Хто має судити військових? Розмова про те, чому треба реанімувати військову юстицію

Чи у змозі звичайні суди адекватно розглядати справи щодо правопорушень, в яких звинувачують військових? Це питання знову стало актуальним після історії з затриманням топвійськових, яким інкримінують провину у просуванні росіян на Харківщині навесні 2024 року. Ця справа викликала неабиякий суспільний резонанс: причому обурилися як цивільні користувачі соцмереж та деякі політики, так і військові, зокрема, ті, які були у підпорядкуванні затриманих. Фактично це – перший прецедент, коли військових такого рівня судять за хибні рішення на фронті.

Екскомбрига 125 бригади тероборони генерал-лейтенанта Артура Горбенка, колишнього командувача оперативно-тактичного угруповання військ «Харків» бригадного генерала Юрія Галушкіна та екскомандира 415 батальйону 23 ОМБр полковника Іллю Лапіна підозрюють у «недбалому ставленні до служби, вчиненому в умовах воєнного стану, що спричинило тяжкі наслідки». Відповідна стаття Кримінального кодексу передбачає покарання у вигляді 10 років позбавлення волі.

«Неправильно оцінив потенціал ворога та обстановку на ділянці відповідальності», «проігнорував наявні розвіддані», «віддавав накази, які не відповідали реальній обстановці» – такі оцінки діям екскомандувача оперативно-тактичного угруповання «Харків» Юрія Галушкіна дали у Державному бюро розслідувань, яке веде це розслідування.

В іншій справі було затримано екскомандира 155 механізованої бригади «Анна Київська» полковника Дмитра Рюмшина. Ця бригада відома тим, що була повністю забезпечена та натренована за сприяння Франції, але частина військових після тренувань просто не повернулися до України. Рюмшина звинувачують у тому, що він не реагував на правопорушення в його підрозділі та включив до списку військових, що були направлені на навчання за кордон, осіб, «схильних до таких правопорушень». 

Справу топвійськових розглядає Печерський райсуд Києва, який обрав усім чотирьом запобіжний захід у вигляді арешту. Це вкотре викликало дискусію, наскільки цивільні судді можуть об’єктивно трактувати тонкощі військової справи. Останній гучний випадок, коли судили відомого військового, – процес над Сергієм Гнезділовим, який публічно самовільно залишив службу. Спочатку справу розглядав все той же Печерський суд, який обрав та продовжив Гнезділову запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, але Бабушкінський райсуд Дніпра пішов військовослужбовцю назустріч і задовольнив його бажання, дозволивши повернутися на службу.

Утім, якщо випадок з Гнезділовим все-таки вміщувався в рамки юридичної компетенції суддів, то оцінка обстановки на фронті і наявних розвідданих – відповідальність іншого порядку. Її якраз мали б узяти на себе військові суди, а також військові поліція та прокуратура, які спеціалізувалися б саме на таких правопорушеннях. Але цих інститутів у країні, яка веде війну, немає, хоча чисельність Збройних сил у порівнянні з 2014 роком зросла майже утричі.

Наразі розслідуваннями військових кримінальних порушень займається Державне бюро розслідувань, а вироки у цих справах виносять загальні суди. При цьому тільки кількість зареєстрованих кримінальних справ про СЗЧ та дезертирство зросла за рік у 3,7 раза – на них припадає 22% усіх зареєстрованих злочинів. 

Колишній військовий прокурорЗахідного регіону та Південного регіону України, доктор юридичних наук, завідувач наукової лабораторії військового та міжнародного гуманітарного права Державної наукової установи «Інститут інформації, безпеки і права Національної академії правових наук України» генерал-майор запасу Павло Богуцький є палким прихильником відновлення військової юстиції. Він впевнений, що нині існуюча система просто не у стані реагувати на такий вал справ проти військовослужбовців, а судді загальних судів не мають достатньої компетенції, аби виносити адекватні вироки. Богуцький входить до робочої групи, яка дискутує у Верховній Раді питання відновлення військових судів та створення військової поліції. Він визнає, що особливого захоплення у політиків ці ідеї не викликають. 

В інтерв’ю «Главкому» ексвійськовий прокурор Богуцький розповідає, що не так із судовим процесом над затриманими генералами, чому конче необхідно реанімувати органи військової юстиції, де брати для них кадри та чи варто довіряти тим, хто називає себе «військовими адвокатами».

