З Українським радіо ми разом понад третину його історії та понад половину мого життя

Коли виповнюється 100 років людині — ми захоплюємося: скільки цікавих історій, неймовірних емоцій, радості та суму пережила людина. А якщо 100 років виповнюється медіа? Успішні медіа можуть існувати століттями. Всесвітньовідомій ВВС, наприклад, уже 102 роки. 100-літній ювілей у листопаді 2024-го відзначатиме Українське радіо — одне з найстаріших медіа країни.

Журналіст, член Наглядової ради АТ «НСТУ» Вячеслав Козак пропрацював на Українському радіо майже 30 років. Він був свідком застою, перебудови, зустрічав Незалежність, висвітлював три революції, підтримував героїв, які захищають Україну від окупантів, а також причетний до створення Суспільного мовника. Понад 30 років разом із колегами творив історію Українського радіо. «Детектор медіа» попросив його поділитися спогадами.

Насправді у мене не лише досвід роботи на радіо, я працював і прессекретарем АТ «Оболонь», відповідав за звʼязки з пресою першої великої аграрної виставки «Агро», що десятки років проходила у селі Чубинське неподалік Києва. Був помічником народних депутатів України кількох скликань. Зараз викладаю радіожурналістику студентам столичного університету імені Бориса Грінченка.

Однак радіо завжди було для мене головним. Знаєте, надто спрощено сказати — «основне місце роботи», бо радіо — фактично моє життя. Я пропрацював безпосередньо на радіо 30 років, два роки на Запорізькому обласному радіо і 28 — на Хрещатику, 26 у Києві. Ось уже восьмий рік є членом Наглядової ради Суспільного мовника, де моїм основним інтересом залишається Українське радіо. Виходить, що разом ми понад третину його історії та половину мого життя.

Вячеслав Козак на Запорізькому обласному радіо

Важко й згадати всі радіопроєкти, над якими довелося працювати. «Колос», «Наша армія», «Відкрита студія», «На тему дня», «Політична студія», «Діловий вісник», «Господарі землі», «Ринок від “А” до “Я”», «Зі щоденника реформ». Моя остання програма, перед тим як я став членом Наглядової ради АТ «НСТУ», це — «Герої».

Якщо робота — це твоє покликання, то вона веде тебе і не відпускає. Коли робота надихає новими темами, новим спілкуванням, є постійний інтерес, то бажання чи навіть думки змінити роботу не виникає. Навпаки — занурюєшся ще глибше й кайфуєш. Берешся за теми, з якими до того не працював. Відкриваєш нове собі та слухачам. Звісно, втома була, як і в усіх. Але ця втома приємна. Подивіться, над якими різноплановими проєктами мені довелося працювати. Не треба шукати нову роботу, якщо на роботі постійно щось нове. Ось, наприклад, проєкт «Герої» був для мене абсолютно новим і, напевне, найважчим, за всі 30 років роботи журналістом. Ідея проєкту була головного редактора Геннадія Ракуленка, все інше — розробка формату, пошук героїв, збір інформації, запис інтерв’ю та оформлення кінцевого матеріалу — робив я з командою режисерів. У рамках проєкту ми вирішили розповісти й про історії героїв Небесної сотні, які загинули, відстоюючи європейське майбутнє України, волонтерів, які гуртували людей і разом на свої плечі брали те, що мала б, але не робила держава, — забезпечення військових найнеобхіднішим. Це були військові в основному першої хвилі, які без вагань добровільно пішли на захист рідної землі та держави. Здебільшого ми спілкувалися з тими, хто зазнав важких поранень, або з родинами загиблих. І це було дуже непросто. Ти бачиш неймовірний біль — і водночас неймовірну силу, незламність. Іноді хлопці навіть жартували. Але в них було глибоке розуміння того, що насправді відбувається. 

Майже всі наші герої були певні, що велика війна неминуча. І в них не було страху, а навпаки — рішучість. І це захоплювало. Всі ці люди мені досі видаються незламними атлантами. До речі, тоді ми записали волонтерку Ірину Солошенко, яка практично 24/7 перебувала у головному військовому шпиталі. Ось минуло десять років, вона досі працює. Евакуаційні поїзди, «залізна евакуація» — фактично операційні й реанімації на колесах, завдяки яким рятують тисячі наших військових, — це її з партнерами робота.

Під час підготовки кожного випуску мене просто ментально рвало на шматки. Часто в студії було важко читати текст, стискало горло. Загалом ми зробили пів сотні випусків. Одна з програм про «кіборгів», батька і сина Чепків із Хмельниччини, стала переможцем Всеукраїнського конкурсу «Кобзар єднає Україну». Проєкт досі лунає на Українському радіо, щоправда, у трохи скороченому, зміненому форматі. Веде його зараз моя колега Ніна Гончарук.

Як я потрапив на радіо? Це була моя дитяча мрія. Слухав радіо з шести років. Усе підряд. І аграрний «Колос», і випуски «Новин», програми дитячі та для школярів — «Вечірня колисанка», «Піонер України», «Старшокласник», і молодіжні, які звучали на хвилях «Молодої гвардії». Я родом із невеликого села на Хмельниччині, ми слухали радіо вдома, біля дому, на городі, біля ставка, адже гучномовець було встановлено на сільському клубі. Трансляцію Українського радіо можна було почути скрізь. Увечері часто слухали «Театр перед мікрофоном». До речі, цей формат зараз повернувся на радіо «Культура».

