Полковник Владислав Селезньов став першим у країні «спікером війни». Саме він у 2014 році був керівником Кримського медіацентру Міністерства оборони й розповідав про блокування російськими «зеленими чоловічками» українських військових частин, про рукопашний протест феодосійських морпіхів і відчайдушний спротив тральщика «Черкаси». До речі, щоб морально тиснути на екіпаж невеликого судна, російське командування відправило до Донузлава ракетний крейсер «Москва» — так, той самий. Медіацентр у лютому-березні 2014-го був єдиним джерелом офіційної інформації з напівзахопленого півострова — інші українські державні інституції припинили роботу.
Команда Селезньова покинула півострів на початку квітня 2014-го, вже після того, як Кремль провів псевдореферендум», оголосив про анексію Криму та почав репресії проти незгодних.
За кілька тижнів Селезньова призначили речником у штаб АТО. Інших офіцерів, які б мали досвід такого роду кризових військових комунікацій, в Україні не було.
У листопаді 2014 року він став першим керівником пресслужби Генерального Штабу ЗСУ. До того часу Генштаб не мав пресслужби, роботу з медіа вели комунікаційники Міноборони. «За радянською традицією, генерали зовсім не спілкувалися з журналістами, вважали їх “злом”, якого треба уникати, — пригадує Владислав. — І я мав пояснити їм, що в певні моменти таке спілкування є необхідним і принесе користь спільній справі».
Владислав Селезньов (фото з особистого архіву)
Минає десять років відтоді, як Росія почала спецоперацію з захоплення Криму. Владислав Селезньов у розмові з «Детектором медіа» аналізує події лютого 2014-го, розповідає про те, як українські військові у Криму чекали наказу з Києва, пригадує імена зрадників і героїв, розмірковує про долю документів службового розслідування, проведеного «за гарячими слідами» щодо дій і бездіяльності військового командування ВМС України.
Оскільки нині пан Селезньов є військовим оглядачем, «ДМ» поцікавився його думкою про проблеми мобілізації, її комунікації суспільству. І, звісно, ми поцікавилися, чи відбудуться в армії очікувані зміни після призначення нових керівників у ЗСУ.
— Владиславе, коли саме ви зрозуміли, що в Криму почалася «війна без війни», що це агресія задля захоплення Криму?
— Те, що Росія готує серйозні провокаційні дії, стало очевидним 22 лютого 2014 року, коли у Севастополі зібралося так зване народне віче, яке на площі «обрало» «народного мера» Чалого (Олексій Чалий, місцевий підприємець проросійських поглядів — «ДМ»), і Севастополь відмовився визнавати легітимність і рішення Верховної Ради України. Але, звісно, масштаб спецоперації можна було зрозуміти 27 лютого, коли озброєні «зелені чоловічки» захопили будівлю Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Звісно, всім місцевим було відразу очевидно, що це не дядьки з «кримської самооборони», які десь «у воєнторгу купили автомати». Ті військові без розпізнавальних знаків погано орієнтувалися в сімферопольських реаліях і навіть не знали, хто такий Могильов (Анатолій Могильов — прем’єр-міністр АРК; 28 лютого 2014 року депутати ВР АРК під дулами автоматів «проголосували» за його звільнення з цієї посади — «ДМ»). Могильов був медійною фігурою, яку в обличчя впізнавав кожен кримчанин. Зрозуміло, що це спецпризначенці московитів захопили Верховну Раду Криму та Раду міністрів.
Захоплена росіянами Верховна Рада АР Крим, 18 березня 2014 року (фото Getty Images)
— Якими були ваші перші дії як комунікаційника, керівника Кримського медіацентру Міноборони? Кому ви зателефонували та які вказівки отримали?
— Найперше скажу, що так склалося, що під час буремних подій у Києві та незабаром у Криму я перебував на Львівщині. Кожного року в лютому я брав відпустку та їхав у Трускавець у санаторій на лікування та відпочинок. І у 2014-му 18 лютого ми з дружиною виїхали до Трускавця, а 16-річна донька залишилася в Сімферополі. Замість мене у медіацентрі залишався мій заступник Олексій Мазепа. Ми з ним були в постійній комунікації.
