Велика антикорупційна війна: чому Генеральний прокурор втік від НАБУ та САП

Трохи більше року тому генеральний прокурор Руслан Кравченко опинився в центрі скандалу зі спробою обмежити незалежність НАБУ та САП. Сьогодні вже самі детективи НАБУ проводять обшуки в Офісі Генпрокурора, його підлеглих підозрюють у "кришуванні" шахрайських кол-центрів, а сам Кравченко подав у відставку, виїхав з країни та перейшов до відкритого конфлікту з антикорупційними органами.

При цьому Руслан Кравченко підозрюваним у справі "Карфаген" поки не є, але скандал давно вийшов за межі одного кримінального провадження. Генпрокурор звинувачує керівництво НАБУ у зловживаннях та заявляє, що планує говорити про це з міжнародними партнерами. НАБУ і САП натомість називають його дії частиною чергової атаки на незалежні антикорупційні інституції. Конфлікт зайшов настільки далеко, що вже особисто Президент прямо закликає парламент якнайшвидше звільнити Кравченка з посади.

24 Канал проаналізував скандал навколо Руслана Кравченка та відновлює його хронологію, щоб розібратися, як сьогодні працюють антикорупційні інституції України, чому Генпрокурор поспішно втік з країни та як цей конфлікт б'є особисто по Президенту та репутації України на міжнародній арені.

Перша боротьба за незалежність: як "вулиця" відстояла НАБУ та САП

Антикорупційні органи – НАБУ та САП – з'явилися майже одразу після Революції Гідності й мали на меті відповісти на доволі банальну, але міцно вкорінену в українську правоохоронну систему проблему. Класичні правоохоронні органи України десятиліттями боролися з корупцією або ж принаймні робили такий вигляд. Однак, коли справа стосувалася когось впливового, вона раптом заминалася та зникала з порядку денного.

Тому у 2015-му році держава отримала окремий орган для розслідування топкорупції – Національне антикорупційне бюро (НАБУ), а разом із ним Спеціалізовану антикорупційну прокуратуру (САП), прокурори якої ведуть ці справи в суді. Перші розслідування новоствореного Бюро розпочалися у грудні того ж року.

Особливість цієї конструкції полягала саме в незалежності від решти правоохоронної системи. Теоретично детектив НАБУ мав отримати можливість розслідувати діяльність міністра, депутата чи людини з оточення президента без необхідності попередньо питати дозволу в самого політичного керівництва.

На практиці ця система працювала не завжди ідеально. Роками НАБУ та САП отримували заслужену порцію критики за затягнуті справи та відсутність реальних вироків. Втім, поступово ці органи перетворилися на цілком реальну проблему для української політичної еліти, а це викликало вже відкриту протидія.

Читайте більше перевірених новин Додайте 24 Канал у вибрані джерела в Google Додати

Піком цього конфлікту стало 22 липня 2025-го року, коли Верховна Рада поспіхом ухвалила закон зі змінами, які різко розширювали повноваження Генерального прокурора України щодо НАБУ та САП та відповідно – обмежували антикорупціонерів. Генпрокурор отримував доступ до справ Бюро, можливість давати детективам обов'язкові вказівки, у певних випадках змінювати підслідність проваджень та отримував додатковий контроль над роботою САП. При цьому самі антикорупційні органи прямо попереджали, що за нових правил їхня незалежність фактично зникає.

Результат виявився для влади доволі несподіваним. У Києві, Львові, Одесі та інших містах попри воєнний стан почалися потужні протести – перші настільки великі демонстрації за час повномасштабної війни. На додачу, до критики української влади долучилися також європейські партнери, для яких незалежність антикорупційних органів давно є одним із маркерів руху України до Євросоюзу.

Зрештою, влада відступила, і вже 31 липня 2025-го року парламент визнав, що поспішив, а тому підтримав президентський закон, який повернув НАБУ та САП ключові гарантії незалежності. Тоді ж депутати остаточно усвідомили, що їх використали маніпулятори з Офісу президента, яким тоді керував Андрій Єрмак.

Та найцікавіше почалося якраз після цього. Вже восени 2025-го НАБУ та САП розкрили деталі операції "Мідас" – масштабної корупційної схеми в енергетиці. У матеріалах справи з'явився колишній міністр енергетики, а на той момент міністр юстиції Герман Галущенко, а також один із найближчих бізнес-партнерів Володимира Зеленського Тимур Міндіч. Міндіч взагалі залишив Україну за кілька годин до обшуків, а вже згодом отримав статус підозрюваного.

Втім, найболючішим ударом для Банкової стала історія навколо Андрія Єрмака – на той момент фактично другої людини в українській владі та найближчого соратника Володимира Зеленського. Вранці 28 листопада 2025-го року детективи НАБУ та прокурори САП прийшли з обшуками за місцем проживання керівника Офісу Президента. Сам Єрмак заявляв, що повністю сприяє слідству, однак уже того ж дня Зеленський звільнив його з посади.

Та на цьому історія не закінчилася, і вже 11 травня 2026 року НАБУ та САП офіційно повідомили Єрмаку про підозру у справі "Династія" – щодо можливої легалізації понад 460 мільйонів гривень під час будівництва елітного котеджного містечка під Києвом. За версією слідства, частина цих грошей могла походити, зокрема, зі схеми в "Енергоатомі", викритої під час операції "Мідас".

Варто відзначити, наскільки ключову роль зіграли протести у всій цій історії. Було б перебільшенням сказати, що саме перший "картонковий Майдан" повалив Єрмака чи змусив Міндіча тікати з країни. Але саме суспільний спротив разом із жорсткою реакцією міжнародних партнерів не дозволив владі забрати в НАБУ та САП головне – їхню можливість працювати, не залежачи від особи фігуранта справи чи вказівок із кабінету генерального прокурора.