Колишній військовий прокурор Павло Богуцький вважає, що точку неповернення у питанні запровадження військової юстиції скоро буде пройдено

«Створення військових судів упирається у політичну складову»

Після гучної історії з арештом топвійськових багато хто звернув увагу на парадоксальну ситуацію, коли ситуації на полі бою та діям командування дають оцінку цивільні суди загальної юрисдикції. Хоча й до того загальні суди судили військових, зокрема, й знакових (Романа Червінського, Віктора Назарова). Наскільки реально та швидко можна повернути практику військових судів, які будуть займатися виключно такими справами? Чим вони мають відрізнятися в умовах війни від тих військових судів, що свого часу вже існували та були ліквідовані? 

У нашій сучасній історії є найбільш разючий приклад притягнення генерала до кримінальної відповідальності – 2014 рік, збиття літака Іл-76 над Луганськом, коли загинув весь екіпаж, підрозділ військовослужбовців. Тоді було зареєстроване кримінальне провадження за фактом, згодом повідомлено про підозру генералу Назарову, який виконував на той час обов'язки начальника штабу сил Антитерористичної операції. Протягом тривалого часу здійснювалося досудове розслідування, справу розглядав Павлоградський міськрайонний суд, який визнав Назарова винним у вчиненні службової недбалості, призначив покарання – сім років позбавлення волі.

Вирок залишив у силі Дніпропетровський апеляційний суд і лише Касаційний кримінальний суд прийняв рішення про закриття провадження через відсутність складу кримінального правопорушення у діях Назарова. Суддя дійшов висновку, що генерал був змушений діяти в умовах надзвичайного характеру, коли він не міг прийняти іншого рішення стосовно виконання бойового завдання. 

І тут виникає питання: усі ці аспекти та обставини були відомі і суду першої інстанції, якому Назаров, який будував свій захист, також надавав докази і пояснював, що він не міг діяти інакше у тій ситуації. Не був врахований ще один важливий аспект: генерал Назаров просто не мав повноважень скасовувати проведення військової операції з переміщення групи військовослужбовців до Луганського аеропорту. 

Генерал Віктор Назаров добився свого виправдання у справі збитого літака Іл-76 над Луганськом лише у Верховному Суді

Тоді також зустрічалося звинувачення, яке є зараз і у справі генералів, – про ігнорування розвідданих. У випадку з Назаровим – про те, що терористи можуть застосувати ПЗРК і збити літак. Мені відомо, що генерал Назаров поставив задачу уточнити цю інформацію та у разі її підтвердження доповісти для можливого прийняття рішення. Але ніхто так не уточнив і конкретної інформації у нього не було. Цей аспект теж не був проаналізований ані судом першої інстанції, ані в апеляції, ані, за великим рахунком, у касації. Касаційна інстанція, скасовуючи вирок, виходила лише з умов виконання бойової задачі, які були обумовлені надзвичайним ризиком військової діяльності. Це вірний підхід, але це лише один момент, який потрібно було врахувати.

Той процес мав суспільний резонанс, і ситуація була багато в чому заполітизована. Ніхто не міг донести інформацію, яка дозволила б обґрунтувати та прийняти правильне юридичне рішення. І такий суспільний емоційний фон завжди буде присутній, коли йдеться про загибель військовослужбовців. Військова діяльність завжди матиме такі потужні ризики. 

Є інший приклад – Скнилівська трагедія. Досудове розслідування тоді здійснювала військова прокуратура, вона підтримувала державне обвинувачення у військовому суді. І військовий суд у складі колегії суддів виніс вирок. Цим рішенням практично всі військові у тій справі були визнані винними, і вирок стосувався, окрім конкретних льотчиків, які були за штурвалом, командування Повітряних сил.

«Скнилівська трагедія» стала найбільшою в історії авіашоу. Найжорсткіше покарання (14 та сім років за ґратами) отримали пілоти злощасного літака, кількох представників Військово-повітряних сил зняли з посад, деякі були заарештовані

фото: armyinform.com.ua

Я б не повертався до цієї історії, якби не одна обставина: один із потерпілих у цій справі звернувся із заявою до Європейського суду з прав людини. Він обґрунтував свою позицію тим, що військове правосуддя в Україні є залежним від Міністерства оборони: судді є військовослужбовцями, а деякі моменти із їхнім забезпеченням (зокрема, житлом) здійснюються через Міноборони. Тобто вказав на пов’язаність та нібито залежність суддів від військового відомства. Європейський суд проаналізував всі ці доводи і дійшов висновку, що вони не заслуговують на увагу, оскільки фактично нічим не підтверджуються.

