Валерій Іванов: «Телекритика» не раз могла дратувати. Але, мабуть, це і є ознака справжньої медіакритики

У вересні «Детектору медіа» («Телекритиці») виповнюється 25 років. До першої чверті сторіччя ми вирішили, врешті-решт, не самі давати оцінки медіа:), а звернутися до наших знаних читачів з проханням поділитися своїми думками про нас самих. Питали про різне: від впливу на український медіапростір як його watchdogs до… характеру нашої команди.

Протягом вересня ми публікуватимемо відповіді тих, хто нас знає, на сайті «Детектор медіа» і в наших соцмережах, в різних форматах ― бліцінтерв’ю, опитування тощо. Сподіваємося, це буде цікаво і нашим читачам, адже власне історія «ДМ»/«Телекритики» — це більша частина історії і всієї незалежної української журналістики.

Раніше ми публікували відповіді Юрія Макарова і Мирослави Барчук, Мирослави Гонгадзе, Марії Бурмаки, Вікторії Сюмар, Костянтина Квурта, Ольги Сєдової, Тетяни Бережної, Олега Наливайка, Наталії Нагорної та Романа Балаяна. Олександра Корнієнка, Марти Дичок, Яніни Соколової, Романа Кіфлюка і Власти Лазур, Меґан Тетрік, Ярослава Юрчишина, Галини Сулими, Ганни Шерман, Алли Липовецької і Микити Потураєва.

Сьогодні ми публікуємо відповіді завідувача кафедри реклами та зв'язків з громадськістю Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, президента Академії української преси Валерія Іванова. 

— Як, на вашу думку, «Детектор медіа» вплинув на українські медіа та публічну дискусію, українське громадянське суспільство за ці 25 років?

— Наприкінці 90-х — на початку 2000-х реальність була зовсім іншою. То були романтичні часи. І люди були романтиками. Сашко Кривенко, Сергій Набока, Георгій Ґонґадзе, багато-багато інших створювали абсолютно інше поле думок, дискусій, публічності, ніж те, до якого ми звикли в радянські часи. Це поле творила і «стара гвардія» з одним із найяскравіших її представників — Володимиром Мостовим, Паличем, людиною з неймовірною енциклопедичністю і таким самим почуттям совісті та свободи.

Це були часи, коли успішні телеведучі могли просто піти з телеканалу, відмовившись від великих зарплат і цілком заможного життя, — і не на підготовлений «запасний аеродром», а фактично в нікуди. Андрій Шевченко у вересні 2002 року пішов з Нового каналу, Роман Скрипіннаступного місяця — з СТБ. Вони не хотіли і не могли працювати в умовах політичної цензури й темників. Тоді журналісти справдіставали лідерами думок і гідно тримали цю планку.

Пам’ятаю, як у Рівному просто на вулиці люди оберталися услід Миколі Вересню з вигуками: «“Табу” пішло!». Сьогодні навіть важко уявити такий рівень суспільної впізнаваності телевізійного журналіста.

Але це був і надзвичайно складний час. В Україні формувався олігархат, медіа дедалі більше концентрувалися в руках кількох власників, а журналіст опинявся в дуже вузькому коридорі між професійними стандартами і політичними чи бізнесовими інтересами господаря свого телеканалу, газети або радіостанції. Влада додала до цього ще й темники — спробу фактично централізовано формувати порядок денний і спосіб висвітлення політичних подій. 

 Маніфест українських журналіств проти політичної цензури, опублікований в журналі «Телекритика», 2002 рік

В 1997 році з’явилися медіакритичні матеріали Наталії Лигачової в газеті «День». Для мене їхня новизна була в тому, що це був не просто огляд телеканалів та їхніх програм, — хоча телебачення тоді було найвпливовішим медіа країни. Це був прискіпливий аналіз змісту медіа не через ідеологічну призму, як усі звикли в попередню епоху, а передусім з погляду інтересів «короля» — аудиторії.

Наташа досить сміливо й різко критикувала тих, хто звик сам встановлювати правила гри. Але важливо, що ця критика не була емоційною фрондою. Вона була аргументованою. Тобто вона могла не подобатися, з нею можна було сперечатися, але від неї вже не можна було просто відмахнутися.

Мені здається, одне з найважливіших досягнень «Телекритики», а пізніше «Детектора медіа», полягає саме в тому, що вони зробили видимими механізми, які до того воліли не називати вголос.

Стало можливим системно говорити: ось тут журналістика поступилася інтересам власника; ось тут політичний тиск визначив редакційну політику; ось тут ми бачимо маніпуляцію; а це взагалі не журналістський матеріал, а прихована реклама — те, що тоді називали «джинсою». 

Фактично «Телекритика» створила дзеркало для професії. Іноді дуже неприємне. Вона ставила незручні запитання: чому ви це показали? чому цього не показали? чому саме цей політик з’являється у вашому ефірі? чому новина виглядає як реклама? чиї інтереси насправді обслуговує цей матеріал?

