За кого голосувати: логіка і факти
За кого голосувати: логіка і факти

За кого голосувати: логіка і факти

Останній тиждень перед виборами — завжди гаряча пора.

Табори прихильників визначились, і суперечки між ними стають все більш непримиренними — із неминучим переходом на особистості.

Але напередодні найсерйознішого вибору, який має зробити країна, спиратись слід не на емоції та пропаганду, а на логіку і факти.

Бо від результату залежатиме не більше, не менше — а саме існування України.

Вибори президента для українців завжди завершувались черговим негативним досвідом, за винятком хіба що Леоніда Макаровича Кравчука.

Решта президентів між українським народом та власною кишенею чомусь стабільно надавали перевагу кишені.

А чинний президент, який опинився при владі після беспрецедентної звитяги людей на Майдані, взагалі побив всі негативні рекорди.

Завдяки його “мудрій і виваженій” політиці на нас насувається як мінімум три системні кризи, які загрожують вже не просто добробуту та безпеці громадян, а існуванню держави як такої.

Причому це — на додачу до війни, яка точиться на Сході.

Давайте на мить відставимо емоційні аргументи, наївні сподівання та особисту позицію, і подивимось, які грозові хмари збираються над нашими головами.

Перша криза уже розгортається на міжнародному рівні.

Якщо коротко, ми стрімко втрачаємо підтримку світової спільноти.

Вітчизняна дипломатія так і не спромоглась навіть почати створення антипутінської коаліції.

Численні розслідування оборудок Порошенка, які пов’язані із агресором, створюють Україні токсичний імідж країни, яка потурає терористам з невизнаних республік.

А враховуючи, що ось буквально на днях було знято санкції із заводу, який належить найближчому оточенню В.

Путіна, може взагалі постати питання про послаблення санкцій проти Росії в світовому масштабі.

Скасування кримінальної статті за незаконне збагачення ставить під удар безвізовий режим з ЕС.

А скандал із виступом проти США генерального прокурора Луценка ставить під загрозу відносини і з ключовим нашим союзником — Сполученими Штатами.

Чи багато навоюємо без союзників? Відносини з ними треба буде відновлювати прямо в перший же день після обрання на посаду.

Для цього треба мати хоча б мінімальний авторитет в світі, а також сильних міжнародників в команді.

Друга криза — фінансова.

За даними Мінфіна цього року Україну очікують найбільші в історії виплати по зовнішнім і внутрішнім боргам.

Це 360,69 мільярдів гривень, або 12,9 мільярдів доларів.

В перерахунку на кожного громадянина — 305 доларів з кожного.

Просто для порівняння, цьогорічний транш МВФ становить всього 2.6 млрд.

Ці гроші десь треба буде взяти.

Але про що взагалі можна говорити, якщо найбільшими платниками податків є нафтогазовий сектор та тютюнові компанії.

Це, насправді означає страшну річ: наш внутрішній ринок мертвий, а індустріальний сектор не розвивається.

Що і означає, що навіть оті жалюгідні 3.3% росту, який показує державна статистика, є дутими.

А держава живе виключно за рахунок визиску власного населення.

Що, в свою чергу, викликає втечу робочої сили від цього визиску.

В Україні ця втеча уже схожа на евакуацію, адже міграція уже досягла позначки мільйону громадян на рік.

Чи зможемо ми втримати економіку без робочої сили та реального сектору? Новому президенту треба буде з елементарного — провести перепис, мінімальний аудит всіх наявних ресурсів і запропонувати такі зміни в законодавстві, які дадуть швидкий ефект, уже до кінця року.

Тільки в цьому випадку ми, якщо не подужаємо виплат, то хоча б матимем солідний аргумент для переговорів по відтермінуванню чи списанню.

Для цього необхідні талант жорсткого переговорника, глибоке розуміння української економіки та економічна програма.

Третя криза — інфраструктурна.

Найбільша проблема — само собою — із житлово-комунальним господарством.

Тарифи досягли уже такого захмарного рівня, що населення їх не може платити.

Рівень проплат населення досяг 46%, а ще недавно (в 2017 р.) він становив 71%.

