Захід як ворог: теорії змови в путінській Росії

Еспресо наводить переклад статті.

---

Прихід Володимира Путіна до влади в 2000 році докорінно змінив державну ідентичність Росії. Особливо помітним стало формування ним ідеологічних засад, що позиціонують Росію як альтернативу Заходу й визначають як внутрішню, так і зовнішню політику країни. Перші ознаки цього процесу дали про себе знати на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, коли промова Путіна засвідчила курс країни на дедалі більшу ізоляцію.

З тих пір цей курс лише посилювався. З анексією Криму в 2014 році, а ще більше — з початком війни проти України в 2022-му наратив протистояння Сходу і Заходу перетворився на головне обґрунтування військових дій та ключовий механізм формування нового безпекового світогляду. Путінський режим змалював війну в Україні як ідеологічну боротьбу, в якій Росія мусить захищати свої традиційні цінності й спосіб життя від екзистенційної загрози з боку Заходу. У рамках цього наративу Україна постає державою, що капітулювала перед Заходом і потрапила під його руйнівний вплив.

російські окупанти в Криму, 2014 рік, фото: gettyimages

Конструювання й утвердження путінської ідеології нерозривно пов’язане з війною. Її серцевина, що стала аксіомою російського політичного дискурсу, — переконання в тому, що Захід прагне до стратегічної поразки Росії і тому веде проти неї безперервну війну на військовому, розвідувальному, культурному та дипломатичному фронтах. Ця сучасна недовіра до Заходу відрізняється від своєї попередниці, що сягає корінням кінця XVIII століття. Якщо давня підозрілість живилася з інтелектуального та культурного дискурсу, то нинішня вкорінена в політиці та безпеці. Про центральне місце цієї нової недовіри в сучасній російській політиці свідчить поширення теорій змови, що зображують Захід джерелом усіх бід.

У цій статті досліджуються згадані теорії змови та їхнє використання путінським режимом. Перша частина розпочинається з ширшого контексту: природи теорій змови та їхнього переходу з маргінесу в політичний мейнстрім у різних країнах. Далі увага зосереджується на ролі теорій змови в російській історії — зокрема в радянський період та в 1990-х роках. Потім розглядаються характерні особливості сучасних путінських конспірологічних наративів: дедалі ширше звернення до концепту русофобії, а також включення релігійних та позаісторичних елементів, що відбивають посилення союзу держави й церкви впродовж останнього десятиліття. У другій частині статті аналізується образ “західного ворога” та розглядаються деякі геополітичні й людські наслідки путінської конспірологічної політики.

Частина І — теорії змови: визначення та дискусія

У політичному контексті змова — це таємний план двох або більше учасників, що передбачає одне або кілька з наступного: захоплення влади чи економічного контролю, порушення прав і угод, приховування життєво важливої інформації, а також перебудову інституцій і систем. Просуваючи твердження про подібні плани та могутніх акторів, які нібито їх організовують, теорії змови пропонують пояснювальні рамки для великих політичних подій. Змови також визначають у ширшому сенсі — не як обов’язково структуровані схеми, а як параноїдний спосіб мислення й дії, якого дотримуються або від якого відмовляються — свідомо чи ні.

Соціальна психологія нагромадила значний масив досліджень теорій змови. Починаючи з 1990-х років учені зосереджуються на характеристиках, що їх визначають, причинах, через які люди їм вірять, їхньому впливі на суспільний і політичний порядок та механізмах поширення. Новіші дослідження виявляють психологічні, демографічні й політичні чинники глобального розповсюдження теорій змови та оцінюють, як це явище сприяло зсуву від нормативної, інституційної політики до більш радикальних форм впливу. Інші праці висвітлюють, як авторитарні лідери використовують теорії змови для мобілізації підтримки та легітимізації власної влади, перекладання провини, атак на опонентів і підриву демократичних інституцій.

Світове поширення теорій змови в останні десятиліття пов’язане з такими подіями, як теракти 11 вересня, глобальна фінансова криза, пандемія COVID-19 та напад ХАМАС на Ізраїль 7 жовтня 2023 року. Такого роду драматичні події породжують широкий спектр тверджень про замовчування, приховані порядки денні та таємні змови, що полонять суспільну уяву. Вирішальну роль у поширенні цих тверджень відіграли соціальні мережі. Притаманні їм механізми забезпечують не лише пасивне споживання контенту, а й почуття суб’єктності серед користувачів, які беруть участь у безперервному переосмисленні матеріалів через коментарі та їх постійному включенні в нові й різноманітні контексти. Крім того, хоча інтернет значно розширив доступ до інформації, він водночас ускладнив оцінку її достовірності. Все це створює родючий ґрунт для розквіту теорій змови. Примітно, що хоча теорії змови природно поширюються в соціальних мережах та інших частинах інтернету, вони також здобули помітне місце в офіційних медіаканалах різних країн.

COVID-19, фото: gettyimages

Щодо змісту, теорії змови, як правило, виражають опір певним тенденціям або групам. Об’єктами атак ставали гіперкапіталізм, глобалізація, наднаціональні інституції та еліти — економічні, військові чи політичні. Ці прояви набувають різних локальних форм. У Східній Європі 1990-х теорії змови вбачали приховані махінації за колапсом Радянського Союзу; у багатьох країнах з переважно мусульманським населенням теорії змови сьогодні апелюють до масштабних інтриг єврейських лиходіїв. В Африці на південь від Сахари нещодавно були широко поширені теорії змови щодо природи й походження СНІДу, що стало суттєвою перешкодою для успіху програм охорони громадського здоров’я.

