/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F443a4822123ad22b77d6822ea18baedb.jpg)
"Ти неправильно горюєш": чому не завжди видно біль і як підтримати того, хто проживає втрату
Горе – це особистий і складний процес, який кожен переживає по-своєму. Проте суспільство не завжди готове прийняти це. Від тих, хто втратив близьких, чекають "традиційних" проявів скорботи, а відсутність емоцій часто сприймається як байдужість. Водночас людина в жалобі змушена далі працювати, дбати про родину, виконувати буденні обов'язки – навіть коли всередині все зламано.
Оточенню складно підібрати слова, некомфортно бути поруч, страшно зробити щось не так. Коли стається непоправне, слова справді можуть здаватися безсилими. І тоді людина в горі лишається наодинці з болем, який буквально не поміщається в тілі. Хтось мовчить, хтось розсипається на очах, хтось рятується в роботі чи побуті.
Нещодавно український інфопростір сколихнула новина протрагічну смерть волонтерки, яка втратила на війні чоловіка. Близькі підозрюють, що дівчину довели до самогубства. Катерина не впоралася з болем утрати, у неї залишилось двоє маленьких донечок. Цей випадок – непоодинокий. Він боляче нагадує нам, що суспільство – не завжди вміє бути підтримкою.
Війна щодня забирає життя і залишає тих, хто змушений жити з болем. У проєкті "Війна. Любов і терапія" 24 Канал поговорив про те, як не бути байдужими до чужої втрати з психологинею Наталією Стадніченко та Сабіною Грицай, яка втратила чоловіка через злочинну війну Росії.
Пояснюємо, як не поранити ще більше, не змовчати там, де треба говорити? Чому недостатньо сказати "тримайся", "час лікує" або навіть звичного "як ти".
Етапи горювання – як прийняти біль втрати
Втрату близької людини важко усвідомити, особливо в умовах війни. Першою реакцією зазвичай є шок – неможливо повірити в те, що сталося. Це супроводжується гострим болем, відчуттям розпачу та нерозумінням, як жити далі.
Біль може бути настільки інтенсивним, що здається фізично відчутним, а сам процес горювання – непосильним,
– пояснила психологиня Наталія Стадніченко.
Період заперечення, коли людина не до кінця вірить у втрату. Він може чергуватися з моментами усвідомлення реальності. Водночас виникають сумніви, надія, що це якась помилка, бажання отримати підтвердження або спростування трагічної звістки. Згодом, коли реальність стає незаперечною, настає наступний етап – пошук способів, як із цим жити далі.
Але щоб прийти до останнього етапу, людина проходить власне пекло горя і втрати. У цього пекла немає часових рамок. Це індивідуальна історія, яка не піддається визначенням, а тому не можна вказувати людині, у який спосіб їй проживати горе. Не можна робити висновки про масштаби її втрати лише по тому, як вона на нього реагує і як намагається жити.
"Я просто чекала, що він подзвонить і скаже, що живий"
Сабіна Грицай дізналась про втрату чоловіка з новин. Щоправда, спершу почула гучний вибух і побачила стовп диму, а тоді зрозуміла, що місце влучання – це торговий центр, де він працює. Того дня у Євгена мав бути вихідний, але його викликали на зміну.
Дівчина відразу поїхала до місця трагедії й залишалась там до глибокої ночі, розшукуючи коханого. Вона не хотіла вірити в реальність.
"На той момент вже було зрозуміло… Але серцем не хочеш це розуміти. Я шукала його по всіх лікарнях. Та якщо його ніде немає – значить, він залишився там…", – пригадує Сабіна.
Власне, це і був етап шоку. Дівчина ділиться, що їй не хотілося, щоб хтось був поруч.
"Я чекала тільки його. Я чекала, що він от-от подзвонить і скаже, що живий. Це був стан очікування і надії, що все це – якась помилка", – додає Сабіна.
Євген та Сабіна Грицай / Фото, надане 24 Каналу
Факт загибелі чоловіка дівчина змогла прийняти через 8 днів – після підтвердження ДНК-тесту. Та серце довго ще відмовлялося в це вірити. Втрату ускладнив не лише масштаб трагедії, а й відчуття безпорадності. Сабіна зверталася по допомогу, писала офіційні листи, шукала відповіді: чому люди загинули, хто несе відповідальність, чому компанії вимагали від працівників залишатись на зміні під час тривог. Однак зіштовхувалась переважно з байдужістю, нерозумінням та безглуздими порадами.