«Медійним» я став наприкінці лютого — на початку березня, коли Олексій, який у Криму допомагав журналістам висвітлювати ці події, почав отримувати погрози. І не тільки телефоном. До нього неодноразово підходили проросійськи налаштовані чоловіки й відкритим текстом пропонували «стулити пельку», бо інакше «будуть проблеми й у тебе, і у твоєї родини». А Олексій мав двох маленьких доньок. Тому вирішили таким чином: він мені переказує актуальну інформацію з Криму, а я, перебуваючи у безпечному регіоні, беру на себе публічну комунікацію.
Я повернувся до Криму 3 березня — у той час, коли патріотично налаштовані кримчани почали виїжджати, відчуваючи небезпеку. Повернувшись до Сімферополя, я продовжував повідомляти інформацію для медіа так, начебто досі перебуваю у Трускавці. Тим часом зустрічався у Саках і в Сімферополі з представниками Human Rights Watch, з українськими та закордонними журналістами.
Треба сказати, що певний час медійники мали можливість більш-менш вільно працювати у Криму, аж поки їх не відлупцювали у Севастополі біля однієї з військових частин.
Потім московити провели так званий референдум «за приєднання до Росії», відтак анексований півострів фактично було «зачищено» від вільних медіа.
Організований росіянами псевдореферендум у Криму, 16 березня 2014 року (фото Getty Images)
— У цей період ви мешкали вдома?
— Звичайно, ні, про що мова. Мене прихистила одна родина. Фактично я був на підпільному становищі.
— З ким ви радилися щодо повідомлень, тактики комунікації? Чи діяли самостійно, покладаючись на власну інтуїцію?
— А особливо і не було з ким радитися. З Києва, з Міноборони ніхто ніяких порад нам не давав. А в Криму я мав можливість радитися з адміралом Ігорем Воронченком, заступником командувача Військово-Морських сил ЗСУ з берегової оборони. Крім того, я мав контакти з представниками контррозвідки.
Я зрозумів, що ефективним є такий підхід: тільки-но з’являються «зелені чоловічки» біля військових частин і там немає медіа — вони починають провокувати наших військових: вибивають ворота, створюють агресивні ситуації. Але щойно приїздить преса — росіяни починають поводитися чемно.
Я мав контакти з багатьма частинами, тож коли очікувалася атака «зелених чоловічків», ми скликали туди знімальні групи. Крім того, я інформував про ситуацію на своїй сторінці у фейсбуці, й інформація розходилася на досить широку аудиторію.
Ми обрали таку тактику: Олексій Мазепа вранці під’їздив своєю автівкою до готелю «Москва», де мешкала більшість західних журналістів, і пропонував супроводити їх до тієї чи тієї військової частини, яка конче потребувала присутності закордонних медіа.
— Після втечі Януковича нова політична влада в Києві ще не була сформована. Але чи не знайшлися серед військових керівників, зокрема і в Криму, відчайдухи, які пропонували варіанти деблокади місцевого парламенту?
— 27 лютого, після захоплення Верховної Ради Криму, Могильов зібрав нараду керівників АРК, окреслив ситуацію і порадив звертатися за підпорядкованістю до своїх київських керівників і діяти відповідно до їхніх вказівок. Адмірал Воронченко, як потім він сам мені розповідав, сказав на нараді: «У мене в Перевальному (селище, де розташована танкова частина — «ДМ») на трали завантажені кілька танків Т-64 з повним БК. Ми зараз завозимо ці трали під парламент і висуваємо ультиматум тим “невідомим особам”: звільнити будівлю, інакше розстріляємо її з танків разом із загарбниками». Перевальне — це поруч, 25 км від Сімферополя. Але Київ не дав дозвіл Воронченку на такі дії.
Російські окупанти у Перевальному, 20 березня 2014 року (фото Getty Images)
— Але ж адмірал Воронченко не був головним військовим керівником на території Криму?
