Як Росія використовує обміни полоненими
Як Росія використовує обміни полоненими

Як Росія використовує обміни полоненими

Від «парадів полонених» до показових розстрілів у повномасштабній війні — Росія використовує обміни полоненими, які мали б бути гуманітарним процесом, для маніпуляцій, пропаганди та тиску на Україну.

За інформацією Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, станом на 1 травня 2025 року в російському полоні перебувало близько 8 тисяч військових і 2 тисячі цивільних, яких утримують щонайменше у 300 місцях. З березня 2022 року з російських в’язниць визволено 5757 людей (тисячу з них упродовж останнього місяця), ще 536 українців вдалося повернути поза обмінами. Під час чергового етапумирних переговорів у Стамбулі 2 червня сторони обговорили можливість обміну «всіх на всіх».

Обміни військовими, цивільними та тілами загиблих поетапно відбуваються, кількість звільнених наразі не розголошується з міркувань безпеки, остаточні числа будуть оприлюднені після завершення всіх етапів обміну. Попри домовленості, Росія намагалася одноосібно диктувати формат процесу обміну, часто переносила зустрічі, а також влаштовувала інформаційний тиск на Україну, розповів начальник Головного управління розвідки Міноборони України Кирило Буданов. Подібну тактику Кремль застосовує з 2014 року. Розповідаємо, як за допомогою регулярних спроб зірвати процес, асиметричності вимог і юридичних перешкод Росія хоче використати полонених для тиску на Україну.

Обміни 2014—2022

Уже у липні 2014 року росіяни та їхні найманці незаконно утримували майже 400 журналістів, цивільних, політичних діячів і працівників правосуддя. Обміни полоненими відбувалися, але хаотично. Під час Іловайського котла у серпні 2014 року незаконні збройні формування (НЗФ) захопили близько трьохсот українських військових (точна кількість досі невідома, щонайменше 18 людей і досі вважаються зниклими безвісти). І 24 серпня в окупованому Донецьку сформували похідну колону із 50 військовополонених і в супроводі озброєних бойовиків змусили йти центральною вулицею міста. Під час руху колони військовополонені зазнавали образ, ударів і побоїв. У Європейському суді з прав людини за позовом українського правозахисника порушили справу щодо «параду полонених» за порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими.

Після підписання «Мінська-1» і тиску на Москву з боку західних партнерів у вересні 2014 року вдалося повернути 1200 українців. Росіяни часто зривали обміни, в такий спосіб намагаючись використовувати їх для легітимізації окупаційних органів влади на захоплених територіях Донеччини й Луганщини, наполягаючи на визнанні їх як сторін переговорів. 26 грудня 2014 року відбувся перший «великий» обмін — 222 бойовиків на 146 військових ЗСУ.

На початку 2015 року бойовики провели ще один «парад полонених» під керівництвом ватажка проросійських терористів на окупованих землях Донеччини Олександра Захарченка. Станом на початок 2015 року на окупованих районах сходу України незаконно утримували 600 українців. У лютому Україна підписала «Мінськ-2», який нібито мав установити режим тиші та регулювати відведення важкої техніки від контактної лінії. Тоді ж відбувалися бої за Дебальцівський плацдарм, унаслідок якого більш як сто українських солдатів, що виходили з Дебальцевого, загинули, а більш ніж три десятки зникли безвісти. Наприкінці лютого відбувся обмін 139 українських бійців на 52 бойовики. Впродовж 2015 року відбувалися малі обміни (до 10 людей на місяць), про які навіть не завжди публічно повідомляли у медіа.

У 2016 році очільник проросійської окупаційної адміністрації на Луганщині Ігор Плотницький сказав, що Україні повернуть усіх військових із нагоди Різдва. Втім, за день обмін був скасований. Бойовики відмовлялися віддавати навіть важкохворих і жінок. А перших полонених у 2016 році Києву вдалося отримати аж наприкінці лютого — тих, хто перебував у заручниках більш як рік. Подібна поведінка бойовиків повторювалася раз у раз: як тільки-но здавалося, що сторони дійшли згоди щодо формату й умов звільнення, російські проксі зривали обмін.