Це називається “валом неплатежів”, і Україна уже одного разу його переживала, на межі 2000-х років, під час енергетичної кризи.

Отже, новообраному президенту необхідно буде як мінімум знизити ціни на газ — вони є базою в усіх тарифах.

Конче необхідний також аудит газової інфраструктури, адже нині це є питання державної безпеки.

Для цього необхідні знову ж таки, глибокі знання реалій нафтогазового сектору України і команда фахівців з ЖКХ.

Не забуваймо при цьому і про найбільший на сьогодні кризовий виклик – війну.

Війни виграються не стільки готовністю полководця жертвувати своїми солдатами, а, перш за все, сильною економікою та підтримкою війська, в тому числі й найкращими зразками озброєння.

Для цього у президента має бути сформований військовий кабінет, хоча б на рівні військових експертів.

Безумовно, не обійтися тут і без спільної роботи із НАТО: тільки так можна підняти вітчизняну оборонку — а це повертає нас до наявності команди міжнародників.

І нарешті, є іще одна криза, про яку мало хто говорить.

Це криза довіри.

На сьогодні за дослідженнями інституту Геллапа всього 9% українців довіряють владі.

Це антирекорд не лише на пострадянському просторі, де люди традиційно владі не довіряють, а й в усьому світі.

Із таким рівнем довіри неможливо здійснити будь-які реформи.

Так що новообраний президент перш за все має бути пасіонарним і мати яскраве бачення майбутнього, яким зможе захопити громадян і повести їх за собою.

Очевидно, що це також одна із ключових якостей і для Головнокомандувача армією в часи війни.

Виходить, що із кризами картинка не те щоб невесела, а відверто пікова: від того, кого саме ми виберемо в президенти, залежить виживання країни.

Тепер давайте новими очима поглянемо на лідерів передвиборчих перегонів.

Момент такий, що емоційність чи особисті вподобання не мають заважати розглядові по суті справи.

Петро Порошенко – контраверсійна фігура.

Його програма передбачає збереження поточного стану речей, а отже, вирішення системних криз не планується.

На команді Порошенка уже навіть нема де пробу поставити – кого не візьми, замішаний в корупційному скандалі.

До того ж вибори він, вочевидь, планує просто "купити".

Володимир Зеленський може похвалитись особистим талантом та має сильну медійну підтримку.

Це хороша основа для тимчасового подолання кризи довіри, адже будучи відомим артистом він має змогу звертатись до найширших кіл українського суспільства.

Цією можливістю, втім, він нехтує, звертаючись до виборців лише в форматі телесеріалу чи рекламних роликів.

Програма цього кандидата на даний момент представляє собою набір декларацій без реального наповнення.

В тому числі й тому, що у Зеленського немає команди, яка могла б конкретизувати програму, а сам він політичної дискусії стабільно уникає.

Міжнародного авторитету Зеленський не має, єдина його зустріч із іноземними послами була відверто невдалою через слабке володіння політичною ситуацією.

А судячи із інтерв‘ю, яке він дав в "зручній обстановці", він також не має реального уявлення і про виклики, які стоять перед країною.

Можна зауважити, що не сталось нічого страшного в Італії, де на виборах 2018 р.

одним із переможців стала партія “П’яти зірок”.

Лідером цієї партії якраз є комік Беппе Грілло.

Так само в Ісландії у 2010 р.

мером Рейкьявіка став комік Йон Гнарр.

Обидва вони теж не особливо розбирались в політиці.

Але Італія та Ісландія не стояли на межі існування як держави.

Україна собі такого експерименту просто не може дозволити, надто великі ставки.

Анатолій Гриценко має фахову військову освіту і реальний досвід роботи у якості міністра оборони.

Очільником виконавчого комітету його партії "Громадянська позиція" є генерал-лейтенант М.

Нещадим, і взагалі в партії багато армійців.

Це виглядає як воєнний кабінет.

Однак з іншими викликами гірше: міжнародний напрямок в програмі цього кандидата окреслений лише загальними словами.

