"Ввімкнув фінал з Металістом і сказав: "Я міг тут грати".
Легенда Зорі про хет-трик п’яному воротарю і роль кольорів для Львова.
Ексклюзивна розмова Любомира Кузьмяка з экс-гравцем Зорі Олександром Малишенком.
Де б не грав Олександр Малишенко, він всюди справно виконував свою безпосередню роботу.
Стабільно забивав у будь-якій команді, у будь-якому віці, і в будь-якому чемпіонаті.
Не дивно, що дотепер Олександр Вікторович залишається найкращим бомбардиром за всю історію Зорі.
Футболіст неймовірного таланту з феноменальним гольовим чуттям і результативністю.
Надзвичайно вольовий, працьовитий і добродушний.
Людина-гол, улюбленець луганських трибун.
Своєю грою він зачаровував у Сімферополі, Львові та Харкові.
Приходив у нову команду, не потребував зайвої адаптації і безперебійно записував своє прізвище на табло.
Спогадів у Малишенка ще більше, ніж голів.
Починаємо говорити у той час, коли за вікном світить сонце, а завершуємо розмову незадовго до опівночі.
Як йому вдалося забити 5 голів в одному матчі? Що завадило прийняти пропозицію Спартака? Чим вражав юний Заваров? Яка причина невдач Олега Базилевича у Зорі? Що зламало командний дух Таврії у Вищій лізі? Чому у Львові не сприймали СКА Карпати? Про все це і набагато більше Олександр Вікторович розповів у щирому інтерв’ю.
Як же до них звертатися? Дядя, чи що?.
- Коли ми з вами спілкувалися напередодні, ви вразили знаннями про український футбол.
Стежите навіть за Першою лігою?.
- Безперечно! Де б я не жив, завжди залишатимуся українцем і слідкуватиму за нашим футболом.
Відстежую УПЛ та Першу лігу, радію за національну збірну.
- Раніше ви сильно критикували Зорю.
Однак протягом останніх років ваша рідна команда не перестає тішити і дивувати результатами.
- Мені сподобалася робота Віктора Скрипника у цьому сезоні.
І він, і його хлопці — справжні молодці.
Зоря — це бренд для Луганська.
Прикро, що вона не грає у рідному місті.
Місцеві мешканці переживають і вболівають на відстані і мріють про те, що одного дня команда повернеться додому.
- З футболом ви зараз не пов'язані.
Кажуть, раніше працювали на ринку?.
- Маємо з дружиною невеличкий бізнес.
Більше уваги цій діяльності присвячувала вона, однак мені теж доводилося стояти за прилавком.
Люди впізнавали, розпитували… А що вдієш? Життя після футболу не завжди просте — кому ми потрібні? А гроші мають здатність закінчуватися.
Тому я не цурався нової роботи і змінив кілька спеціальностей.
- У той час, коли ви почали займатися футболом, про повноцінні фінансові заробітки говорити було складно.
Батьки не намагалися направити вас в іншу сферу?.
- Тато працював слюсарем-сантехніком, мама — у їдальні.
Один з перших спогадів у житті якраз пов'язаний з футболом.
Мені 5, на день народження подарували іграшковий катер, хлібну машину і м'яч.
Саме останній подарунок став моєю любов’ю з першого погляду.
Я зранку до ночі копав цим м’ячем у залізні ворота — сусідам можна було тільки поспівчувати.
А через два роки я пішов у спортшколу.
- Коли Зоря стала чемпіоном СРСР, вам було 12.
Зберегли у пам'яті епізоди однієї з найбільш сенсаційних подій в історії радянського футболу?.
- Та я м'ячі подавав разом із Сергієм Журавльовим, який потім у Динамо виступав! У золотому матчі з Торпедо у перерві на поле вийшов, з пацанами пасувався.
Ніколи не забуду щасливі обличчя людей – під час святкування я ледве у роздягальню Зорі не потрапив.
То було неймовірне свято! Коли понад 40 тисяч вболівальників залишили стадіон, то по дорозі трамваї зупиняли, запалювали факели з газет.