Тобто на рівні ЄСПЛ військові суди визнавалися і визнаються такими, що мають здатність і є необхідними для здійснення правосуддя стосовно військовослужбовців. Особливо це стосується тих випадків, які потребують спеціальних знань.

Ми не знаємо деталей нинішнього провадження щодо топвійськових, тому тут важко вдаватися до аналізу ситуації.

Але очевидно, що у цьому випадку суддя, який приймає рішення, має мислити військовими категоріями і мати компетентність, яка дозволить йому прийняти адекватне рішення. 

Чи на такі особливо резонансні справи, коли на лаві підсудних опиняються військові, можуть призначатися судді з певним військовим досвідом, які працюють у звичайних судах?

У Верховній Раді пройшов перше читання законопроєкт № 10301, ініціатором якого є народний депутат Демченко (Сергій Демченко – нардеп від «Слуги народу»), стосовно спеціалізації суддів відповідно до категорії справ. Зокрема, передбачається окрема спеціалізація суддів, уповноважених здійснювати кримінальне провадження у справах щодо неповнолітніх, про військові кримінальні правопорушення та у справах про воєнні злочини (проти миру та безпеки людства). Тобто в одному законопроєкті – три напрямки спеціалізації. Йдеться саме про суддів у рамках вже існуючих судів.

Це – перший крок, який є менш затратним і більш оперативним. Цей законопроєкт, що зареєстрований ще у 2023 році, пройшов нещодавно перше читання і зараз готується до другого. Але спеціалізація суддів, щодо військових кримінальних правопорушень, згідно із законопроєктом, не передбачає наявності військових знань, військової підготовки, військового законодавства, а лише досвід з розгляду кримінальних проваджень. Це теж неправильний підхід. 

На робочому засіданні Комітету з питань правової політики також обговорювалося питання стосовно законопроєкту щодо утворення окремих військових судів. Його підтримав Верховний Суд. Ніхто з членів комітету не виступав проти, бо всі розуміють, що військові суди є необхідністю, і це лише питання часу, кадрів, узгодження законодавства. Концепція є, законопроєкт є, але він не у роботі. 

На комітеті з правової політики Верховної Ради обговорюється створення військових судів (Павло Богуцький – крайній праворуч) 

Оскільки правова політика – це питання не тільки Верховної Ради, а й воєнної безпеки, на цю проблему та її вирішення треба дивитися ширше. Перед очима є досвід держав, де є потужні збройні сили, які періодично беруть участь у воєнних кампаніях, і де всі ці питання вирішені.

Багато залежить від того, хто буде займатися питанням військових судів і наскільки буде розумітися у цій темі. Такі фахівці у нас ще є, оскільки з 2010 року, коли військові суди були ліквідовані, пройшло не так багато часу. Як лишилося і багато тих, хто проходив службу у військовій прокуратурі. Тобто це не є проблемою, ані кадровою, ані матеріальною, ані законодавчою, яку не можна було б вирішити. Рішення, мабуть, досі не приймається через політичну складову.

«Достатньо від трьох до шести місяців, щоб система запрацювала»

Яку структуру повинні мати військові суди і кому підпорядковуватися? Міноборони, яке є політичною структурою, має курувати цей процес?

Ми давно відійшли від того, що військові суди мають якусь дотичність до Міноборони, і до цього повертатися вже ніхто ніколи не буде. Попри те, що у США вони діють якраз у системі Міністерства оборони, як значною мірою і у Великобританії. 

Важливою є саме військова підготовка суддів: забезпечення військових знань, права, законодавства.

Ну, і також речі, які стосуються правового мислення – розуміння природи військової діяльності, бо інакше суддя не зможе приймати зважені рішення. 

А звідки ці судді візьмуться – з-поміж нинішніх суддів?

Під час обговорення цього питання у парламентському комітеті аналізували ситуацію, і є можливість комплектування військових судів шляхом переведення з діючих судів. Це мали б бути судді з військовою підготовкою, є офіцерами запасу, колись проходили службу і працювали у військових судах. Або ж з-поміж тих, хто проходив службу у військовій прокуратурі. 