— Ні. Старшим військовим начальником був командувач ВМС України Юрій Ільїн. Але ще до початку «кримських процесів», 19 лютого, уряд Януковича призначив його керівником Генерального Штабу замість Володимира Замани. Як стало відомо трохи згодом, Замана відмовився виконувати наказ Януковича в тій частині, де було вказано залучити армію для розгону демонстрантів на Майдані. Ільїн для цієї ролі був цілком придатний. Але пробув він начальником Генштабу неповні три доби — до 21 лютого, коли Янукович утік із країни. За кілька днів потому Київ призначив командувачем ВМС «товаріща Березовського» (віцеадмірал Денис Березовський, призначений 1 березня 2014 року — «ДМ»), який пробув на посаді одну добу, перейшов на бік ворога і почав схиляти офіцерів та особовий склад до зради Батьківщині.
Отже, між 27 лютого та 1 березня Військово-Морськими силами України в Криму керували ось такі командири. Варто згадати й першого заступника командувача ВМС України віцеадмірала Сергія Єлисеєва — він зрадник, нині проходить службу на Балтійському флоті Росії. І начальника штабу ВМС контрадмірала Дмитра Шакуро — теж зрадник, після анексії Криму служив у Каспійській флотилії.
Ці військові й досі не позбавлені військових звань і державних нагород України (проти Березовського порушена кримінальна справа і його рішенням РНБО позбавили нагород, Єлісеєв у 2021-му позбавлений усіх державних і відомчих нагород та звань, Шакуро перебуває у розшуку МВС і під санкціями РНБО — «ДМ»).
— Отже, Київ не відповів згодою на пропозицію Воронченка подавити ситуацію за допомогою кількох танків.
— Так. Хоча саме 27–28 лютого ми цілком могли приборкати ситуацію, адже росіяни на той момент не мали важкої техніки, це був спецназ на автомобілях і легкій бронетехніці. Ніхто не наважився дати наказ.
— 27–28 лютого українські військові частини в Криму ще не були заблоковані росіянами. Але в наступні дні вся країна спостерігала в стримах, як загарбники монотонно, одну за одною, блокують брами наших частин бетонними блоками, КамАЗами, оточують, виставляють вартових. Чому ніхто з українських військових не застосував зброю, не спробував дати відсіч?
— Перше — не було наказу. Генеральне рішення мав ухвалити Турчинов (Олександр Турчинов, після втечі Віктора Януковича — голова Верховної Ради України та в.о. Президента — «ДМ»). Друге — з Києва заборонили використовувати силу та деблокувати військові й адміністративні об’єкти. Військові в Криму отримували безстрокову команду: «Тримайтеся!».
Крім того, не забуваймо, що в рамках тодішнього правового поля армія не мала права виходити за межі військових частин.
Після 22 лютого і до тих пір, коли в Сімферополі висадилися російські спецпризначенці, Внутрішні війська мали б приборкати сепаратистські рухи, всю ту «самодіяльну» «кримську самооборону», яка зі зброєю в руках розгулювала містами. Фактично це функція Внутрішніх військ. Але тодішній керівник дивізії Микола Балан (начальник управління Кримського територіального командування внутрішніх військ МВС України — «ДМ»), донедавна (до 27 січня 2022 року — «ДМ») заступник головкома ЗСУ, не вивів свої війська на патрулювання міст і деблокування наших військових частин. Вони тільки повернулися з буремних подій у Києві, й весь особовий склад пересидів кримські події у своїх казармах.
Непоправною ситуація стала, коли Шакуро наполіг, щоб було звільнено від контролю військове летовище в Кіровському, неподалік Феодосії. Росіяни легко провели спецоперацію за підручниковою класикою, блокувавши також аеродроми Сімферополь, Саки, Бельбек.
Російські окупанти на авіабазі Бельбек, 22 березня 2014 року (фото Getty Images)
— Чи існували на той час спеціальні документи, які передбачали дії уряду, посадових осіб, армії на випадок таких екстраординарних ситуацій?
— Існує ціла низка документів під грифом «таємно», розроблених на випадок вторгнення на територію України. Це комплекс нормативних документів, пов’язаних з організацією оборони країни. Коли настає «час Ч», командири військових частин розкривають ці пакети та застосовують викладені в них алгоритми для протидії агресору.