Місто святкувало гучно!.
- Хто був вашим улюбленим футболістом із Зорі-1972?.
- Я слідкував за нападниками, тому дуже любив Володимира Онищенка.
Чимало забивав Юрій Єлісєєв, який теж мені імпонував.
Той же Юрій Васєнін міг по флангу 90 хвилин без упину бігати.
А Олександр Ткаченко? Який у нас сильний воротар грав.
Не можу не згадати Куксова і Кузнєцова – провідних виконавців команди Германа Зоніна.
- Минає 5 років і ви потрапляєте у колектив до цих легенд.
- Із спортінтернату в Зорю мене запросили у 10-му класі.
Разом зі мною взяли також Ігоря Гамулу, Юру Іванова, Олександра Дорофєєва і Сергія Найденка.
На той час Зорю тренував Йожеф Сабо, який взяв нас на збори.
Пригадую, як вийшов на поле, подивився на старших партнерів і подумав: "Як же правильно до них звертатися? Дядя, чи що?".
Важко переживав смерть Євсєєва.
- У наступному сезоні Сабо змінив Юрій Захаров, який наполегливо довіряв молоді.
Новий тренер чи не найбільше долучився до становлення зірки Олександра Заварова.
- У 1978-му ми отримували більше ігрової практики.
Коли тобі 18, а ти вже граєш у Вищій лізі — це дуже мотивує.
Щодо Заварова, то він з дитинства виглядав феноменально.
Міг кількох суперників обіграти на метрі квадратному.
Захисники ганяються, метушаться, та Сашка спіймати не можуть.
- Ще більше довіри ви отримуєте у 1980-му, коли Зорю очолює ваш перший тренер Вадим Добіжа.
Незвична ситуація?.
- Я знаю цього тренера з 7 років.
Це ж Добіжа обрав мене у свою групу з-поміж десятків інших хлопчаків.
А тут таке стається – він приймає Зорю.
Добіжа сильно допоміг мені у житті.
Це людина, яку я завжди підтримуватиму, адже його вплив на мою кар'єру складно переоцінити.
Вадим Дмитрович – як другий батько для мене.
- Ви з юних років знали двох чудових футболістів з протилежними характерами: Ігоря Гамулу та Василя Євсєєва.
Великі таланти?.
- З Ігорем я кілька років жив у кімнаті.
Нереальний жартівник, який постійно усіх веселив.
Міг просто посеред уроку відпроситися у викладача і піти гуляти.
Василь — душевний хлопець, смерть якого я важко переживав.
Дотепер не можу зрозуміти, що трапилося.
Євсєєв говорив небагато, зате на полі віддавав всього себе.
Пригадую, як він проти Жальгіріса зіграв і нейтралізував височенних Латожу і Каспарявічуса.
Після матчу хтось із литовців скаржився: «Я так сильно вдарився об ногу Євсєєва, що дотепер боліти не перестає».
- Одним з найстарших гравців тієї команди був Юрій Рабочий.
Подейкують, з ним трапилася кумедна історія – команда забула свого футболіста у Москві.
- (посміхається) Рабочий — мій сусід, прекрасна людина, перший тренер Микити Каменюки.
На жаль, зараз у Юрія Петровича серйозні проблеми з ногами, йому складно пересуватися.
Щодо його «втрати» у Москві, то таке складно забути.
Зоря літала по всьому Союзі і в аеропортах ми проводили безліч часу.
Пересадки на дальні виїзди відбувалися у Домодєдово чи Внуково із запасом у 5-6 годин.
Перекусили, відпочили, почитали… Чим себе ще зайняти? Петрович вирішив прилягти.
Аеропорт же великий, скільки завгодно можна по радіо повідомляти.
Так і на рейс не потрапив.
- Як вдалося відшукати його?.
- Рабочий сів на потяг.
І не біда що грошей не мав — він розповів про свій форс-мажор і про все домовився.