Показовими були затримання українською стороною кадрових військових Росії. Оскільки Росія на той час намагалася приховати військову підтримку бойовиків та власну присутність на сході України, для української сторони було важливо оприявнити незаперечні докази її участі. У травні 2015 року ЗСУ затримали кадрових офіцерів ГРУ сержанта Александрова і капітана Євгена Єрофеєва з 3-ї окремої бригади спецназу міста Тольятті, які діяли в складі диверсійно-розвідувальної групи.

Одразу після того, як вони потрапили до рук українських військових, у медіа почали обговорювати перспективу їхнього обміну на українську льотчицю Надію Савченко, яку росіяни засудили до 22 років в’язниці. У травні 2016 року цей обмін відбувся. І після звільнення Савченко їздила у Мінськ, щоб домовитися з бойовиками про обмін полоненими, хоча й не мала на це відповідного мандату і зазнала критики з боку чинної влади.

Кілька обмінів відбулися впродовж літа того ж року, серед інших додому повернувся звинувачений у «тероризмі» кримський активіст Геннадій Афанасьєв, інженер Юрій Солошенко (потрапив у полон у 74 роки). Більшість пропозицій української сторони терористи ігнорували й за 2016 рік відпустили всього 16 українців.

У грудні 2016 року ветерани українських добробатів ввели торговельну блокаду окупованих територій, яку пізніше підтримав тодішній президент Порошенко та РНБО. Спочатку метою блокади називалося визволення всіх українських полонених. Втім, це не дало бажаного ефекту. Офіційно у 2017 році відбувся лише один обмін, і він був одним із найбільших за весь період: Україна передала 233 людей, отримала 73 полонених, серед яких були військовополонені та цивільні, журналісти й активісти. Нечисленні обміни цивільними неофіційно відбувалися впродовж року.

У 2018 році не було вдалих спроб повернення полонених. У червні 2019 року відбувся «односторонній акт гуманізму» — з непідконтрольних територій Медведчук особисто привіз чотирьох заручників (попередньо, особисто попросивши про звільнення ватажків окупаційних адміністрацій Пасічника та Пушиліна), Україна ж нікого не віддала.

У вересні 2019 року відбувся обмін «35 на 35». До України повернулося 24 моряки, яких росіяни захопили під час інциденту в Керченській протоці наприкінці 2018 року. А також режисер Олег Сенцов, активіст Олександр Кольченко, один із лідерів УНА-УНСО Микола Карпюк та інші цивільні. Наприкінці 2019 року вдалося повернути ще 12 військових і 64 цивільних, Україна ж віддала колишніх 124 «беркутівців». У квітні 2020 відбувся так званий «великодній» обмін, Україні вдалося звільнити 20 своїх громадян. Після цього звільнення заручників відбулося майже через два роки.

Роль Медведчука

У грудні 2014 року Віктор Медведчук, кум Путіна, отримав офіційний статус переговорника від України з питань обміну полоненими з окупаційними адміністраціями на захоплених Росією територіях. Тодішньому керівництву держави здавалося, що Медведчук завдяки своєму кумівству з Путіним мав би добре впоратися з роллю такого собі «лобіста». З позиції прихильників Макіавеллі, заради такої благородної мети як повернення українців додому, можна було вдатися і до «послуг» цього політика. Окрім повернення в політичні процеси, Медведчуку надали й ряд привілеїв — прямі перельоти між Києвом і Москвою (попри офіційну заборону авіасполучення з Росією), контроль над колишніми автозаправками «Роснєфті», штучно створені позаконкурентні умови на ринку скрапленого газу тощо. Як ідеться в розслідуванні Bihus.info, попри привілеї, які Медведчук отримав завдяки новій ролі, його ефективність як переговорника викликала сумніви: до його офіційного залучення до процесу (з вересня по грудень 2014 року) Україна звільнила 1,5 тисячі осіб, тоді як за наступні роки, до квітня 2019 року, — лише трохи більш як 3 тисячі. Ба більше, за інформацією журналістів, Медведчук не тільки не сприяв, а ймовірно, перешкоджав іншим українським учасникам переговорів. Розслідування Bihus.info свідчить, що Медведчук наполягав, щоб бойовики проводили обміни винятково через нього, радивши зривати переговори, які вела офіційна українська сторона.

