Нейрохірург Генрі Марш: Важко уявити щось огидніше, ніж розмова Путіна із Сі Цзіньпіном про пересадку органів для вічного життя

Генрі Марш – нейрохірург, письменник, один із найвідвертіших голосів сучасної медицини та справжній друг України.

Він вперше приїхав до Києва 1992 року, за збігом обставин.

Але те, що почалося як випадкова поїздка, перетворилося на міцну дружбу з українськими лікарями та лікарнями.

Протягом багатьох років Марш привозив у валізах хірургічне обладнання, читав лекції молодим медикам, оперував пліч-о-пліч з українськими колегами та став частиною історії нашої медицини, коли одним із перших у Європі запровадив операції на мозку під місцевою анестезією.

Тепер, у 75 років, Марш живе з діагнозом рак і переосмислює своє ставлення до смерті.

Він продовжує відвідувати Україну – проте вже не для того, щоб оперувати, а щоб навчати.

Навчати не лише тримати скальпель, а й бути кращим лікарем – і, можливо, кращою людиною.

Ми зустрілися з Генрі Маршем в офісі "Української правди" в Києві разом із членами Клубу УП і провели відкриту та щиру бесіду.

Деякі тези з неї врешті перетворилися на цей текст.

Доєднуйтесь до Клубу УП, щоб брати участь у подібних і не тільки подіях.

"Україна – це важлива країна".

– Почнімо із самого початку – з вашої першої поїздки в Україну 1992 року.

Ви писали у своїй книзі, що опинилися тут випадково.

– Це справді було чистою випадковістю.

Один англійський бізнесмен, який вивчав російську мову, заснував компанію з імпорту британського медичного обладнання до Радянського Союзу.

Після проголошення незалежності України він дізнався про відомий Інститут нейрохірургії імені Ромоданова в Києві й вирішив, що добре було б взяти із собою в поїздку британського нейрохірурга, який прочитає лекції з сучасної нейрохірургії.

Це мало допомогти йому створити добру репутацію і продавати обладнання.

Хоч я й знав, що медицина в СРСР відставала від західної, все одно був шокований, настільки все було погано.

Ще й перші роки після незалежності були дуже важкими, адже економіка була зруйнована.

Я сказав тоді: "Я приїжджатиму до України раз чи двічі на рік і буду привозити обладнання: мікроскопи, вживану техніку, яку зможу знайти".

Вже зо десять років я більше не оперую – ані в Англії, ані будь-де.

Мені 75.

Але коли приїжджаю в Україну, то читаю лекції для молодих лікарів і студентів.

Останні дні був у Івано-Франківську, Полтаві, тепер у Києві.

– Склалося враження, що ви не те щоб закохалися в Україну з першого погляду.

Ви писали переважно про бідність і жахливі умови в лікарнях.

Що ж змусило вас повернутися сюди вдруге?.

– Думаю, я відразу зрозумів, що Україна – дуже важлива країна, що стоїть на межі між російською автократичною клептократією та вільнішими демократичними країнами Західної Європи.

І хоча моя робота була медичною, я відчував, що намагаюся принести сюди сучасніші ідеї відкритості, чесності, навчання, зменшити ієрархію в медичній практиці.

Зрештою я був дещо розчарований в цьому, але сподіваюся, певного прогресу все ж досягнув.

Звісно, спочатку, коли я повертався до Англії, люди запитували: "Де ця Україна? Хіба це не Росія? Навіщо ти витрачаєш стільки часу й грошей на неї?".

Я відповідав: "Це важлива країна".

Тоді мене, можливо, і не вважали божевільним, але принаймні сприймали за дивака.

А тепер я можу сказати: "Я мав рацію, я ж вам казав!".

"Ми більше вчимося на поразках, ніж на успіхах".

– Про що ви цього разу розповідали українським студентам на лекції?.

– Я виступав перед молодими лікарями та інтернами в "Добробуті".