І пересічні люди, і дослідники нерідко відкидають теорії змови як маргінальні, а їхніх прихильників — як екстремістів. Тим не менш нові дослідження довели важливість теорій змови у формуванні глобального політичного порядку. Перший і другий президентські терміни Дональда Трампа наочно демонструють, як теорії змови можна використовувати в політичних цілях. Трамп просував чимало теорій змови, включно з такими, що спрямовані проти конкретних політичних суперників. Дві з найвідоміших стосуються QAnon та “глибинної держави” — обидві апелюють до мереж підривних акторів, загалом пов’язаних з американськими лівими, які завдають моральної та політичної шкоди існуючому ладу. Трамп також висував конспірологічні твердження, що ставлять під сумнів вакцини та зміну клімату.

Схожий процес розгорнувся в Росії в останні роки. Протягом тривалого часу теорії змови були маргінальними для путінської політичної культури; загалом Путін звертався до них лише в переломні політичні моменти — під час виборчих кампаній, масових протестів 2011–2012 років, анексії Криму в 2014-му. Однак після вторгнення в Україну в 2022 році ситуація змінилася: теорії змови стали невід’ємною частиною політичного дискурсу. Відтоді наративи про західні змови проти Росії набувають дедалі більшої ваги.

Теорії змови в Радянському Союзі та Росії 1990-х років

Конспірологічне мислення має глибоке коріння в радянській традиції. Найдраматичнішим і найкривавішим виявом стали покази судові процеси доби Великого терору 1930-х, коли політичних противників Йосипа Сталіна звинувачували в змові з метою повалення радянського режиму й розстрілювали. У наступні десятиліття, і особливо в роки холодної війни, цей наратив трансформувався в образ бінарного протистояння комуністичного Східного блоку і ліберального Заходу. Водночас КДБ, відновлений 1954 року за Микити Хрущова, дедалі більше боявся втручання із Заходу. Каталізатором стала низка криз: Угорська революція 1956 року, що на короткий час вибила зі Угорщини радянський контроль; Карибська криза 1962 року; “хлібні протести” всередині самого Радянського Союзу того ж року та Празька весна 1968-го. Потрясіння від цих криз, а також та роль, яку в них приписували Заходу, спонукали КДБ взяти на озброєння “схеми великих змов” у сталінському дусі, що зводили складні події до логіки таємних заколотів.

Розпад Радянського Союзу 1991 року залишив по собі величезний ідеологічний вакуум на всьому просторі колишнього Східного блоку, включно з Росією. Цей вакуум, що збігся зі зростанням злочинності й економічною кризою, яка штовхнула мільйони людей у злидні, живив теорії змови, спрямовані проти Сполучених Штатів. Привабливість таких теорій легко пояснити: вони допомагали осмислити складну дійсність для суспільства, що втратило ідеологічні орієнтири, й давали втіху у вигляді чітко визначених винуватців у час політичної, економічної та ідеологічної нестабільності. Ці наративи відбивали тривоги й злигодні Росії 1990-х і наголошували на новому становищі Сполучених Штатів як єдиної світової наддержави. Паралельно набули поширення теорії змови, пов’язані з так званим “новим світовим порядком”, що приписували хаос у державах і повсякденному житті діяльності глобальних політичних та економічних еліт.

Теорія змови, фото: gettyimages

На ці теорії змови нерідко впливали французькі праві, що мають давню традицію національно-культурного ізоляціонізму й гостро критикують Сполучені Штати. Олександр Дугін, російський ультраправий філософ, що став помітною культурною фігурою в путінському режимі, черпав натхнення у французьких авторів, які вважали США символом декадансу й корупції. У своїх працях він тлумачив роль Сполучених Штатів у конфліктах на теренах колишньої Югославії та в операції “Буря в пустелі” як провісник майбутнього: поневолення Росії й знищення її глобального статусу. Подібним чином Дугін інтерпретував і подальші американські дії, що кидали виклик Росії або критикували її. Усе це він вписував у проект побудови “нового світового порядку” шляхом цілеспрямованих ударів по Росії.

Теорії, що виникали в 1990-ті, нерідко мали релігійний вимір. Ключові постаті — церковні ієрархи, письменники й науковці, зокрема митрополит Іоанн Сничов і Тетяна Грачова, — стверджували, що за стражданнями Росії та її народу стоїть Антихрист. У цій системі поглядів Антихристом був Захід, насамперед Сполучені Штати; криза мала моральний і духовний характер; а єдиною можливою відповіддю — сильна централізована держава з виразною ідеологією. Ці теорії поширювалися через різноманітні медіа й дедалі популярніший інтернет.

Розпад Радянського Союзу також поставив силові структури перед глибоким безладом, і реакція російських керівників лише поглибила укорінення теорій змови. На відміну від Східної Німеччини, що ліквідувала Штазі, Борис Єльцин не наважився розпустити КДБ. Його рішення призвело до реорганізації КДБ у чотири окремі відомства та включення апарату безпеки в ширші процеси лібералізації. Єльцин свідомо розпорошив повноваження між новоствореними структурами, КДБ відкрив частину своїх архівів, а його керівники почали регулярно давати інтерв’ю на телебаченні.