Тетяна Ковтун, доцентка Інституту журналістики, разом з Валерієм Івановим, тримає в руках часопис «Телекритика» за січень-лютий 2009 року. Круглий стіл ГО «Телекритика». 2009 рік

Але я не зводив би роль «Телекритики» лише до медіакритики.

Вона постійно нагадувала: зміна журналістики неможлива без зміни самих медійних інституцій. Тому наступним кроком стала адвокація демократичних реформ — змін медійного законодавства, роздержавлення медіа, прозорості медіавласності і, особливо, створення Суспільного мовлення.

Після Помаранчевої революції «Телекритика» була одним із найпослідовніших адвокатів цієї ідеї. Вона роками повертала це питання в публічний порядок денний, навіть коли політичної волі до реформи не було. Я думаю, внесок «Телекритики» в те, що Суспільне мовлення в Україні зрештою з’явилося, ще не до кінця оцінений. Звичайно, це результат роботи багатьох людей і організацій. Але саме «Телекритика» роками не дозволяла політикам закрити цю тему черговою обіцянкою. І символічно, що сьогодні «Детектор медіа» продовжує дуже уважно стежити за Суспільним і захищати сам принцип його незалежності.

Говорячи про виникнення самої «Телекритики», як на мене, обов’язково треба згадати Сабіну Штьор — одну з тих «добрих янголів», без яких багато демократичних ініціатив початку 2000-х могли б просто залишитися прекрасними задумами.

Сабіна була не просто розумною і талановитою людиною, закоханою в Україну. За кілька років вона об’їздила країну, прекрасно вивчила українську, а згодом стала блискучою перекладачкою української літератури. Але головне — вона мала власне бачення того, що потрібно робити для розвитку демократії, і надзвичайну здатність знаходити для хороших ідей людей, партнерів, можливості. Саме вона стала однією з тих, хто допоміг в 2001 році народитися «Телекритиці».

Наталя Лигачова з Сабіною Штьор, першою радницею посольства Німеччини в Україні під час презентації «Телекритики» 27 вересня 2002 року

Наталія Лигачова та Сабіна Штьор, 2024 рік 

Тому для мене історія «Телекритики» / «Детектора медіа» — це значно більше, ніж історія одного видання. Це частина історії дорослішання української журналістики і громадянського суспільства.

— Яку роль відіграло видання під час ключових подій: Помаранчевої революції, Революції гідності, повномасштабної війни?

— Мені здається, цікаво, що під час кожної з цих подій роль «Телекритики» чи «Детектора медіа» була трохи іншою.

У 2004 році вона стала одним із важливих майданчиків журналістського спротиву цензурі. 28 жовтня журналісти кількох загальнонаціональних телеканалів публічно виступили проти політичного тиску. Заяву, яку опублікувала «Телекритика», зрештою підтримали понад 350 журналістів із більш ніж двадцяти телекомпаній. Видання публікувало інтерв’ю з тими, хто наважувався говорити про цензуру, листи підтримки, а водночас контролювало, чи самі учасники протесту дотримуються проголошених ними професійних принципів. Тобто «Телекритика» тоді була не просто хронікером журналістської революції. Вона стала частиною її інфраструктури.

І це дуже важлива риса: боротися проти цензури — але водночас не видавати індульгенцію «своїм».

Під час Революції гідності ситуація була іншою. Українська журналістика вже мала за плечима досвід 2004 року, але знову постало питання: як медіа поводяться в умовах величезного суспільного конфлікту?

Наприкінці 2013 року «Телекритика» перейшла до безпрецедентного щоденного моніторингу того, як основні телеканали висвітлюють Майдан.

Валерій Іванов та Ігор Куляс — два профі моніторингів новин телеканалів. 2009 рік 

Це були не просто спостереження. Результати моніторингів ставали предметом професійних дискусій, а згодом стали підставою для звернення до Комісії з журналістської етики щодо маніпуляцій та порушень стандартів.

І тут, мені здається, проявилася важлива зрілість: можна підтримувати демократичні цінності, можна мати громадянську позицію, але це не означає, що журналістські стандарти перестають діяти для тих, хто тобі симпатичний.

Після 24 лютого 2022 року перед «Детектором медіа» постало ще складніше завдання. З одного боку, країна веде війну, інформаційний простір є частиною цієї війни, а російська дезінформація стає зброєю. Вже 24 лютого команда «ДМ» почала систематизувати російські фейки та маніпуляції.

З іншого боку, війна створює дуже сильну спокусу пояснювати будь-які проблеми словами «не на часі». І ось тут роль «Детектора» для мене особливо важлива.

Можливо, найскладніше під час війни — критикувати своїх.