Розмовляв на свою улюблену тему – всі помилки, яких я припускався як хірург.

– Розкажіть і нам трохи про ваші помилки.

– О, їх було багато.

Медицина – це небезпечно, це ризиковано.

Ми маємо справу з життям і смертю, а деякі галузі медицини, як-от нейрохірургія, особливо небезпечні.

Треба прийняти той факт, що ми, люди, неминуче робимо помилки.

Виклик у тому, щоб вчитися на них і намагатись більше їх не повторювати.

Проблема, що наслідки бувають страшні, і втрата довіри пацієнтів болісна і для них, і для нас.

Тому лікарі схильні приховувати помилки, заперечувати їх.

Але коли так робиш – ти не вчишся, не розвиваєшся.

Бо майже у всіх сферах нашого життя ми більше вчимося на поразках, ніж на успіхах.

Саме про це я сьогодні говорив.

Показував МРТ і знімки пацієнтів, яким я нашкодив, дехто навіть помер через мої помилки.

Мої книжки частково теж про це.

Думаю, саме тому вони мають успіх, адже доволі нечасто лікар говорить настільки відверто, як я.

У цьому є парадокс: щоб публічно сказати "Я припустився помилок", потрібно мати глибоку внутрішню впевненість.

Звідки вона в мене – не знаю.

Може, частково тому, що я вже на пенсії.

Було б набагато складніше вимовляти ці речі вголос, якби я ще практикував.

Але першу книжку я видав в Англії ще до виходу на пенсію.

Пацієнти приходили до мене на прийом, тримали цю книжку і просили підписати.

Я відповідав: "Раджу читати після операції, не до".

"Річ не в тім, що смерть – це щось страшне".

– Ви дуже відверто пишете про власні помилки у своїх книжках – і так само чесно говорите про невід'ємну присутність смерті.

Тут, в Україні, ми теж щодня відчуваємо цю присутність – хочемо ми цього чи ні.

Але все ж як змінилося ваше ставлення до смерті після стількох років роботи?.

– Хоч це й дивно, та упродовж усієї моєї кар'єри я постійно бачив страшні речі.

Але водночас це ніколи не заважало мені хвилюватися через дрібниці – скажімо, через стан банківського рахунку.

Смерть була поруч, але я змушений був відсторонюватися від того, що бачив на роботі.

Тож, правду кажучи, це не зробило мене набагато мудрішим.

На початку кар'єри я пережив дуже сильний досвід: у мого маленького сина виявили пухлину мозку.

Диво, але він вижив.

Це було надзвичайно важке випробування – відчути, як це бути батьком дитини, яка стоїть на межі життя і смерті.

Можливо, це зробило мене кращим лікарем, але судити про це не мені, а моїм пацієнтам і їхнім родинам.

Та по-справжньому я зрозумів усе лише тоді, коли сам став пацієнтом.

Хоча насправді перше усвідомлення прийшло раніше – через мою другу дружину.

Вона антропологиня і вже багато років живе з хворобою Крона, часто потрапляє до лікарні.

Як антропологиня, вона – уважний спостерігач за людською природою.

Ми познайомилися 25 років тому, і вона пояснила мені, що бути пацієнтом – це страшно, принизливо, безпорадно.

І, як не дивно, більшість лікарів цього просто не усвідомлюють.

Вони не розуміють, що пацієнти бояться їх.

Це дуже нерівні стосунки – і така нерівність легко розбещує, притуплює співчуття.

– Чи відрізняється ваше сприйняття смерті тут, в Україні?.

– Мені 75 років.

У мене рак.

Він мене ще не вбив, але, найімовірніше, колись це станеться.

Щось одне все одно нас усіх колись уб'є.

Мій брат, якому 78, зараз помирає від раку стравоходу.

Ми дуже близькі.

Але правда в тому, що ми просто дожили до старості.

І річ не в тім, що смерть – це щось страшне.

Головне питання – якою є ця смерть: наскільки ти страждаєш і, найважливіше, чи прожив ти хороше життя, чи зробив щось добре.