Зараз важко це уявити, але у 80-ті роки в Україні було майже 20 мільйонів радіоприймачів. Це справжнє вікно у світ для більшості людей. Ще в юному віці Українське радіо стало частиною мого життя. Це був не просто мій співрозмовник, а справжній друг. Не можу уявити життя, особливо дитинство і юність, без радіо. Я брав участь у різних вікторинах, надсилав листи, отримував нагороди. Бачите, вже тоді Українське радіо було інтерактивним, жваво спілкувалося зі слухачами можливими на той час засобами.

І, зрештою, моя мрія здійснилася. Зовсім невипадково в університеті потрапив до радіогрупи. Щоліта ми їздили на практику. Нас чекали в обласних радіокомітетах, зустрічали, надавали житло. Протягом кількох років робив перші кроки в радіожурналістиці у Миколаєві, Хмельницькому, Запоріжжі.

Вячеслав Козак

Пригадую таку історію. Третій курс. Практика. Приїхав до Миколаєва, отримав кімнату в гуртожитку будівельного технікуму й одразу пішов на радіо. У той же день зробив звуковий матеріал для «Останніх вістей». Здається, це був чемпіонат України з баскетболу. Своєю мотивацією і бажанням працювати в ефірі здивував старших колег. Не сподівалися, що так швидко адаптуюся. Саме тоді я зрозумів, що з вибором професії не помилився, зрозумів, що це точно моє покликання.

Мене все захоплювало. Знав і впізнавав голоси багатьох журналістів Українського радіо: Галина Дмитрієнко, Олександр Коваль, Галина Стоянова, Едуард Котенко, мій улюблений диктор Петро Бойко. Любив слухати новини, які читав Петро Тодосійович. Для мене, сільського хлопця, це була справжня легенда. Життя непередбачуване і так склалося, що пізніше він став моїм викладачем в університеті. Ми розуміли, що перед нами не просто викладач, а професіонал найвищого ґатунку. Петро Тодосійович часто повторював: «Працюйте над голосом! Це важливо. Робіть вправи. Ось мій голос, це не той голос, який мені дав у дитинстві Всевишній. У мене — коктейль звуків! Я сам створив його!».

Закінчив університет у 1985 році, відслужив в армії, отримав запрошення на Запорізьке обласне радіо. Там два роки пропрацював редактором молодіжних програм. Дуже цікаво. Горбачовська перебудова. Гострі теми. Іноді програми були досить «зубастими». Попри суттєві обмеження того часу, панування комуністичної ідеології, возвеличення соціалістичного ладу, суцільного контролю над ЗМІ, нам вдавалося в програмах йти проти течії. Пригадую 1988 рік, готував програму, присвячену дню народження комсомолу. Тоді це була знакова подія. Майже кожне інтерв’ю моїх співрозмовників — критика системи, глухий кут, відсутність будь-яких перспектив для молоді, загрозливі для здоров’я екологічні проблеми регіону... Потрібні були зміни. Ми їх чекали. І медіа ставали каталізаторами цих змін. Сама ситуація надихала.

Період роботи у Запоріжжі — найяскравіший у моєму житті. Завжди відчував потужну підтримку старших колег, колектив радіо був дуже дружнім. Ми дійсно були як одна сім’я.

А вже з лютого 1989 року почалася нова сторінка мого життя, я прийшов на Українське радіо. І перша моя редакція — «Радіостанція «Колос», кімната 46, на вулиці Бориса Грінченка.

Редакція програми «Колос»

Тема сільського господарства в усі часи була не дуже популярна серед молоді, на відміну від спортивних чи музичних, але мені вона була близькою. Оскільки я родом із села, то знав, наскільки багата наша культура, які неймовірні традиції зберігали селяни, і про це треба було говорити. Я добре орієнтувався в ситуації, розумів цінність хліборобської праці, значення галузі для держави. Часто нагадував у програмах, що, дякуючи українським селянам, ми зберегли мову й нашу ідентичність. Фактично це нескінченна історія. І, бачите, час підтвердив вдалість мого вибору, незабаром «Колос» святкуватиме 60-річний ювілей. Як на мене, програма досі звучить «на повен голос».

Чи застав я на радіо жорстку цензуру? Реальність розвіяла романтику вже в перші дні моєї роботи на Хрещатику, 26. Я дізнався про існування цензури. На першому поверсі нашого головного офісу був кабінет цензора. Він ретельно вичитував кожну програму. Жодна передача не могла вийти в ефір без візи цієї людини. Тоді я дізнався і про існування списку пісень і груп, які заборонено давати в ефір. Наприклад, такі рок-гурти як KISS, АС/DC, «Пінк Флойд» тощо. Та що казати, навіть наша редакція на той час мала назву «Головна редакція пропаганди». Заборони відчувалися щодня, вони впливали на вибір тем і тональність матеріалів.

Редакція програми «Колос»

Так, у багатьох журналістів і керівників редакцій ще продовжував сидіти «внутрішній цензор». Зміст їхніх програм не змінювався. Образно кажучи, високі надої під мудрим керівництвом комуністичної партії — лейтмотив їхніх передач. Понад те, вони намагалися припиняти всі розмови в колективі про відсталість планової економіки, загнивання колгоспного ладу. Ще наприкінці 80-х років усе ще намагалися розгледіти в соціалістичній системі «зорю комунізму». Пригадую момент, коли мене пісочили на зборах колективу тільки за те, що в розмові з колегами висловив думку, що США — цивілізована країна, на відміну від СРСР, і вона потужно розвивається. Поговорили, засудили й розійшлися, без якихось наслідків.

