«Зараз російської музики не має бути…» Інтерв’ю з Ігорем Чернявським, чию скрипку слухав Конгрес США
«Зараз російської музики не має бути…» Інтерв’ю з Ігорем Чернявським, чию скрипку слухав Конгрес США

«Зараз російської музики не має бути…» Інтерв’ю з Ігорем Чернявським, чию скрипку слухав Конгрес США

16 березня 2022 року. Перші тижні великої війни. Президент України Володимир Зеленський виступає перед Конгресом Сполучених Штатів. Виступає дистанційно – по відеозв’язку. Ще ніхто не знає про злочини, які творять росіяни на окупованих територіях, зокрема, на Київщині. Але від виступу Зеленського стискається серце – він показує відео зі зруйнованими українськими містами. Зображення супроводжує невимовно трагічна «Мелодія» Мирослава Скорика. Її виконує Ігор Чернявський разом із органістом Станіславом Калініним та скрипалем Сергієм Старжинським.

Трохи згодом це виконання буде використане у відео розбомбленого Харкова. У цьому кліпі музикант стоятиме зі скрипкою посеред міста – біля будівлі зруйнованої Харківської обласної адміністрації, в яку росіяни поцілили ракетами «Калібр» 1 березня 2022-го. Харків Чернявський не залишить ані у 2022-му, ані пізніше.

Музикант пов'язаний з цим містом тісно і назавжди. Спочатку був вихованцем Харківського інституту мистецтв імені І. П. Котляревського. А потім – став його педагогом. Чернявський «викладає скрипку» в цьому виші – без малого тридцять років. Також (вже чверть віку) є солістом Харківської обласної філармонії. Має за плечима концертну діяльність: понад 100 сольних програм, 30 концертів у складі квартету, більше 30 виступів з оркестром.

Нині скрипаль Чернявський багато говорить про Бога, що може видатися пафосним, але не є таким насправді. У місті, де смерть ходить за тобою назирці, багато що переосмислюється. Зокрема, цінності та пріоритети. Для Чернявського, за його словами, таким пріоритетом є радість, яку його скрипка приносить слухачам. Задля цього він живе та грає. 23 липня музикант та педагог виступить у Києві з концертною програмою, про яку він розповідає в інтерв’ю «Главкому».

«У бомбосховище під час тривог у Харкові не набігаєшся...»

Харків, як і Суми та Одеса, втрачає абітурієнтів – вони їдуть подалі під фронту. Ви викладаєте у Харківському національному університеті мистецтв – скільки у вас зараз студентів?

Та дякувати Богу, поназбирував трохи. Поїздив останніх пів року по Україні, по коледжах музичних, був у Рівному, Івано-Франківську, Сумах, Полтаві, Дніпрі… Майстер-класи проводив, концерти давав – студенти мали можливість побачити мою майстерність.

Все-таки в нашій професії велику роль відіграє викладач – до нього йдуть вчитися, а розташування міста – хай навіть біля лінії фронту – стає другорядним. Так що набір буде. А ще приємно дивує те, що рівень у абітурієнтів є.

Харків. Майдан Свободи. Посеред руїн звучить «Мелодія» Мирослава Скорика у виконанні Чернявського

Ви казали, що проводите заняття в тому числі онлайн, і це дуже складно – вчити скрипці по відеозв’язку. Як даєте із цим собі раду?

Та це жах, звісно. Я студента повинен бачити з усіх боків. Бо тут мова не тільки про музику, це й про його фізичний стан – як рухаються його м’язи, чи є скутість, чи правильно він працює руками. Багато тонкощів… Доводиться викручуватися, бо пара моїх студентів перебувають у Європі… 

Хоча тут є і перевага – я записую їм відеоуроки. Тобто я детально розжовую завдання, яке студенти повинні виконати. І розказую, і показую… Це працює. Бо якщо з «живого» уроку студент вийшов та все забув – а якщо він не має хисту, то так і станеться – то тут він може повернутися, переглянути ще раз. Так і покращуємо навчання.

А з тими студентами, які ходять на заняття, проводите пари у бомбосховищі?

Та у Харкові тривога зранку до ночі лунає, не набігаєшся у бомбосховище. Бігали, звісно, коли «навалювали» більш щільно, коли навколо все вибухало… А вже зараз ніхто нікуди не бігає – займаємося і не відволікаємося. Та й навчання – це неймовірне щастя. Це я без пафосу кажу: ви зрозумійте, я коли вперше побачив «живого» студента, то мало не стрибав від радості.