Так, у надзвичайних випадках для проведення стабілізаційних дій на півострові туди мали б вирушати дві бригади: 25-та дніпропетровська (сьогодні — 25-та окрема повітрянодесантна Січеславська бригада — «ДМ») і 79-та миколаївська (сьогодні — 79-та окрема десантно-штурмова Таврійська бригада — «ДМ»), а підрозділи українських Збройних Сил, дислоковані у Криму, мали б висуватися з баз дислокації та брати під контроль гірські перевали.
Але ці алгоритми не були використані.
— Яким часом датовані ці секретні документи?
— Складно сказати. Вочевидь, вони складені до 2000 року. Звісно, за всіма тими процесами, що відбувалися в Криму, — я маю на увазі діяльність чи бездіяльність вищих посадовців Збройних Сил — у квітні 2014 року було проведено розслідування Військової служби правопорядку, документи поклали на стіл тодішньому в.о. міністра оборони Михайлові Ковалю, і на широкий загал вони так ніколи й не потрапили.
— У 1993–96 роках мені не раз доводилося бути в Криму в пулі журналістів, які висвітлювали серію переговорів між Україною та Росією щодо поділу Чорноморського флоту. За лаштунками ми спостерігали дружнє спілкування українських і російських вищих офіцерів, і складалося враження, що інколи вони забували, що представляють протиборчі сторони, — жарти, анекдоти, спогади про однокурсників. Чи зберігалася до 2014 року оця розмитість приналежності та чи не стала вона одним із важливих чинників того, що багато українських офіцерів легко зрадили присязі та після анексії Криму перейшли на службу Росії?
— Так, це правда. Особиста історія: однокласник, із яким ми товаришували, сиділи за сусідніми партами, вступив до військового вишу й опісля проходив службу в підрозділах морської піхоти Чорноморського флоту. Ми досить довго тримали товариські стосунки, спілкувалися. Така історія дружби в Криму не є унікальною.
Нагадаю, що Україна та Росія десятиліттями проводили спільні військово-морські паради й навіть спільні навчання. Ми частково використовували інфраструктуру полігонів Чорноморського флоту, наприклад, полігону Опук під час навчань. До слова, у 2014-му саме на Опуку відбувалася висадка з великих десантних кораблів особового складу та техніки, перевезених із Кубані для посилення угруповання російських військ у Криму. Для цього московити застосували ВДК «Цезарь Куніков». Той самий, який нещодавно був знищений унаслідок вдалої операції із застосуванням дронів.
У 2010-х роках, коли російська армія почала виходити з занедбаного стану, стала забезпечувати своїх військово-морських офіцерів житлом, зарплатнею набагато вищою, ніж в українських військових, у росіян з’явилася певна зверхність. Але, ніде правди діти, комунікація на рівні давніх добросусідських відносин лишалася.
Крім того, коли до українського війська почали набирати контрактників, то хто подався на контракт? Звісно, хлопці з Тернопільщини чи Волині не поїдуть до Криму, тож військо поповнили місцеві, часто невмотивовані люди, які ставилися до служби не як до місії, а як до способу неважкого заробітку. Це теж зіграло свою роль.
— Ми залишили Крим практично без жодного пострілу, і це, безумовно, завжди відлунюватиме гіркотою національного приниження. Крим віддали, бо, не секрет, на думку розгублених не менше за нове керівництво України наших західних партнерів, такий крок начебто мав вберегти від війни. Чи було у вас тоді, у березні 2014-го, розуміння, що Україна не уникне війни?
— Так. І такі відчуття були у багатьох військових. Сепаратистські дії на сході України вже набирали обертів. Було розуміння, що безпорадність вищого військово-політичного керівництва України до добра не доведе. Військовим було невтямки: ну чому не застосовують нормативно-правові документи та не реалізовують прописані плани оборони, не запроваджують режим воєнного стану?
Звісно, якщо немає відповідного правового режиму, ніхто не наважиться застосувати зброю, бо це автоматично означає підвести себе до лави підсудних. У цьому полягала і складність рішень і поведінки військових у перші дні операції на сході.
— Не хотіли запроваджувати воєнний стан, зокрема, й тому, що такий правовий режим не передбачає можливості проведення виборів, а Україні у 2014-му конче треба було обрати президента.