Отже, стара гвардія не здавалася, ще жила ілюзіями, надихалася передовицями газети «Правда», але значна частина моїх колег глибоко досліджувала теми, намагалася добути правду, робила програми без пафосу та зайвої ейфорії, була такими собі бунтівниками. Та й узагалі в суспільстві вже відчувалося прагнення змін, небажання жити в імперії, «тюрмі народів», прокидалася національна свідомість. І ми все це підтримували, не мовчали. Саме на Українському радіо вперше прозвучали програми про Голодомор, Розстріляне відродження, боротьбу УПА за Незалежність. Слухачі дізнавалися нашу справжню історію, не ту, яку нам писали у Москві. Молоді журналісти вже не боялися. Ми були критично налаштовані щодо системи, готові були боротися за незалежну Україну. В багатьох програмах звучала критика влади. А «Запорізький марш» сліпого бандуриста Євгена Адамцевича, який певний час був заборонений у нашому етері, досить часто підіймав багатьом радіослухачам настрій.

Чому в народі радіо називали «брехунцем»? Напевно комусь здалося, що вигадав вдалу алегорію і це «дотепно». Не виключено, що це могла бути й навмисна технологія, аби знецінити роль і значення національного радіо. Упевнений, що більшість слухачів наших програм ніколи так не думали, і були з нами завжди не через якусь пропаганду, а саме через правдиве слово, критику системи та збереження української культури, історії та цінностей.

Звичайно, була обережність, і, можливо, навіть страх. Це особливо стосувалося журналістів старшого покоління. Адже це вам не теперішні часи, коли на цензуру в медіа є реакція послів G7. А згадайте 30—40-ві роки минулого століття — часи репресій. Люди приходили на роботу і на дошці оголошень читали прізвища тих, хто вже більше не працює. У кращому випадку їх звільнено без наслідків. Усі пам’ятали «Справу Українського радіокомітету» 1938 року, коли шестеро працівників радіо було розстріляно, інших вислано до Сибіру лише за те, що після трансляції суду над «ворогами народу» в етері прозвучала траурна музика. Людей страчували за найменшу дрібницю. Як після цього сприймати оте принизливе «брехунець»?

Коли я прийшов працювати на радіо, репресій уже не було, але звільнення і відкриття кримінальної справи — це могли влаштувати легко. Пригадую випадок мого колеги Володимира Пищика. Влітку 1991 року він зробив програму про обжинки з колгоспу «Дружба народів» на Донеччині. Хлібороби виростили небувалий врожай. Але голова колгоспу та районне керівництво жалілися на те, що змушені віддавати хліб державі, проте влада надто дивно виділяла потрібну селянам техніку, труби для газифікації. Через комерційні прокладки, за завищеними цінами. І тому селяни вирішили, що будуть притримувати в господарстві збіжжя. Вони підписали та відправили відповідне звернення до влади. Також прозвучала критика керівництва держави, Ради міністрів. Після виходу програми «Колос» в ефір, уже о 9-й ранку журналіста викликав на розмову керівник Держтелерадіо УРСР Микола Охмакевич.

Пізніше вийшло інтерв’ю в одній із газет, де голова уряду заявив, що знайшовся один журналіст Українського радіо, який перекреслив усі потуги влади щодо надання допомоги господарствам у наданні їм техніки. Почалися розбірки. Усі ті люди, керівники господарства та району відмовилися від своїх слів. Керівника колгоспу зняли з роботи. Володимиру Пищику повідомили, що проти нього буде відкрито кримінальну справу, він мусить «шукати адвоката й сушити сухарі». Ситуація була досить загрозливою. Тому що команда посадити журналіста надійшла з найвищих кабінетів влади. Але через кілька днів 19 серпня 1991 року стався ГКЧП. І владі було вже не до цього. Про цю справу швидко забули.

Мені також не раз погрожували судом. Адже критика нікому не подобається. Насамперед залякували керівники сільгосппідприємств, місцеві царки. Пригадую серйозні погрози та розмову на підвищених тонах із головою Хмельницької обласної ради. Це ж «вершитель доль» був у регіоні. Я зробив програму на захист ректора Хмельницького університету регіонального управління і права Віталія Олуйка. Навчальний заклад був один із кращих у державі. Ректор дуже багато докладав зусиль, аби його випускники були успішними фахівцями. Мудра, прогресивна людина з європейським мисленням. До речі, випускниками університету були нинішній голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, Денис Монастирський, колишній міністр МВС, який загинув в авіатрощі. Обласна влада тоді вирішила усунути надто самостійного ректора. Але до суду справа не дійшла. Полякали й заспокоїлися. Я ж був упевнений у своїй правоті. Тому не надто переймався цими погрозами.

Траплялися випадки, коли наші матеріали просто не допускали до етеру. Наприклад, «зарубали» одну з моїх програм про УПА. Правда, це було до проголошення Незалежності.

До журналістів Українського радіо зверталися як до останньої інстанції, називали «четвертою» владою. У кожного журналіста є десятки подібних історій. У мене їх чимало. Пригадую, як до мене звернулися керівники господарства, що в Дунаєвецькому районі на Хмельниччині. У них місцева влада забрала найродючішу землю під будівництво котеджів. Ця земля справді була неоціненною. І щороку селяни на ній збирали одні з найвищих врожаїв в області. Це було справжнім злочином — знищувати родючі чорноземи. Але владі було байдуже. Ми майже рік боролися, робили серію програм. Зверталися до Верховної Ради. І, зрештою, виграли справу.

У студії Українського радіо

Нам багато вдавалося зробити, окремі наші програми ламали всі тодішні стандарти мовлення. Наприклад, тема Голодомору. Це зараз про неї всі говорять відкрито, створено Національний музей, пам’ять про мільйони українців, знищених тоталітарним режимом, ушановують на офіційному рівні, в останню суботу листопада ми запалюємо свічку пам’яті, згадуємо невинно убієнних голодом, ця тема висвітлюється в підручниках історії. Але тоді, наприкінці 80-х років, вона була табуйована. Правда про жахливий період убивств мільйонів українських селян була під забороною. Ми не хотіли з цим миритися. У цьому я бачив місію журналіста.