Щодо структури військових судів, то мають бути окружні місцеві суди першої інстанції, один Апеляційний військовий суд, якого буде достатньо на всю країну, і Касаційний суд або відповідна палата у складі Верховного Суду. Якраз в касаційній інстанції, можливо, така кваліфікаційна вимога для суддів як проходження військової служби може бути вторинною. Там мають бути судді, які мають досвід з розгляду кримінальних проваджень усіх категорій. Але, звісно, бажано, аби серед них були й ті, хто вже звільнився з військової служби і має військову підготовку. Сформувати таку систему цілком реально, просто цим потрібно зайнятись та приділити належну увагу.

Якщо буде така політична воля, скільки часу потрібно, аби цю систему запустити? 

Достатньо від трьох до шести місяців, щоб система запрацювала. І це не тільки моя думка. Спочатку треба вирішити питання про створення місцевих військових судів і здійснити переведення до них суддів. Серед стимулів для цього може бути вирішення питання з мобілізацією та проходження суддями військових судів військової служби. Наразі певна відмінність статусу суддів, залежно від їхньої спеціалізації, вже існує: у тих же суддів Антикорупційного суду передбачені специфічні умови щодо забезпечення, охорони та інше. Чому у військових судах не може існувати особливостей щодо окремих питань статусу суддів з урахуванням небезпеки сфери, в якій вони здійснюють правосуддя?  

Чи зараз загальні суди при розгляді справ, де фігурують військові, залучають профільних експертів? Чи вони повністю покладаються на експертизи, які їм надає обвинувачення? 

Згідно з законом про судову експертизу, тільки державні експертні установи мають проводити такі експертизи. На сьогодні у Київському науково-дослідному інституті судових експертиз є відповідний відділ експертних досліджень, які стосуються кримінальних проваджень про військові кримінальні правопорушення. Цей відділ (назвемо його умовно військовим) – поки єдиний на всю державу, альтернативи йому не існує, і його послугами користуються всі суди. 

Я не хочу нічого поганого стверджувати про кваліфікацію та підготовку експертів цього інституту (а там працюють колишні офіцери), але є ситуації, які потребують стратегічного рівня мислення і прийняття рішень. Це рівень Генерального штабу, тих, хто працює нині або проходить службу у Національному університеті оборони та здійснює відповідні наукові дослідження, предметом яких є питання військової стратегії. А у законодавстві специфіка проведення експертиз у зазначених випадках не врахована – потрібно було передбачити обов'язковість залучення саме таких фахівців.

До речі, ситуація з кримінальним провадженням стосовно командира 125 бригади та стосовно колишнього командувача оперативного угрупування військ «Харків» – це якраз питання прийняття оперативно-стратегічних і стратегічних рішень. І тут, просто виходячи із загальних знань, навіть військових, приймати рішення, робити висновки буде неправильно.

Тепер щодо підозри командиру бригади територіальної оборони. Є специфіка військових частин ТрО – це не механізовані частини, які є основою ведення бойових дій. Призначення територіальної оборони з самого початку – це організація оборони на певній території і виконання лише частини тих завдань, які спроможні виконати Збройні сили, Сухопутні війська. Від цього залежать укомплектованість, штат, озброєння тощо. Хіба Бойовий статут механізованих, танкових військ Сухопутних військ ЗСУ, який дозволяє зробити висновок щодо відповідності чи невідповідності дій командування у бойовій обстановці, поширює свою дію на бригади і батальйони територіальної оборони? Тут є питання, яке потребує фахового вирішення. І хто має на нього давати відповідь – цивільний, який не розуміється в цих особливостях, чи все-таки той, хто має належну підготовку з  військового законодавства, розуміється у призначенні Сил оборони, в озброєнні та в інших питаннях, які стосуються застосування військ?

Які, наприклад, нюанси, можуть не врахувати у своїй роботі цивільні органи, що розслідують справи щодо військових? Умовно кажучи, коли військового ув’язнили за кримінальне правопорушення ніби за буквою закону, але у цей час людина могла б принести реальну користь, залишившись на службі. 

