою, щоб із позиції сили (і Франція, другою після Великої Британії, надала нам далекобійні ракети SCALP - ред.) створити дипломатичні умови для переговорів. Звісно є потреба у більшій кількості озброєння. Саме тому Україні були надані гарантії подальшої військової підтримки на кілька років. Це платформа, на основі якої всі бажаючі зможуть підтримувати Україну", - сказав на зустрічі один із французьких дипломатів. 

Як у Франції, так і на Заході, дуже відверто кажуть, що все залежатиме від успіхів України на полі бою. Тобто, від результатів нашого контрнаступу, який за зачиненими дверима вони називають занадто повільним. Проте для цього нам треба більше зброї, яку Захід дає дозовано, знову ж таки через страхи ефемерної ескалації з боку Росії. США досі не ухвалили рішення про постачання нам своїх далекобійних ракет ATACAMS. А про F-16 в Парижі казали (навчання наших пілотів почнеться в серпні), що вони радше для стабілізаційного етапу війни. Що це означає? Наші союзники чомусь впевнені, що в якийсь момент війни Росія погодиться сісти за стіл переговорів. До речі, українські експерти, які були присутні на саміті НАТО у Вільнюсі, публічно говорили про те, що навіть питання членства України в Альянсі наші західні партнери можуть винести на ці самі переговори з Росією, як елемент торгу. Зокрема про це під час відкритої дискусії у Вільнюсі під камери у радника Байдена з нацбезпеки Джейка Саллівана запитала виконавча директорка Центру протидії корупції Дарʼя Каленюк. 

Із F-16, як і з американськими ракетами ATACAMS, є ще одна проблема, - можливість України бити по російській території, що теж підпадає під страхи Заходу щодо ефемерної російської ескалації. Дуже добре на це в інтервʼю Washington Post відповів головком ЗСУ Валерій Залужний: якщо партнери бояться давати нам зброю для ударів по Росії, тоді ми використаємо для цього зброю вітчизняного виробництва. А радник очільника ОПУ Михайло Подоляк додав, що ця війна не має фіналу посередині. 

Гарантії, але не безпеки: що насправді Україна отримала від G7

Наші союзники публічно визнають, що наразі Путін не виявляє жодних ознак готовності до переговорів. Проте на Заході чомусь впевнені, що це не триватиме вічно, й одного дня він або хтось інший таки сяде за стіл переговорів. Головний чинник - це український контрнаступ. Проте на запитання, а які саме поразки Росії на фронті, - взяття Мелітополя, знищення Кримського мосту (до речі, зранку, 17 липня, з однією з опор цього моста таки щось сталося, і це вже вдруге за час повномасштабної війни - ред.) чи деокупація Криму - змусять Кремль піти на переговори, на Заході відверто розводять руками, бо не знають. А коли чують, що навіть вихід Сил оборони України на міжнародновизнаний кордон 1991 року може не призвести до закінчення війни, їм це здається неможливим сценарієм, до якого не варто готуватися. 

Проте саме від цього й залежать умови закінчення війни, що дозволить Україні вступити до НАТО. Проте союзники не сказали нам, що вони під цим розуміють. Тобто, які умови закінчення війни НАТО вважатиме для себе прийнятними, щоб відкрити свої двері для України. Звичайно, в декларації Вільнюського саміту про це б не написали, зробивши величезний подарунок Путіну. 

Натомість там знайшов відображення наступний меседж: "Міністри закордонних справ країн НАТО регулярно оцінюватимуть прогрес за допомогою адаптованої Річної національної програми". Проте всередині цієї фрази нічого немає: ні переліку конкретних реформ, ні рекомендацій від союзників на адресу України. За словами віцепрем'єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної, нова адаптована РНП лише почне формуватися. Проте експерти побоюються, що вона може стати для України не помічником, а запобіжником вступу до Альянсу, бо список реформ там може ніколи не закінчитися. Та й чому власне не привʼязали РНП до новоутвореної Ради Україна-НАТО? Це теж відкрите питання. 

Проте, напевно, найбільше питань і непорозумінь викликала Спільна декларація підтримки України з боку G7. І тут теж є певна помилка в комунікації української влади з суспільством. Справа в тому, що інформаційно ми готувалися до гарантій безпеки за моделлю Швеції та Фінляндії. Тобто, публічно ми наполягали й продовжуємо наполягати на тимчасових гарантіях безпеки від низки ядерних держав до фактичного вступу України до НАТО. На Заході ж активно дискутувалася "ізраїльська модель". Хоча її взагалі не можна застосувати до України хоча б з огляду на те, що Ізраїль має ядерну зброю. 

Що ж ми по факту отримали у Вільнюсі? Обіцянку, викладену в декларації G7, про продовження підтримки України. 