У сенсі?

Ну, уявіть. Починається повномасштабне вторгнення. Всі розбігаються хто куди. Проходить пів року. І тут до мене приїжджає студент, каже: «Позаймайтеся зі мною». Я настільки був здивований і навіть шокований, затремтів аж… Війна змінила сенс багатьох речей…

А ваші діти? У вас їх троє, двоє школярів… 

Наймолодший навчався у метро. Але, на жаль, тільки двічі на тиждень. По три уроки у них було… А зараз – неймовірна радість – поруч з нашим домом вирили величезний котлован і будують підземну школу. Все рухається дуже швидко, але невідомо, чи встигнуть до 1 вересня… Треба встигнути, бо діти вимкнулися з життя. Сидять за своїми планшетами, і не хочеться їх відривати, бо так вони менше звертають увагу на сирену…

Харківські діти навчаються у метро
Харківські діти навчаються у метро
фото: Харків Times

Ви своїх власних дітей навчаєте музиці?

Аякже. Донька старша у консерваторії навчається, третій курс закінчила… 

У харківській?

Так. Середній син цього року вступив до музичного коледжу, вже іспити склав. Грає на валторні.

Молодший теж грає на валторні, ще більші, аніж середній, здібності демонструє, так що без професії не залишиться. Єдине, що валторна (духовий музичний інструмент – «Главком») у Харкові – великий дефіцит… 

Наші вороги зробили одну корисну річ – вони змусили нас сконцентруватися на нашій культурі

Це була ваша принципова позиція – не виїжджати з Харкова і дітей не вивозити?

Та ні, як такої принципової позиції не було. Мама захворіла на рак у перші дні війни. Вона лежала і не могла рухатись. Та й звідки у класичного музиканта гроші, щоб когось кудись вивозити. А дружина наслухалася Арестовича, хай йому грець – «два-три тижні, і все закінчиться»… А тим часом бомба зруйнувала сусідню хрущовку, потім ще касетні снаряди прилітали поблизу – на моїх очах люди гинули… А ми просто сиділи і молилися, щоб пронесло. 

Ну, а потім я зрозумів, що моє перебування у Харкові є важливим для мешканців міста. Я почав грати і у шпиталях, і в бомбосховищах. Люди дуже потребували такої підтримки, у них в очах знов з'являлося сяйво, з'являлася надія. Я цим дуже тішуся. 

«Як же я заздрю містам, де можна грати на великій сцені...»

Керівник області Олег Синєгубов казав, що фінансування закладів культури скоротять вдвічі. Йдеться про комунальні установи – п’ять театрів та філармонію. Причина – збитковість. Яка ситуація зараз?

На жаль, філармонія майже перестала існувати. Було розформовано її оркестр – один із найпотужніших в Україні взагалі. Це такий сум і жах, що я вам не можу передати… Бо це й втрата робочих місць. І те, що Харків як наша культурна столиця залишився сам на сам із проблемою.

Так, а граєте ви з ким?

З оркестром оперного театру. Я, до речі, нещодавно грав з ним у бомбосховищі – на заходах, присвячених дням французької культури. Слава богу, що є можливість з ними музикувати… А в консерваторії поскорочували набір студентів. Завжди брали 15-17 на курс, а зараз буде 10-11.  

І скільки з них ваших?

Дев’ятеро.

Це ті, кого ви позбирали по музикальних училищах?

Так… Прикро, що люди – викладачі зокрема – залишаються без роботи.

Варіанти релокації місцева влада не розглядає?   

Ох, це великий біль… Ми питання піднімаємо, але поки «релокуємося» своїми силами. З одного боку, я розумію, що владі зараз не до мистецтва, і не хочу кидати у неї каміння. Бо все-таки представники адміністрації – неймовірні герої, бо у них немає зараз і половини працівників, які мають обслуговувати харківський побут. Але вони викручуються як можуть і все відновлюють вчасно. Ми упродовж трьох років війни мали і маємо все, що необхідно – і опалення, і світло, і воду, і навіть газони з квітами.

Але водночас згадується і Черчилль, котрий, проглядаючи видатки і бачачи культуру на останньому місці, резонно запитав, а за що ж ми тоді воюємо?..  

Оперний театр Харкова до і після російських обстрілів
Оперний театр Харкова до і після російських обстрілів
колаж: ui.org.ua

З п’яти комунальних театрів всі закриті чи якісь працюють?