Ведуть вогонь по "своїх": чому влада бориться з НАБУ та САП

Та головна проблема всієї цієї історії полягає в тому, що чим краще працюють антикорупційні органи, тим більше з'являється причин з ними конфіктувати у будь-якої української влади. Адже ці органи створювали саме для розслідувань проти людей, які зазвичай мають достатньо влади, грошей та зв'язків, щоб створити проблеми вже самим правоохоронцям.При цьому сама конструкція всієї системи під це й заточена.

Директор НАБУ не є підлеглим президента чи генерального прокурора, а його призначення та звільнення відбуваються за окремою процедурою із запобіжниками від політичного впливу.

Керівник САП своєю чергою формально залишається заступником Генпрокурора, однак сам Генеральний прокурор не має права давати прокурорам САП вказівки щодо конкретних справ.

Для звичайної буденності українських посадовців це доволі незручна ситуація. Якщо в роботі підконтрольного відомства виникає політична проблема, її ще можна спробувати вирішити кадровим рішенням, розмовою з керівником або зміною облич. У випадку ж НАБУ та САП такий механізм спеціально ускладнений.

Саме тому розслідування проти чинного міністра, депутата чи людини з президентського оточення може продовжуватися навіть тоді, коли політично воно абсолютно нікому не вигідне.

Звідси виникає й популярне звинувачення в тому, що НАБУ та САП нібито перетворилися на "неконтрольовану державу в державі". Власне, сам Руслан Кравченко, за його ж словами, на це і поїхав скаржитися міжнародним партнерам.

Однак, незалежність у цьому випадку не означає повну безконтрольність. Детективи НАБУ працюють разом із прокурорами САП, слідчі дії та докази мають проходити судовий контроль, при Бюро працює Рада громадського контролю, а діяльність самого НАБУ підлягає зовнішньому незалежному аудиту. Водночас, САП також має окремий механізм регулярної зовнішньої оцінки.

Насправді ж, між контролем і підпорядкуванням існує серйозна різниця. Перший потрібен будь-якому силовому органу, який може проводити обшуки, встановлювати прослуховування та відправляти людей на лаву підсудних. Друге фактично позбавляє сенсу існування окремої антикорупційної системи, як такої.

Саме тут і лежить корінь постійного конфлікту Банкової з НАБУ та САП. Поки справи стосуються чиновника другого ешелону, система ще може виглядати зручною, адже демонструє на зовні певні результати у боротьбі з корупцією. Значно складніше стає тоді, коли детективи приходять до міністра, бізнес-партнера президента або керівника його Офісу. Тоді антикорупційний орган раптом перетворюється з корисної державної інституції на політичну проблему.

Генпрокурор в екзилі: як і чому з України виїхав Руслан Кравченко

У випадку Руслана Кравченка ситуація виявилася ще складнішою. Сам генеральний прокурор підозрюваним у справі "Карфаген" не є, однак слідство НАБУ та САП зайшло безпосередньо в його відомство.

За версією антикорупційних органів, один із керівників Офісу Генпрокурора Сергій Кропива очолював злочинну організацію, яка систематично отримувала гроші за "кришування" шахрайських кол-центрів та легалізувала десятки мільйонів корупційних гривень. Саме на тлі цих звинувачень детективи проводили обшуки у службових приміщеннях Офісу Генерального прокурора, якими користувався Кравченко та його заступники.

Ще цікавішою стала інформація, яку під час цих слідчих дій отримали детективи. У першої заступниці Генпрокурора Марії Вдовиченко знайшли матеріали про стеження за керівниками НАБУ і САП, їхніми родинами та співробітниками. Якщо ця інформація підтвердиться, то історія вже виходить далеко за межі питання про окремих корумпованих прокурорів і перетворюється на конфлікт між цілими правоохоронними інституціями.

Сам Кравченко спочатку заявляв, що у відставку не піде, але після зустрічі із Зеленським 7 вересня все ж подав заяву. При цьому навіть після цього конфлікт не закінчився. 14 вересня Кравченко оголосив, що підписав підозру директору НАБУ Семену Кривоносу та ще одній людині, пов'язаній із керівництвом САП. У НАБУ і САП відповіли, що Кривоносу підозру фактично не вручали, а самі дії Генпрокурора назвали продовженням системної атаки на антикорупційні органи.

Та далі вся ця ситуація взагалі ніби вийшла з-під контролю, адже в ніч на 14 вересня Кравченко виїхав з України. Сам він наполягає, що перебуває у закордонному відрядженні та планує зустрічатися з міжнародними партнерами. Причому говорити з ними хоче вже не про власну підозру, а про діяльність самих антикорупціонерів.

Тобто чинний генеральний прокурор фактично їде за кордон переконувати партнерів України, що одна з ключових реформ, яку ці сами партнери роками вимагали та підтримували, сьогодні викликає багато проблем. І робить Кравченко це саме в той момент, коли сам президент Зеленський уже відкрито просить Верховну Раду якнайшвидше його звільнити. 14 вересня відповідний проєкт постанови вже зареєстрували в парламенті.

При чому для Володимира Зеленського та загалом для іміджу України все це створює додатковий удар. Зеленський минулого року отримав протести за спробу придушити незалежність НАБУ та САП, а сьогодні, призначений ним же Генеральний прокурор виносить той самий скандал на міжнародний рівень, вже від свого імені.

Зрештою, історія навколо Руслана Кравченка свідчить про те, що боротьба за нелаженість антикорупційної інфраструктури України ще не закінчилась. Навіть навпаки, вона посилилась і стала відчутнішою, болючішою та значно помітнішою для міжнародних спостерігачів.