Завжди приємно бути пророками. Три тижні тому експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Стеблина написала про співчутливу риторику російського ліберального телеканалу «Дождь» щодо мобілізованих до російської армії. І саме ця риторика стала приводом для великого скандалу. Нагадаю: першого грудня Олексій Коростельов, ведучий «Дождя» — російського емігрантського телеканалу, який зареєстрований і працює в Латвії, — сказав, що канал «допомагає мобілізованим». А саме: «Ми сподіваємося, що багатьом військовослужбовцям ми змогли допомогти. До прикладу, з оснащенням і з елементарними зручностями на фронті».
Першими на сполох забили латвійці. «Дождь» оштрафували, його почали перевіряти спецслужби; заговорили про позбавлення ліцензії.
В Україні офіційна реакція була стриманішою: міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко написав, що «Дождь» «забезпечує всім необхідним окупантів, яким некомфортно воювати на нашій землі», і закликав світ зрозуміти: всі росіяни однакові, «хороших» нема. Істеблішмент у соцмережах у різний спосіб висловив те саме, з варіаціями від зловтіхи до прямої агресії на адресу медійників, які «підносять набої» російській армії.
Керівництво каналу зробило заяву — мовляв, канал «не займався, не займається і не займатиметься допомогою з оснащенням російської армії», — і оголосило про звільнення Коростельова. Сказане в ефірі і керівництво «Дождя», і численні захисники Коростельова називали «обмовкою», хоча для обмовки це, будьмо щирі, надто розлого сформульована думка. Сам Коростельов теж написав, що «оговорился», і назвав фразу вирваною з контексту. І додав, що не переказує грошей на армію, але йому «шкода покинутого всіма мобілізованого».
На знак протесту проти звільнення Коростельова з «Дождя» звільнились ще троє людей, зокрема шефредактор, відповідальний за випуск. У соціальних мережах звільненому ведучому висловили чимало підтримки (хоча деякі дописувачі навіть на своїх фейсбук-сторінках не забували приписку про «иноагентов»). Занурюватися у нюанси взаємин між росіянами ми, певно, не будемо, тому останнє: звільненого Коростельова пожаліли російські пропутінські медіа, завжди раді, коли з «демшизою» стаються якісь неприємності.
Розв’язка настала шостого грудня, коли Національна рада з електронних медіа Латвії анулювала ліцензію «Дождя» «у зв'язку з загрозою національній безпеці та громадському порядку». Підстави для такого рішення в латвійської Нацради були: «Дождь» уже двічі попереджали — за карту Росії з Кримом і визначення російської армії як «нашої». Третє попередження — цього разу за «допомогу» мобілізованим — тягне за собою позбавлення ліцензії. Це не значить, що редакцію «Дождя» виганяють із Латвії, але, очевидно, щоб мовити далі, телеканалу доведеться переїхати в іншу країну.
В українському інфопросторі лунає чимало голосів, які засуджують «Дождь», а разом із ним інших російських медіалібералів, і звинувачують їх у допомозі російській армії. І на «Детекторі медіа» за останні роки вийшло чимало матеріалів, які пояснюють, «що не так» із російськими ліберальними медіа як джерелом контенту для українців, як джерелом уявлень про перебіг війни, як з уособленням російської «медійної опозиції» тощо. Звісно, хоч скільки ти пояснюй, «що не так» із «Дождем» або «Медузою», все одно будуть люди, які щиро-здивовано питатимуть: «А що не так із “Медузою”? Вона ж ніби адекватна і проти Путіна». Ще складніше пояснити, як одні й ті самі медіа можуть бути шкідливими в українському інфопросторі і корисними в якихось інших. Релятивізм під час війни взагалі не в моді. Але все ж спробуймо розібратись, бо хто, як не ми?
То чи допомагав «Дождь» російській армії?
Почнімо з мобілізованих. Це люди, яких забрали на військову службу в межах «часткової мобілізації», оголошеної в Росії 21 вересня. Мобілізованих заведено вважати окремою категорією військових на противагу добровольцям (пішли служити в армію з власної волі за ідею), найманцям (пішли служити у приватні військові компанії та інші формування за гроші) і кадровим військовим-«контрактникам» (воюють, бо це їхня постійна робота). Раніше, до оголошення мобілізації в Росії, медіа так само виокремлювали примусово мобілізованих мешканців окупованих частин Луганської і Донецької області, яких Україна офіційно вважає «своїми» і «жертвами російської агресії», хоча в деяких ситуаціях — не вважає. Важливо, що поділ на мобілізованих і всіх інших — віртуальний. Формально кожен із них — російський військовослужбовець. І від того, як людина потрапила до армії, її статус не залежить (за винятком найманців, але це інша історія). Якщо вона на нашій землі зі зброєю в руках, вона бере участь в агресії.