До речі, пригадав ще одну історію про Петровича.
Традиційно в номері на виїздах я жив з Юрою Івановим.
Матч із Запоріжжям він пропускав, тому мене поселили в кімнаті з Рабочим.
Розбудив він мене о 06:30.
Дивлюся на годинник і повірити не можу.
Тут Петрович починає голитися, потім зуби чистити, а тоді газету читати.
Складно я переживав таке сусідство з ранньою пташкою.
Така звичка в Рабочого дотепер — рано прокидається і вітає мене з днем народження першим.
- Крім далеких подорожей по СРСР, ви мандрували і в екзотичні місця.
Одна з таких – вояж наприкінці 1980-го у Лаос.
Чим вас вразила ця країна?.
- Спекою і ящірками, які бігали по стінах у кімнатах, де ми жили.
А ще запам’ятався вчинок нашого гравця Ігоря Теннака, який приїхав до нас із Чернігова.
Ігор – справжній здоровань, під два метри зростом.
В боротьбі з невисоким суперником Теннак поставив ногу і разом з м’ячем виніс за поле лаосця.
Збоку це виглядало моторошно.
А тут ще й на трибунах не лише тисяч 20 вболівальників, а й партійне керівництво і наш консул.
- Заявка на міжнародний скандал?.
- Той хлопчина полетів на бігові доріжки… Усі завмерли: ми, трибуни і навіть суддя.
Не розгубився тільки Теннак.
Підійшов до лаосця, взяв його на руки і підвів очі на трибуну з керівництвом.
Після кількох секунд тиші ложа з чиновниками зірвалася на ноги і почала аплодувати.
А слідом за нею увесь стадіон! Консул після гри зайшов у роздягальню і не міг підібрати слів, звертаючись до Ігоря: «Ти молодець! Це щось надзвичайне!».
Нам вішали шматки заліза і примушували бігти крос.
- Незабаром після цієї поїздки ви стаєте футболістом вищолігової Таврії та зі старту виграєте звання найкращого бомбардира команди.
- То був унікальний сезон! З Луганська запросили мене та Віктора Галустова.
Забити 11 голів у Вищій лізі, коли тобі 21 рік — непогане досягнення.
Найбільше я запам'ятав домашню гру з мінським Динамо — газету про той поєдинок дотепер зберігаю на горищі.
На перерву ми пішли при 0:2, а в другому таймі я оформив дубль.
А суперник то потужний: Головня, Пудишев, Боровський, Гуринович.
На останній хвилині я міг забивати переможний гол, та в останній момент захисник постелився у підкаті.
- Той сезон виявився єдиним вищоліговим для Таврії.
Чому не закріпилися в еліті?.
- У середині чемпіонату ми йшли на 7-й сходинці.
Проте в заключних 11-ти турах програли 10 разів.
Зараз аналізую минуле і згадую ситуацію, яка нас зламала.
У червні того року кілька наших футболістів потрапили у смертельну ДТП.
Безболісно пережити це колектив не зміг.
- Один з учасників аварії Олександр Бережний розповідав, що її наслідки відчуває дотепер.
- На щастя, Сашко вижив, а от Сергій Тунік та Віктор Корольов — ні.
Через місяць після трагедії ми грали у Москві зі Спартаком.
Нас «винесли» 1:6, а єдиний гол Ринату Дасаєву забив я.
Ми не були такими слабкими.
Та й умови мали прекрасні – грошей вдосталь, зарплата хороша, а ще премії і доплати.
Лише виходь на поле і грай.
- Про тренера Таврії Анатолія Полосіна розповідають вражаючі історії: підйом о 7:30, постійні кроси, пекельна розминка, робота без м'яча.
- Ой, навантаження надзвичайні.
Хлопці попереджували: «Важко тільки спочатку, далі розкочегаримося».
Мовляв, з такими методами виграли Першу лігу, от і у «вишці» не загубимося.
Проте у новому сезоні Анатолій Федорович додав жорсткості і навіть місцеві хлопці не витримували.
