Рідні та політики попрощалися зі Степаном Кубівим у Львові: що залишилося нездійсненим?

20 травня Львів занурився у жалобу, коли чин похорону Степана Кубіва розпочався о 13:00 в Архикатедральному соборі Святого Юра. Потік людей, бажаючих попрощатися, не припинявся, адже кожен прагнув востаннє вшанувати пам'ять політика, який залишив свій яскравий слід в історії України. Собор був переповнений, а за його межами чекали сотні львів'ян.

Серед тих, хто прийшов вшанувати пам'ять, був Голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук. Він згадав, як Степан Кубів, попри різницю в статусі, залишався його наставником з 2015 року. Стефанчук розповів, що ще в четвер вони обговорювали важливі справи, серед яких було питання Пантеону Героїв, проект, до початку якого Кубів дуже прагнув дожити, але так і не дочекався.

Після чину в соборі загальноміська церемонія прощання продовжилася о 14:30 на площі Ринок. Це була нагода для ширшого кола українців та жителів міста віддати останню шану. Площа була заповнена людьми, які розділяли біль втрати, підкреслюючи значущість Кубіва для країни.

Після церемонії на площі Ринок, похоронна процесія вирушила до Личаківського кладовища. Цей шлях був сповнений скорботи, але й глибокої поваги до людини, яка присвятила своє життя служінню Україні. Там, на одному з найстаріших та найшанованіших некрополів Європи, Степан Кубів знайшов свій останній спочинок.

Вшановувати пам’ять Кубіва прийшли також лідер партії «Європейська Солідарність» Петро Порошенко та народний депутат Олег Синютка. Порошенко назвав Кубіва не революціонером у класичному розумінні, але відзначив його здатність організувати роботу Штабу Революції гідності, де Кубів був комендантом Будинку профспілок. Він також відзначив його компетентність на посадах міністра економічного розвитку та торгівлі, а також першого віцепрем'єра.

Степан Іванович був важливою особою політичного та громадського життя України. Він обіймав посаду голови Національного банку у 2014 році, був Першим віцепрем'єр-міністром України та міністром економічного розвитку і торгівлі протягом 2016-2019 років. Також був народним депутатом України VII, VIII скликань у 2012–2016 роках, а з 2019 року знову був обраний до Верховної Ради від партії «Європейська Солідарність».

Степан Кубів народився 19 березня 1962 року на Тернопільщині. Його шлях, починаючи від Тернопільщини, пролягав через активну участь у Революції Гідності, де він обіймав посаду коменданта Штабу національного спротиву. Це підкреслює його готовність до рішучих дій у критичні моменти історії країни, що зрештою сформувало його як видатного державного діяча.

Трагічна звістка про смерть Степана Кубіва, спричинена відривом тромбу, надійшла 18 травня. Вона сколихнула українське суспільство, нагадавши про швидкоплинність життя та важливість внеску кожної людини у спільну справу. Попри втрату, слова Руслана Стефанчука про завершення розпочатих справ Кубівим дають надію на те, що його мрії продовжать жити.

«Степан Іванович був настільки унікальною людиною, людиною великого серця, людиною, яка мислила тисячоліттям української державності. Я був у нього радником з 2015 року, а він залишився моїм наставником на все життя. І саме тому я тут. Буквально в четвер ми говорили з ним про великі справи. Він дуже турбувався про питання відкриття Пантеону Героїв, він дуже хотів дочекатися початку цього процесу — не дочекався декілька днів», — зазначив Руслан Стефанчук, Голова Верховної Ради України під час прощання у Львові.

«Степан був комендантом зайнятого протестувальниками Будинку профспілок Революції гідності. Сказати, що Степан є революціонером, — він точно не був революціонером, але так організувати роботу штабу Революції гідності — це міг тільки Степан. Він був міністром економічного розвитку й торгівлі в умовах, коли не було економіки, і яскраво продемонстрував свою компетентність. Степан був першим віцепрем'єром у нашому уряді. І це був такий потужний, компетентний, стабілізований і патріотичний фактор», — сказав п’ятий Президент України Петро Порошенко, вшановуючи пам'ять Степана Кубіва.

Прощання зі Степаном Кубівим стало днем скорботи, але й нагадуванням про його значний внесок у розбудову незалежної України. Його пам’ять житиме в нереалізованих мріях про Пантеон Героїв, які обіцяють завершити послідовники, та у спогадах тих, хто бачив у ньому людину «великого серця». Його життя є прикладом відданості та служіння нації, що продовжуватиме надихати нові покоління.