Як це зазвичай буває в Росії, мобілізація відбувалася з масою порушень і зловживань — аж про це мусили заговорити російські пропагандисти, аби випустити пару в суспільстві й перекласти провину на стрілочників на зразок військових комісарів. Людей ловили на вулицях, гребли без розбору попри інвалідність, багатодітність та інші поважні причини не служити в армії; обмундирування мобілізованим давали кепське, воювати не вчили, часто відразу кидали на фронт як гарматне м’ясо. Українські медіа розповідали про це переважно з відтінком зловтіхи й куражу, розвіюючи власні страхи щодо масового поповнення лав російської армії (офіційно мали мобілізувати триста тисяч людей, а за неофіційною інформацією — аж цілий мільйон). Тобто, грубо кажучи, що гірше вбрані й підготовлені російські військові, що гірше вони вміють воювати, що менше мотивовані, то краще для України — нашій армії буде легше їх знешкодити. Також серед деяких українців поширені сподівання (як на мене, нічим не обґрунтовані й примарні), що невдоволення мобілізацією, масовими втратами на фронті та іншими негараздами змусить росіян повстати проти влади і або скинути Путіна, аби хоча б зробити так, щоб йому стало не до України.
Словом, українські медіа й лідери думок зробили все, щоб перевести мобілізацію в Росії в розряд історій несерйозних і комічних.
Для ліберальних російських медіа мобілізація — історія трагічна. Йдеться про сотні тисяч їхніх співвітчизників (і їхніх глядачів/читачів/слухачів), які гіпотетично не з власної волі беруть участь у безглуздій і несправедливій війні. Заради справедливості треба сказати, що в перші місяці в ліберальних російських медіа, блогах і навіть пабліках на кшталт «Страдающего средневековья» було чимало інформації про легальні чи напівлегальні способи уникнення мобілізації чи втечі з країни. До речі, російські законодавці зараз лише розглядають законопроєкт про кримінальну відповідальність за ухиляння від мобілізації: пропонують до п’яти років позбавлення волі.
Те, що робили журналісти «Дождя» на тему примусово мобілізованих у Росії — це саме те, що й мають робити професійні й незалежні від влади журналісти в ситуації, коли влада їхньої держави робить щось не те. Наприклад, коли люди в будинку замерзають без опалення, пацієнти не отримують важливих ліків через зірвані державні закупівлі, в тундрі через забруднення вимирають червонокнижні журавлі абощо. Це модель поведінки, відома і зрозуміла кожному журналісту: є порушення/зловживання — говоримо про нього, шукаємо винних, шукаємо спосіб розв’язання проблеми і контролюємо, аби цю проблему розв’язали. І, звісно, журналісти завжди сподіваються, що їхні матеріали комусь допомогли. І саме про це говорив Коростельов.
Нюанс у тому, що добре вбраний, нагодований, зігрітий, озброєний і вишколений російський військовий ефективніше воює (мовою військових — «виконує бойові задачі», емоційною мовою соцмереж — «вбиває українців») і наближає Росію до виконання того, що там називають «цілями спецоперації». Інакше кажучи, до загарбання і знищення України. Отже, допомагаєш мобілізованим — допомагаєш російській армії — шкодиш Україні.
І тут перед російськими ліберальними журналістами постає моральна дилема, яка не має розв’язку. Що для них найприйнятніше в цій ситуації? Вболівати за українську армію? Бажати армії своєї країні поразки, а кожному її військовому — якнайшвидшої смерті, страждань і злиднів? Радіти, коли товарний вагон із примусово мобілізованими земляками роздовбали хаймарсом? Навіть якби така позиція влаштовувала самих медійників, вона б відвернула від них цільову аудиторію в Росії.