- Вразите описом будь-якої вправи?.
- Елементарно.
Нам вішали на пояс шматки заліза і примушували бігти з ними крос по Артеку.
М’яко кажучи, це непросто.
Коли ми забігали у кущі, то знімали ці «болванки» і жбурляли подалі.
Полосін здогадався про наші хитрощі і примусив збирати те, що ми повикидали.
Я у своїй кар'єрі багато бачив, у Лемешка грав, але таких навантажень, як у Таврії — не було ніде.
До речі, 65-річний Полосін часто працював з нами і витримував темп.
- Чому після сезону в Криму ви повернулися у Зорю?.
- У 1982-му команду очолив Анатолій Коньков, який у попередньому сезоні ще проти нас на поле у складі Динамо виходив.
Я вирішив, що краще вдома грати у тій же Першій лізі.
Анатолій Дмитрович спочатку просто переконував, а потім пригрозив проблемами.
У підсумку на мене в спорткомітет доповідну написали.
На щастя, мене вдалося виправдати і довести, що я не ворог народу.
Оформили на завод, взяли на поруки і дискваліфікації вдалося уникнути.
- Якщо Коньков вирушив з Києва у Сімферополь, то кількома роками раніше у зворотному напрямку поїхав талановитий воротар Віктор Юрковський.
Після Динамо він повернувся у Таврію, де закінчив кар'єру.
Що про нього пам’ятаєте ви?.
- Вітя — феноменальна людина і прекрасний воротар.
Прикро, що у 40 його не стало.
Завжди підбадьорював після поразок, випромінював позитив.
Схожий на кіпера Зорі Олександра Ткаченка веселою вдачею.
На тренуваннях Юрковський міг притравити.
Коли граєш поруч з такими людьми, то відчуваєш справжнє щастя.
Пригадую, як у 1983-му моя Зоря вдома на 80-й хвилині «горить» Таврії 0:3.
Підходжу до Віті і прошу: «Ну дай хоч один гол забити».
Ніяк! Проте ми не програли: на останніх хвилинах двічі відзначився Колесніков і ще раз Гамула — 3:3!.
- Фантастика!.
- Ще не все.
Той же Колесніков на 89-й забиває четвертий, втім суддя запалює прапорець — офсайд.
Уяви собі, що робили ті вболівальники, які встигли при 0:3 залишити стадіон.
Полетіли назад, а як інакше?.
Тренер піднімає голову і питає: "Що? Не розіграли ще м’яч?".
- Люди, які бачили вашу гру переконують — ви мали особливе гольове чуття.
Звідки це у вас?.
- Мені складно пояснити.
Можу навести приклад форвардів Карпат Григорія Батича і Степана Юрчишина.
От вони справді володіли таким чуттям.
Я ж просто інколи міг розрахувати політ м’яча.
Розумів, у яку мить м’яч може потрапити до мене.
Бувало, що передбачав відскік або орієнтувався за вітром.
Мав внутрішнє чуття «треба».
Воротар відбиває, два мої опікуни стоять, а я вже біжу і добиваю.
Напевно, кожен має таке відчуття і не лише у футболі.
Це як у приказці про падіння і підстелену солому.
- Майже 20 сезонів за Зорю провів легендарний воротар Олександр Ткаченко.
Пригадуєте, чому він почав виконувати пенальті?.
- Куксов не забив, я також схибив.
Тоді Миколайович каже: «Хлопці, невже вам так важко з 11-ти метрів відправити м’яч у сітку? Давайте я пробиватиму».
Вперше Ткаченко підійшов до позначки в матчі, коли ми впевнено вели у рахунку.
І після цього пішло-поїхало.
У нього удар був сильним, з підйому – жодних шансів парирувати.
Зупинився наш воротар після промаху у 1983-му, коли не забив у ворота кіровського Динамо.
- Це той матч, у якому ви відзначилися 5 разів?.
- Так.
Усе починалось чудово.
На 4-й хвилині заробляємо право на пенальті.