— Так.
— Владиславе, коли ви та ваші колеги з медіацентру залишили Крим?
— На початку квітня 2014 року. Ми ще здійснили у березні інформаційний супровід боротьби тральщика «Черкаси» в акваторії озера Донузлав. «Черкаси» — це була остання військова частина в Криму, яка спустила прапор Військово-Морських сил України, і, відповідно, опір українських Збройних Сил було припинено.
Моя команда — всі шестеро співробітників Медіацентру — виходила з Криму 6 квітня. Подальше перебування там ставало небезпечним. Нам блокували вже і телефонний, і інтернет-зв’язок. Напередодні мені зателефонував керівник контррозвідки та сказав: «Вам не варто залишатися, до вас багато питань має ФСБ».
Вважаю, наш Кримський медіацентр підірвав російський міф про те, що всі кримчани радо зустрічають окупаційну владу. Ми підсвічували не тільки ситуацію в українських військових частинах, а й діяльність патріотично налаштованих українських сил, адже фактично робота інших державних медіамайданчиків у Криму була або придушена ворогом, або її зовсім не було.
Ми вирішили їхати разом, не автівками, а поїздом, щоб уникнути перевірок на КПП. Купили квитки на потяг Севастополь — Київ, але сіли на проміжній станції, у Бахчисараї. Звісно, ми не брали з собою військову уніформу.
— Хіба в поїздах контролю не було?
— Тоді лиш почали створювати систему, так би мовити, митного контролю у складі представників «самооборони Криму» та ФСБ, але перевірки були не такі ретельні, як на автошляхах.
Я всім кажу, що залишив Крим абсолютно вільною людиною. Вільною і від майна зокрема. Зібрали найнеобхідніше, спакували клунки — і поїхали до Києва. Квартира, дача — все залишив там, невдовзі моє майно «націоналізували» окупанти. Я прожив 40 років у Криму, і все, що мав, залишилося там.
Уранці 7 квітня ми прибули до Києва. Всіх нас із родинами розмістили в санаторії у Пущі-Водиці. А через три тижні я вже поїхав у зону АТО.
Владислав Селезньов (фото з особистого архіву)
— Вочевидь, вас призначили пресофіцером АТО, оскільки ви були чи не єдиним у країні «комунікаційником у погонах», який мав досвід кризових комунікацій у ситуації фактично війни?
— Напевно. У колег був досвід комунікацій у випадку техногенних катастроф, але такого досвіду справді не було. Мене порадив на цю посаду Дмитро Тимчук, керівник «Інформаційного спротиву», вже покійний. Чесно скажу: я був дещо заскочений зненацька пропозицією, оскільки зовсім не знав ні регіону, ні людей.
Отже, я поїхав на Харківщину, у село Довгеньке, де розташовувався штаб АТО, який тоді очолював генерал-лейтенант Віктор Муженко. Я прибув у штаб 15 травня 2014 року. Познайомилися. Муженко сказав: «Я займаюся війною, ти займаєшся медіа. Мене, будь ласка, в комунікації з журналістами не втягуй, не маю часу на це».
— І це все? Це була єдина вказівка керівника АТО?
— Так. Була єдина вказівка — інформувати та навести лад у роботі з журналістами, бо до травня щодо цього панував хаос та, власне, ніхто й не знав, як спілкуватися з медійниками. Ви вже, мабуть, забули, що генерали тоді зовсім не спілкувалися з журналістами, культури таких комунікацій не було, радянська традиція. Трохи комунікував Генштаб, дещо більше — пресслужба Міністерства оборони, але генерали не спілкувалися з медіа, це не входило в їхній функціонал, вони взагалі не розумілися на цьому і вважали, що журналісти — то є зло, і з ним треба якнайменше спілкуватися, а краще — ігнорувати. Я ж мав позитивний досвід і мусив їх переконати, що медійний супровід подій вкрай важливий, що нам треба донести, що ЗСУ — не «людожери», «нацисти», які «розпинають хлопчиків Донбасу», що насправді ми визволяємо від російських окупантів наші землі.
Я мав великий клопіт зі зв’язком, бо в районі штабу було кількасот військовослужбовців, а розподільча станція, яка приймала дзвінки, розрахована на 50 абонентів.