У наступні десятиліття Путін зосередив повноваження силових структур у руках централізованого відомства — ФСБ, головного спадкоємця КДБ. Він розширив функції ФСБ і надав їй у системі державного управління значно більшу роль, ніж мав КДБ за радянської системи. В цей період конспірологічне мислення глибоко вкоренилося як у самій ФСБ, так і в ширших державних інституціях.

Особиста біографія Путіна допомагає пояснити його ставлення до силового апарату й дедалі виразнішу конспірологічну спрямованість останнього. Пробувши офіцером КДБ приблизно шістнадцять років, він формувався як фахівець у середовищі радянської розвідки й перебував під глибоким впливом інституційної спадщини Юрія Андропова, що очолював КДБ до 1982 року. Андропов був послом в Угорщині під час повстання 1956 року, і ті події залишили в ньому глибокий слід. З його іменем пов’язують так званий “угорський комплекс”: він схилявся до того, щоб тлумачити будь-яке інакодумство чи протест як ознаку слабкості держави.

Ця конспірологічна традиція допомагає пояснити її визначальне місце у ставленні Росії до війни з Україною. Конспірологічне мислення забезпечує політичне й моральне обґрунтування для ведення тотальної війни, для нарощування військового тиску на Європу та для репресій проти власного мирного населення. У глибшому й ширшому вимірі теорії змови плекають колективну ідентичність, що ґрунтується на переконанні в цивілізаційній вищості Росії. Така ідентичність гуртує людей проти уявного ворога.

Русофобія: страх і ненависть до Росії

Центральне місце в путінському конспірологічному дискурсі посідає концепт русофобії — по суті, мета-наратив, що охоплює будь-які антиросійські настрої чи дії. Цей концепт пропонує готові рамки для визначення ворога, який завжди плете інтриги проти Росії, прагнучи до панування, знищення й дестабілізації. Русофобія не потребує підтвердження доказами чи аргументами, а її логіка є замкненою. Чому вороги прагнуть зашкодити Росії? Тому що ненавидять її. А чому ненавидять? Тому що вони — русофоби. З такого мислення Росія постає вічною жертвою — і водночас грізною державою з глобальним впливом, адже передбачувана ворожість стає мірою того, яким важливим вважають її у світі.

Концепт русофобії, що має тривалу інтелектуальну історію, пережив відродження в Радянському Союзі в 1980-х роках. Сам цей термін з’явився в назві самвидавної брошури, виданої 1982 року дисидентом і лауреатом премій математиком Ігорем Шафаревичем. У цій праці та наступних роботах Шафаревич підкреслював самобутність Росії та її народу, наділеного, на його думку, особливою місією. Однак російська культура й ідентичність підриваються “малим народом” — нечисленною групою, що насаджує ідеологічні перетворення, чужі російському суспільству. Внаслідок цього Росія приречена бути вічним аутсайдером в історії, російська душа пригноблена під гнітом послідовних репресивних режимів, а російський народ — вічний цап-відбувайло. Конкретніше, Шафаревич ототожнював “малий народ” з євреями й покладав на них відповідальність за Жовтневу революцію та розпад Радянського Союзу — дві події, що, на його переконання, докорінно збили Росію з її природного шляху.

У цьому контексті варто зазначити, що сучасний дискурс русофобії разюче нагадує “Протоколи сіонських мудреців”. Як показали дослідження антисемітизму, і зокрема “Протоколів”, євреїв нерідко перетворювали на уособлення тривоги перед сучасністю. У путінській Росії уявні вороги постають у схожий спосіб: вони руйнують споконвічні цінності, розмивають традиційну сім’ю, ставлять матеріальне вище духовного — особливо в тому, що виражається у фінансовій жадібності. Ідеї Шафаревича посилюють цю паралель: його схема дозволяє путінському режимові проєктувати на русофобію ті культурні й моральні змісти, що в суспільній традиції пов’язані з антисемітизмом.

Русофобія була офіційно легітимізована за правління Путіна. Цей процес відбувався поступово — паралельно з політичними кризами Росії із Заходом та з виходом теорій змови в мейнстрім політичного дискурсу, що особливо прискорилось у 2012 році, під час третього президентського терміну Путіна. Прикладів чимало. У 2016 році Міністерство культури Російської Федерації ініціювало дослідження “технологій дерусифікації та русофобії” й виділило на нього 1,9 мільйона рублів. Учасники проєкту мали вивчити русофобію в контексті глобальних систем фобій і виробити практичні рекомендації щодо протидії цьому явищу. В офіційному обґрунтуванні проєкту зазначалося, що “посилення русофобського дискурсу є реакцією на відродження російського націоналізму”. Наприкінці 2023 року Міністерство закордонних справ Росії оприлюднило доповідь із оцінкою рівня русофобії в усьому світі, а пошук у провідних російських академічних базах даних — “КіберЛенінці” та eLibrary.ru — видає такі назви, як “Русофобія як складова сучасного геополітичного протистояння: глобальний і регіональний виміри” та “Британська наука про Другу світову війну як інструмент інформаційно-психологічного протиборства з Росією”. Подібні назви наочно свідчать про те, що русофобія вкоренилася в сучасній академічній науці.