Можливо, через те, що в його команді немає сильного міжнародника, а на міністра МЗС пропонується журналістка Світлана Заліщук.

Вирішення фінансової кризи планується розпочати з повернення виведених з країни коштів – річ потрібна, але довгострокова.

А проблему державного боргу програма взагалі замовчує.

Правильно ставиться питання про зниження тарифів та прозоре ціноутворення, але залишено поза дужками решту проблем інфраструктури, які постали за останній рік, в першу чергу нафтогазового господарства.

А проблему кризи довіри до влади Анатолій Гриценко пропонує вирішувати лише особистим прикладом як взірця чесності.

Гриценко, таким чином, був би непоганим президентом в більш сприятливий час, а до нинішніх викликів він виявився неготовим, і до нових критеріїв адаптуватись не зміг.

Залишається Юлія Тимошенко.

Перш за все, слід відзначити, що вона — чи не єдина із усіх кандидатів, яка демонструє яскраву пасіонарність і здатність вести за собою людей.

Вона активно веде передвиборчу кампанію і зустрічається безпосередньо із виборцями.

За фахом Юлія Тимошенко – кандидат економічних наук, має величезний політичний та економічний досвід.

В числі її заслуг – порятунок України від енергетичної кризи кінця 90-х років та мінімізація наслідків світової кризи 2008 року.

Вона глибоко розбирається в українській економіці та нафтогазовому секторі.

Навіть недавно виграла суд, в якому довела необгрунтованість комунальних тарифів.

У неї також величезний авторитет на міжнародному рівні.

За останні півроку Юлія Тимошенко не лише активно зустрічалась із представниками інших країн, а й активно брала участь на світових політичних майданчиках – таких, як Давос чи Crans Montana Forum.

Це хороша база для зміцнення міжнародної підтримки.

Ранній старт Форуму Нового Курсу – ще в червні минулого року – дозволив ретельно проаналізувати всі виклики, які стоять перед Україною, і виробити ряд першопочаткових дій, спрямованих на швидке зростання економіки і санацію банківського сектору.

Є також покроковий план оптимізації державного боргу.

Новий Курс також служить елементом відновлення довіри, адже що може бути краще для об’єднання країни, ніж спільна робота, де політик не є “царем”, а модератором і ведучим дискусію?.

Свою команду Юлія Тимошенко після розколу партії 2014 р.

зібрала заново, поєднавши в ній міць та професійність корифеїв – таких як міжнародник Григорій Немиря чи економіст Олександра Кужіль – та завзятість і свіжий погляд молодих політиків Альони Шкрум, Олексія Рябчина та Ігоря Луценка.

Є у неї й воєнний кабінет, очолюваний Андрієм Сенченко.

А за проблеми інфраструктури та ЖКХ відповідає Олексій Кучеренко.

Таким чином, найбільш грунтовно до виборів підійшла саме Юлія Тимошенко.

Із всіх рейтингових кандидатів вона є найбільш професійною та підготовленою.

Тепер давайте іще раз підіб’ємо підсумок:.

- на Україну насуваються інфраструктурна, економічна і криза міжнародних відносин;.

- в країні начисто відсутня довіра до держави;.

- в країні точиться війна, перемога в якій вимагає сильної економіки;.

- запасу міцності країна уже не має, ми дійшли до ситуації “пан або пропав”;.

- новообраний президент не буде мати “пільгових” 100 днів, йому доведеться братись до роботи з першого дня і з першого же дня працювати на результат.

Це — наша реальність.

Так що обирати нам необхідно, керуючись виключно тверезим розрахунком і логічним аналізом.

А вони диктують нам очевидний висновок:.

Попри наші особисті уподобання чи емоційне відношення, єдиний кандидат, який здатен впоратись із загрозами, які нависають над Україною — Юлія Тимошенко.

Тільки у неї вистачає пасіонарності, хисту та бажання витягнути нас із кризового пекла і повести країну в майбутнє.

Ты еще не читаешь наш Telegram? А зря! Подписывайся.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов.

Мнение редакции может отличаться от авторского.

Источник материала
Поделиться сюжетом