Якщо на той час ще існувала хоч якась подоба Мінського процесу, в порушенні якого пропагандисти регулярно та безпідставно звинувачували українців, то поступове включення Медведчука до переговорного процесу, зокрема вирішення долі полонених, цілком підривало дух Мінська. «Мінськ-2» — це комплекс заходів, який повинні були здійснювати уповноважені органи, офіційні представники сторін конфлікту, за посередництва міжнародних структур. З інфільтрацією Медведчука як квазілегального переговорника та зміцненням його статусу «посередника-вирішувача» вийшло так, що в процесах обміну неформальні інститути почали переважати над формальними. І за цих умов вертикаль «Медведчук-Путін» фактично витісняла легальні процедури, закладені Мінськом і — принаймні в царині обміну заручників — стала його альтернативою.

У 2021 році Медведчук потрапив під санкції РНБО України, а також суд посадив його під домашній арешт. У Тристоронній контактній групі були переконані, що це ніяк не вплине на переговорний процес. Утім, робота Тристоронньої контактної групи зайшла у глухий кут, відбувалося загострення на фронті, Путін стягував війська до українських кордонів, тож про жодні обміни не йшлося.

Маніпуляції з боку росіян

Росіяни та їхні ставленики намагалися втягнути Україну в юридичну трясовину задля зриву обмінів. Українців, які за надуманими причинами були фігурантами судових справ у Росії, Кремль, за словами Дмитра Пєскова, не вважав полоненими, адже вони були «засуджені у Росії за російським законодавством». Натомість росіяни вимагали «процесуального очищення»: щоб їхнім громадянам український суд не виносив вироків, а український президент із порушенням законодавства помилував їх. Російські громадяни, затримані в Україні, часто мали статус, який ускладнював їхній обмін. Наприклад, деякі з них вважалися не полоненими, а особами, підозрюваними у злочинах (таких як тероризм чи участь у незаконних збройних формуваннях). Подібні вимоги ускладнювали й без того складний процес, адже Україна не могла просто передати цих російських громадян без судового розгляду.

Окрім цього, коли ЗСУ вдавалося відловити російських кадрових військових, росіяни всіляко заперечували їхній статус — мовляв, ці люди не мають відношення до російської армії, ніяких військових місій на території України чи окупованих районів вони не виконують тощо. Так російська сторона відхрещувалася від двох кадрових офіцерів ГРУ, які самі ж зізналися, що були свідомі, куди та з яким завданням їх відправили, так відхрещувалася від полоненого контрактника Віктора Агєєва. Росія називала їх «приватними особами» чи «добровольцями», і це ускладнювало переговори, оскільки офіційно Росія не визнавала своєї участі у війні в Україні, а отже, не поспішала забирати своїх громадян чи обмінювати їх.

До того ж, Росія та бойовики могли вимагати звільнення своїх громадян в обмін на значно більшу кількість українців, що створювало нерівність у процесі. Також вони маніпулювали й списками для обміну. Російська сторона могла включати до списків осіб, які не перебували в полоні, а просто сиділи у в’язниці за тяжкі кримінальні злочинці (вбивства, зґвалтування), або тих, чиє місцеперебування було невідомим, що затягувало процес і створювало додаткові перешкоди.

Обміни після повномасштабного вторгнення

З початком повномасштабного вторгнення Україна зіткнулася з новим викликом: масовим захопленням у полон не лише військових, а й цивільних громадян — мерів, журналістів, волонтерів, священнослужителів, працівників місцевих підприємств, які ніколи не брали до рук зброю. Якщо обміни військовополоненими регулюються Женевською конвенцією, то повернення цивільних осіб, захоплених Росією, відбувається поза юридичним полем. За словами уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, цивільні повертаються «…в рамках взаємного повернення, але це не обмін як юридичний процес». Ця невизначеність стала ще одним інструментом російських маніпуляцій, спрямованих на тиск і деморалізацію українців.

Перший повноцінний обмін військовополоненими відбувся 24 березня 2022 року. У перші пів року війни сторони провели близько десятка обмінів. Найрезонанснішим став обмін у вересні 2022 року, коли Україна повернула215 захисників, зокрема 103 бійців з «Азовсталі». П’ятьох командирів маріупольського гарнізону відправили до Туреччини, а 10 іноземних добровольців — до Саудівської Аравії. Ціна цього обміну виявилася такою, що Україна передала РосіїВіктора Медведчука та 55 російських військових. Уже в жовтні відбувся «жіночий обмін», який повернув додому 108 українок — військових і цивільних.

