АТО чи війна? Чому партія Порошенка так і не проголосувала за ратифікацію Римського статуту

24 серпня на 33-му році української Незалежності президент Володимир Зеленський підписав Закон про ратифікацію Римського статуту, який напередодні ухвалив парламент.

Як відомо, Україна підписала Римський статут ще 2000-го року. Але тоді до ратифікації цього важливого міжнародного документа так і не дійшло. Навіть коли у лютому 2014 року захопленням Криму Росія почала агресію проти України.

Ратифікації також не допомогло і рішення РНБО 2015 року щодо необхідності введення Римського статуту у дію на тлі все більших масштабів російської агресії, що охопила всю Донецьку та Луганську області.

Варто нагадати, що набуття членства України у Міжнародному кримінальному суді (МКС) є частиною наших зобов’язань щодо вступу до ЄС.

І ще один важливий аспект необхідності ратифікації Римського статуту. Держава-учасниця МКС може суттєво впливати на ефективність роботи цієї інституції, а для України це надзвичайно важливо у контексті розслідування злочинів, вчинених російськими військами на українській території.

Але попри такі переконливі аргументи на користь ратифікації Римського статуту політичні дискусії продовжували вирувати у Верховній Раді 21 серпня під час розгляду цього питання. Про це красномовно свідчать результати голосування. Приміром, фракція «Європейської солідарності» тотально «утрималась» від підтримки цього важливого євроінтеграційного закону. Теж саме відбувалось і з фракцією «Батьківщина», яка дала лише один голос «за». Решта депутатів під час голосування залишили сесійну залу.

Як на мене, задля чіткого розуміння причин довготривалого блокування Україною Римського статуту слід звернутись до таких фактів.

Перше. Участь України у роботі МКС посилює наші позиції щодо першочергового розгляду справ, пов'язаних з російською агресією. Відомо, що МКС вже розглянув низку злочинів російських військових в Україні та видав шість ордерів на арешт військового керівництва РФ на чолі з самим диктатором. Нагадаю, що на початку широкомасштабної агресії на таємних україно-російських переговорах у Мінську і Стамбулі росіяни вимагали від української делегації не ратифікувати Римський статут та скасувати визнання Україною юрисдикції МКС у розслідуванні військових злочинів.

Друге. Для розуміння досить «дивної» поведінки фракцій «Європейської солідарності» та «Батьківщини» під час голосування потрібно нагадати, що російська агресія почалася не з широкомасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року, а 2014-го, коли РФ анексувала український Крим.

Проте тоді ані тимчасово виконуючий обов'язки президента України Олександр Турчинов (член партії «Батьківщина»), ані новообраний президент Петро Порошенко оголосили не стан війни з РФ, як того вимагає українська Конституція, а Антитерористичну операцію на Сході України.

 Слід також нагадати, що визначення «збройна агресія» та «АТО» чітко врегульовані міжнародним та національним законодавством. Так, Генасамблея ООН ухвалила 1974 року резолюцію під назвою «Визначення агресії», де у статті 1 зазначено, що «агресією є застосування військової сили державою проти суверенітету, територіальної цілісності чи політичної незалежності іншої держави».

З іншого боку, Закон України про «боротьбу з тероризмом» від 2003 року визначає АТО як «комплекс спеціальних заходів спрямованих на попередження, запобігання та припинення терористичної діяльності, звільнення заручників забезпечення безпеки населення, знешкодження терористів, мінімізація наслідків терористичної діяльності».

Чому так важливо було юридично правильно визначити що відбувалося в українському Криму у лютому-травні 2014 року під час його анексії Росією? Бо лише правильна оцінка ситуації та відповідні юридичні дії України могла вже з весни 2014 року запустити механізм колективної оборони (стаття 51 Статут ООН). А відтак надати нам широкомасштабну допомогу у відсічі російської агресії багатьма західними країнами. Так, як це відбулося 2022 року. Тобто хитруючи з термінологією «АТО» чи «війна» тодішнє керівництво держави і заблокувало запуск юридичного механізму, передбаченого міжнародним правом у разі агресії, а відтак не вживало всіх тих можливих заходів, що дає Україні Статут ООН.

Але не тільки це. Відсутність з боку українського керівництва адекватної юридичної реакції щодо загрози не дозволило правильно кваліфікувати на міжнародному рівні дії російських «зелених чоловічків» в Криму. Алже насправді це було не «волєіз'явлєніє кримчан», як то трактувала московська пропаганда, а російська агресія. Пізніше саме це дозволило російському диктатору представляти свою подальшу агресію, яка вже поширилася на Донбас, як «внутрішній конфлікт» або ж громадянську війну в Україні.

І тому за так званим «норманським» столом переговорів Путін сидів не як воєнний злочинець, а як керівник сусідньої держави, що допомагає у подоланні «української кризи».

