Санкції Шредінгера: що СБУ не побачила у справі Іванющенка

СБУ не виявила достатньо підстав для застосування санкцій проти колишнього народного депутата-регіонала Юрія Іванющенка. Його розшукує НАБУ у справі щодо ймовірної легалізації державних земель під Києвом на понад 160 млн грн.

НАБУ звернулося до Служби безпеки України із запитом застосувати санкції проти Іванющенка у березні 2026 року. У відповіді на цей запит СБУ вказала, що отримані від Бюро матеріали не містять достатніх відомостей про завдавання Іванющенком шкоди нацбезпеці, суверенітету та територіальній цілісності України. При цьому Служба зазначила, що готова повторно розглянути матеріали після їх доопрацювання.

Це при тому, що у повідомленні про підозру та в ухвалі ВАКС є прямі згадки про те, що ще у 2001 році цього давнього поплічника Януковича вислали з Монако через підозру у зв'язках з представниками російських організованих злочинних груп. Також там зазначено, що починаючи з 2014 року Іванющенко перебував у санкційних списках Європейського Союзу та був фігурантом кримінальних справ в Україні, Монако та Швейцарії.

Крім того, журналісти-розслідувачі також виявили, що сама СБУ у 2025 році називала Іванющенка резидентом ФСБ в «ДНР», коли розслідувала справу про російську агентуру в НАБУ.

Звідси виникає закономірне питання: чому СБУ не побачила достатніх підстав для санкцій у матеріалах кримінального провадження НАБУ, де серед підозрюваних є особа з документально зафіксованими звʼязками з російськими організованими злочинними групами та схемами заволодіння активами на тимчасово окупованих територіях? І чому одночасно з цим ту саму особу СБУ використовувала у своїй публічній комунікації для обґрунтування справ проти співробітників самого НАБУ?

Як працюють санкції?

Юрій Іванющенко, він же Юра Єнакієвський – колишній народний депутат від Партії регіонів 6-го і 7-го скликань та один із найближчих соратників Віктора Януковича. Після Революції Гідності Іванющенко утік з країни, відтоді мешкав переважно в Монако. Але, попри усі порушені щодо нього справи, дотепер Іванющенко не під санкціями.

Тут нагадаємо, що накладення санкцій в Україні врегульовує профільний Закон «Про санкції». За ним вносити до РНБО пропозиції про застосування таких обмежень до конкретної особи, компанії або держави можуть парламент, президент, Кабмін, Нацбанк та Служба безпеки. І хоч не лише СБУ може пропонувати застосувати до когось санкції, цілком логічно, що НАБУ звернулося саме до неї як правоохоронного органу.

Підстави для застосування санкцій хоч і виписані в законі доволі широко, але є вичерпним переліком, і всі вони стосуються захисту національних інтересів держави або прав її громадян. Втім, достеменно знати причини накладення санкцій на ту чи іншу особу ми не можемо, адже такі обґрунтування не публікуються.

До прикладу, тут можна згадати реактивне застосування санкцій РНБО проти Тімура Міндіча та Олександра Цукермана після публікації НАБУ матеріалів справи «Мідаса».

Тоді в опублікованих НАБУ плівках, зокрема, згадувалося про «двушку на Москву». І хоча ми не можемо стверджувати, що саме це лягло в основу санкцій, очевидно, що, на відміну від випадку з Іванющенком, доказів загрозливої для національної безпеки діяльності Міндіча і Цукермана було достатньо, щоб накласти на них понад половину всіх можливих обмежень. Тоді згадали навіть про позбавлення державних нагород, яких у Міндіча і Цукермана немає, і заборону заходження іноземних невійськових суден та військових кораблів до територіального моря України, хоча така санкція теж мало стосується саме цих фігурантів справи НАБУ.