Ніхто не знав, як з тобою говорити. Хтось просто зникав. А хтось писав "хватить нить" або "краще б ти здохла". Це були не чужі люди. Вони знали мене, знали мого чоловіка. Але я стала їм незручною – бо нагадувала, що все це реально. Що війна поруч,
– розповіла Сабіна.
Після спроби самогубства дівчина почала лікування. Вона досі приймає антидепресанти. Загалом стан здоров'я через стрес значно погіршився. І зізнається: біль втрати досі є. Але вона продовжує жити – для себе і задля пам'яті про чоловіка.
Своїм досвідом вона ділиться з іншими жінками, Сабіна стала менеджеркою спільноти "Маємо жити", яка підтримує та допомагає родинам полеглих воїнів.
Я бачу, як хтось пише: "Я вже на дні". А я знаю, як виглядає справжнє дно. І знаю, що з нього можна піднятися. Це не буде легко. Але якщо вже залишилась жива – значить, ще не час. Значить, щось треба змінити.
Історія Сабіни – це не тільки про втрату. Це про те, що робити, коли болить настільки, що дихати неможливо. І як навіть у цьому стані – залишатися живою. Якщо ви втратили близьку людину і не відчуваєте потрібної підтримки від суспільства, або ж відчуваєте, але шукаєте додаткові способи впоратись з горем, вам може бути корисним ютуб-канал БФ "Маємо жити" – це подкаст з дружинами загиблих військових. У проєкті жінки діляться своїм досвідом, розповідають, що саме допомагає їм пережити втрату та як знаходити нові сенси.
Чому не існує "правильного" і "неправильного" горювання
Горе – це унікальний досвід, який неможливо стандартизувати, наголошує психологиня Наталія Стадніченко. Кожна людина переживає втрату по-своєму, і цей процес залежить від багатьох факторів:
- наскільки глибоким був зв'язок із загиблим;
- власний емоційний стан і життєві обставини;
- підтримка чи її відсутність з боку оточення.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F3c9e1ec7caaf1981ae2d55957cf23503.jpg)
Наталія Стадніченко
Психологиня
Горе – це не про забуття, а про поступове прийняття нової реальності. Людина вчиться жити без того, хто був важливою частиною її життя. Поступово пам'ять про втрату стає менш болючою, а нові життєві цілі та пріоритети починають формуватися відповідно до зміненої реальності.
Як підтримати людину в горі
Найважливіше – бути поруч. У моменти втрати немає таких слів, які могли б полегшити біль, але ми можемо бути присутніми, залишатися поряд і допомагати. Водночас підтримка – це не лише слова, а й конкретні дії.
Часто у перші дні після втрати людина може бути настільки пригніченою, що навіть найпростіші справи здаються непосильними. Запропонувати забрати дитину з садочка, приготувати їжу, закупити продукти, розв'язати організаційні питання – усе це може стати цінною підтримкою.
Не треба казати: "Бог так вирішив", "Він став янголом". Це боляче. Якщо людина хоче говорити – просто слухайте, але не нав'язуйте своє бачення її горя. Бо ніхто не має права казати: "Я тебе розумію". Кожен біль – унікальний.
Краще сказати: "Мені дуже шкода", або визнати свою розгубленість: "Я не знаю, що сказати, аби тобі стало легше. Але я поруч". Ця щирість – важливіша за будь-які поради. Бо горе – це не стан, який потребує рішень. Це стан, який потребує простору.
Варто уникати порівнянь: слова на кшталт "Подумай, могло бути гірше", "В інших ще складніше" або "Тобі пощастило, в тебе є дитина" – не підтримують. Навпаки, вони знецінюють досвід людини й додають болю.
Найкраще, що ви можете зробити, – визнати її страждання: "Так, це дуже важко. Втратити близьку людину – це нестерпний біль".
Важливо також не зникати після перших тижнів. Горе – це тривалий процес. У середньому вважається, що на перебудову життя після втрати потрібно близько двох років. Це не означає, що людина буде два роки у глибокому смутку, але її стан змінюватиметься хвилями.
Бути поруч – це не завжди означає говорити. Іноді це – просто бути. І повторно звертатися з тим самим запитанням: "Чим я можу тобі допомогти зараз?"
Горе це надовго?
За словами психологині, перші тижні та місяці після втрати – це час адаптації, коли людина намагається впоратися з інтенсивними емоціями. У цей період часто додаються зовнішні обставини, як-от евакуація тіла, поховання, оформлення документів. Головне завдання цього етапу – усвідомлення того, що сталося, прийняття реальності втрати та перші зустрічі з глибокими емоціями, які можуть здаватися нестерпними.