До середини 2023 року щомісячні обміни повертали додому близько сотні українців, але Росія вперто блокувала повернення захисників «Азовсталі», особливо бійців полку «Азов» і морських піхотинців. Лише в травні 2023 рокувдалося визволити частину з них. З серпня 2023 року до січня 2024 року Кремль повністю зупинив процес обмінів, звинувачуючи Україну в нібито небажанні вести переговори.

Перелом настав у січні 2024 року, коли за посередництва Об’єднаних Арабських Еміратів додому повернулися 230 українців у рамках різдвяного обміну. За повідомленням Головного управління розвідки (ГУР) Міністерства оборони, у 2023 році вдалося звільнити 1002 особи. Зимою 2024 року відбулося ще два обміни, були визволені 300 українців, але Росія продовжувала гальмувати процес, використовуючи полонених як інструмент тиску.

24 січня 2024 року у Бєлгородській області Росії впав військово-транспортний літак Іл-76. У Міноборони Росії повідомили, що на борту перебували 65 українських військовополонених, яких везли на обмін. Україна не визнала і не спростувала факт збиття і відповіла, що не може підтвердити, що на борту перебували українські полонені. Пізніше американські офіційні особи припустили, що українські сили могли використовувати ракету Patriot, щоб збити літак, думаючи, що на борту були російські ракети й боєприпаси. За версією Медійної ініціативи за права людини, Росія могла свідомо направити військовий літак Іл-76, який розбився у Бєлгородській області 24 січня 2024 року, у зону законного ураження української системи ППО.

Новий імпульс обмінам надала українська операція в Курській області, розпочата наприкінці літа 2024 року. За словами президента Володимира Зеленського, операція виконала два ключові завдання: створення буферної зони на території Росії та суттєве поповнення обмінного фонду. За три місяці ЗСУ захопили в полон понад 700 російських військових, зокрема строковиків і «кадирівців». Це змусило Росію активізувати переговори. У серпні, на День Незалежності України, відбувся обмін, який повернув українських строковиків, зокрема з «Азовсталі» та Чорнобильської АЕС. У вересні Росія віддала цивільних жінок, захоплених на окупованому півдні, а також «азовців» і морпіхів.

Унікальним став обмін у жовтні 2024 року, коли Україні вдалося повернути маріупольських захисників, засуджених Росією до довічних термінів за сфабрикованими звинуваченнями. За інформацією Інституту вивчення війни, Курська операція створила певний короткостроковий ефект, підштовхнувши Росію до участі в обмінах.

Загалом у 2024 році Україна провела 11 обмінів, звільнивши 1358 громадян із російського полону. У 2025 році обміни стали регулярними, подекуди відбувалися кілька разів на місяць. Наприкінці травня 2025 року відбувся найбільший в історії російсько-української війни обмін у форматі «1000 на 1000». У червні розпочався багатоетапний обмін, у рамках якого найперше пріоритет надавався пораненим і військовим віком до 25 років.

Що змінилося після 2022 року

Росія систематично використовувала обміни для пропаганди та маніпуляцій. Якщо у 2014–2022 роках вона просувала образ «гуманітарних жестів» від окупаційних адміністрацій, то після повномасштабного вторгнення Кремль перейшов до жорсткіших методів. Полонених використовують не лише як «торговельний товар», але й для залякування. «Паради полонених» змінилисяпоказовими розстрілами,катуваннями та знущаннями, що часто закінчуютьсязнищенням полонених ще до можливості обміну. Такі дії спрямовані на деморалізацію українського суспільства та посилення психологічного тиску.

Особливістю цієї фази війни стало масове захоплення ЗСУ російських полонених, зокрема тих, хто добровільно здавався в полон. Проєкти «Хочу жить», «Хочу найти», «Хочу к своим» охопили мільйони росіян. Водночас російська пропаганда продовжувала маніпулювати, звинувачуючи Україну в «нелюдському» ставленні до полонених, нібито відсутності медичної допомоги чи їжі, тоді як до українських полонених, за їхніми твердженнями, ставляться «гуманно».