Конструкція, яку в цій ситуації пропонують деякі українці — мовляв, Росія має зголодніти, змерзнути, потонути в крові, розпастись і зануритись у темні віки заради власного блага, щоб вилікуватись від імперської хвороби «рашизму», — занадто складна і неправдоподібна навіть для дуже ліберального росіянина (до речі, Росія також нищить Україну нібито «для нашого блага», не забуваймо — російська пропаганда має цьому безліч пояснень, у тому числі й лікування нас від «укрáінства»). Реалістичніших варіантів ніхто ще не вигадав. Українські стратегічні комунікації на цю тему зводяться до пропозиції невдоволеним мобілізацією «зносити Путіна», а мобілізованим — здаватися в полон. Це також не ті меседжі, які може транслювати своїй аудиторії російський журналіст — хоча б зі страху за рідних, квартири й машини, які лишилися в Росії.
Словом, правильної відповіді нема, й натомість російські ліберальні медіа ховають голову в пісок нейтрального пацифізму. Виправдовуючись, Коростельов сформулював це так: «Жаль ли мне брошенного всеми голодного мобилизованного (о них шла речь)? Да. Путин красавчик? Нет. Кажется, водораздел проходит где-то тут. Помогаю ли я мобилизованным, о которых шла речь в монологе? Только тем, что рассказываю о них — вы видели мои рассказы и записанные свидетельства в эфирах и в этом телеграмм-канале — помощь ли это? Я продолжу этим заниматься по мере своих сил. Я против войны, поэтому уже девять месяцев не живу в России — странно меня подозревать в поддержке вторжения». У такому ж дусі висловились керівники «Дождя» Тихон Дзядко і Катерина Котрикадзе, оголошуючи про звільнення Коростельова: ми проти війни і не підтримуємо «жодну армію». Це такий натяк, що українську не підтримують також. До речі, у дописах підтримки «Дождю» радять переїжджати з Латвії в якусь менш проукраїнську країну. Хе-хе.
Напевно, всім очевидно, наскільки це вразлива, слабка, програшна, негідна позиція — «ми проти війни загалом», «ми нікого не підтримуємо» і водночас «ми дбаємо про російського військового, аби йому замінили поламаний автомат на справний, але не говоримо про це, а чувака, який у цьому зізнався, ми звільнили». І тут треба визнати, що ніякої кращої позиції російські ліберальні медіа собі не вигадають, бо вони в безвихідному становищі.
Можливо, ми можемо щось їм підказати. Але для цього треба зрозуміти, чим ці медіа для нас є. Російські ліберальні медіа — суб’єкт чи інструмент?
Якщо «ми» — це Україна, то я знаю відповідь: «Дождь», «Медуза» та інші ліберальні російські медіа — це голос, яким «ми» намагаємось говорити з російськомовною аудиторією в усьому світі. Вас дивує ця теза? Не дивуйтесь, а почитайте наш моніторинг іномовлення. В ефірі російськомовного марафону «FreeДом» за останні місяці відбулися сотні розмов із російськими медійниками. Вони переказували свої матеріали, висловлювали свої думки та виступали як експерти, коментуючи ситуацію в Росії, дії влади і, до речі, ситуацію з мобілізованими.
З липня, коли «Детектор медіа» почав моніторити «FreeДом», в ефір дев’ять разів запрошували ведучих і менеджерів «Дождя» (Коростельова не запрошували). Варто також згадати інтерв’ю, яке Володимир Зеленський дав головреду «Дождя» Тихону Дзядку, головреду «Медузи» Івану Колпакову, журналісту Михайлу Зигарю та спецкору «Коммерсанта» Володимиру Соловйову.
Не забуваймо також, що в часи, коли російським громадянам в Україні в принципі не дуже раді, — їх впускають лише з візами, яких майже не видають, — кореспонденти російських ліберальних медіа вільно їздять Україною, приїжджають у зону бойових дій і роблять матеріали, яких не можуть собі дозволити журналісти інших медіа: репортажі з обох боків фронту. Ось, наприклад, Олена Костюченко з «Новой газеты» з’їздила в тоді окупований Херсон. Ані українські, ані західні кореспонденти цього б не втнули, таке дозволено тільки «хорошим росіянам».
Одна російська журналістка, Оксана Бауліна, навіть загинула під час березневих артобстрілів Києва. В некрологах Оксани ви не знайдете важливої деталі: хто її вбив. Певно, вбила «війна».