Смерть завжди сумна, але всі ми колись помремо.

Не варто надмірно драматизувати смерть людей у сімдесят чи вісімдесят років – це природний перебіг життя.

Зовсім інша річ – коли помирають молоді.

Коли гинуть діти, коли на фронті гинуть юнаки й дівчата.

Це – жахливо.

Це втрачені життя.

І причина, чому вони втрачені – у страшенній жадібності та егоїзмі людини в Кремлі.

Пригадую розмову між Путіним і Сі Цзіньпіном, коли вони говорили про пересадку органів, щоб жити вічно.

Важко уявити щось огидніше.

І водночас Путін убиває десятки тисяч молодих українців, сотні тисяч росіян – лише заради себе.

Це жахливо.

Це блюзнірство.

Це огидно.

– Ви вірите, що в майбутньому люди житимуть настільки довго?.

– Не Путін.

Цим займаються бізнесмени із Силіконової долини, які вкладають гроші в дослідження старіння.

Ми вже знаємо, що процес старіння контролюється генетично.

Наприклад, галапагоські черепахи живуть до трьохсот років.

Гренландські акули та гренландські кити – до п'ятисот.

Але вони живуть дуже повільно.

Тож одне – знати, що старіння має генетичну основу, а зовсім інше – "зламати" ці гени, щоб люди жили довше.

Я вважаю, що дослідження, які мають на меті зробити можливим життя до 150 років – дуже погана ідея.

Адже дозволити собі це зможуть лише мільярдери.

І це лише посилить соціальну нерівність – те зло, яке зараз розростається в багатьох суспільствах, особливо в Британії та США, де розрив між багатими й бідними стає дедалі глибшим.

Путін та Сі Цзіньпін своєю чергою говорили про пересадку органів, щоб продовжити собі життя.

А, як відомо, у Китаї страчували в'язнів і використовували їхні органи для трансплантацій – це, може, й "раціонально", але абсолютно по-варварськи.

Проте мозок пересадити неможливо.

А після 85 років ризик розвитку хвороби Альцгеймера становить майже 45%.

Тож, можливо, у Сі Цзіньпіна й Путіна колись будуть нові молоді нирки, печінка, легені, кров від юних донорів – але мозок залишиться старим і хворим.

Як у Брежнєва наприкінці життя.

"Усі ламаються, якщо страждання триває надто довго".

– Сьогодні існує безліч способів "омолодитися" – прибрати зморшки, підтягнути шкіру.

Чи існують якісь способи "омолодження" мозку?.

– Ми точно знаємо: раннє дитинство має величезний вплив на тривалість життя й здоров'я людини.

Якщо дитина пережила так званий "несприятливий досвід дитинства" – зростала у неблагополучній родині чи сиротинці, зазнавала насильства, жила поруч із алко- або наркозалежними – вона, найімовірніше, проживе менше і матиме гірше здоров'я.

Її мозок теж розвивається інакше.

Ми знаємо це з досліджень румунських дитячих будинків часів Чаушеску – у дітей, які росли там, мозок був меншим, а психологічні проблеми – набагато серйознішими, ніж у тих, хто зростав у люблячій родині.

Тож раннє дитинство – це фундамент, від якого залежить і довголіття, і якість життя.

Але навіть у дорослому віці ми можемо впливати на здоров'я мозку.

Наприклад, ризик хвороби Альцгеймера або деменції приблизно на 30% залежить від способу життя.

Йдеться про найочевидніші речі: фізичну активність, відсутність діабету, помірне споживання алкоголю, відмову від куріння і, що цікаво, рівень освіти.

Міжнародні дослідження показують, що люди з вищою освітою рідше страждають на Альцгеймер.

Одне з пояснень – так звана теорія "когнітивного резерву".

Вона каже, що навчання формує в мозку більше нейронних зв'язків.