Водночас аргументації для накладення санкцій щодо Міндіча, Цукермана та інших фігурантів таких обмежувальних списків ми не знаємо. Загальною проблемою українських санкцій залишається те, що ми не можемо дізнатися, які саме дії та докази їх підтвердження лягають в обґрунтування застосування таких заходів до тієї чи іншої особи. Все тому, що часто основою для накладення санкцій стають якраз матеріали кримінальних справ, де підсанкційні особи є фігурантами, а оприлюднювати таку інформацію не можна. Втім, за стандартом ЄС у рішенні РНБО мав би бути хоча б загальний виклад мотивів накладення на особу санкцій.

У випадку Іванющенка ми знову ж таки можемо орієнтуватися на опубліковані матеріали НАБУ, зміст судових рішень та публікацію самої СБУ – усі вони мають згадки про його звʼязки з Росією. Попри це, зрозуміти, чому РНБО застосувала санкції до Міндіча і Цукермана, але СБУ відмовила в аналогічному підході до Іванющенка – неможливо, адже закон не вимагає оприлюднити обґрунтування таких рішень.

Як на застосування санкцій впливає громадянство Іванющенка

У справі Юри Єнакіївського є ще один дискусійний момент – його українське громадянство. Практика накладення санкцій державами на своїх громадян загалом дуже рідкісна, адже не відповідає самій логіці застосування таких заходів. Для власних громадян держава має внутрішні засоби впливу – ту ж таки кримінальну відповідальність за злочини проти національної безпеки тощо.

Згідно із законом, до громадян України усі санкції, окрім позбавлення державних нагород, можуть бути застосовані, лише якщо ці люди здійснюють терористичну діяльність. Але тут є поле для маневрів щодо осіб, які мають подвійне громадянство,  позбавлені громадянства України чи мають лише посвідку на проживання. Зокрема, Закон «Про громадянство України» підставою для припинення громадянства визначає добровільне набуття особою громадянства держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором або державою-окупантом.

Також згідно з Європейською конвенцією про громадянство держава може позбавити особу громадянства, якщо та добровільно набула громадянства іншої країни або якщо її поведінка серйозно шкодить інтересам держави.

Чимало підсанкційних громадян України мали також громадянство росії, як, наприклад, Віктор Янукович. Щодо інших випадків, то Ігор Коломойський був позбавлений громадянства України за рішенням президента, а Геннадій Боголюбов має лише посвідку на постійне проживання в Україні (хоча в реєстрі санкцій він вказаний як громадянин України). 

У випадку ж Петра Порошенка, Костянтина Жеваго та віднедавна Андрія Богдана РНБО повинна мати докази їхньої терористичної діяльності, бо ж ці особи не мають іншого громадянства, крім українського, і не були його позбавлені.

Щодо Юрія Іванющенка, то, за даними Радіо Свобода, він ще у 2004 році у Ростові-на-Дону отримав паспорт громадянина російської федерації. У цьому ж розслідуванні журналісти вказують, що екснардеп мав щонайменше два закордонні російські паспорти і використовував їх для поїздок до Росії. Зокрема, після початку повномасштабного вторгнення він літав туди щонайменше десять разів. 

Таким чином, громадянство Іванющенка не має стати проблемою для застосування до нього санкцій РНБО – зважаючи на вже сформовану практику санкціонування навіть тих громадян України, які не мають інших паспортів.

*** 

Історія з Іванющенком – це черговий доказ зміни курсу санкційної політики України з протистояння Росії на використання таких заходів як замінника правосуддя чи інструменту вибіркового політичного тиску.

Ситуація, коли СБУ сама публічно називає особу «резидентом ФСБ в «ДНР», а потім не знаходить достатніх підстав для накладення на неї санкцій – це як мінімум інституційна непослідовність, яка потребує кращого пояснення ніж те, яке отримало НАБУ у відповідь на свій запит.

Доти, доки мотивування накладення санкції залишатиметься непрозорим, а саме їх застосування – ситуативним і реактивним, цей інструмент і надалі сприйматиметься не як елемент системи національної безпеки, а як важіль, доступ до якого залежить від політичної кон'юнктури.