У 1989 році познайомився з письменником Володимиром Маняком. Він працював над книгою про Голодомор 1932—1933 років. Сам обходив, об’їздив багато сіл і районів, зустрічався зі свідками голоду, робив записи, щоб потім розповісти правду про трагедію українського селянства. У той час це була не просто громадянська позиція, це був подвиг. Я випадково дізнався про це, зателефонував до Спілки письменників України, ми домовилися про зустріч, і я взяв у Володимира Маняка велике інтерв’ю. Думаю, це була одна з перших програм на Українському радіо на цю тему. Ще існував СРСР. У цей час у Кремлі продовжували брехати, що ніякого Голодомору в Україні не було. У селах ще жили свідки геноциду. Скажу відверто, спілкування з письменником Маняком, автором народної книги-меморіалу «33-й: голод» викликало справжнє потрясіння. Інформація приголомшила та викликала гнів. Я чув про голод. Мені про це розповідала бабуся. Про те, як наша сім’я вижила у 1933 році, завдяки тому, що була корова, яку тримали в хаті. А ось сусідка зварила та з’їла свою дитину. Я не повірив своїй рідній бабусі. До того ж у тодішніх підручниках історії про це жодного слова. Тому розповідь письменника мене сильно вразила. Був шок. Просто розум не міг сприйняти цей біль і трагедію нашого народу. Саме під час цього інтерв’ю я зрозумів, як мало ми знаємо свою справжню історію. Кремлівські історики спотворювали факти. А те, чого нас вчили у школах і університетах, здебільшого брехня. До речі, за цю працю Володимиру Маняку посмертно присуджено державну премію України імені Тараса Шевченка.

Ви запитаєте, як такий матеріал пропустила цензура? Цензура наприкінці 80-х років уже заплющувала очі та пропускала подібні резонансні радіопрограми. Припускаю, що цензор також був українцем. І цілком можливо хтось із його родини загинув у ці роки від штучного голоду.

Про трагедію українського народу в 1932—1933 роках я зробив серію програм. Цю тему допомагав розкривати мій друг і колега з Хмельницького обласного радіо Валерій Чиж. Його записи зі свідками Голодомору справді вражали. Програми були емоційними, наповненими жахливими й беззаперечними фактами геноциду українського народу. Дуже важко психологічно було слухати інтерв’ю, в яких свідки розповідали, як активісти приходили в хати селян, розбивали жорна, виливали зварений борщ, перевертали все догори дном, шукали й викидали всі продукти, які можна було їсти. Прирікали людей на голодну смерть. Нестерпно важко було тим селам, які виносили на «чорні дошки».

Значний резонанс викликали програми, в яких брав участь доктор історичних наук Володимир Сергійчук. Він системно досліджував Голодомор. Володимир Іванович говорив мовою цифр. І вони вражали. Іноді я не міг прочитати в студії підводки через ком у горлі.

Слухачі, до речі, реагували по-різному. Прихильники комуністичної партії писали, що це брехня. І проклинали мене та моїх співрозмовників, усіх, хто причетний до створення таких програм. Напевно через те, що їхні діди чи батьки були серед активістів і забирали у людей останнє. Або серед тих, хто служив у так званих «загородзагонах», які не випускали людей із сіл, щоби ті могли добути їжу. А ті родини, які пережили голод, в яких загинули рідні, — дякували за правду.

Нагадаю, це було за два роки до здобуття Незалежності. Ще виконувалися плани п’ятирічок, ще дисиденти й політв’язні гнили в тюрмах, ще існував КДБ, а керівник СРСР ще сидів у Кремлі. Але такі програми викликали великий інтерес. Ми отримували мішки листів із розповідями радіослухачів про трагічні історії їхніх родин. Це зараз у програмах Українського радіо журналісти говорять на всі теми, табу немає. Сьогодні правдою нікого не здивуєш, але тоді це був виклик системі. Журналісти ризикували не лише собою, а й своїми сім’ями. Та для багатьох моїх колег правда була дорожчою понад усе.

Саме тому, попри супротив деяких керівників радіо, резонансні теми таки вдавалося пробивати в етер. Восени 1990 року студенти вийшли на центральну площу столиці, організувавши Революцію на граніті. Протести таких масштабів українці до цього не бачили. До Києва приїхали студенти з усіх областей, організували наметове містечко, озвучили вимоги до влади. Це був виклик тодішнім можновладцям. Журналісти Українського радіо не могли замовчувати цю історичну подію. Ми готували програми, репортажі.

Навіть в умовах цензури мені вдалося тоді підготувати програму в «Колосі» (багато студентів, які протестували, представляли аграрні виші). Можливо, це було ще небезпечно, але ми це робили. Позиція та вимоги протестувальників доходили до слухачів.

Це відповідь усім тим, у кого коротка пам’ять, і хто продовжує стверджувати, що журналісти Українського радіо служили владі та співали дифірамби. Насправді це не так. Ми боролися за Незалежність України наскільки це було можливим у тих умовах. Десятки журналістів Українського радіо були в опозиції до влади.

У той час у радіостанції «Колос» працювали, без перебільшення легенди української аграрної журналістики. Микола Хохуля — завідувач відділу, ветеран Другої світової війни — Володимир Кеванашвілі, Микола В’юнсківський, Олександр Куракса, Володимир Пищик, режисерка Олена Перова, операторка Майя Шустик, асистентка режисера — Оксана Круць. Сузір’я професіоналів. Ми були однією сім’єю. Цінували один одного, поважали, допомагали, підтримували, раділи успіхам. Мені пощастило швидко влитися у колектив. Моя перша програма вже через тиждень вийшла в етер. Досі її пам’ятаю.