І навіть, якщо обсяг мозку не більший, він працює ефективніше – як батарея, яка повільніше розряджається.

Чи це повністю правда – ми не знаємо, але зв'язок очевидний.

Отже, спосіб життя має велике значення.

Хронічний стрес також шкодить мозку.

– Як, на вашу думку, в цьому контексті на українців вплине війна?.

– Це, без перебільшення, унікальний "експеримент" – у Європі не було такої великої війни вже багато десятиліть.

Очевидно, що Україна зіткнеться з масштабною проблемою посттравматичного стресового розладу.

Ми маємо дані про ПТСР із досліджень американських і британських солдатів, які воювали в Іраку та Афганістані.

Відомо, що ті, хто вже мав психологічні проблеми до бойових дій, мають вищий ризик розвитку ПТСР.

Величезну роль відіграє якість командування: коли солдати відчувають підтримку і довіру до свого керівництва, вони краще витримують психологічне навантаження.

Але межа є в кожного – усі ламаються, якщо страждання триває надто довго.

Вони воювали в "поганій війні", яку ніхто не хотів згадувати.

В Україні ситуація інша – ваші військові точно знають, за що борються.

Але після закінчення війни залишаться інші серйозні проблеми – відбудова країни і, звісно, ­діти.

В Україні виростає покоління дітей, глибоко травмованих війною: багато хто втратив дім, рідних, роки навчання.

Це матиме довготривалі наслідки – і психологічні, і соціальні, і освітні.

"Підтримка України в Англії нині не викликає жодних питань".

– Перш ніж почати допомагати українським лікарям, що найбільше вразило вас в українських лікарнях, операційних і серед ваших колег?.

– Мене завжди вражала винахідливість і стійкість українців – як у медицині, так і загалом.

І ще – ваше вміння допомагати одне одному, навіть коли ви не надто довіряєте державі чи владі.

В Україні дуже сильні соціальні зв'язки, що зараз особливо видно завдяки величезній волонтерській підтримці військових на передовій.

У західній пресі часто вживають слово resilience – "стійкість" – коли говорять про українців.

І це справді так: якщо трохи знати історію України, то стає зрозуміло, звідки береться ця сила – бо історія України написана кров'ю, стражданням і боротьбою проти гноблення протягом століть.

– Під час перших візитів ви привозили багато вживаних речей.

– Так, дуже багато.

Просто гори всього!.

– І сьогодні ви допомагаєте не лише українським хірургам, а й військовим.

Я бачила фото автомобіля, який ви придбали.

– Так, це правда.

Мої друзі розповіли, що збирають кошти, щоб купити авто для солдатів на передовій.

Тож я теж зібрав гроші разом із друзями.

Ми пригнали позашляховик до Києва і передали хлопцям.

Це було дуже приємно.

Handing over the 4 x 4 we bought and drove from Lviv for friends at the front who came to Kyiv to collect it.

I receive military folk art in return.

NfVj3AKE5— Henry Marsh (@Dr.

Marsh) October 21, 2024.

Я думаю, ми всі повинні робити те, що можемо.

Підтримка України в Англії нині не викликає жодних питань.

Я не хочу звучати занадто песимістично, але я стурбований політичними подіями в Європі впродовж найближчих років через зростання популярності політиків правого спрямування та тих, хто виступає проти міграції.

– Як ви оцінюєте підтримку України серед політиків і населення Великої Британії зараз, після трьох з половиною років повномасштабного вторгнення?.

– Ви не почуєте жодних голосів – ані в політиці, ані в медіа, – які б ставили під сумнів підтримку України.

Можливо, колись це зміниться, але наразі жоден політик не каже, що потрібно припинити підтримку України.

Абсолютно ніхто.

І я думаю, це триватиме й надалі.

Попри всі свої вади, Британія має потужну традицію підтримки тих, кого називають "андердоґами".

Це глибоко вкорінене відчуття справедливості.

Зрештою більшість міжнародних видів спорту – футбол, регбі, теніс, крикет та інші – зародилися саме в Британії.