— Вибачте, ви говорите про мобільний зв’язок?
— Так! Відповідно, зателефонувати мені було неможливо, і я не міг регулярно телефонувати журналістам.
— Отже, стаціонарним телефоном користувалися?
— Та де там! Був лише військовий зв’язок у командному пункті, і до тієї «святая святих» мене не допускали. А тим більше цією лінією не могли скористатися журналісти.
Тому комунікували через зустрічі на брамі при вході до командного пункту. Кілька разів на день я чимчикував туди, зустрічався з журналістами, ми записували коментарі, інтерв’ю, спілкувалися. Звідти я організовував виїзди до наших КПП, до «гарячих точок». Спершу це було складно, бо генерал Муженко вимагав, щоб задля безпеки журналістів їх супроводжувала бронетехніка, тож треба було організувати супровід, знайти БТРи.
Найбільш запитуваною була «вісімка», блокпост №8. Це на повороті на Райгородок (селище в Слов’янському районі Донецької області — «ДМ»). До речі, командиром того блокпосту був тоді «Борсук», Вадим Сухаревський, нині полковник. Його нещодавно було призначено заступником головкома ЗСУ. По «вісімці» часто прилітало, бо Слов’янськ тоді контролював Гіркін (Ігор Гіркін, колишній полковник ФСБ, який у 2014 році очолював диверсійний загін, що діяв спершу в Сімферополі, а потім захопив Слов’янськ — «ДМ»). Цей блокпост легендарний, адже саме звідти починалося влітку 2014-го звільнення Донеччини, відвоювання у сепаратистів українських земель.
Владислав Селезньов (фото з особистого архіву)
— Чи з Києва було запропоновано вам як пресофіцеру АТО певні наративи, комунікаційні рамки?
— Не було. Стояла одна задача — інформувати. Щоранку я був присутній на нарадах у Муженка і відтак розповідав журналістам інформацію, відфільтровуючи на власний розсуд, що варто розповісти, а що — ні.
— Перейдімо до теми державних комунікацій щодо мобілізації зараз. Спершу, у 2022 році, в суспільній думці зручно склалася формула «Бог носить форму ЗСУ», а значить, ті, хто на фронті, захистять тих, хто сидить у кафе. Ця формула протрималася до літа 2023 року, попри її неадекватність ситуації, потім перетворилася на заклики до «справедливості», але не доросла до нагального на сьогодні заклику «ставаймо всі до зброї». Як можна виправити цей комунікаційний провал?
— Те, що існує виклик, пов’язаний із провалом щодо питання мобілізації, це факт. Хоча дивна річ: між 2014 та 2017 роками Україна провела шість хвиль мобілізації. Зазвичай громадян залучали до війська на 12–16 місяців, і ті, хто не залишався продовжувати службу на контрактній основі, звільнялися. Мобілізовували від 25 до 30 тисяч осіб у кожен сегмент Сил оборони.
Причому тоді теж була криза, зокрема, не було форми. На другу, здається, хвилю всіх одягли в канадську форму, хоч, пам’ятаю, була зима 2014–2015 року, бої за Дебальцеве, мороз, а форма — демісезонна.
Звісно, масштаби мобілізації 2014–2017 років і нинішньої неспівмірні. Але скажіть, хто зараз із посадових осіб готовий пояснювати, як відбувається мобілізація? В який спосіб, на яких базах і полігонах і як довго будуть проводити бойовий вишкіл, навчання, підготовку та перепідготовку, якою зброєю та амуніцією забезпечуватиметься громадянин, під проводом яких командирів виконуватиме бойові завдання? Приміром, людині завтра треба йти до війська. І вона не розуміє, чи отримає повністю форму і засоби захисту, чи дадуть їй автомат чи, може, як казав Кулеба (міністр закордонних справ України — «ДМ»), лопатою треба буде воювати... Питання безпеки та навченості важливі, і саме вони залишаються непоясненими. Тому люди бояться йти до армії. Треба дослідити, чого саме бояться, і потім системно та методично відповідати на питання, які бентежать потенційних вояків і все суспільство.