Логіка русофобії знайшла вираз і на офіційному риторичному рівні. 26 липня 2025 року речниця МЗС Росії Марія Захарова запропонувала запровадити міжнародний день боротьби з русофобією: “Має вже бути міжнародний день боротьби з русофобією. Під прапорами русофобії озброюється терористичний режим у Києві. Під прапорами русофобії вбивають дітей.” Захарова поклала відповідальність за це на Захід — відтворюючи ширшу стратегію Росії, спрямовану на те, щоб зображати себе жертвою сучасної політичної культури Західної Європи.

Марія Захарова, фото: gettyimages

У своїй конструкції образу жертви сучасна русофобія відрізняється від інших систем фобій. Якщо основними жертвами антисемітизму, ісламофобії чи гомофобії є окремі люди, то в русофобському дискурсі вони відіграють незначну роль. Коли влада зображує Росію жертвою Заходу, вона має на увазі не етнічних росіян, що зазнають дискримінації через свою ідентичність, а державу в цілому. Іншими словами, етнічний вимір у русофобському дискурсі є маргінальним. Для цього наративу важливим є те, як Росія сприймає власний національний престиж, історичну велич і законне місце в центрі геополітики. Відповідно, останніми роками — і з особливою інтенсивністю після вторгнення Росії в Україну в 2022-му — русофобія домінує в російському дискурсі про ідентичність і державність і дедалі частіше подається як одна з головних загроз суверенітету країни.

Теорії змови в путінській Росії

Поряд з інституціоналізацією русофобії, характерною рисою теорій змови, що їх нині просуває режим, є їхнє дедалі більше відривання від історичних фактів. Найвиразніше ця тенденція виявляється в поширенні релігійних мотивів — насамперед апокаліптичних, як-от вже згаданий образ Заходу як Антихриста.

Починаючи з 1960-х років дослідники стверджують, що витіснення релігії з публічної сфери спричинило секуляризацію релігійних та апокаліптичних наративів. Згідно з цим поглядом, місце божественних чи демонічних сил зайняли окремі особи або групи, дива поступилися місцем таємницям, а релігійні одкровення — прихованим істинам, доступним лише обраним.

Нещодавнє зростання релігійних мотивів пояснюється збігом двох чинників: виходу теорій змови в мейнстрім і дедалі тіснішого зближення режиму з Церквою. Це зближення, що розпочалося з обранням патріарха Кирила 2009 року й посилилося в третій президентський термін Путіна, привело до маніхейського осмислення політики й історії. Дійсність ділиться на добро і зло, світло і темряву, Христа й Антихриста — без жодних відтінків і складнощів. У рамках цієї бінарної схеми ворог є абсолютним Іншим — аморальним, темним і жорстоким, а його зло нерідко зображується крізь призму декадансу й розпусти. Так, наприкінці грудня 2025 року Путін заявив, що Європа не має жодної цивілізації, лише деградацію, і стверджував, що “адміністрація Байдена й європейські поросята прагнули розвалити Росію за короткий час задля власного зиску”. У березні того ж року міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров стверджував, що Захід позбавлений цінностей, “мабуть, вірить лише в Сатану” і прагне підривати консенсус у рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі.

Акцентуючи всеохопну моральну й навіть теологічну боротьбу між добром і злом, релігійно-апокаліптичні мотиви сприяють формуванню позаісторичного погляду на дійсність. У 2018 році Путін зробив показове попередження потенційним агресорам, що можуть вдатися до ядерної зброї: “Агресор повинен знати, що відплата є неминучою, що він буде знищений, а ми — жертвами агресії. Ми потрапимо на небо як мученики, а вони просто загинуть. У них не буде часу на розкаяння.” Оскільки межі між минулим і теперішнім також розмиваються, режим отримує широкі можливості тлумачити історичні й політичні події опортуністично — відповідно до своїх ідеологічних потреб.

Ця позаісторичність й інтерпретаційна гнучкість яскраво виявилися в зверненні Путіна до Федеральних зборів 21 лютого 2023 року — промові, що ознаменувала рік від початку вторгнення в Україну:

“Захід — пробачте за нечемність — не цікавиться. Йому байдуже, на кого він робить ставку в боротьбі проти нас, проти Росії. Головне — щоб хтось бився проти нас, і тому в хід може йти будь-хто. Як ми переконалися, так і відбувається: терористи, неонацисти — навіть диявол, пробачте за вираз, — аби виконував його волю й слугував зброєю проти Росії. Антиросійський проєкт є по суті частиною політики помсти нашій країні, спрямованої на створення зон нестабільності й конфліктів безпосередньо вздовж наших кордонів. Тоді — ще в 1930-х — як і зараз: намір той самий — спрямувати агресію на схід, роздмухати війну в Європі, руками чужих усунути конкурентів.”

звернення Путіна до Федеральних зборів 21 лютого 2023 року, фото: рос.змі

Путін зображує Захід озлобленим, сповненим ненависті й глибоко ірраціональним: нібито він прагне знищити Росію засобами одвічного диявола, нацистів Другої світової та нинішньої України. Уявне бажання Заходу покласти кінець Росії є константою, незмінною у часі, — і в цьому тлі Друга світова постає виявом антиросійської агресії Заходу, здійсненої руками нацистської Німеччини. Цей наратив ігнорує пакт Молотова–Ріббентропа, багатоетнічний склад Червоної армії, в якій росіяни воювали пліч-о-пліч з українцями, а також участь Радянського Союзу в антигітлерівській коаліції. Такі історичні факти лише заважали б ідеологічному обґрунтуванню російсько-української війни.