Переживання горя дуже індивідуальне і залежить від стосунків із померлим. При цьому, якщо зв'язок був напруженим або ви конфліктували, це не завжди означає, що переживати втрату буде легше. Навпаки, може бути відчуття невирішених конфліктів, втраченої можливості змінити ситуацію або болю за майбутнє, якого не буде.
Упродовж наступних місяців людина поступово шукає способи впоратися з емоціями, адже з часом необхідно повертатися до звичного життя.
/https%3A%2F%2Fs3.eu-central-1.amazonaws.com%2Fmedia.my.ua%2Ffeed%2F52%2F3c9e1ec7caaf1981ae2d55957cf23503.jpg)
Наталя Стадніченко
Психологиня
Починається боротьба – спочатку за моменти без болю, потім за гарні години в день, за приємні дні серед тижнів. Це тривалий і поступовий процес, який веде до повернення функціональності й можливості сприймати життя в позитивному світлі.
Попри це, пам'ятні дати, речі померлого, зустрічі з друзями чи побратимами можуть знову викликати хвилю сильних емоцій. Вони стають тригерами, які повертають до початкових переживань, але водночас дають змогу емоційно адаптуватися до втрати.
Згодом людина стикається з важливими рішеннями: як зберігати пам'ять про близького, що робити з його речами, чи залишатися в тому ж будинку. Ці вибори дуже особисті й залежать від контексту кожного.
Остаточне проживання горя не означає забуття. Це про знаходження способу зберігати зв'язок із померлим – тепер уже внутрішній через спогади, переконання, зміну світосприйняття. Часто сім'ї та друзі запроваджують ритуали пам'яті: збираються в дні народження або в річниці втрати.
Водночас людина адаптується до нового життя, усвідомлюючи, що її близької людини більше немає поруч. Важливу роль у цьому відіграє підтримка оточення. Дружня підтримка допомагає впоратися з емоціями, тоді як нерозуміння або конфлікти можуть ускладнювати процес горювання. У цьому контексті доречним може бути рішення долучитись до групи підтримки.
Простір, де не треба пояснювати почуття
Психологиня пояснює, що групи підтримки цінні тим, що їхні учасники мають подібний досвід і шукають способи впоратися з втратою.
Це простір, де не потрібно пояснювати свої почуття – інші вже розуміють, чому складно вставати вранці, чому важко дивитися на щасливі пари чи повертатися до звичних справ. Спільний досвід створює відчуття прийняття, де можна відкрито говорити про свої переживання,
– зазначає Наталя Стадніченко.
Також у таких групах можна отримати корисні поради, поділитися труднощами та знайти підтримку в інших, хто вже пройшов частину цього шляху. Спостерігаючи за тим, як хтось інший робить прогрес, людина починає говорити про свої емоції, їх легше просити про допомогу, вона бачить можливість змін і для себе.
Крім того, завдяки груповій підтримці люди вчаться захищати свої кордони – вони краще розпізнають непідтримуючі реакції, не дозволяють знецінювати свій біль і шукають емоційно безпечних людей для спілкування. У результаті це не лише допомагає пережити втрату, а й створює нові способи жити далі.
Фрази, які допоможуть підтримати людину в складний період втрати
1. Покажіть, що ви поруч
Найголовніше – дати зрозуміти, що ви доступні й готові підтримати. Це можна зробити словами:
"Я поруч, ти можеш на мене розраховувати".
"Я не знаю, як саме допомогти, але хочу бути поруч".
2. Слухайте, якщо людина готова говорити
Просто поговорити – іноді це все, що потрібно людині. Не намагайтесь бути надто включеним у діалог, дайте їй можливість поділитися спогадами або емоціями. Для цього запитайте:
"Чи хочеш ти поговорити про це?"
"Якщо тобі щось пригадується, я готовий(-а) вислухати".
Навіть якщо вам здається, що ви не знаєте правильних слів, головне – бути уважним слухачем.
3. Пропонуйте конкретну допомогу
Якщо ви хочете підтримати, краще не обмежуватися загальними словами, а пропонувати конкретні дії:
"Я можу забрати дітей зі школи".
"Я можу зайти в магазин і купити продукти".
"Я допоможу з організаційними питаннями, якщо тобі потрібно".
"Чи треба тебе кудись підвезти?"
Навіть прості побутові речі, як спільний похід у магазин чи допомога з хатніми справами, можуть стати великою підтримкою.
4. Поважайте особистий простір
Якщо людина хоче побути на самоті, не тисніть, але запевніть її, що ви поруч:
"Якщо тобі потрібен час на самоті, це нормально. Але знай, що я тут, коли тобі буде потрібно".