Росія в обмінах полоненими з Україною іноді повертає не лише військовополонених, а й цивільних осіб, зокрема тих, хто відбував або відбув покарання в російських в’язницях за кримінальні злочини, не пов’язані з війною, а також тих, кого планували депортувати. Під час обміну полоненими у форматі «1000 на 1000» Росія передала Україні певну кількість цивільних, серед яких більш як половина була засуджена за кримінальні злочини, не пов’язані з війною. Зокрема, це люди, які відбували покарання в колоніях на окупованих територіях Миколаївської та Херсонської областей, звідки їх вивезли до Росії після окупації. Наприклад, у листопаді 2022 року росіяни забрали з собою 1800 ув’язнених, але повернули лише 380, із яких 15 потрапили в обмін у травні 2025 року. Деякі з них (троє) після повернення були відправлені до СІЗО, оскільки не відбули повний термін покарання.

Ще одним елементом дезінформації сталифейки про те, що Україна нібито відмовляється приймати тіла загиблих, щоб уникнути виплат компенсацій. Насправді Україна регулярно проводить репатріацію тіл загиблих. У 2025 році було повернуто: у січні — 757 тіл, у лютому — 757, у квітні — 909, у травні — ще 909. За підрахунками видання «Слово і діло», станом на квітень 2025 року Україна повернула близько 8000 тіл загиблих військових.

Тема репатріації тіл загиблих є емоційно чутливою. Росія використовує її, щоб викликати обурення та деморалізувати українців, представляючи Україну як сторону, яка «зневажає» своїх героїв.

Особливо цинічною є відмова Росії повертати понад 800 бійців «Азова», які за наказом склали зброю після 86-денної оборони Маріуполя та перебувають у полоні вже четвертий рік. Натомість у Росії звільнення власних громадян не викликає радості. Наприклад, оприлюднене відео російського руху «Наш Выход» показало, як мати одного з окупантів сказала, що краще б її син залишився в полоні, ніж повернувся додому.

Попри маніпуляції та жорстокість Росії, Україна намагається повернути своїх полонених. Їх лише за офіційними повідомленнями щонайменше 8 тисяч військових, ще 2 тисячі цивільних, і ще можуть бути люди, полон яких Росія ніколи не підтверджувала офіційно. Майже в кожному обміні також є люди, які офіційно вважалися зниклими безвісти. Обміни залишаються не лише гуманітарною місією, але й символом незламності, де кожен повернений українець — це перемога над агресором.

Обміни полоненими між Україною та Росією в період з 2014 по 2022 рік були не стільки втіленням політико-правового механізму, передбаченого Мінськими угодами, скільки результатом збігу політичної волі, особистих інтересів і ситуативних домовленостей між сторонами.

Росія використовувала обміни як інструмент для досягнення ширших геополітичних цілей, зокрема для легітимізації своїх окупаційних адміністрацій на Донеччині й Луганщині шляхом нав’язування їх як офіційних сторін переговорів. Це дозволяло Кремлю просувати наратив про «внутрішній конфлікт» в Україні, уникаючи відповідальності за власну агресію. Включення Віктора Медведчука до переговорного процесу, попри його сумнівну ефективність, свідчило про спробу Росії посилити свій вплив на українську політику через лояльних діячів, підриваючи дух і букву Мінських угод. Врешті вертикаль «Медведчук-Путін» фактично замінила формальні інститути, що ускладнювало прозорість і легітимність процесу.

Задля впливу на суспільство Росія свідомо маніпулювала темою полонених, тримаючи українців у стані емоційної напруги та невпевненості. Зриви обмінів, штучні затримки, «паради полонених» і дезінформація, як-от звинувачення України у зриві домовленостей, мали на меті деморалізувати суспільство та зробити Київ більш поступливим у переговорах. Такі дії посилювали тиск на українську владу, змушуючи її йти на компроміси, наприклад, помилування російських громадян чи передачу осіб, звинувачених у тяжких злочинах, в обмін на звільнення українців.

Фото: Zelenskiy Official https://t.me/V_Zelenskiy_official/14321

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Долучитись
Джерело матеріала
loader