Однак удар Ткаченка воротар відбиває і миттєво розпочинає атаку.
На щастя, ми відбилися, але не на довго.
Через кілька хвилин Олександр Козловських відкриває рахунок – шок… Ми зібралися і незабаром зрівняли.
Ті 5 голів мені Бог допоміг забити.
Коли ми програвали 0:1, я вийшов на порожні ворота і не пошкодував передачі для Юри Бобкова.
Відпасував йому, а він м’яч відправив у сітку.
- А далі була феєрія?.
- Хет-трик я оформив до перерви.
Двічі рикошет допоміг.
Складалося враження, що кожен мій удар перетворюється на гол.
Останній м’яч теж був незвичним.
Біжимо з Куксовим на одного воротаря, кричу йому: «Бий!» А він котить м’яч мені на хід.
Я стелюся у підкаті і з кута відправляю м’яч у ворота.
- Матч першого кола з кіровцями теж був особливим.
Куксов відкрив рахунок на перших секундах.
Кажуть, тренер суперника навіть не зрозумів, що трапилося.
- Толік забив з центра поля.
У Кірові поле короткувате було, довжина специфічна.
Господарі розіграли м’яч у центрі, ми з Бобковим кинулися в пресинг, динамівці м’яч втратили, а Куксов зарядив по воротах.
Їхній тренер Борис Яковлєв на лавку не встиг сісти і тільки прикурював.
Піднімає голову і питає: «Що? Не розіграли ще м’яч?».
- Ще унікальніша історія з вашою участю трапилася за рік до цього.
Зоря вдома розтрощила Зірку із Джизаку 7:0, а ви забили тричі за 5 хвилин.
- При рахунку 3:0 гості провели заміну воротаря.
Колишній кіпер Пахтакора Володимир Філатов тільки-но вийшов, а на полі усі почали шепотітися: «Дивний він якийсь.
Курнув чи п’яний».
- Ви повірили?.
- Спочатку ні.
Але коли м’ячі почали залітати в сітку з інтервалом у дві хвилини, то зрозумів, що тут щось не те.
Як було насправді – не знає ніхто.
Одні переконували, що Філатов перед грою з нашим адміністратором випив чогось.
Мовляв, вони зналися раніше.
Інші казали, що це вплив якоїсь особливої речовини.
А сонце світить, спекотно, тому його і розібрало.
До речі, в другому колі Філатов знову проти нас вийшов, щоправда, у старті Зірки.
Знаєш, як ми зіграли? Влетіли 0:5, а їхній воротар витягнув усе, що можна.
Сказав Бєскову: "Боюся у Спартак переходити".
- У 1982-му Володимир Сальков викликав вас до олімпійської збірної СРСР разом із Єлінскасом, Гоцмановим, Хлусом та Черенковим.
Солідна компанія?.
- У Харкові на «Металісті» ми поляків 2:1 перемогли, а потім ще в Краснодарі з місцевою Кубанню грали.
У компанії цих зірок почувався незвично, а до Черенкова говорив на «ви».
Володя Сочнов зі Спартака почав розпитувати, з якої я команди.
Коли почув, що із Зорі, то тут же випалив: «О, то це нам завжди в приклад Бєсков ставить вашу Зорю».
У середині 60-их Костянтин Іванович тренував Зорю, єдину немосковську команду у своєму житті.
І , як виявилося, був вражений бійцівськими якостями і характером тодішніх гравців.
- Ви стабільно забивали, викликалися у збірну, втім Луганськ залишали неохоче.
Від яких пропозицій довелося відмовитися?.
- У1979-му в московське Торпедо кликав Валентин Козьмич Іванов.
Я відмовився, а Сашко Полукаров поїхав туди і став легендою клубу.
Коли грав за Таврію, то забив двічі торпедівцям, які боролися за бронзу.
Щоправда, один гол суддя не зарахував, а ми закінчили 1:1.
У 1983-му я знову зустрівся з Івановим і його Торпедо.
Цього разу у складі Зорі на зборах.