Завдяки цій викривленій темпоральності путінський режим може подавати війну в Україні як превентивну: Росія нібито вимушена воювати заради самозахисту та збереження власного політичного суверенітету й нормативної автономії. Зображуючи Україну прямим продовженням нацистської Німеччини, російський режим також здатний подавати конфлікт як тотальну війну добра проти зла.

Частина ІІ — прояви “західного ворога” та політичні наслідки

Всеосяжні конспірологічні рамки русофобії дозволили путінському режимові просувати широкий спектр теорій про “західного ворога”, яким може виступати як зовнішній, так і внутрішній актор. У цьому розділі розглядаються різноманітні образи “західного ворога”, висвітлюється роль теорій змови в його конструюванні та аналізуються політичні наслідки такого конспірологічного обрамлення.

Зовнішні вороги

Путінський режим визначив як зовнішніх ворогів низку геополітичних і наднаціональних утворень, а також окремих країн. Найвизначнішими в цій категорії сьогодні є НАТО і країни Європи; з президентством Трампа Сполучені Штати дещо відступили зі своїх колишніх позицій — в очах режиму — уособлення Заходу.

НАТО: Росія нерідко виправдовує своє вторгнення в Україну в 2022 році превентивним самозахистом від розширення НАТО. Відтоді адміністрація Путіна неодноразово визначала це розширення як серйозну загрозу. Сам Путін часто виступає з такими заявами. Наприклад, на Петербурзькому міжнародному економічному форумі (ПМЕФ-2025) у червні 2025 року він зазначив: “З початку 1990-х ми спостерігаємо п’ять хвиль розширення НАТО — можна сказати навіть шість. Наші заклики утриматися від цього залишилися без відповіді.” Подібну тезу висловив 28 жовтня 2025 року на Міжнародній євразійській конференції з безпеки в Мінську міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров: “Розширення НАТО не припинялося жодної миті.” Деякі російські посадовці вважають НАТО не просто військовим альянсом, а актором, що прагне втручатися в російські вибори та інші внутрішньополітичні процеси і зрештою дестабілізувати або повалити російський уряд дипломатичними, економічними та військовими засобами, зокрема через наступальні кібероперації.

НАТО справді розширювалося впродовж трьох десятиліть після розпаду Радянського Союзу. Проте ставлення Путіна до альянсу та його розширення не залишалося незмінним. На початку свого правління він дотримувався відносно поміркованої позиції — і навіть висловлював зацікавленість можливим вступом Росії до НАТО. Коли 2002 року НАТО оголосило про приєднання Естонії, Латвії та Литви, Путін відреагував стримано — без жодного натяку на те, що може вдатися до військових дій, аби цьому перешкодити. Так само на запитання про перспективи вступу України він відповів, що це справа самої України.

Більше того, навіть після того, як Путін позначив поворот до ізоляціонізму своєю промовою на Мюнхенській конференції з безпеки 2007 року, Росія продовжувала співпрацювати з НАТО з низки питань. У 2009 році Путін надав дипломатичну та військову підтримку Джорджу Бушу в глобальній антитерористичній кампанії: Росія сприяла розгортанню американських військових баз в Узбекистані та Киргизстані в рамках операції НАТО в Афганістані. Ця відносно прихильна позиція щодо НАТО зберігалася й за президентства Дмитра Медведєва. На саміті НАТО в Лісабоні 2010 року Медведєв проголосив завершення ворожнечі між Росією та альянсом і запропонував спільне бачення відновленої співпраці, включно з можливістю взаємодії у сфері протиракетної оборони. До того ж Рада Росія–НАТО, заснована 2002 року, продовжувала розглядати широкий спектр питань безпеки аж до березня 2017-го — тобто навіть після анексії Криму Росією 2014 року.

Ця сукупність фактів свідчить про те, що в основі намагань Росії представити свою недовіру до НАТО як незмінну на протязі всієї своєї історії лежать політичні й ідеологічні мотиви. Найбільш промовисте свідчення — потреба путінської системи в противниках, необхідних для виправдання війни проти України. Ця потреба виразно відбита в хронології ключових наративів останніх десятиліть — наративів, що нерідко виникають заднім числом і у відповідь на сигнали з України, зокрема на Помаранчеву революцію 2004 року та події Євромайдану 2014-го. У ці переломні моменти Україна заявляла про своє прагнення вийти з-під впливу Росії й інтегруватися до спільноти західних демократій. Показово, що 2014 року, після хвилі протестів, яка призвела до усунення проросійського президента України Віктора Януковича, Росія використала розширення НАТО як одне з обґрунтувань для вторгнення на схід України та анексії Криму. Подібним чином, незважаючи на відсутність реальних перспектив вступу України до НАТО напередодні війни 2022 року, Путін продовжує наполягати, що нібито неминучий вступ змусив його до того, що він незмінно називає превентивним ударом — тобто до вторгнення в Україну.

Твердження про те, що зростання НАТО вимусило Путіна вдатися до дій в Україні, виглядає особливо невпереконливо. Попри відносно спокійну реакцію на приєднання балтійських держав, він відповів з відносною стриманістю навіть на розширення альянсу, що відбулося вже під час російсько-української війни. Вступ Фінляндії в квітні 2023 року додав приблизно 1 300 кілометрів до спільного сухопутного кордону НАТО з Росією, фактично подвоївши його довжину, — і все ж Путін обмежився суто декларативною реакцією. Його поведінка підкреслює суто політичну функцію наративу про загрозу з боку НАТО.