І це ще не все. У такий спосіб Кремль руками української влади зняв з себе юридичну відповідальність за злочини війни на окупованих територіях. Згідно з Женевськими конвенціями про захист жертв війни, підписаними 1949 року, у разі юридичного визнання Україною російської агресії міжнародне право дає можливість вимагати від РФ дотримання правил ведення війни, а саме: поводження з мирним населенням, військовополоненими, заручниками, неприпустимість геноциду та тортур тощо. 

Інакше кажучи, правильна юридична оцінка всього того, що російські військові чинили в Україні, відкриває можливість МКС розпочинати судове переслідування російських злочинців вже з 2014 року, а не з 2022.

Варто пам'ятати, що будь-які матеріальні відшкодування країні, що потерпіла від агресії, стають юридично можливими коли Міжнародний військовий трибунал розгляне злочини фізичних осіб, а Міжнародний суд ООН визначить роміри відшкодувань, що їх має сплатити країна-агрессор. У цьому зв'язку постає питання: яким правовим механізмом український уряд збирається скористатись задля розгляду і задоволення міжнародних позовів у період російської агресії 2014-2022 років. Поки що це питання залишається відкритим.

Українське законодавство чітко визначає дії посадових осіб під час війни або ж антитерористичної операції. Безпосереднім відповідальним за проведення АТО є Антитерористичний центр при СБУ та його керівник. Роль президента як верховного головнокомандувача в АТО не передбачена. Натомість на випадок агресії проти України Конституція передбачає чіткий перелік дій президента та інших гілок влади. А саме.

• президент «вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних сил України» (стаття 106).
• Верховна Рада здійснює «оголошення за поданням президента України стану війни» (стаття 85).
• Кабінет міністрів «здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України… здійснює припинення дипстосунків з агресором, денонсацію всіх мирних угод з агресором, зупинку економічних відносин…» (стаття 116)

Але 2014 року жодна гілка української влади не діяла згідно з вимогами Основного закону України. І навіть після ухвалення Верховною Радою України 21 квітня 2015 року Заяви «Про відсіч збройній агресії РФ та подолання її наслідків» жодних правових наслідків, передбачених Конституцією, це рішення парламенту так і не спричинило. Оголошення стану війни з РФ не відбулося, дипстосунки з країною-агресором продовжувались аж до лютого 2022 року, денонсація всіх мирних угод та зупинка всіх видів співробітництва і заморожування активів країни агресора також не здійснювались.

Як і не закривалось українське небо, як того вимагає зробити міжнародне право у випадку агресії. Принаймні у районах бойових дій. А відтак у липні 2014 року росіяни збили міжнародний рейс МН-17 Малазійських авіаліній, що призвело до загибелі 298 осіб. Як відомо свій злочин Росія намагалась перекласти на українську владу.

Отже, чому так довго та наполегливо українська влада блокувала ратифікацію Римського статуту? З якої причини тимчасово виконуючий обов'язки президента Олександр Турчинов, а пізніше і обраний президент Петро Порошенко, до речі міжнародник за освітою та ексміністр закордонних справ, назвали російську агресію 2014 року «АТО»? Чому Кабмін не вжив жодних заходів, які передбачені Конституцією щодо країни агресора, і чому так довго російський диктатор залишався у Норманському форматі другом українців, а не військовим злочинцем?

«Нормандський формат». Хитруючи з термінологією «АТО» чи «війна» керівництво держави заблокувало запуск юридичного механізму, передбаченого міжнародним правом у разі агресії

фото з відкритих джерел

На ці та багато інших питань має нарешті надати відповідь спеціальна парламентська комісія, яку повинен створити новий парламент після завершення війни.

Для прикладу, перший демократично обраний парламент України 1990 року на основі роботи спеціальної слідчої комісії надав українцям усі ґрунтовні відповіді щодо причин, наслідків та дій або бездіяльності посадових осіб під час Чорнобильської трагедії.

Отак і перший повоєнний парламент зобов'язаний дати вичерпну відповідь про причини російської війни, підготовку до якої РФ розпочала ще з ядерного роззброєння України, про метаморфози, що відбулися з українською армією, яка ще 1991 року була однією з найпотужніших у Європі, а вже 2014 отримала нищівну поразку під Ілловайськом та Дебальцево. А також дати неупереджену та об'єктивну відповідь на всі питання, які постали перед українцями після початку широкомасштабної агресії...

Ця відповідь потрібна не так для покарання винних, як передусім для достойного вшанування усіх тих, хто віддав життя за нашу волю. А ще вона має стати головною засторогою для майбутніх керівників України з нагадуванням про те що зрада державі ніколи не забувається.

Юрій Костенко, для «Главкома»

Народний депутат України п’яти скликань (1990-2012), міністр охорони довкілля та ядерної безпеки (1992-1998), перший керівник української урядової делегації на переговорах з Російською Федерацією у Москві щодо ядерного роззброєння (1992-1993 роки), голова української делегації на переговорах з країнами Великої сімки щодо закриття ЧАЕС, автор книги «Історія ядерного роззброєння України» (Український науковий інститут Гарвардського університету 2020), лауреат Літературного фонду імені Стенлі Пітерсона (Канада, 2021), голова Української Народної Партії