І знову забив.
- Валентин Козьмич більше не запрошував?.
- Після гри до мене підійшов начальник команди: «Іванов тебе чекатиме у Москві на розмову.
Але пам’ятай – він двічі нікому не пропонує.
Ти перший такий».
Переконував мене і Полукаров.
Врешті-решт приїхав я у Москву, зустрівся з Івановим, написав заяву.
Повернувся додому, а там в обком кличуть.
- Пояснювали їм, що хочете грати у вищоліговому Торпедо?.
- Скажу відверто – в Луганську запропонували автомобіль, нову «шістку», я зважив усе і залишився в Зорі.
- Жалкуєте?.
- Розумієш, людина передусім думає про матеріальні блага.
А зараз, коли мені 60, я шкодую про одне – як же мало я грав у Вищій лізі.
У тому ж 1983-му я забив 20 голів, відзначався у кожному другому матчі.
Проте це інший рівень, Перша ліга.
«Вишка» — зовсім інша справа.
Той же Бєсков кликав у Спартак.
Але тоді я злякався.
Виходити на 10 хвилин замість Черенкова і Родіонова? Краще в Луганську стабільно грати і забивати.
- Розповіли про свої сумніви Бєскову?.
- Так і сказав: «Боюся у Спартак переходити».
Зараз вважаю, що зробив дурницю.
Хоча б спробувати треба було.
- Українські команди не кликали?.
- Були варіанти з Чорноморцем.
Ще конкретніша пропозиція надійшла з Дніпра від Ємця і Жиздика.
Я їм на зборах забив, і вони викликали мене на розмову.
Я знову необачно відмовляв: «Куди мені тягатися з Протасовим, Лютим і Шаховим?».
Люди мріяли, щоб СКА Карпати вийшли у зелено-білій формі.
- У 1984-му Зорю очолив Олег Базилевич.
У видатного тренера все пішло шкереберть зі старту – 1 перемога у 16-ти турах.
В чому справа?.
- Це дуже сумна історія.
По-перше, ми виявилися не готовими до шалених навантажень.
Думали, що по ходу сезону буде легше.
Але ж ні – вперше виграли у 8-му турі.
Зоря завжди багато забивала, хоча й немало пропускала.
А у тому сезоні ще й результативність впала.
Я не міг порозумітися з Олегом Петровичем, який наказував відпрацьовувати в обороні.
Наслідком внутрішньокомандних проблем і непорозумінь став виліт Зорі у Другу лігу.
- У новому сезоні на дні ви провели кілька матчів і поїхали до Львова у СКА Карпати.
- Ой, Львів – це взагалі… Стадіон «Дружба» — один з найкращих, де мені доводилося грати.
У Львові я провів два сезони, однак і зараз пам’ятаю кожного партнера.
Чудовий воротар Ельхан Расулов, захисники Пасічник, Сіверін, Буняк, Гамалій, Тищенко, гравці групи атаки Рафальчук, Кухлевський, Дубровний, Кулішевич, Бандура, Шквирін.
Золота команда!.
- Усі в один голос кажуть, що найбільшим талантом володів В’ячеслав Лендел.
- Унікум! Дані від природи надзвичайні.
Йому б потрапити до хорошого тренера – він розкрився б ще більше.
Як на мене, йому підходила спартаківська манера гри.
Взагалі тодішні СКА Карпати не мали слабких місць.
Якщо виконавець виходив з лавки, то він обов’язково підсилював гру.
Прикро, що ми перебували у тіні московського ЦСКА і пробитися у Вищу лігу не змогли, в тому числі, через суддів.
- Після об’єднання СКА і Карпат львів’яни не особливо позитивно сприймали новостворену команду?.
- Ми відчували це.
Людям такі дії були незрозумілі.
Проте наша гра і старання частково повернули вболівальників на трибуни.
Вони бачили, що ми б’ємося за місто і клуб.
Знаю, що люди мріяли, щоб одного разу СКА Карпати вийшли у традиційній зелено-білій формі.