Конкретних теорій змови щодо НАТО чимало. Чільне місце серед них посідає уявлення про те, що альянс прагне ослабити Росію, розмістивши свої військові бази вздовж її кордонів — насамперед в Україні в контексті нинішньої війни. Інші версії стосуються нібито наявних планів атакувати Росію найближчим часом, а деякі твердять, що НАТО вже бере участь у бойових діях проти Росії в Україні. У вересні 2022 року програма “Час покаже” на Першому каналі стверджувала: “Якщо дивитися на загальну картину, то українські солдати там є тільки для вигляду — щоб знімати відео й публікувати їх у TikTok, тоді як основна частина бойових сил — це насправді війська НАТО.”

Європа та Сполучені Штати: Спочатку Путін визначав Сполучені Штати як головне уособлення западного зла, однак відтоді як президентство Дональда Трампа призвело до потепління відносин між двома країнами, першорядним противником Росії стала Європа. Цим перегрупуванням пояснюється й те, чому впродовж останнього року російські посадовці та проурядові діячі зображають саме Європу і НАТО центральною загрозою безпеці Росії.

Прикладів вистачає. 16 жовтня 2025 року Олександр Бортніков, директор ФСБ, звинуватив НАТО, і зокрема Велику Британію, в організації та безпосередньому здійсненні операції “Павутиння” — удару безпілотниками, здійсненого в червні 2025 року, що пошкодив чотири військові бази Росії та щонайменше сорок її бомбардувальників. Відтак проурядовий військовий блогер Олександр Коц заявив, що Велика Британія готує нові удари по критично важливій інфраструктурі Росії й очолює те, що він назвав “київським блоком”.

Ще один приклад — карикатура, розміщена 16 квітня 2025 року на сайті Служби зовнішньої розвідки Росії. Уособленням Європи є Урсула фон дер Ляєн: її тіло вигнуте у формі свастики, а кігтясті руки й ноги закривавлені. Ця хижа постать оточена з обох боків набагато більш стриманими зображеннями Росії та Сполучених Штатів у вигляді їхніх прапорів. Карикатура супроводжує текст, у якому Європі приписуються тоталітарні нахили й покладається на неї відповідальність за неухильне розпалювання міжнародної нестабільності. Особливий акцент зроблено на історичній ролі Франції в кровопролитті й насадженні насильницьких режимів. У цій логіці Європа прагне спровокувати глобальну кризу і навіть претендує на світове панування.

Конспірологічний характер цих образів посилює уявлення про те, що Європа зловісно інтригує проти Росії. Участь спецслужб у просуванні таких наративів — нерідко замість реальної роботи з протидії тероризму — свідчить про те, якою мірою Росія мобілізує свої ресурси задля перетворення путінської пропаганди на нову політичну реальність.

Внутрішні вороги

Образ Заходу як одвічного ворога Росії є зручним інструментом для делегітимізації будь-кого, чиї погляди суперечать позиції режиму. Це широке й плинне коло людей — не лише політичні суперники Путіна, а й діячі культури та звичайні громадяни. Усіх їх звинувачують у пособництві Заходу.

Політичні суперники: Ця група, яку Путін означує як “західних ворогів”, є відносно нечисленною, адже за двадцять п’ять років при владі він зумів придушити більшу частину внутрішньої опозиції. На момент написання цієї статті чимало його політичних суперників перебувають за кордоном, у в’язниці або вже немає в живих.

Олексій Навальний — наочний приклад політичного опонента, якого режим намагався скомпрометувати як агента Заходу. Навальний не лише очолював опозиційний рух проти Путіна, а й заснував Фонд боротьби з корупцією для викриття зловживань російського уряду. Наприкінці 2020 року прес-секретар Кремля Дмитро Пєсков оголосив про нібито виявлені зв’язки між Навальним і агентами ЦРУ — і це було заявлено тоді, коли Навальний лежав у німецькій лікарні після того, як раптово захворів дорогою на передвиборний захід у Томську, й коли міжнародна критика через майже безсумнівне отруєння неухильно наростала. Подальше рішення Навального повернутися до Росії також було подано державними ЗМІ як свідчення його співпраці зі западними спецслужбами.

Аналогічну тактику нещодавно застосовано щодо Михайла Ходорковського, непохитного опонента Путіна і колишнього голови нафтової компанії “ЮКОС”. Ходорковський також очолює Російський антивоєнний комітет, що підтримує російських емігрантів і виступає за запровадження санкцій проти Росії. Окрім цього, Комітет подав перелік кандидатів для участі в Платформі для діалогу з демократичними силами Росії — проекті Парламентської асамблеї Ради Європи. Попри те, що багатьох членів Російського антивоєнного комітету на Заході вважають легітимними представниками опозиції, з якими можливий діалог, путінський режим намагається дискредитувати їх як западних ворогів держави. 14 жовтня 2025 року ФСБ після нібито проведеного розслідування висунула офіційне звинувачення проти правління Російського антивоєнного комітету, і зокрема проти Ходорковського як його головного представника. ФСБ присвоїла Комітету статус терористичної організації, що планує збройне захоплення Росії. До числа приписуваних йому діяльностей — вербування добровольців до Збройних сил України та розроблення планів збройного повалення російського уряду. Вітаючи це рішення у своєму Telegram-каналі, депутат Державної думи Андрій Луговий стверджував, що члени Російського антивоєнного комітету фінансуються західними спецслужбами. Подання Комітетом переліку кандидатів для Платформи для діалогу з демократичними силами Росії він назвав “лише краплею в морі їхньої русофобської діяльності.”