Ну от яка необхідність командира бригади територіальної оборони, якого притягують до відповідальності за недбалість, або ж колишнього командувача ОУВ «Харків» утримувати в місцях позбавлення волі – тобто застосовувати найсуворіший запобіжний захід? Це – люди, які мають досвід, займають певне соціальне становище і абсолютно не ухилялися від слідства та готові давати свідчення, пояснювати своє бачення ситуації тощо. Можливо, дійсно треба використовувати їхній досвід та знання, аби вони продовжували служити якщо не на командних, то принаймні на посадах, які потребують спеціальних військових знань. 

Щодо покарань, то нагадаю, що на початку 2023 року були внесені зміни до кримінального законодавства стосовно посилення відповідальності за невиконання наказу, дезертирство і таке інше. На мій погляд, це було непродумано. Тобто спочатку прийняли рішення про неможливість застосування умовної міри покарання щодо осіб, які вчинили дезертирство в умовах бойової обстановки. А зараз прийняли рішення про те, що потрібно цих людей фактично амністувати і дати можливість повернутися на службу. То до чого це все було? Фахівці у 2023 році пропонували Верховній Раді не приймати ті зміни, бо основним призначенням військовослужбовця є виконання обов’язків військової служби, особливо в умовах війни. І у багатьох державах дотримуються такої політики: у першу чергу виконай свій обов'язок, а потім вже будемо вирішувати питання про притягнення до кримінальної відповідальності. 

Тобто питання треба ставити таким чином: військовослужбовець у випадку вчинення кримінального правопорушення, яке не має тяжких наслідків, має виконати свій військовий обов’язок. І цю обставину мають враховувати суди, але чи будуть вони це робити у випадках, які цього потребують, якщо не розуміють і не сприймають особливостей військової служби? 

У справі Гнезділова суд так у результаті і зробив, але це був особливо резонансний випадок…

Це якраз приклад того, що потрібно дати можливість насамперед проходити військову службу.

Бабушкінський райсуд Дніпра задовольнив бажання Сергія Гнезділова, що публічно пішов у СЗЧ, повернутися на службу

фото: hromadske.ua

«Військові кримінальні правопорушення складають 80% навантаження на ДБР. Воно фізично не справляється»

Зараз випадки СЗЧ та дезертирства розслідує Державне бюро розслідувань, яке просто фізично не може все це охопити. Наскільки створення спеціалізованих військових правоохоронних органів (поліції, прокуратури) поліпшить ситуацію? Вони в принципі мають співпрацювати з існуючими зараз правоохоронними органами чи кожен буде діяти абсолютно автономно?

Безумовно, необхідно розвантажити ДБР. Військова прокуратура майже до кінця 2019 року успішно здійснювала функцію досудового розслідування цієї категорії злочинів. Свого часу у нас був такий підхід: вирок протягом місяця з моменту вчинення нескладного кримінального правопорушення, яке не потребувало проведення значної кількості експертиз, – наприклад, ухилення, нестатутних взаємовідносин тощо.

У 2019-му внесли зміни до Кримінально-процесуального кодексу і підслідність цих справ віддали ДБР. І наразі військові кримінальні правопорушення складають десь 80% навантаження на ДБР. Кількісний склад Бюро просто не дозволяє фізично ефективно і успішно протидіяти таким правопорушенням. Подвигом в окремих випадках, я не перебільшую, є і те, як Спеціалізована прокуратура у сфері оборони з таким кадровим некомплектом здійснює процесуальне керівництво з неймовірним навантаженням на прокурорів.

Запровадження військової поліції, безумовно, було б правильним рішенням, до якого дійшли держави, де є армії, які орієнтовані на ведення воєнних кампаній – у Сполучених Штатах, Великобританії, Франції… Орган досудового розслідування військових кримінальних правопорушень в цих країнах є військовим, і важливо, що він не тільки має оперативно завершувати досудові розслідування, а й займатися профілактикою та попередженням порушень. От як у ситуації зі 155 бригадою – ще на стадії формування бригади військова поліція мала б виїхати на полігон, розібратися у питаннях комплектування, встановити ризики, які можуть потягнути за собою зниження боєготовності… Але цим ніхто не займався, бо немає відповідного органу. В обов’язки командира бригади звичайно така робота входить, проте обов’язків  у командира бригади дуже багато, спеціальної підготовки щодо протидії кримінальним правопорушенням він не має та й не повинен мати. Це – сфера правоохоронної діяльності, яку в умовах військової служби має забезпечити держава через діяльність військової поліції.