Навіть самі гравці ініціювали цей процес.
- СКА Карпати в елітний дивізіон так і не вийшли, зате у 1987-му ви зробили крок нагору, коли поповнили лави Металіста Євгена Лемешка.
І продовжили стабільно забивати.
- Лемешко вразив психологією і підходом до роботи.
Я б не назвав Євгена Пилиповича тактиком чи стратегом.
Його сила полягала у вмінні налаштувати і знайти підхід.
Траплялося, що вся команда сидить засмучена у роздягальні, а він своїми кількома словами миттєво змінював атмосферу: «Чого носи похнюпили?» В той же час Пилипович знав, коли треба «напхати».
Я вже не кажу про вміння пожартувати.
"Ви приїхали і поїдете, а нам тут жити", — пояснював легіонерам.
- Головною зіркою того Металіста був Юрій Тарасов.
Той випадок, коли геніальність у простоті?.
- Тарасов — типовий центральний нападник.
Мав гольове чуття.
Інший бігає, бігає, але без результату.
А Юра знав, де опиниться м'яч наступної миті.
Тарасов не потребував точних передач — віддали пас йому на хід, а він там битиметься.
Та й Лемешко любив форварда і довіряв.
Це дало свій ефект.
- Металіст у 1988-му виграв Кубок СРСР, а ви зіграли лише на ранніх стадіях і повернулися у Зорю.
Зрештою, це не завадило вам стати найкращим бомбардиром команди у тому розіграші.
Могли повірити у підсумковий успіх харків'ян?.
- Та ти що? В жодному разі.
Я ж перед тим сезоном на «Боткіна» захворів, гепатитом А заразився.
Сезон стартував, а я лікувався і скидав зайві 5 кілограмів.
Проте свої голи забив: Зеніту, Шахтарю і Динамо.
Коли залишив Харків, то радів успіхам команди в Кубку.
Пригадую, як ввімкнув фінал Металіст-Торпедо по телевізору і сам до себе сказав: «… Я ж міг тут грати.
Як же так?».
- У 1988-му Зорю очолив Анатолій Байдачний, який привіз із собою білоруський десант: Кистеня, Карачуна, Трухана.
Місцевий вихованець Микола Зуєнко зізнавався: «Байдачний тягнув своїх.
Луганські хлопці не мали таких привілеїв.
Зате наш тренер Куксов мав протилежне бачення».
- Саме через це я конфліктував з приїжджими.
Навіть із сусідом по кімнаті Вітею Карачуном посварився трохи.
«Ви приїхали і поїдете, а нам тут ще жити», — пояснював.
Словом, в колективі вистачало непорозумінь.
- На початку 90-их ви пограли в Угорщині, а у 36 втретє повернулися у Зорю.
Приїхали рятувати рідний клуб від вильоту з Першої ліги?.
- Без зборів і додаткової підготовки свої 8 голів я забив і слідом за Ігорем Шопіним став найкращим бомбардиром команди.
Проте після першого кола Анатолія Куксова звільнили і команду почали руйнувати.
Тут якраз із Чернігова Юхим Школьников зателефонував.
Десна вигравала свою групу в Другій лізі.
Я зіграв 5 матчів, забив двічі, однак на цьому все завершилося.
Десна підвищилася у класі, та Школьников пішов, а я слідом за ним.
- Коли зрозуміли, що варто прощатися з футболом?.
- Мені з Конотопу подзвонили, я ще там трохи пограв.
Потім ще у Краснодоні грав, тоді виграв чемпіонат Луганська, отримав грамоту і годі.
Остаточно закінчив, коли мені було за 40.
Хотів залишитися у футболі, працювати у Зорі, та керівництво клубу мало інші плани.
- Етап після завершення кар'єри — найскладніший у житті?.
- Однозначно.
Ти просто не знаєш, що робити.
Практично шукаєш себе спочатку.
У такій ситуації важливий характер і оточення.
Я радий, що у мене все гаразд і з першим, і з другим.