Один із батьків Радіостанції «Колос» Віктор Пасак (в центрі). Інтерв'ю беруть Вячеслав Козак та Володимир Пищик

Старші колеги радили брати факти з життя та коментувати їх, робити інтерв’ю з простими селянами. Зараз ми називаємо цей жанр vox populi. Я довго думав над темою першої програми та пригадав, як нещодавно автобусом їздив у своє рідне село на Хмельниччині, до мами. І мені запам’яталася одна картина: до сільського магазину прийшла згорблена старенька бабуся, якій було десь років під 90. Упевнений, вона була одинокою і жила на іншому кінці села. Діти й онуки розлетілися по світах. Старенькій дуже важко було ходити, а сусіди чомусь не допомагали. Мені її стало дуже шкода. Зачепило. І я зробив програму саме на соціальну тему. Знав, що в кожному селі доживали віку такі одинокі, старенькі люди, які своє здоров’я та життя віддали важкій праці у колгоспі. А на схилі літ виявилися нікому не потрібними. Переконався, що ця тема на той час була досить актуальною, після випуску програми отримав десятки листів. Вони надихали мене. Приємно було усвідомлювати, що проблема, яку я озвучив, зачепила радіослухачів.

Спілкуватися з жителями сіл — одне задоволення. Такого колориту, щирості не знайдете ніде. У нас були різні часи, але завжди у мільйонів людей до нас була довіра. Непідробна. Ніколи не забуду, з якою радістю та гостинністю зустрічали нас люди як журналістів радіостанції «Колос» у селах. Пригадую, на початку 2000 років хлібороби виходили на протест, коли люди чули звістку, що у них планують «відрізати» дротове радіо. Вони не погоджувалися з таким неправильним і безвідповідальним рішенням влади. Ця підтримка тішила серце, ми розуміли, що люди хочуть чути наші програми, ми стали частиною їхнього життя, вони довіряють нам.

Дуже любив записувати комбайнерів під час жнив, селян під час праці на полях, птахофабриках, молочнотоварних фермах. Робити репортажі на місці, з відповідними інтершумами, які привертали увагу слухачів. Вони дякували нам за любов до села, до аграрної теми, що ми приїжджаємо до них, аби розібратися в ситуації та захистити від свавілля чиновників. Було дуже багато резонансних програм. Часто після виходу в етер наших передач чиновники, навіть досить впливові, втрачали роботу.

Не випадково в редакції запровадили постійну рубрику «Лист покликав у дорогу». Ми їздили по всій Україні та намагалися захистити селян. Робили все, що було в наших силах. І як би не змінювалася впродовж десятиріч інформаційна політика держави, — ввімкнувши нашу програму, люди отримували позитивні емоції, духовний заряд, енергетику, корисну інформацію. Вони вірили нам, ми були з ними завжди на одній хвилі. Передача виходила після 6-ї години ранку, в ранковий прайм-тайм. Як тільки-но звучали позивні «Радіостанції “Колос”» — аудиторія радіо суттєво збільшувалася.

Були періоди роботи, коли дуже важко було працювати. Коли до влади прийшла команда Віктора Януковича і в Національній радіокомпанії України змінилося керівництво. Мені тоді здавалося, що нові люди, далекі від традицій і принципів, які в редакції складалися десятиріччями, намагалися нас знищити. Чужинці робили все можливе, аби журналісти оспівували досягнення нової влади, замовчували вседозволеність «донецьких господарників», які віджимали бізнес і захоплювали землі у фермерів. Деякі наші програми знімали з ефіру. Без будь-яких пояснень. Можливо, хтось забув ці сумні сторінки нашої новітньої історії, але я все пам’ятаю.

На одній із редакційних летючок новий керівник радіо сказав дослівно таке: «Усе, що ви робите — це лайно». Гидко було чути ці слова. Особливо ветеранам. Було досить образливо дивитися на те, як люди, які жодного відношення до Національної радіокомпанії не мали, призначені новою владою, все ламали, знищували традиції, вистраждані багатьма поколіннями радіожурналістів. Нові керманичі звільнили десятки професіоналів, відправили на пенсію заслужених журналістів, без букета й грамоти. Собі ж установили захмарні оклади й премії. Слава Богу, цей період тривав недовго. Народ уже не міг терпіти «діяльності» «міцних господарників». Почалася Революція гідності.

Я жодного дня не шкодував, що все своє життя віддав радіо. Це нелегкий шлях, але дуже цікавий. Щасливий, що з першого дня своєї роботи на Хрещатику, 26 потрапив до «Радіостанції “Колос”». Є що згадати, є чим пишатися. Радий, що мав щастя працювати з такими професіоналами, без яких наші програми не мали б успіху. Це Ольга Колінько, Галина Гаценко, Антоніна Худобець, Микола Ядомаха, Вадим Колосок, Михайло Дзюба, Василь Панченко, Оксана Петрова.