Ми дійшли зараз до того, що за питання мобілізації відповідають представники ТЦК, і фокус уваги перенесено лише на них. Суспільна думка цькує «тецекашників». А насправді мобілізація — справа державна, і відповідальним за її проведення має бути уряд, починаючи від Прем’єр-міністра, Міністерства оборони, багатьох інших міністерств і відомств. Спроби адаптувати законодавство до нових реалій почалися лиш наприкінці другого року війни та викликають чимало дискусій. Ці дискусії, подеколи деструктивні, відбуваються на тлі відсутності потужної інформаційної кампанії. Тож хаотично склалася суспільна думка: іди служить, щоб померти десь під Авдіївкою, або переховуйся чи тікай працювати баристою десь у Румунії.
Мені здається, кращим способом комунікації було б переконати: ідіть служити, вас озброять, вас навчать так, що ви будете не вмирати за Україну, а вбивати за Україну.
— Чи мають служити ув’язнені, на вашу думку?
— Ми пам’ятаємо приклад радянської армії, в лавах якої служили з/к — а потім явище «дідівщини» викорінювали до початку 2000-х. Я починав службу в спеціальних частинах — це «стройбат», де служили такі типи, яким зброю в руки не давали, але ж лопати давали. Деякі з підпорядкованих мені військовослужбовців мали в минулому тюремні терміни. Це дуже специфічна і непроста аудиторія. З огляду на цей досвід не думаю, що залучати зараз колишніх ув’язнених до війська, формувати їх у батальйони — це добрий спосіб розв’язання проблеми.
— Що, на вашу думку, зміниться на війні зі зміною головнокомандувача ЗСУ та керівника Генерального штабу?
— Характер бойових дій і успіх української армії на полі бою напряму залежить не від прізвища головкома, а від ресурсних можливостей. Тобто лопатами, навіть якщо нас сам Господь поведе в бій, ми не переможемо.
Я був категоричним противником ротації головкомів у гострій фазі війни. Валерій Залужний мав можливість безпосередньої комунікації з посадовими особами західних країн, щоб розв’язувати зокрема й нагальні потреби оперативного забезпечення війська.
Олександр Станіславович Сирський, звісно, налагодить такі контакти, але на це знадобиться час, а зброя та боєприпаси потрібні тут і зараз. Нинішня війна — це війна ресурсів, і налагодженням власного виробництва ми не зможемо закрити всі потреби.
Згадаймо приклад зі зняттям із посади міністра оборони Олексія Резнікова і призначенням Рустема Умєрова. Умєров — світла голова, технократ. Але після того, як пішов Резніков, була втрачена тісна комунікація з Заходом. Резніков забезпечив 100 млрд доларів військово-технічної допомоги. Чотири Рамштайни, що відбулися після його відставки, не вражають обсягами допомоги. Звісно, фактор особистості, яка веде переговори, не є єдиним, що впливає на результат, але одним із важливих. Я знаю безпосередньо від учасників його команди, наскільки Резніков умів «продавлювати» питання того чи того зразка озброєнь.
Владислав Селезньов (фото з особистого архіву)
Як виходець із системи, я дуже схвально сприймаю призначення на посаду керівника Генерального штабу Анатолія Владиславовича Баргилевича. Він системний, методичний, він, образно кажучи, знає цю книжку від палітурки до палітурки, і, можливо, за його каденції відбудуться необхідні трансформації, зокрема і в питаннях інтенсифікації діяльності Генштабу.
Деякі з призначених головою Генштабу керівників протягом року фактично не приїздили в Київ, перебували в «полях». Повернувшись із фронту та познайомившись із роботою київських колег у ГШ, вони кажуть: таке враження, що тут інша планета. Вважаю дуже позитивним те, що в Генеральний штаб прийшли працювати вищі офіцери, які отримали бойовий досвід. Сподіваюся, що їм вдасться зламати систему і побороти «УПА» — українську паперову армію.
Оскільки інтерв’ю — це суб’єктивні думки його героя, то редакція «ДМ» готова надати можливість висловитися з цієї теми всі згаданим у тексті особам і установам.
Титульне фото: Владислав Селезньов (з особистого архіву)
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.
Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.