«ДМ» почав моніторити телемарафон «Єдині новини» вже у березні 2022 року. Причому аналізував не лише порушення професійних стандартів, а й політичний піар, представлення різних політичних сил, замовчані теми, токсичних персонажів і російські наративи. Це необхідна робота. Бо якщо ми скажемо, що стандарти журналістики можна відкласти до закінчення війни, то одного дня ризикуємо прокинутися й побачити, що повертатися вже немає до чого.

— Яким був ваш перший або найбільш пам’ятний контакт із «Детектором медіа» чи ще з «Телекритикою»? Чи пам’ятаєте матеріал, який найбільше зачепив або обурив?

— У моїй пам’яті знайомство з «Телекритикою» насправді починається ще до самої «Телекритики» — з медіакритичних текстів Наталії Лигачової в газеті «День».

Сьогодні важко передати відчуття новизни від цих матеріалів. Телебачення було надзвичайно впливовим, але ми переважно обговорювали те, що воно показує. Лигачова запропонувала дивитися інакше: як саме воно це показує. Чому одна новина стоїть першою, а інша — десятою? Чому цього політика запрошують у студію, а іншого ні? Що робить ведучий своєю інтонацією? Чому в одному випадку журналіст ставить гострі запитання, а в іншому фактично допомагає герою себе рекламувати? Що редакція замовчує?

Для мене оця оптика була дуже важливою. Вона вчила бачити медіа не як прозоре вікно, через яке ми просто дивимося на світ, а як систему, яка цей світ для нас відбирає, конструює і пояснює.

Не скажу, що можу сьогодні назвати один-єдиний текст, який зачепив мене найбільше.

Та й, чесно кажучи, «Телекритика» не раз могла дратувати. Але, мабуть, це і є ознака справжньої медіакритики. Якщо ти працюєш у сфері медіа, читаєш тексти про свою професію і жодного разу не хочеш із ними посперечатися, то або ти не дуже уважно читаєш, або це вже не критика.

Валерій Іванов та Наталія Лигачова на святкування другої річниці «Телекритики» 

— Яку головну рису характеру команди «ДМ» ви виділили б за ці 25 років роботи?

— Я назвав би її невигідною принциповістю.

Принциповим досить легко бути тоді, коли твоя принциповість збігається з твоїми симпатіями. Значно складніше критикувати людей, яких ти поважаєш, із якими багато років знайомий, з якими разом відстоював свободу слова або демократичні реформи.

«Телекритика» і «Детектор медіа» далеко не завжди були безпомилковими. І, думаю, вони самі цього ніколи не стверджували.

Але здатність протягом двадцяти п’яти років залишатися незручними — для влади, власників медіа, редакторів, журналістів, а іноді й для своїх однодумців — для мене, мабуть, і є їхньою найважливішою рисою.

Медіакритика не повинна бути комфортною.

Юлія Жмакіна, Валерій Іванов, Костянтин Дорошенко на відкритті виставки фотографа Валерія Милосердова, тодішнього більд-редактора «Телекритики». 2009 рік 

Інакше навіщо вона потрібна?

— Яким ви хотіли б бачити «Детектор медіа» в наступні 25 років і що побажали б його команді?

— Наступні двадцять п’ять років для «Детектора медіа», можливо, будуть навіть складнішими за попередні.

Колись було більш-менш зрозуміло, кого ми аналізуємо: газету, телеканал, радіостанцію, журналіста, редактора, власника. Сьогодні між людиною та інформацією дедалі частіше стоїть алгоритм. Тікток, ютуб, телеграм, блогери, інфлюенсери, а тепер ще й генеративний штучний інтелект радикально змінюють саме поняття медіа. Частина людей уже споживає інформацію, практично не контактуючи з традиційними редакціями. А невдовзі ми матимемо дедалі більше контенту, де буде складно визначити не лише редактора чи власника, а навіть те, чи існувала людина, яка його створила.

Тому я хотів би, щоб «Детектор медіа» залишався детектором не тільки класичних медіа, а всієї інформаційної екосистеми. Щоб він і далі пояснював аудиторії, хто і навіщо намагається впливати на її сприйняття світу. Тільки тепер поряд з редактором, політиком і власником телеканалу доведеться аналізувати ще й алгоритм, платформу та штучний інтелект.

А команді я хотів би побажати найголовнішого — не втратити здатності бути незручною. Не стати настільки поважною, солідною і респектабельною інституцією, щоб боятися когось роздратувати.

Тарас Петрів, Галина Петренко, Наталія Лигачова, Микита Потураєв, Світлана Остапа та Микола Чернотицький під час щорічної події «Медіавиклики» від Фундації «Суспільність». 2024 рік 

Бо медіакритика, якою задоволені абсолютно всі, мабуть, уже перестала виконувати свою функцію. Тож — дратуйте. Аргументовано, професійно, чесно. Іще щонайменше двадцять п’ять років.

Фото з архіву ДМ, надане Валерієм Івановим