І знаєте, аграрна програма — не лише про надої, літри, центнери, посіви, жнива. Селяни важко працювали на полі, на фермі, на власних городах. Тому в редакції ми вирішили, що «Суботня студія» та «Недільна студія» радіостанції «Колос» повинні бути полегшеним варіантом. Хотілося робити програми й для душі. Тому в моїй програмі частими гостями були Павло Зібров, Алла Кудлай, Віталій Білоножко, Павло Дворський, Лідія Михайленко, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич. З Павлом Зібровим ми дружили. Співпраця тривала багато років. І це взагалі окрема тема. Дуже багато його пісень уперше звучали саме в моїй програмі. Гостями програми були композитори Степан Гавриш, Олександр Кушнарьов, поети Микола Луків, Вадим Крищенко. Чесно, сьогодні важко згадати усіх. Намагалися брати інтерв’ю у кращих, аби сільські трудівники та взагалі наші слухачі у вихідні змогли дещо відпочити, розслабитися, забути про проблеми. І ми починали новий день із пісні. Намагалися додати слухачам гарного настрою. Налаштовували на позитив.

Нещодавно телефонував Павло Зібров і просив підтвердити, що пісня «Душі криниці» прозвучала вперше в «Колосі» саме у його виконанні, а не у виконанні Іво Бобула. Я підтвердив. Це справді так.

Зараз дехто критикує тогочасні програми вітань Але це віддзеркалення того часу. Ці критики забули часи до ютубу, який з’явився лише 2005 року. Ми тоді отримували сотні, тисячі листів, нам постійно телефонували, просили привітати знайомих, друзів, простих селян, керівників господарств, фермерів, знаних в Україні людей. Слухачам це було важливо. Чому ні? Чому ми не повинні були дослухатися до побажань слухачів? Я вважаю, що такі жанри також потрібні. У цей час ми намагалися бути поруч зі своїми слухачами: підтримували, захищали, надихали. І, як на мене, свою місію виконували на відмінно.

Такі формати подобалися тим, для кого ми працювали. Звісно, сьогодні подібний формат не є актуальним із розвитком соціальних мереж, аудіо та відеостримінгів. Радіо розвивається, не стоїть на місці. Вітань на замовлення вже давно немає. Але, як на мене, ми дещо втратили від того, що це зникло. Можливо, ми втратили ось цей невидимий емоційний звʼязок, близький контакт, те відчуття, що радіо — на одній хвилі зі своїм слухачем.

Я справді не зовсім розумію ці закиди на адресу журналістів. Це те саме, що сьогодні критикувати радіогазети — формат перших радіостанцій в Україні. Чи радіопереклики між шахтами, підприємствами, різними трудовими колективами у 60—70-х роках. А колись, можливо, будуть критикувати медіа за використання у підготовці програм штучного інтелекту.

Після 24 серпня 1991 року в програмах Українського радіо змінилося майже все. Не одразу, поступово. Насамперед «канула в Лету» цензура, як і назва «Головна редакція пропаганди». Більшість журналістів уже не боялася говорити правду. З’явилися абсолютно нові програми, нові теми, нова риторика, які повертали нам те, що вкрали у нас північні «брати» — нашу ідентичність.

Почали виходити програми про утвердження фермерства. На жаль, цей шлях був досить непростий. Парламент, тоді ще переважно комуністичний, вставляв палиці в колеса, аби новий господар не працював на українській землі. Саме в аграрній програмі ми підтримали й заговорили про важливість фермерського руху в Україні.

Вячеслав Козак бере інтерв'ю у фермера

Хочу нагадати, що перший фермер у нас з’явився 1989 року. Це був Іван Томич із Тернопільської області. Він створив господарство «Данастра» у селі Доброляни Заліщицького району. Пізніше став президентом Асоціації фермерів і приватних землевласників. Людина-легенда, Іван Федорович був частим гостем наших програм і другом радіостанції «Колос».

На Українському радіо було започатковано проєкт USAID про ринкову економіку, приватизацію, розвиток малого бізнесу. Щасливий, що брав участь у цьому проєкті. З колегами робив програму «Тема дня», «Зі щоденника реформ», «Ринок від “А” до “Я”».

З’явилася прямоефірна програма «Незалежність». Не знаю, чия це була ідея, але вона стала історичною. Якщо не помиляюся, це перша програма у форматі токшоу в прямому ефірі на Українському радіо.

Народжувалося українське військо. Я став одним із ведучих програми «Наша армія». Ми говорили про становлення незалежної української армії та інститутів оборони України. Частими гостями були громадська діячка Марія Влад, нагороджена офіцерським Хрестом із мечами, один із творців Міністерства оборони, генерал Володимир Мулява, мій побратим, військовий інструктор Андрій Куліш.

У цей час мені вдалося взяти інтерв’ю у В’ячеслава Чорновола. Це були знакові бесіди з людиною, яка пройшла концтабори та продовжувала боротися за Незалежність України.

Ми почали вільно дихати. І в етер виходили досить цікаві та сміливі програми, журналісти порушували важливі теми, які в умовах цензури були заборонені. Якщо у 1990 році редактор «зарубав» мій матеріал про УПА, то вже у 1992 році я підготував цілу програму на 50 хвилин з Ярославою Стецько — головою проводу Організації українських націоналістів (бандерівське крило).

До проголошення Незалежності керівництво боялося висвітлювати тему Української повстанської армії, героїв, які боролися за вільну Україну. Боялися втратити свої посади. У тому ж році разом із Володимиром Косиком — професором, відомим істориком із Франції, ми робили годинні програми про історію УПА. І я пишаюся тим, що цей науковець зі світовим ім’ям, автор багатьох унікальних історичних досліджень про Україну, був гостем програми «Політична студія» на Українському радіо. Це були дуже цікаві етери. До речі, Володимир Косик презентував свою книгу «Україна і Німеччина у Другій світовій війні» саме у моїй програмі. Надзвичайно цікаве дослідження. А про УПА він написав книгу «Українська повстанська армія. Короткий історичний огляд». Його книги цінні тим, що історик скрупульозно працював у німецьких і французьких архівах. Дослідження побудовано на достовірних матеріалах.