Точно знаю, що працює драмтеатр імені Шевченка – там ставлять вистави. Працює Опера. Чув, театр музичної комедії шукав приміщення з бомбосховищем, щоб хоч так виступати. Але знаєте, Харків все рівно тримається на плаву – там відбуваються культурні події. Інша річ, що проходять вони у підвалах. 

А це, звісно, дуже прикро, бо підвали не призначені для концертів. Там ані для слухачів умов нема, ані для того, щоб музика нормально звучала.

Приміром, скрипка потребує фортепіанного супроводу. Тоді як у підвалах замість фортепіано – синтезатори, і це жахливо для піаніста грати на такому «штучному» інструменті. 

Але що ж – такі реалії війни…

Але публіка ходить на концерти навіть у підвал? 

Та зараз така публіка, якою я ніколи не бачив і вже не побачу! Вона настільки зацікавлена, настільки налаштована на сприйняття! Бере звук як рятівну соломинку. Настали великі часи для митців – вони мають гарного слухача і глядача, дуже вдячного.  

Ви теж граєте у бомбосховищах?

Звісно. Є велике під колишнім театром Пушкіна, є бомбосховище під консерваторією. Їх у місті вистачає, просто не всі добре облаштовані. Як же я заздрю іншим містам – де можна спокійно вийти на сцену і побачити у вікнах світло! Я от недавно у Полтаві грав, у вас в Києві гратиму, і яка ж це радість – вийти на велику сцену!.. 

«Коли почалася велика війна, спрацював український ген – я принципово перейшов на державну»

Зацитую ваше інтерв’ю: «Коли почалася російська навала, орки буквально бігали у мене під вікном». Це тоді ви відмовилися від російської мови і перейшли на українську? 

Та ні, перехід був поступовим. Російською розмовляв, бо українською не вмів, а суржиком не хотілося. Можу й зараз за звичкою до дружини звернутися російською. Але коли почалася велика війна, спрацював український ген, і я принципово перейшов на державну. Почав вивчати мову. І зараз, як мені здається, вже пристойно розмовляю, чи не так?

Цілком. А наскільки Харків українізований зараз?

Українізується поступово… Молодь розмовляє українською, у супермаркетах, на вулицях чую українську. У закладах навчання, звісно, все спілкування – винятково державною… 

Настали великі часи для митців – вони мають гарного слухача і глядача, дуже вдячного

Чи перестала для вас існувати російська музика – Чайковський, Глінка, Рахманінов…?

Непросте питання. Зараз її не має бути. Але коли ми переможемо, коли завершиться війна і пройде час… Ну от є, приміром, концерт Чайковського – на ньому скрипалі вчаться інтонувати звук… 

І без нього ніяк?

Це дуже красивий концерт, особливий… Хоча зараз це питання дійсно не на часі, тим більше, що за останні три роки я відкрив безліч українських шедеврів. Так така глибина і краса… Наші вороги зробили одну корисну річ – вони змусили нас згадати про своє, сконцентруватися на нашій культурі. 

Харків українізується, каже Чернявський. На знімку – район Північна Салтівка
Харків українізується, каже Чернявський. На знімку – район Північна Салтівка
фото: спільний проєкт «Текстів» та «Накипіло»

І все-таки. Коли йдеться про літературу, більшість свідома того, що без «Толстоєвського» і Пушкіна ми обійдемося. Ви вважаєте, що музика – це щось принципово інше? 

Дивіться… От ви згадали Чайковського, а я наведу приклад більш сучасного митця – Дмитра Шостаковича. Він хоча й радянським композитором був, а писав, так би мовити, музичну сатиру. За що й підпадав під заборону… Або музика Прокоф’єва – є у нього два скрипкові концерти, просто чарівні, неймовірної краси… 

Сказати вам чесно? Я б не хотів відмовлятися від цієї музики. Але зараз вона не на часі. Та колись повернемося і до неї. Свого часу євреї продовжували грати німецьких композиторів – Баха, приміром – і під час панування нацистів, і після нього.   

Родина Мирослава Скорика, чию «Мелодію» ви виконуєте, зазнала репресій у сталінські часи. Йому було десять, коли сім’ю вислали до Сибіру. Та загалом він вижив у тому лихолітті. Зараз отаке «виживання» закидають Ліні Костенко. Що ви скажете про стосунки репресивної влади та митця: чи заслуговують на повагу ті, хто не був знищений, як Стус або Леонтович? 

Я дуже радий, що і Ліна Костенко, і Мирослав Скорик зберегли своє українство і не розмінялися на дрібниці. Творчість Скорика побудована цілком на українському мелосі. І у нього нічого немає ані про Леніна, ані про Компартію, а без цього, здається, у його часи не можна було ніяк. 