Іноземні агенти: До інших внутрішніх ворогів, з погляду режиму, належать представники публічної, культурної та медійної сфер. Їх клеймують “іноагентами” й звинувачують в отриманні підтримки від іноземних акторів — передусім западних — з метою впливу на громадську думку та формування суспільного середовища в Росії.

Поняття “іноземний агент” уперше з’явилося в російському законодавстві у 2012 році й тоді стосувалося виключно некомерційних організацій; у наступні роки воно поступово поширилося на ЗМІ, фізичних осіб і незареєстровані громадські об’єднання. У грудні 2022 року, з огляду на розгортання воєнних дій в Україні, стало простіше застосовувати це тавро без надання доказів. “Іноагентом” могла бути оголошена будь-яка особа або організація, що визнається такою, яка перебуває під іноземним впливом і веде політичну діяльність чи публічно поширює певні матеріали, — а поняття “політична діяльність” могло, серед іншого, охоплювати участь в акціях протесту, критику режиму в соціальних мережах або фінансову підтримку такої діяльності.

Риторика й практика режиму щодо цих “іноагентів” посилилися разом із ескалацією війни в Україні, і особливо в міру того, як впродовж того ж періоду набирали обертів антизахідні конспірологічні наративи. Оскільки будь-яка ідентифікація із західними нормами вважається підривом власної системи цінностей Росії, будь-хто, хто асоціюється з демократичними й ліберальними цінностями, може бути заклеймений чужинцем або зрадником держави. Обмеження, що накладаються на таку особу, неухильно розширюються. Вони охоплюють: заборону на отримання будь-яких форм державної підтримки — прямої фінансової допомоги чи фінансування культурної або дослідницької діяльності (2023 рік); заборону обіймати будь-яку публічну посаду (2024 рік); зобов’язання проводити всі активи й доходи через призначені карбованцеві рахунки (грудень 2024 року); усунення від освітньої та просвітницької діяльності (2025 рік). Більше того, до кінця 2025 року приблизно 33 відсотки включених до реєстру осіб могли стати об’єктом кримінального переслідування.

Станом на травень 2025 року в реєстрі налічувалося понад тисячу організацій та фізичних осіб. Серед них — незалежні медіавидання “Медуза” і телеканал “Дождь”, а також Комітет проти тортур, Фонд боротьби з корупцією та Левада-Центр, що є незалежною соціологічною установою. Серед включених до реєстру фізичних осіб — журналісти Катерина Гордєєва і Юрій Дудь; музиканти Земфіра, Монеточка і Noize MC; колишній прем’єр-міністр Михайло Касьянов; опозиційні діячі Ілля Яшин і Володимир Кара-Мурза; колишні депутати Державної думи Дмитро і Геннадій Гудкови. Окремий реєстр фізичних осіб веде Міністерство юстиції Росії. Цей список не є публічним, але громадяни можуть звернутися до Міністерства юстиції, щоб дізнатися, чи включені вони до нього.

ЛГБТК+ спільнота: Росію можна охарактеризувати як глибоко гомофобну державу, яка завдала суттєвої шкоди своїй ЛГБТК+ спільноті. Починаючи з 2013 року члени цієї спільноти зазнають дедалі більшої маргіналізації внаслідок низки законодавчих обмежень, що йдуть пліч-о-пліч із загальним курсом на ізоляціонізм. Репресії досягли свого піку 2017 року: в Чечні за адміністрації Рамзана Кадирова розгорнулася кампанія насильства. За повідомленнями, десятки геїв були затримані, піддані тортурам і страчені, а російська влада здебільшого залишилася байдужою.

Посилення репресій проти ЛГБТК+ спільноти збіглося у часі з початком війни в Україні — і це не є випадковістю: вже наявна в Росії гомофобія була поглинута конспірологічним наративом режиму. Будь-який відкритий прояв ЛГБТК+ ідентичності фактично криміналізовано. Фільми та літературні твори підлягають суворій цензурі, організації та соціальні заклади закриваються — нерідко із застосуванням фізичної сили правоохоронців. Члени ЛГБТК+ спільноти зазнають дискримінації на ринку праці й живуть під постійною загрозою доносу та штрафів до двох мільйонів рублів за нібито “ЛГБТ-пропаганду”. Є також повідомлення про те, що представники ЛГБТК+ спільноти, особливо в Чечні, відправляються на фронт як каральний захід.

Однак репресії й стигматизація виходять за межі переслідування окремих осіб. В ідеологічних рамках режиму ЛГБТК+ ідентичність подається як явище, притаманне виключно Заходу, а отже, не просто зраду консервативних цінностей і самобутньої цивілізації Росії, а й інструмент у тій ширшій гібридній війні, яку Захід нібито веде проти неї. Відповідно, держава прагне делегітимізувати ЛГБТК+ ідентичність як суспільне і культурне явище, а відтоді, як спалахнула війна, режим дедалі наполегливіше зображує членів цієї спільноти частиною загального западного руху, спрямованого на підрив російського ладу. Зокрема, спільноту звинувачують у замаху на інститут сім’ї, який режим прагне визначити як виключно гетеронормативний. У 2020 році нові поправки до Конституції Росії закріпили роль держави як захисниці “сім’ї, материнства, батьківства та дитинства” і гаранта шлюбу як союзу чоловіка і жінки.