Добре, що зараз в етері не почуєш жодного слова мовою ворога. Десь у 90-х роках інтерв’ю ще часто виходили мовою наших сусідів, теперішніх убивць і окупантів. На це мало звертали увагу. Навіть чиновники розмовляли цим суржиком. Це знецінювало нашу рідну мову, принижувало українців. Хочу нагадати, що навіть деякі президенти України цим грішили. А риба гниє, як відомо, з голови. У радіостанції «Колос» таке нечасто траплялося, тому що мова селян — українська.

Пригадую, на початку 2000-х років Володимир Резніков, керівник інформаційної служби Українського радіо, заборонив російську мову в «Новинах». Кілька секунд синхрону — й далі переклад українською. Це було правильне рішення. Але неприємне для багатьох шанувальників «мови Пушкіна». Російська мова в етері звучала вже досить рідко.

Пам’ятаю, робив програму «Зі щоденника реформ» в рамках проєкту USAID, яка звучала в «Новинах» Українського радіо. Мені необхідно було записати міністра фінансів, який говорив винятково російською. Що робити? Ми домовилися: міністр говорить речення російською, я перекладаю, він повторює за мною українською. З боку виглядало кумедно. Але я зробив матеріал, 40 секунд синхрону міністра таки прозвучало в етері.

Справді, важко торувала дорогу українська мова до радіослухача. Майже всі наші медіа були зросійщені. Після Помаранчевої революції більшість журналістів Українського радіо принципово не видавали в етер матеріали російською. А вже коли президентом країни став зрадник Віктор Янукович, ми боролися проти ухвалення і впровадження закону Ківалова-Колесниченка, яким практично знищувалася в Україні наша державна мова. Я готував серію програм проти цього закону. Пригадую наші передачі з народним депутатом України Юрієм Гнаткевичем. Він пояснював радіослухачам, наскільки дія закону загрожує українській мові. Втім, проросійська влада на жодні аргументи політиків, філологів, діячів культури, науковців, журналістів не реагувала. Як і на голодування патріотів біля Українського дому, які висловлювали рішучий протест проти закону, що готували зрадники на догоду своїм господарям у Кремлі. Українське радіо, до речі, також висвітлювало цей протест.

Ось так журналісти намагалися повертати нашу справжню історію, ідентичність, наші традиції, пісню, наші звичаї, культуру, мову. І головне — прищеплювати українцям критичне мислення. Це дуже важливо. Ми боролися і намагалися доносити до людей правду. Це ставало сенсом життя.

Якщо ви стежите за роботою Суспільного, то помітили, мабуть, що зараз найпопулярнішим контентом є саме архівні матеріали. Це унікальні музичні записи, ексклюзивні інтерв’ю з видатними діячами, це історичні кадри, неоціненні для нас радіофільми талановитої журналістки Неллі Даниленко. І це все давно створили люди, які, як дехто полюбляє говорити, нібито обслуговували владу.

Пригадую, що при Кучмі теж був серйозний тиск. Були замовні матеріали. Особливо перед виборами 1999 року, коли Леонід Данилович став удруге президентом України. Редакції нав’язували матеріали про мудре керівництво та щасливе життя. Щодо «темників». Нашої редакції це ганебне явище не торкнулося, але журналісти новин отримували їх і, вочевидь, керувалася ними. Ми чули про це, але керівники намагалися не афішувати.

Багато наших програм тоді були резонансними. Владі це не подобалося. Навіть коли президентом був ще Леонід Кравчук, після однієї з моїх програм, у якій я розповів про ситуацію в аграрній сфері та звучала критика влади, мені зателефонував помічник президента й наполегливо рекомендував не робити більше такі матеріали, адже вони шкодять Україні. Я відповів, що його думка помилкова, адже це не журналісти, а влада своїми діями шкодить державі.

Вячеслав Козак та Леонід Кравчук

Пригадую 2004 рік. Майдан. Хрещатик, 26 — поруч. Більшість моїх колег на Майдані. Ми щодня ходили до протестувальників і ставали поруч. Робили програми та знаходили час на протести. Керівництво попереджало, щоб «не світилися», адже невідомо чим усе це може закінчитися. У перші дні було якесь заціпеніння. Не всі з нас розуміли, що робити. Як поводити себе? Чим наповнювати програми? Але ми чудово знали, що вибори сфальсифіковані. Памʼятаю, коли на ефір прийшов кандидат у президенти України Віктор Ющенко, зустрічали його аплодисментами.

Пригадую та ніколи цього не забуду: одного листопадового дня 10—12 журналістів Українського радіо вийшли на сцену Майдану та заявили про те, що відтепер наші випуски будуть збалансованими, чесними, на підтримку українського народу. Саме при Ющенку була повна свобода та черговий стрибок патріотичної тематики. Пригадую, для дотримання балансу з власної волі ми подавали позицію представників Партії регіонів. При Януковичі наче особливої цензури не було, влада вже не реагувала на наші програми, втім самі дії влади викликали у журналістів опір і напругу. Українське радіо завжди було з народом. Ми були присутні, висвітлювали та підтримували усі революції — Революцію на граніті, Помаранчеву, Революцію гідності. При Порошенку було все більш-менш гладко. При Зеленському я вже не працював в ефірі.

2017 рік. Українське радіо стало частиною Суспільного. Все відбувалося на моїх очах. Особисто для мене це доволі непростий період. З одного боку були великі сподівання, очікування. З іншого — занепокоєння, щоб не було знищено традиції й те добре, що робили покоління радійників у непростих умовах.