5. Не применшуйте біль і не порівнюйте його
Фрази на кшталт "час лікує", "тобі треба рухатися далі", "у тебе ще є життя попереду" можуть тільки посилити відчуття самотності. Не варто порівнювати біль людини з власним досвідом або досвідом інших. Кожен переживає втрату по-своєму.
Як зрозуміти, що людина не справляється самостійно
Тривожні ознаки, на які варто звернути увагу:
- через кілька місяців людина не проявляє жодної активності й уникає спілкування;
- емоційний стан залишається таким самим гострим, як і на початку втрати;
- тривале порушення сну, постійні сльози, відчуття безнадії;
- людина прямо говорить, що не може з цим впоратися.
Якщо ви помічаєте ці сигнали, важливо м'яко запропонувати звернутися до фахівця:
"Я поруч і хочу тебе підтримати, але, можливо, тобі допоможе розмова зі спеціалістом?"
"Можливо, є групи підтримки або люди, з якими тобі буде легше говорити".
Головне – не тиснути, а показати, що звернення за допомогою не є слабкістю, а способом знайти полегшення. Якщо людина не готова йти до психолога, подібною підтримкою може стати спільнота, релігія або близькі друзі. Важливо, щоб вона не почувалася самотньою у своєму горі.
Що варто пам'ятати про горювання
Важливо розуміти, що люди, які переживають втрату, часто не можуть дозволити собі зупинитися. Вони все ще мають обов'язки перед сім'єю, роботою та суспільством. Тому вони намагаються триматися, приховуючи свій біль, хоча це не означає, що вони не горюють.
Іноді людина може обирати не найкращі способи впоратися з втратою – наприклад, зловживати алкоголем або уникати близьких. Психологиня Наталія Стадніченко зауважила, що така поведінка не робить людину "поганою". У такий спосіб вона лише намагається впоратися з болем. Однак важливо підтримувати людину – допомагати їй знаходити менш руйнівні способи проживання втрати.
Ми ніколи не знаємо, що насправді відчуває людина поруч. Багато людей не хочуть створювати іншим додатковий тягар або бояться розкриватися, бо це може викликати сльози чи дезорієнтацію. Тому навіть якщо зовні здається, що хтось "тримає себе в руках", – це не означає, що він не переживає біль.
Як медіа можуть завдати шкоди
Ще один важливий момент, про який варто поговорити, – роль медіа у висвітленні втрати. Важливо пам'ятати про етичні межі. Перш за все, необхідно запитувати дозволу на зйомку під час поховань та траурних заходів.
Люди у момент горювання можуть бути беззахисними та емоційно виснаженими й не завжди мають сили відмовити або встановити особисті кордони.
Також варто з обережністю використовувати фотографії, де зображені емоції горя на обличчях людей. Це дуже інтимні моменти, які не завжди мають ставати загальнодоступними.
Передавати трагедію можна через загальні плани, символи або атмосферу, а не через конкретні обличчя, якщо тільки люди не дали на це чітку згоду.
Психологиня Наталія Стадніченко наголосила, що надмірна медійна увага може ускладнити процес горювання, посилити відчуття втрати та зробити біль ще гострішим. Якщо ж людина свідомо погоджується поділитися своєю історією, це інша справа – але в будь-якому разі такі питання слід ставити з великою обережністю та тактом.
Коли слова безсилі, але поруч хтось є
Після втрати ми всі шукаємо відповідей. Але горе не запитує, чи готові ми, чи правильно ми справляємось. Воно просто є – як тінь на душі. І коли намагаєшся дихати попри біль, не завжди хочеться слів. Часто важливішою є присутність – тиха, ненав'язлива, чесна.
Підтримка – це не про те, щоб "вилікувати" рани. Це про те, щоб бути поруч у момент, коли життя нестерпне. Про дозвіл плакати, мовчати, злитися, згадувати. І про те, щоб не змушувати йти далі, коли намагаєшся хоча б встояти на ногах.
Ми можемо і маємо стати підтримкою один одному. Війна не залишає вибору, втрати – бойові та небойові руйнують долі українців щодня, руйнують їх душі та змушують втрачати сенси. Ніхто не зможе замінити близьких, яких ми втратили, яких у нас забрали. Але ми можемо стати один одному підтримкою – тими, хто "тримає". Достатньо проявити трохи поваги та співчуття: повідомлення з щирими словами, чашка чаю, тихі обійми – саме з таких маленьких проявів турботи народжується надія. Та, яка не перекреслює втрату, а дозволяє жити з нею – по-новому, обережно, але знову – жити.