Дотримання правил і чесна гра є невід'ємною частиною нашої культури.

І очевидно, що вторгнення Росії в Україну є цілковитим злом.

Саме тому, я вважаю, підтримка України збережеться.

Якщо, борони Боже, за чотири роки ми матимемо ультраправий уряд, я не знаю, що буде.

Але ці чотири роки ще попереду.

"Надія – одні з найпотужніших ліків, які ми маємо".

– У своїй книзі ви розмірковуєте про те, що означає бути нейрохірургом.

Мені здається, що в певному сенсі це схоже на роботу журналіста, особливо зараз, під час війни.

Обидва мають знайти баланс між співчуттям і необхідністю залишатися відстороненими.

Як вам вдалося знайти цей баланс?.

– Із певними труднощами.

Ось моя відповідь.

Це було навіть трохи кумедно – я читав лекцію про цей баланс ще за кілька років до пандемії групі нейрохірургів в Анн-Арборі в Університеті Мічигану та Іллінойсу.

Дружина одного з нейрохірургів підійшла до мене після виступу та сказала, що працювала в Держдепартаменті за Барака Обами.

І все, що я сказав про нейрохірургію, можна застосувати й до дипломатії та роботи в Білому домі.

Бо це й є виклики життя – баланс між індивідуалізмом і командною роботою, між співчуттям і професійною відстороненістю.

У медицині, а особливо в нейрохірургії, це постає максимально гостро – адже пацієнти або помирають, або перебувають на межі життя.

Усе надто реальне.

Власне, думаю, саме тому моя перша книга стала популярною – вона більше про життя, ніж про хірургію мозку.

– Ваша цитата: "Емпатію можна порівняти з важкою фізичною працею, і цілком природно шукати способи уникнути її".

Водночас, коли ви пишете про своїх пацієнтів, ви демонструєте до них глибоке співчуття – отже, ви не намагалися уникати цього?.

– Що більше ви дбаєте про своїх пацієнтів, то більше це болить.

Тож це складний баланс.

Якщо чесно, я завжди боявся, що пацієнти подумають, ніби мені байдуже до них.

Це завжди мене переслідувало.

Отже, це радше ґрунтувалося на тривозі, а не на любові.

Мені трохи складно це пояснити, але впродовж усієї кар'єри я гостро усвідомлював, як у лікарнях до пацієнтів ставляться за інституційними шаблонами, і водночас, здається, постійно з цим боровся.

Один із найбільших викликів у медицині – ставитися до наших пацієнтів як до рівних.

Вони приходять до нас зі своїми знаннями й життєвим досвідом і звертаються по професійну допомогу як рівні.

Ми не повинні дивитися на них зверхньо.

Якщо сприймати пацієнтів більш відкрито, стосунки з ними стають значно цікавішими.

Але це справді може бути дуже важко.

– Чого вас навчили пацієнти?.

– Того, що неймовірно, на що здатні люди, коли в них є надія.

Надія – одні з найпотужніших ліків, які ми маємо.

Один із моїх наставників казав: "Ми ніколи не повинні брехати пацієнтам, але ніколи не маємо позбавляти їх надії".

Іноді це дуже складно.

Ось чому ми як лікарі маємо випромінювати надію, упевненість, позитив і турботу.

Усе це – надзвичайно важливі складові цілісного комплексу хірургічної допомоги.

Бути хірургом – це набагато більше, ніж просто оперувати в операційній.

– Частина вашої роботи – говорити людям, що вони помруть.

Що складніше: оперувати чи повідомляти погані новини?.

– Погані новини – набагато важче.

Оперувати – легко.

Говорити з пацієнтами набагато складніше.

Ще важче – спілкуватися з колегами, вибудовувати стосунки в колективі.

Це найскладніші частини медицини.

Операція – то просто, якщо порівнювати з цим.

Звучить дивно, але це правда.

Аліна Полякова, УП.