Взяти хоча б майже ровесника Скорика – Марка Кармінського. Я грав його «Єврейську молитву», і вона чудова, але у його біографії було і написання якоїсь кантати про Леніна… Так, його переслідували, він потерпав від антисемітизму… При цьому, однак, Кармінський теж багато писав на українську тематику. Але був змушений час від часу кидати владі кістки у вигляді кантат про Леніна. Як я можу засуджувати таких людей?..

Ви задоволені своїм виконанням «Мелодії ля-мінор» Скорика? 

Я порівнюю свій звук, своє виконання з виконанням тих скрипалів, яких я вважаю для себе взірцями, і скажу так – досконалим є тільки Господь. Ми все життя тягнемося до якоїсь висоти. Запитайте у якого-небудь фізика, чи вважає він себе Ейнштейном? Він тільки посміхнеться, звісно… Для себе я завжди ставлю високу планку, і найкращим своїм виконання «Мелодії» я вважаю те, яке було зіграно разом із «Київською камератою» («Оркестр, де кожен музикант є віртуозом та сольним виконавцем» – так позиціонує себе цей музичний колектив на офіційному сайті – «Главком»).

Виступ Ігоря Чернявського спільно з «Київською камератою»

Прошу друзів: коли я помру, поставити на моїх похоронах саме цей запис. 

До цього, сподіваймося, ще далеко… Виступ Зеленського у Конгресі по всьому світу зібрав мільйонні перегляди. Ви спробували якось «монетизували» цю популярність, яка випала і на вашу долю теж? У вас є свій YouTube-канал?

Ні, я про це не думав і не думаю. Багато переглядів набрало також відео, де я граю «Мелодію» на харківській площі. Воно зібрало десь зо два мільйони переглядів і приблизно тисяч із десять коментарів. Я почав їх читати, за дві години прочитав штук 500, зрозумів, що вони є дуже подібними, на кшталт «Харків, тримайся!», «Харків – незламний» тощо. Це було дуже приємно і несподівано – така потужна підтримка… 

Ви маєте спільні виступи з іще одним харків’янином – Сергієм Жаданом. Як народилася така колаборація?

Ідея належить Юлії Ніколаєвській, професорці та проректорці нашого вишу, це вона організовує подібні комунікації з різними музикантами, поєднує музику з поезією, з літературою. Ідея така: Сергій читатиме вірші, а ми у проміжках граємо українську музику. Виходить дуже гарне поєднання віршів та музики.

Ігор Чернявський (в центрі) в компанії Сергія Жадана 
Ігор Чернявський (в центрі) в компанії Сергія Жадана 
фото: facebook.com/Ігор Чернявський

Але до Києва ви їдете самостійно, без Жадана? Яка у вас програма передбачена?

О, ця програма неймовірна. Це шедеври, це взірці романтичної музики кінця XIX століття. Це, передусім, дві великі сонати, які має виконувати кожен музикант, який прагне бути солістом. Одна соната – Йоганнеса Брамса, у ній він втілює ідеї оркестровості, тобто це коли задіяні лише два інструменти, але звучать вони як цілий оркестр. 

А наступний твір, який ми гратимемо, це соната Сезара Франка (французький композитор, 1822-1890 – «Главком»). Це унікальна музика, бо там є про все – про про смерть, про народження, про перше кохання, про перший поцілунок, про втрату, про біль, про каяття. Думаю, що, слухаючи її, публіка прикипить до стільців. 

Зараз – час брати скрипку як зброю і грати, надихаючи людей

«Закликаю кожну людину хапати це життя, цінувати кожну мить», – кажете ви. В чому ваш – людини, яка живе у місті під постійними обстрілами – секрет оптимізму? 

Знаєте, зараз – найкращий час для того, щоб комусь допомогти, щоб відчути співчуття. Бути небайдужим до ближнього свого. Це час брати скрипку як зброю і грати, надихаючи людей. Бо музика – це небесна краса, це голос Бога, голос любові, голос світла. 

Мене думка про це надихає неймовірно. Усі ми предстанемо колись перед Богом, і Господь запитає: «А що зробив саме ти? Чи був ти потрібний людям? Чи тільки про себе дбав?». Я просто поспішаю зробити те, про що потім зможу відзвітувати. 

Бо це і робить людину щасливою. 

Наталія Лебідь, «Главком»

Источник материала
loader