Наразі щодо створення військової поліції зареєстровано декілька законопроєктів у Верховній Раді – вони контроверсійні, суперечать один одному. Але є основний проєкт, який можна було б взяти у роботу, зокрема, авторства голови Комітету з питань правоохоронної діяльності Іонушаса. Його можна було б брати за основу і активно працювати, давно час було б прийняти як закон, але, на жаль, теж поки бракує політичної волі.

Які, на ваш погляд, перші категорії справ треба буде передати до спеціалізованих військових правоохоронних органів, до військових судів, якщо вони будуть створені?

Військові суди мають розглядати абсолютно всі справи стосовно військовослужбовців – і про військові кримінальні правопорушення і загальнокримінальні правопорушення, вчинені військовослужбовцями. Бо під час вчинення загальнокримінальних правопорушень можуть виявитися обставини, які потребують дослідження проходження військової служби. 

Якщо говорити про справи стосовно військовослужбовців, то, відповідно до міжнародної правової практики та норм міжнародного гуманітарного права, сюди входять і справи стосовно військовослужбовців іноземних держав. І вчинені воєнні злочини також мають розглядати військові суди.

Військова прокуратура здійснює процесуальне керівництво та інші функції прокуратури у воєнній сфері в повному обсязі, а між військовою поліцією та ДБР потрібно розмежувати підслідність. Підслідність стосовно певної категорії військових службових осіб треба залишити за ДБР – зокрема, питання, що стосуються зловживання службовим становищем. А СЗЧ, дезертирство та інші військові кримінальні правопорушення, які зараз складають основну частину, залишаться за військовою поліцією. Військова поліція матиме процесуальну можливість розпочинати ті кримінальні провадження, які підслідні ДБР, на початковому етапі під процесуальним керівництвом військової прокуратури. А потім передавати матеріали кримінальних проваджень до Бюро.

«Військовий омбудсмен просто не може забезпечити очікуваний результат»

Ви казали про комплектацію майбутніх військових судів, а звідки брати кадри до військової прокуратури і військової поліції?

Тут має бути ще більш спеціалізований підхід. Кандидати у військову поліцію однозначно потребуватимуть військової підготовки до певного рівня, зокрема, того, який потребує певних стратегічних військових знань вищого рівня. Сьогодні у нас стосовно військової підготовки, військової освіти діє загальний підхід держав-членів НАТО. Крім того, має бути юридична підготовка, де військове право буде на визначальному місці.

Для прокурорів військової прокуратури теж має бути військова підготовка та знання військової служби. Хоча тут можуть бути дещо пом’якшені вимоги, але точно не лише базова військова підготовка, а й розуміння усіх особливостей військових взаємовідносин. 

Враховуючи реалії воєнного стану, якою має бути оптимальна чисельність таких органів – принаймні, у порівнянні зі звичайними поліцією та прокуратурою? 

Наведу один приклад, який одразу дасть відповідь на це запитання. У Другу світову війну військова поліція Великобританії була збільшена у 10 разів – було трохи менше 5 тис. особового складу, а стало одразу близько 50 тис. Так само має бути і у нас – штат воєнного стану передбачає мобілізацію, причому конкретно визначену у законі. У цьому випадку – саме до військових правоохоронних органів, військової прокуратури і, навіть до військових судів за умов військової служби. Так, юристів, які мають військову підготовку та є офіцерами запасу, – необхідно направляти для проходження військової служби під час мобілізації до військової поліції, військової прокуратури. Також має бути особливий порядок набору у військові суди. Як тільки особливий період воєнного стану завершився – демобілізація, звільнення і повернення до виконання своїх «мирних» обов'язків. 

До речі, в законі про мобілізацію та мобілізаційну підготовку визначено, зокрема, стосовно Генеральної прокуратури та Верховного Суду, що питання мобілізації вирішують керівництво прокуратури, Верховного Суду. А яким чином вони мають вирішувати, якщо для цього немає умов? Відповідь лише одна – утворення військових судів, спеціалізованих військових прокуратур.

Нещодавно у нас з’явився військовий омбудсмен, до діяльності якого ви ставитеся скептично, бо без існування допоміжних інституцій він мало на що може впливати. Створення спеціалізованих військових правоохоронних органів, військових судів розблокує його діяльність?

