Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються
Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються

Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються

Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються - Фото 1
Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються - Фото 2
Ця ситуація сповнена лицемірства, упередженого ставлення та розвивається за принципом лотереї — хтось попався, а хтось ні.
Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються - Фото 3
Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються - Фото 4

Минулого тижня українські кінокритики роздали свою премію «Кіноколо». Суб’єктивний вибір того, які стрічки вважатимуться найкращими, завжди викликає дискусії. Тому щороку думки тих, хто голосує, розділяються. Часом категорично. Але до цього часу це жодних проблем не викликало.

Аж ось члени Спілки кінокритиків віддали свій голос за Віталія Салія і його роль у фільмі «Я працюю на цвинтарі». Усе б нічого, але втрутилася доля та Лариса Ніцой. Вона теж вирішила дослідити тему — і почала з викриттів. Йдеться про російський серіал, у якому Віталій не просто зіграв, а зіграв російського військового.

Відбувся певний резонанс. Хоч і не сказати, що великий. Навіть із-поміж кінематографістів про ситуацію чули далеко не всі. Але актор, звісно, чув — і написав пані Ларисі відповідь.

І ось, кінокритики розуміють, що нагороджувати доведеться актора, вчинок якого викликає певні етичні запитання. Довелося збиратися й вирішувати, що ж робити. У процесі обговорення з’ясувалося, що думки наші настільки радикально різняться, що все це переросло в довгу та бурхливу суперечку. Давати нагороду, не давати, оголосити переможцем, але не вручати статуетку, переголосувати, виключити з номінації, скасувати саму номінацію і ще багато різних варіантів. Це пропонували, зокрема, й кінокритики, які голосували за Салія і вважають його чудовим актором. Але є ж і репутаційні моменти, моральні. Який вигляд матиме його нагородження з огляду на українських військових? Чи на людей, які нині не можуть поїхати додому через війну та окупацію?

Утім, інша частина кінокритиків виступила проти такого підходу. Ба навіть назвала його «засіданням КПРС». Мовляв, премію «Кіноколо» отримують люди за свої професійні звершення, а не за вчинки. Ми — не «Миротворець» і не СБУ, щоб виносити якісь вердикти. І тут варто розуміти, що люди, які пишуть про кіно, постійно стикаються з тим, що доводиться розділяти вчинки митців та їхні твори. Хоча нині це робити все важче, враховуючи тенденції — як світові, так і суто українські, пов’язані з війною. Саме тому ми вирішили переглянути регламент «Кінокола». Хоча зробити це буде вкрай важко. І в цьому матеріалі я спробую пояснити, чому. А конкретно — чому практика показує, що культура таки поза політикою.

Справа в тім, що багато представників нашого кінематографу не переривали жодних зв’язків із Росією. Тому доведеться просто на старті відхиляти ледь не половину заявок, які приходять на «Кіноколо». А якщо шукати зашквари вже геть прискіпливо, то премію можна буде взагалі згортати разом із пітчингами Держкіно та Мінкульту. Яскравий приклад: цьогоріч у кількох номінаціях був чудовий фільм «Королі репу». Його, напевне, навіть можна назвати патріотичним. Але ось яка проблема — стрічку зняла компанія Kristi Films, «донька» Star Media. А це не просто кінокомпанія, яка подовжує співпрацю з Росією і знімає безневинні серіальчики на два ринки. На їхньому рахунку багато воєнних стрічок, із яких можна наскладати цілий список «офігівів». Або документальні фільми. Приміром, цикл «Страна советов. Забытые вожди», який розповідає про Фелікса Дзержинського, Лаврентія Берію чи В’ячеслава Молотова. Перегляд наштовхує на думку, що ці чоловіки були справді масштабними особистостями та непересічними професіоналами. Ще у 2006 році керівник компанії Владислав Ряшин отримав нагороду за відродження Росії та патріотичне виховання молоді. Над цим він працює і донині, зокрема отримуючи фінансування з російського Мінкульту. І з нашого.

Але разом із тим Star Media та Kristi Films створили такі фільми як «Припутні», «Секс і нічого особистого», «Я, “Побєда” і Берлін», «Безславні кріпаки», «Погані дороги», багато хорошого короткого метру. Колись ці виробники подавалися на пітчинг Держкіно із проєктом про Олену Телігу і не пройшли. Сценаристка Ірен Роздобудько написала пост обурення. Мовляв, ганебно, що такі проєкти виявилися непотрібними і члени Ради з держпідтримки «підписали смертний вирок інтелігенції». Інтелігенція одразу збурилася, лідери думок та публічні інтелектуали теж понаписували дописів. Дійшли навіть висновку, що Держкіном підступно маніпулює славнозвісна рука Кремля. Усе це мало вигляд справжньої трагікомедії, бо практично ніхто з патріотичного панства не звернув увагу на доволі непатріотичного виробника байопіку про письменницю. Ба більше — я з подивом виявила, що безліч людей, навіть дізнавшись цю страшну правду, в ту ж секунду відкинули її. Із аргументом на кшталт «так, компанія сумнівна, але ж фільм, фільм важливий! Давайте не докопуватися до дрібниць».

У той момент я остаточно переконалася, що культура — таки поза політикою. Просто справа у симпатіях. Мистецтво та митці не даремно мають більшу чи меншу армію фанатів. Бо вони зачаровують, викликають позитивні емоції, навіть любов. І дізнатися, що твій, наприклад, улюблений співак щось не те робить, — боляче. І цю інформацію легше ігнорувати або виправдовувати свого кумира в будь-який спосіб. Тому й виявляється, що навіть ті українці, які послідовно засуджують Ані Лорак, Таїсію Повалій чи Івана Дорна, просто не мають до них сентименту. Тому засуджувати — легко.