Конспірологічне обрамлення цього питання досягло кульмінації в листопаді 2023 року, коли Верховний суд Росії визнав ЛГБТК+ спільноту екстремістською організацією, що становить загрозу державі. У рішенні суду зазначалося: “Погляди цього руху ґрунтуються на ненависті до традицій, релігії та усталених культурних цінностей.” Відтоді будь-яка причетність до ЛГБТК+ спільноти кваліфікується як злочин проти держави, що карається позбавленням волі строком до дванадцяти років за статтею 282.2 Кримінального кодексу.

Та сама логіка поширюється й на тих опонентів режиму, яких звинувачують у підтримці ЛГБТК+ спільноти. Один із прикладів — Марія Певчих, журналіст і голова правління Фонду боротьби з корупцією, заснованого Навальним. Депутат Державної думи Андрій Луговий звинуватив Певчих у тому, що вона є “професійною русофобкою”, яка отримує фінансування від западних спецслужб. Серед наведених ним “доказів”, поряд з її еміграцією з Росії, британським громадянством та виступами проти війни з Україною, фігурувала й її підтримка прав ЛГБТК+. Подібним чином урядові чиновники й пропагандисти називали збройні сили України та западних держав “ЛГБТ-арміями”.

Висновки 

Теорії змови, що відіграють центральну роль у путінському режимі, малюють образ сильної й стабільної Росії — самобутньої цивілізації з власним характерним і консервативним укладом; Захід постає як злий Інший, одвічний ворог, що будь-якими доступними засобами домагається поразки Росії.

Зростання цього типу мислення в сучасній Росії перегукується з процесами в інших країнах, зокрема в Сполучених Штатах, де теорії змови також перемістилися з маргінесу в політичний мейнстрім. Ширші соціальні й культурні причини цієї тенденції виходять за рамки даної статті, однак очевидно, що інтернет і соціальні мережі стали її головними каталізаторами. Онлайн-платформи не лише сприяють поширенню конспірологічних наративів, а й формують у користувачів відчуття суб’єктності в процесі обговорення, адаптації, переосмислення й доповнення знайдених матеріалів.

У Росії різке зростання кількості теорій змови пов’язане з війною в Україні, що потягла за собою як ідеологічну, так і матеріальну мобілізацію суспільства та культивування згуртованості перед обличчям уявного ворога. Дедалі більша вага русофобії — що охоплює будь-які антиросійські настрої чи дії — може бути осмислена саме в цьому контексті. Русофобія не лише пропонує концептуальні рамки для визначення ворога, а й дозволяє режимові зображати Росію жертвою Заходу. У рамках цього наративу власна агресія режиму — від вторгнення в Україну до жорстокого придушення внутрішнього інакодумства — набуває вигляду самозахисту.

Дедалі тісніше зближення режиму з Церквою наповнило конспірологічне мислення релігійними й позаісторичними елементами. Росія перетворюється на носія істини, а боротьба Заходу проти країни — на метафізичний наступ темряви проти світла. Вимоги цього наративу затуляють собою історичні факти. В своєму зверненні до Федеральних зборів 2023 року Путін зобразив Другу світову як конфлікт, у якому Захід — через нацистів — воював проти Росії. З цієї передумови лишається лише один крок до того, щоб назвати український уряд неонацистським і стверджувати, що він діє під западним керівництвом.

Поняття Заходу саме по собі перетворилося на парасолькову концепцію, що охоплює будь-яких акторів, визначених ворогами. Унаслідок цього режим може перемикати фокус своєї ворожості відповідно до мінливих політичних потреб і обставин. Сполучені Штати колись уважалися взірцевим утіленням Заходу, але цей образ поблід у другий президентський термін Дональда Трампа, що приніс з собою відновлення контактів з Путіним і більш конфронтаційну американську позицію щодо Європи. Головним западним противником дедалі більше проголошуються Європа й НАТО. У внутрішньополітичній площині широкий сак Заходу вгрібає в себе політичних опонентів, публічних і культурних діячів, представників ЛГБТК+ спільноти. Ці люди та пов’язані з ними організації дискредитуються як агенти іноземних держав, що ведуть одночасну війну проти Росії одразу на багатьох фронтах.

Всюдисущість теорій змови в путінській Росії спонукає до ширшого запитання: чи є вони симптомами глибинної політичної трансформації, що переживає країна? Ганна Арендт звертала увагу на зв’язок між ідеологією і політичними режимами — і зокрема на роль ідеології у формуванні тоталітарних систем. На думку Арендт, три властивості ідеологій роблять їх особливо корисними для тоталітарних урядів: вони дають всеосяжне пояснення минулого і теперішнього, одночасно претендуючи на провісницьку впевненість щодо майбутнього; вони забезпечують свого роду “шосте чуття”, що дозволяє режимові приписувати прихований зміст кожній публічній події й припускати наявність завуальованих намірів; нарешті, їхні методи доказу виводяться з єдиної аксіоми, з якої дедукуються всі інші пояснення. Теорії змови в сьогоднішній Росії можуть бути осмислені — і заслуговують на подальше вивчення — як механізм поширення таких тоталізуючих ідеологічних схем.​​​​​​​​​​​​​​​​