Інакше кажучи, російські ліберальні медіа підходять для комунікаційних цілей нашої влади, і вона сприяє їм, надає майданчик для висловлювання і канали для спілкування з їхньою аудиторією. Часом доволі несподівані. Нещодавно я випадково зайшов на ютуб-канал «Одеської кіностудії» (контрольний пакет належить державі, міноритарним акціонером раніше був, а тепер уже нібито не є міністр Олександр Ткаченко) і був глибоко здивований. Ютуб-канал має мільйон триста шістдесят тисяч підписників (це більше, ніж у багатьох великих телеканалів) і наповнюється відеосюжетами того ж «FreeДома», а також російських ліберальних відеоблогерів і медіа: «Честное слово», «Кац», «И грянул Грэм», «Популярная политика», «Ходорковский Live». А «Дождь», спитаєте ви? І «Дождь». Я казав міністр Олександр Ткаченко, хороших росіян нема, всі однакові. Але контент деяких із них набирає сотні тисяч переглядів — наприклад, про бунт мобілізованих. І, напевно, непогано монетизується.
Словом, у тому, що заведено називати «інформаційною війною», Україна плідно й розмаїто співпрацює з російськими ліберальними медіа. Навряд чи «зізнання» Олексія Коростельова про допомогу мобілізованим якось вплине на цю співпрацю.
Чи правильне це рішення людей, відповідальних за зовнішні комунікації та «інформаційну війну» (пишу в лапах, бо під цим словосполученням кожен розуміє щось своє і що завгодно) — співпрацювати з російськими ліберальними медіа? Вони, напевно, скажуть, що працюють у такий спосіб на підрив Росії, налаштовують російське суспільство проти Путіна і так далі. Наскільки ця аргументація щира — хтозна. За теперішніх обставин кожен охочий може назвати «контрпропагандою», «інформаційною війною» і «підривом Росії» будь-які свої дії. Яскравий приклад — колишній ведучий 5 каналу Роман Чайка, який позиціонує свою роботу на «Утре февраля» як державницьку місію. Коли кожен дає собі агентурне завдання і сам контролює його виконання, кожен може також повісити собі на груди медаль за досягнення. А насправді результат їхньої — рідкісний випадок, коли це слово звучить доречно, — діяльності настільки ж уявний і невимірюваний, як та допомога мобілізованим, про яку говорить Олексій Коростельов.
Мені більш імпонує позиція Ольги Мусафірової з «Новой газеты. Европа»: що потрібно доносити до аудиторії цих медіа правдиву інформацію про Україну і нашу позицію з тих питань, які нас стосуються. Важливо, щоб про нас не говорили без нас. Тому я вважаю, що українські експерти можуть погоджуватись на інтерв’ю російським ліберальним медіа і відповідати на їхні запитання. Саме надавати інформацію, експертизу, пояснювати реалії, а не дружити з росіянами, прощати їх або вести міжкультурний діалог про порозуміння.
І нарешті, ми можемо дивитись на російських медіалібералів як на суб’єкта: певну більш чи менш згуртовану спільноту зі своїми інтересами та цілями, які в подекуди збігаються з українськими, подекуди — суперечать їм. А ще ця спільнота та її окремі учасники-медіа конкурують із Україною і українськими медіа за західну допомогу, за увагу і співчуття світу. Так уже сталося — Заходу необхідні «хороші росіяни», як не Овсяннікова, то хтось інший. Захід має свої ілюзії про підрив Росії зсередини та роздмухування антивоєнних настроїв, і йому потрібні докази, що «це війна Путіна, а не російського народу». Російські ліберальні емігранти, шукаючи способів вижити за межами Росії, готові грати роль ручних ведмедів на ланцюгу.
Чи маємо ми атакувати їх і витісняти з цього простору? Чи є в нас для цього ресурси? Чого ми цим хочемо досягти? І хто може прийти на місце умовного «Дождя» після того, як ми відсвяткуємо його вигнання з Латвії? Чи ми все ж маємо з ними співпрацювати? В якому форматі, на яких майданчиках, де межа прийнятного? Як тоді діяти в ситуаціях, коли вони нам шкодять, щоб не було такої шизофренії, як оце зараз? Багато питань; і боюся, що відповіді на ці питання можуть кардинально різнитися у
1) влади;
2) військових і взагалі людей, які займаються інформаційною війною без лапок;
3) медійно-експертної спільноти і активістів громадянського суспільства;
4) ширшої публіки, яка висловлюється в соцмережах.
І я б у цьому переліку орієнтувався насамперед на пункт два. Ще б тепер з’ясувати, що вони про це думають.