Інша справа зі, скажімо, Кузьмою Скрябіним. Є люди, які дуже його люблять. І ненавидять Януковича. Вони зневажають усіх музикантів, які колись співали на його підтримку. Крім Кузьми. Із шанувальниками Святослава Вакарчука — та сама історія. Треки «Океану Ельзи» були не лише у фільмі «Брат 2», який нині має статус забороненого за українофобські епізоди. А й у ще більшому треші: «Ми з майбутнього-2». Стрічка демонструє всі можливі та неможливі стереотипи росіян про український повстанський рух і показує його учасників як до комічності недалеких і жорстоких людей. А сміливі та благородні росіяни там бігають під ліричні слова «така, як ти, буває раз на все життя». Але цей прикрий факт не переріс у жоден резонанс. Так само, як і участь у цьому фільмі Остапа та Дмитра Ступок. Обоє грали тупих, скажених «бендеровцев». Щоправда, герой Дмитра таки зумів стати на правильний шлях.

Згодом Дмитро зіграв Симона Петлюру в патріотфільмі «Крути 1918». Мало кого збентежило реноме актора. Причому фільм виходив у прокат у розпал заборон російських фільмів та формування чорних списків: заборонялися не лише пропагандистські твори з Росії, а й визначні українські фільми — лише за епізодичну появу в них зашкварених акторів. На прем’єрі «Крут» я запитала в тодішнього очільника Держкіно Пилипа Іллєнка про його погляд на участь у патріотичному проєкті Дмитра Ступки, зважаючи на всі ці вже подекуди неадекватні заборони. Пан Пилип тоді не відповів, бо із залу вийшов сам Дмитро із жалісливою промовою про те, що режисери все перекрутили, перемонтували, сценарій був не такий. І що він винен, так, але ж ось такі й такі в нього були обставини. І зала вибухнула аплодисментами. Аплодували ті самі люди, які ледь не бажали смерті Світлані Лободі за концерти в Росії.

Ще один яскравий епізод, який трапився знову ж таки в розпал санкцій проти російського контенту. У 2017 році з’ясовується прикрий факт: російський актор Євген Князєв, який зіграв головну роль в українському фільмі «Мир вашому дому», підписав листа на підтримку політики Володимира Путіна щодо України. Інший актор, теж росіянин, Андрій Кайков їздив на гастролі в Севастополь і, відповідно, незаконно перетнув кордон. І взагалі, російських акторів на майданчику було стільки, що довелося знімати російською, а потім дублювати українською. І все це за фінансування Держкіно. Здавалося б, ситуація мала викликати грандіозне збурення. Але ні. Фільм навіть відкривав фестиваль «Молодість».

Компанія Film.ua Group як працювала на російський ринок, так і працює. У них є чудові серіали «Нюхач» та «Гра у хованки», які вивели український продукт на новий якісний рівень. Їх, безумовно, варто було б оцінити, можливо, і на якійсь із премій. Проте разом із якістю вони мають і старий добрий принцип орієнтації перш за все на Росію. На Україну — за залишковим принципом. Бо й мова російська, й головні ролі — за тамтешніми акторами. А наші — на підтанцьовках. Ця кінокомпанія часто виграє пітчинги Держкіно і створила такі фільми, як «Сторожова застава», «Захар Беркут», «Скажене весілля», «Віддана», зараз готують «Довбуша». Ці фільми теж варто бойкотувати? Чи якось усі домовилися, що є великі компанії, які давно виробляють контент, у яких є досвід і вони можуть братися за масштабні стрічки. І хай вони працюють із Росією. Але ж і щось хороше теж роблять. Тут, як бачимо, радикальні позиції зникають і люди починають губитися в ідеологічних лабіринтах.

Костянтин Меладзе упродовж років був одним із членів журі на нацвідборі на «Євробачення». Хоча він точно так само працював у Росії, як і ті українські музиканти, на концерти яких збиралися мітинги з вимогою бойкоту. Ці приклади можна перераховувати дуже довго. Велика кількість представників кіно чи шоубізнесової індустрії не припиняли працювати на російський ринок. Проте одним не пощастило оминути скандал, а іншим — пощастило. Бо ж народне обурення викликається ще й за певним рецептом, за певного збігу обставин. Пам’ятаєте історію з фільмом «Заборонений» і начебто вирізаною сценою з Медведчуком? Про те, що її не буде, автори розповідали в ефірі «Радіо Свобода» та «Еспресо», але лише пост Геннадія Попенка став тим, на що зреагувало суспільство.

Культура не лише перебуває поза політикою, а й робить це в якийсь абсурдний, подекуди фантасмагоричний спосіб. Ця ситуація сповнена лицемірства, упередженого ставлення та розвивається за принципом лотереї: хтось попався, а хтось ні. Така собі «Гра в кальмара». І в ній шанси в людей зовсім не рівні, бо перш за все ризикують ті, які «працюють обличчям». Хто виходить на сцену чи з’являється в кадрі.

Отже, закінчуємо з того, чим почали. Члени спілки кінокритиків надумали змінити регламент своєї премії «Кіноколо». Але як саме його змінювати в цій дивній ситуації, особисто мені не зовсім зрозуміло. Більшості колег — так само.

Фото: скриншот

Источник материала
loader
loader