Ставши членом Наглядової ради, я залишив роботу журналіста. Причини для хвилювання були. Наприклад, почалися розмови про те, чи потрібні радіо Заслужений академічний симфонічний оркестр та інші творчі колективи. Слава Богу, хибні ідеї не підтримали. Зараз це наша незаперечна гордість. У рамках Суспільного під орудою головного диригента Володимира Шейка оркестр отримав друге дихання. У непростих умовах хронічного недофінансування ми змогли спрямувати гроші на ремонт Будинку звукозапису, збільшили зарплати працівникам, запустили нові проєкти, серед них відомий і улюблений для багатьох «Я — віртуоз». Сьогодні хоч і є проблеми, як же ж без них, але наш Симфонічний оркестр і в умовах війни тішить українців своєю високою майстерністю в рамках концертів, трансляцій на каналах «Культура», популяризує нашу культуру, активно гастролюючи по всьому світу та Україні.

Найбільш болісним під час реформи було радикальне скорочення штату. Розумію, що це необхідність. Але тоді, на жаль, залишили компанію талановиті журналісти, без перебільшення обличчя, голоси багатьох філій. І, як на мене, це несправедливо. Ми намагалися пом’якшити процес, аби він був не таким радикальним. Але далеко не все вдалося. Перемогли прагматичні рішення. Втім, я часто згадую колег, із якими ми працювали пліч-о-пліч, із якими були однією родиною, святкували разом дні народження, новосілля, народження дітей, раділи та сумували разом. Знайте, ви назавжди в історії радіо, у моєму серці та, головне, — в серцях наших слухачів.

Трансформація — завжди болючий процес. Але це рух уперед. Ми бачимо сьогодні разючі зміни. Сьогодні у нас нові обличчя, нові голоси, молоді журналісти, сотні нових проєктів, диджитал-платформи, подкасти, наші радіоефіри транслюються у ютубі. Все це вимоги часу. Сьогодні на радіо — передове технічне оснащення завдяки нашим партнерам. Це дуже високий рівень. Вже ніхто і не згадує, як працювали на плівках, як ножицями різали цю плівку — скорочували програми. Забули й про величезні стаціонарні магнітофони й важкі репортери — 5—6 кілограмів, які навіть колеги-жінки носили з собою на події. Ньюзрум — узагалі світові стандарти. Хто хоч раз побував у нашому ньюзрумі — впевнений, кілька днів відходить від вражень. Це, звичайно, не масштаб ВВС, але по-доброму шокує.

Вячеслав Козак та Юрій Табаченко у студії Українського радіо

Час невпинно летить, змінюємося ми, змінюється обличчя Українського радіо. Але, як і колись, у журналістів є мотивація працювати та спільно будувати цивілізовану європейську державу. Без перебільшення: Українське радіо сьогодні — це голос і душа України. Сигналом ми покриваємо навіть окуповані території. Нас слухають люди, які опинилися в окупації. Для декого це єдине джерело правдивої інформації про те, що відбувається на фронті. Багатьом людям Українське радіо врятувало життя. Адже саме з наших програм вони дізнавалися про «зелені коридори», коли й де будуть чекати на людей автобуси, аби виїхати на підконтрольну територію. Це вкрай важлива місія Українського радіо під час широкомасштабного вторгнення ворога — допомагати тим, хто потрапив у біду. Ну, зрештою, ця місія завжди для нас була пріоритетною.

З часу створення Суспільного постійно зростає довіра до наших новин. Це об’єктивна реальність. Торік ми побували з колегами на стажуванні в Лондоні, на ВВС. І мені було приємно дізнатися, що довіра до новин ВВС — 55%, а до новин Суспільного мовника — 86%. Це означає, що Суспільне, зокрема, Українське радіо розвивається, працює для слухача, виконує свою місію. Попри колишні побоювання, сьогодні я задоволений і пишаюся роботою радіо. Це справді еталон. Кажу це не голослівно. Зараз я викладаю в університеті та з моїми студентами ми прослуховуємо, аналізуємо радіоефіри. Це справді вищі стандарти журналістики. Дякую колегам за неймовірні майстер-класи, які, попри зайнятість, вони проводять для наших студентів. У нас росте гідна заміна. Саме тому я бачу майбутнє радіо цілком успішним.

Вячеслав Козак зі студентами

В Українського радіо є давня й успішна історія. 100 років — поважний вік, це справжній довгожитель. У нас зростають рейтинги, збільшується кількість радіослухачів. Ми повертаємо українцям нашу справжню історію, культуру, традиції. Попри війну та складну ситуацію, саме завдяки Українському радіо українці отримують збалансовану, достовірну інформацію. Іноді просто захоплююся роботою журналістів. У 2017 році новини Українського радіо слухали 8% слухачів. Зараз ця кількість зросла до 39%. Це, без сумніву, шалений успіх.

Недавно натрапив на промову Джорджа Грема Веста — сенатора Міссурі, США з 1879 по 1903 роки. Промова ця була ще тоді, коли він був звичайним адвокатом, і стосувалася вбитого собаки: «Він лишається поруч, коли покидають навіть друзі». Я подумав, що те саме стосується і нас. Українське радіо залишається зі своїм слухачем завжди й де завгодно. В мирний час, у небезпеку війни. На вільній чи окупованій території. З малим чи дорослим, здоровим чи хворим, бідним чи багатим, сумним чи веселим. Воно чесно готує збалансовану інформацію. Журналісти найстарішого медіа шукають цікаві факти, підбирають найкращу музику. Українське радіо буде зі своїми слухачами завжди.

Фото з особистого архіву Вячеслава Козака

Титульне фото: Вячеслав Козак у студії Українського радіо