Чи це зрада? Ні, бо українська влада, дипломати й експерти добре знали, що справжні гарантії безпеки, як і політичне запрошення до членства в НАТО, Україна б у Вільнюсі не отримала через страхи й неготовність наших союзників брати на себе відповідальність. 

Чи перемога це? Частково - так. Захід таким чином, по-перше, страхує сам себе через невизначеність щодо майбутніх результатів президентських виборів у США, а, по-друге, і це дуже добре для України, бере на себе зобовʼязання сприяти подальшому розвитку оборонно-промислової бази України. Принаймні так записано в цій декларації G7, до якої, до речі, вже почали приєднуватися інші країни. Хоча, знову ж таки, є й інше відкрите питання: а чому цю платформу не заснували на майданчику Рамштайну? 

Справжньою й дієвою гарантією безпеки для нас є стаття 5 Уставу НАТО про колективну оборону. Це ми і маємо комунікувати з нашими партнерами, щоб у них не було спокуси пропонувати нам якісь замінники вступу до НАТО. І завдання максимум для нас - це отримати політичне запрошення до членства вже на ювілейному Вашингтонському саміті НАТО в квітні 2024 року. Тобто, у нас ще є 9 місяців на виконання свого домашнього завдання. 

Образи й соцмережі: чи правильно зробив президент Зеленський 

Абсолютно всі західні медіа повідомляли про образу на українського президента за його різкий допис у соцмережах дорогою до Вільнюса, де він "пройшовся" не лише по слабкості НАТО, а й згадав про спокусу поторгуватися членством України в Альянсі на майбутніх переговорах із Росією. Але треба додати, що й Київ виносив це питання на переговори з Москвою в Стамбулі навесні минулого року. Щоправда, з того часу все кардинально змінилося, й від свого права бути членом НАТО ми вже не відмовимося. 

Що ж до образ, американська преса писала, що, прочитавши допис Зеленського, Білий дім начебто розглядав можливість відкликання згадки про запрошення України до НАТО в підсумковій декларації. Дехто навіть повідомляв, що наші партнери були буквально засліплені гнівом. А міністр оборони Великої Британії Бен Воллес на емоціях сказав нам бути стриманішими з вимогами, додавши "ми - не Amazon". 

Досі в українських соцмережах точиться дискусія, чи правильно зробив Зеленський? На другий день саміту пристрасті вщухли, хоч український президент і виявив, що не змінив своєї думки, а Джо Байден навіть жартував, що тепер Україна від США нікуди не дінеться. Проте, правда й у тому, що пост Зеленського - це віддзеркалення емоцій та сумнозвісний досвід Бухареста. Європейські експерти у Twitter дописували на адресу Заходу набагато більш критичні пости. Наприклад директорка Міжнародного центру оборони й безпеки (ICDS Tallin) Крісті Раік досить відверто написала в Twitter про порочне замкнене коло: 

"Війна триває, а Україна не виграє, бо отримує обмежену військову допомогу від країн НАТО. Україна отримує обмежену військову допомогу, бо Захід боїться загнати Росію в кут, тобто боїться поразки Росії. Також Захід має обмежені запаси (зброї й боєприпасів - ред.), його оборонна індустрія не виробляє достатньо, бо західні лідери сподіваються, що війна скоро закінчиться. Але війна триває, бо Україна отримує лімітовану військову допомогу". 

Про дозовану збройну допомогу з боку наших західних партнерів ми і так знали. А от про обмежену кількість зброї та боєприпасів на їхніх складах багато не говорилося. Чи не вперше публічно про це після Вільнюса сказав Джейк Салліван: запаси боєприпасів на американських складах вкрай низькі, й на їх поповнення США знадобляться роки. Чи взяти хоча б новину про відмову уряду ФРН відкрити ремонтний центр у Польщі для українських Leopard. Все це є свідченням того, що ключові союзники не готові до довгої війни. Звичайно, Україна має думати про розвиток свого ОПК, а не сподіватися виключно на західних партнерів. Зокрема про це писала й The Washington Post в інтервʼю Залужного. 

Тож попереду ще довга дорога. Деякі натівські країни вже починають розуміти, що треба робити ставку на тривалу війну, вкладаючи інвестиції в свої оборонні потуги. Інші ж сидять і чекають якогось дива на полі бою від Сил оборони України. США наприклад потрібна історія успіху напередодні президентських виборів у листопаді 2024 року. Ну, а Україні треба переконувати західних партнерів вкладатися не лише в розвиток нашої оборонки, а й їхнього ОПК, і не боятися загнати Росію в кут. Бо в російських ракетах і дронах досі є західні комплектуючі, які Москва отримує через Китай, Туреччину, Вірменію, Грузію та інших за допомогою подвійного імпорту. І ми, до речі, питали у французьких дипломатів, як можна це прикрити. Проте у відповідь почули, що Захід просто не має інструментів. Хоча це не так.