Для відповіді на це питання маємо вирішити інше – які в законі є механізми захисту омбудсменом порушених прав людини, зокрема, військовослужбовців? Він просто не може забезпечити той результат, на який очікують, виходячи з його повноважень відповідно до положень Конституції.

Ну звичайний омбудсмен у нас же якось працює і іноді дуже гучно.

Загальний уповноважений з прав людини може звернутися до відповідних органів, які повинні вжити відповідних заходів. Може насамкінець звернутися до суду, бо судовий захист є найбільш ефективним, і у світі ніхто нічого кращого не придумав і не створив.

Нещодавно призначений омбудсмен Ольга Решетилова, на думку колишнього військового прокурора Павла Богуцького, не зможе забезпечити результат

фото: president.gov.ua

Військовий омбудсмен, як і Уповноважений з прав людини Верховної Ради, може, принаймні, підсвічувати кричущі випадки порушення прав військовослужбовців та не давати їх замести під килим.

Так, це правильно, сумнівів у необхідності діяльності омбудсмена немає. Він, зокрема, може підіймати питання дисциплінарної відповідальності, у тому числі, прокурорів, поліцейських та й тих же суддів. Але військовий омбудсмен має діяти через військову прокуратуру, військовий правоохоронний орган та військові суди. Ніхто не проти існування такої інституції, але ми ж розуміємо ілюзорність його можливостей. От наразі в омбудсмена зареєстровано майже 17 тис. звернень військовослужбовців. А ще є Центральне управління захисту прав військовослужбовців у структурі Міноборони, у якого є повноваження доповісти міністру і повідомити командира, що той щось порушив та має вжити заходів. Але при цьому немає жодних адміністративних та правових важелів. І знову ми повертаємося до необхідності запровадження військової юстиції. 

Якщо у пошуковику набрати словосполучення «військовий адвокат», випаде низка посилань на приватних юристів, які пропонують свої послуги саме у цій сфері. Частина з них самі є колишніми військовими і, мабуть, добре орієнтуються у профільному законодавстві. Як ставитися до тих, хто рекламує та надає такі послуги? 

Я б ставився до таких адвокатів як до лікарів, які рекламують свої медичні послуги і таким чином набирають клієнтуру. Якихось успіхів у справах, що стосуються військової служби, такі юристи досягають – знаю чимало своїх колишніх підлеглих колег, які успішно працюють у цій сфері. У них є фахова підготовка, вони розуміються на військовому законодавстві, а є й звичайні адвокати, які вже вивчили військове законодавство, знають букву закону і мають спроможність надавати такі послуги. 

Але якщо ми кажемо про спеціалізований інститут адвокатів у воєнній сфері, а такого інституту поки що не існує, то в цьому випадку йдеться про безоплатну правничу допомогу. Адже закон «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» передбачає право на правничу допомогу військовослужбовців, яке наразі нічим не забезпечено. У тих же юристів, які працюють у військових частинах, справжнє призначення – не захист прав військовослужбовців, а захист прав військових частин. Щось на кшталт юристів на підприємстві. 

Наша ж концепція (Інституту інформації, безпеки і права Національної академії правових наук) якраз і передбачає надання первинної юридичної допомоги – створення спеціалізованих невеличких інституцій всередині Сил оборони. Тобто офіцери-правники будуть проходити службу не в загальній системі правового забезпечення, а матимуть певну автономність. Для первинної правничої допомоги, для консультацій, для підготовки певних документів для військовослужбовців цього буде достатньо.

А вже вторинна правнича допомога, що має бути безоплатна в повному обсязі, – це спеціалізований інститут: певна кількість адвокатів, які мають працювати в областях, в тих населених пунктах, де є адвокатські органи самоврядування і розташовані військові частини та матимуть відповідну підготовку, знання військового права. 

На моє переконання, важливо не пройти точку неповернення у питанні запровадження системи військової юстиції – час приймати рішення. Ті, хто розуміє цю проблему, вже заявляли ледь не про державну зраду через зволікання з цим процесом. Мені навіть доводилося охолоджувати пристрасті і заспокоювати. Але у мене немає відповіді: якщо система військової юстиції працює у всьому світі, то чому в Україні не так? У нас, де війна триває вже майже 11 років, а широкомасштабна війна з важкими наслідками, з надзвичайно складним станом забезпечення військового правопорядку – майже три роки!

Павло Вуєць, «Главком»